Деякі аналітики мають досить спартанські кабінети, хоча, безумовно, голі стіни можуть викликати стільки ж проєкцій, як і полиця, переповнена книгами. Доречним у цьому контексті є спостереження Курца, що Фройд заповнив кожен пустий куточок у своєму кабінеті красивими та цінними речами, щоб компенсувати самотність, яку він відчував, сидячи за пацієнтом.

Я також замислювався над великою кількістю книг, картин і скульптур у кабінетах психоаналітиків і дійшов висновку, що за це відповідальні чотири фактори. По-перше, більшість аналітиків — є культурними людьми, обізнаними в гуманітарних науках, і схильними до чогось естетичного; культурні артефакти представляють їхнє автентичне існування. По-друге, більшість аналітиків ідентифікують себе з Фройдом і, таким чином, переносять деякі атрибути його кабінету в свої. По-третє, проведення довгих годин за зачиненими дверима, слухаючи конфлікти та біль, мобілізує потребу (як здорову адаптацію, так і маніакальний захист) оточувати себе об'єктами мистецтва. Зрештою, наявність таких речей в кабінеті видає несвідому силу в процесі терапії. Таким чином, фізичні речі аналітика набувають тотемічних (Freud, 1912-13) і шаманських (Kakar, 1997) атрибутів.

Salman Akhtar. The Geography of Meanings (2018)

#цитата

Друга частина текста Ахтара щодо травми географічного переміщення.

Через два роки [пацієнтка-імігрантка] зізналася, що часто крала журнали з приймальні: «Просто щоб мати їх назавжди на випадок, якщо щось з вами трапиться». Для відпусток вона брала більше, «щоб вистачило для читання перед сном, поки ви не повернетесь». Я сприйняв це все як базове середовищне забезпечення [environmental provision] (Winnicott, 1956) і особливу форму холдингу, якої вона потребувала, і яку справді взяла для себе. Це не підлягало сумнівам чи інтерпретації до тих пір, поки, роками пізніше, вона сама не почала про це замислюватися. [...]

Правильна технічна позиція з такими пацієнтами, на мій погляд, — дозволити подібним «мікророзігруванням» тривати дуже довго, якщо не безкінечно. Аналітичну жадібність до інтерпретації слід стримувати, а широкі, стабілізуючі цілі такого ставлення пацієнтів до неживого аспекту клінічної ситуації слід поважати більше, ніж потенційну деконструкцію їхнього ставлення.

#переклад #психоаналіз

Частинка інтерв'ю з Бетті Джозеф. Як досить видна психоаналітикиня відмовлялась від сертифікації через самокритику.

БД: Я пройшла звичайнісіньке навчання і побачила, що як аналітикиня я була абсолютно нікудишна; я відчувала, що не можу знайти свій шлях, і серйозно розглядала можливість відставки. Нарешті, через три роки я виконала необхідну роботу з двома навчальними пацієнтами, це схема, якої ми дотримуємось і зараз. Навчальний комітет надіслав мені листа з повідомленням, що тепер я маю кваліфікацію, але я відповіла їм, що не готова, і попросила відкликати мою кваліфікацію. Через шість місяців я відчувала те саме; я не вірила, що маю здібності до того, щоб бути аналітиком, або що коли-небудь їх матиму. Однак комітет вирішив, що я тепер кваліфікована, і ось так я стала аналітикинею.

Тоді я наважилась брати більше супервізій. Я пішла до Ганни Сіґал, а згодом до Мелані Кляйн, а також до Поли Гайманн. Коли я сказала Полі Гайманн, що серйозно розглядаю можливість відставки, вона заперечила: «Не робіть цього, допоки ми не побачимо особливостей того, як ви працюєте». А потім згодом я пішла до неї в аналіз. Це тривало недовго, близько чотирьох років, не більше. Ось так я сюди і потрапила. На мій подив, виявилось, що ніхто більше не заперечував проти своєї кваліфікації ні до могу інциденту, ні після. А мені навіть в голову не прийшло, що в цьому є щось дивне. Я просто була цілком упевнена, що в мене не вийде бути аналітиком. Це був дивний початок. Тож якщо люди думають, що для психоаналізу потрібно мати покликання, це не зовсім так. Ба більше, мій досвід робить мене набагато терплячішою до інших дуже слабких початківців. Багато наших аналітиків — такі люди як Сіґал, Біон і Розенфельд — були, як я кажу, «аналітиками з народження». От можна було відразу заявити, що вони аналітики. Я ж була людиною, яка мала, так би мовити, тричі звільнитися, і для мене це виявилось корисним, щоб розуміти, що відчувають ті студенти, які зовсім не можуть збагнути, що відбувається з їхніми пацієнтами.

За посилання вдячність каналу «Психоанализ и здравый смысл».
Повна англ версія тексту тут: https://melanie-klein-trust.org.uk/resources/interview-with-betty-joseph/

#цитата

БД: Гадаю, я почала знаходити свою власну аналітичну опору десь протягом 70-х [це, якщо що — через років 25 після початку її практики!] , і, як і має робити кожен аналітик, розвивала свою роботу настільки надійно, наскільки могла. Коли ви запитуєте, як розвинулася «моя техніка», це звучить ніби це був особливий тип техніки. Я думаю, це не так — на мою думку, це повсякденний спосіб аналітичної роботи, але, можливо, з особливим наголосом на різних елементах у безпосередній ситуації між пацієнтом і аналітиком. Тож моя техніка розвинулася безпосередньо з техніки Кляйн, хоча є деяка відмінність. Думаю, основна відмінність полягає в тому (як каже Елізабет Спілліус у своїй книзі «Мелані Кляйн сьогодні»), що більшість з нас сьогодні робили б менше безпосередніх інтерпретацій глибоко несвідомих фантазій, особливо пов'язаних з частинами тіла. Також, звичайно, є весь цей розвиток, який я згадувала, що зараз ми набагато більше дивимося на контрперенесення та розігрування. Кляйн майже не використовувала слово контрперенесення як концепцію (і Фройд насправді також — фактично, я припускаю, воно з'являється лише в декількох роботах Фройда).

Моя робота розвинулась з глибокого незадоволення тим, що я інтерпретувала пацієнтам речі, які здавалися мені цілком точними, за тим винятком, що вони не могли достукатися до пацієнта — досить значима невдача. І я припускаю, що в певному сенсі це і є фокус моєї роботи — як знайти пацієнта — або частину пацієнта — з якою ви можете говорити.

#цитата

Це інтерв'ю Джозеф давала, напевно, близько в 90-річному віці. Прикольно вона зауважує про свій перший аналіз: «Це тривало недовго, близько чотирьох років». Добре, що в неї не було Threads, де люди питають, які будуть результати за одну зустріч :)

Не знаю, як такий цікавий факт пройшов повз мене раніше, але ви знали, що сліпі люди ніколи не хворіють на шизофренію? У світі не зареєстровано жодного випадку, щоб сліпа від народження людина мала такий діагноз.

Спочатку вчені думали, може, річ просто у ймовірності - шизофренія і сліпота трапляються відносно рідко, і математично складно, щоб прям два діагнози разом збіглися. Але потім вони зрозуміли - ні, є ще більш рідкісні хвороби, і там є збіги.

Остаточного пояснення цьому феномену, як я розумію, поки що немає. Є гіпотези. Одна гіпотеза говорить, що у сліпих людей відбувається гіпер-компенсація - певні частини мозку в них «сильніші», бо «натреновані» через сліпоту. І це захищає від розвитку психозу.

Інша гіпотеза говорить, що відсутність візуальної інформації не дає змоги розвинутись якимось психотичним процесам, коли потрібно, щоб стався збій між зіставленням «внутрішньої інформації» із «зовнішньою інформацією». У сліпих людей зовнішньої візуальної інформації немає, і тому такий збій неможливий.

Жахливо цікаво. Причому, такий «протекційний механізм» є тільки у сліпоти. На глухоту він не поширюється. Тільки зір чомусь важливий.
Janina Breidaka

Фройд. Про початок аналізу (1913) 1/2

Колись мій викладач радив після завершення навчання на магістратурі перечитати Фройда, щоб повернутись до витоків.

Сьогодні переглянув коротку статтю про те, як Фройд прямо радить починати роботу з новими пацієнтами. У ній йдеться про "дрібʼязкові", практичні речі, що саме по собі не є аж дуже притаманним Фройду. Поділюсь тезами про поняття випробувального аналізу і його мети, питань часу та грошей, озвучення основних правил аналізу, а також відповіді Фройда на типове питання пацієнтів, яке кожен з аналітиків чув: "скільки буде тривати робота?"

Випробувальний термін аналізу
Фройд не зважав на особисту зацікавленість потенційного пацієнта психоаналізом, як і зрештою на його скептичність чи критичне ставлення до методу. Він розумів, що будь-яка впевненість і позитивні очікування сприятливих результатів лікування можуть розвіятись при появі першого серйозного опору у зустрічі з неврозом. Те саме стосується і скептичного налаштування до аналітичної процедури. Натомість для нього важив "випробувальний" термін аналізу, який тривав 2-3 тижні (Фройд працював інтенсивно: 3 зустрічі на тиждень він пропонував відносно здоровим пацієнтам). Навіть випробувальний термін вважався аналізом і мусив підпорядковуватись основним правилам, які повідомлялись не більше і не менш, аніж потрібно для того, щоби пацієнт продовжував свою оповідь.

Траял-період аналізу Фройд проводив не тільки для того, щоби оцінити мотивацію, інтерес та здатність витримувати опір пацієнта, але й з діагностичною метою – йому потрібно було зрозуміти, чи має він справу з "трансферним" неврозом, а чи з інтровертованим (шизофренією).

Пацієнти, які відкладали термін початку лікування, не вселяли довіри у Фройда. З його досвіду – такі пацієнти не повертались, а мотив відтермінування старту аналізу він вважав раціоналізацією наміру.

Перехрести
Коли до Фройда звертались друзі або родичі з проханням вилікувати когось з їх родин, то Фройд добре розумів, що це лікування може коштувати йому дружби, а тому був обережним і готовим на таку жертву лише тоді "коли неможливо було знайти заміну, яка б викликала довіру". Тут процитую того самого викладача, який нещодавно на конференції сказав: "якщо я починаю роботу з пацієнтом, то я гратиму на його боці".

Принцип виділеного часу
Фройд пропонував пацієнту визначену годину зі свого графіку. Ця година належала повністю пацієнту, і він ніс відповідальність навіть якщо нею не користувався. На критику такого підходу Фройд відповідав, що по-іншому не існує способу практикувати психоаналіз. Якщо бути менш жорстким, то зʼявляється надто багато випадковостей чи інтеркуррентних хвороб. При мʼякій політиці випадкових скасувань накопичувалось так багато, що це могло провокувати відчуття загрози матеріальному існуванню.

«Тільки після багатьох років практики психоаналізу зі суворим дотриманням принципу виділеного часу, по-справжньому переконуєшся у значенні психогенії у повсякденному житті людини, в поширенні симуляцій хвороб і в тому, що не існує такої речі, як випадковість.»

#статті

Кушетка в Нью-Йорке (1996, Шанталь Акерман) — французкая романтическая комедия про то, как уставшие от будней психоаналитик и танцовщица меняются квартирами.

#смотрим_вместе@psychoanalytic_fields

Є якась іронія в тому, щоб посеред неспокійної київської ночі подумати про Великий вибух, з якого все почалося. Натрапила на неймовірно дотепну, дуже змістовну книжку «Чому існує світ? Екзистенційний детектив» Джима Голта.

Побудована вона на старому нерозв'язному питанні про те, а чому Всесвіт взагалі завдав собі клопоту існувати. Або, іншими словами, чому є щось, а не ніщо? Хтось обирає для себе пояснення через божий промисел, хтось сприймає наявність світу, і всього того, що він містить, лише як грубий факт, який залишається мляво констатувати. А між тим, саме це питання чимало філософів, математиків, фізиків вважають одним із найграндіозніших викликів для людського розуму. Голт досліджує тему з різних сторін. В тому числі намагається зрозуміти, чим взагалі є Ніщо (нуль, порожня множина, абсолютна пустота, відсутність будь-чого). І чи можна до нічого застосовувати дієслово «є»? Чи використовувати закручений вираз Гайдеґґера «ніщо ніщує», де це вже не просто інертний об'єкт, а своєрідна сила знищення, що вона засмоктує усі речі в небуття?

В психоаналізі не-невротичних суб'єктів, меланхоліків мова часто йде про тотальну пустоту, порожнечу. Працюючи з такими людьми, постійно стикаєшся з парадоксом: як говорити про те, чого немає? Як думати про порожнечу, яка не є просто відсутністю чогось, а має власну руйнівну силу? У більш загальному сенсі саме існування людини розгортається як таке, що має свій початок у безодні Ніщо, й завершується нічим смерті. У той же час греки та римляни навіть не мали ідеї нуля! (Вони попросту не могли цього уявити, як і ми зараз, в епоху нулів та одиниць, не уявляємо, як справлятись без них). Безапеляційну пустоту практично неможливо помислити. Першими ж порожнечу символізували індійські математики, знайомі з філософією буддизму. Їх «нуль» походить від санскритського слова «sunya» (пустий), що потім перетворилося на арабське «sifr» (порівняймо з українськими словами «шифр», «цифра»). Романтична версія походження символу «0» стверджує, що він дублює слід на піску, який залишав лічильний камінчик. Тобто «0» — це буквально постійне відтворення «присутності відсутності».

#книга@psychoanalytic_fields

Схоже, що ідея порожнечі вимагає особливої інтелектуальної сміливості. Так само не було згадування пустоти й в перших християнських версіях історії про творення світу. В них Бог радше впорядковував уже наявний водний хаос. Лише згодом з'являється доктрина творення ex nihilo (з нічого), де Бог вже не потребує жодного будівельного матеріалу, і здатен створити світ як чудо, з чистого ніщо. Тепер подальше існування всього сущого залежить від постійної екзистенційної божественної підтримки, яка забезпечує рівновагу і не дає світу поринути в морок безодні. Ймовірно, тут і закріплюється поширене уявлення, що чомусь обов'язково передувало ніщо? Але чим таке принадне, невибагливе, скромне, проте досконале Ніщо могло комусь не догодити?

Більшість науковців часів модерну були переконані, що все існувало завжди (Копернік, Галілей, Ньютон тощо). Айнштайн, через впевненість у вічності та незмінності всесвіту, не повірив у власні розрахунки, застосувавши загальну теорію відносності до простору-часу (коли стало відомо, що простір розширюється). Пізніше, коли священник Жорж Леметр все-таки довів справу до кінця, і припустив, що певно, якщо є розширення, значить колись все почалось з чогось дуже маленького, первинного атома нескінченно концентрованої енергії, не всі цьому зраділи. Один з космологів зневажливо порівняв цей процес з тим, як на вечірку завозять торт, а звідти раптово вистрибує красива дівчина. «Бабах», — сердито (мені здається, все було саме так), дуже сердито підсумував він. Звідси маємо термін «Великий вибух». А також відомості про вік нашого всесвіту — 13,8 млрд років. То що ж було до цієї дати? Невже нічого?

Тут книга дійсно виправдовує свою назву. Справжній детектив!

#книга@psychoanalytic_fields

Продовжую читати «Екзистенційний детектив» Голта, і поступово стає зрозуміло, що більшість філософських відповідей на питання «чому існує світ» досить похмурі. Шопенгауер всюди бачить страждання й вважає, що краще б ніколи нічого не народжувалось. Сартр стверджує, що ми «закинуті» в абсурд без нашого дозволу. Камю пропонує визнати безглуздість і героїчно з нею змиритися. К'єркегор додає екзистенційну тривогу як основний стан людини. Навіть Рассел, при всій своїй аналітичності, каже щось на кшталт «людина — це продукт причин, які не передбачали того кінця, до якого вони ведуть».

Математичні та космологічні версії створення всесвіту звучать краще та нейтральніше: випадкові квантові коливання, мультиваріативність, бог-математик, що нескінченно оперує незмінними математичними об'єктами.

Але ж мають існувати і більш оптимістичні версії? Ті, що припускають: а раптом світ все-таки з'явився не з нудьги, помилки чи космічної випадковості, а з якоїсь справді доброї причини?

Зібрала кілька таких теорій — від Платона до сучасних фізиків. Вийшло дуже щільно (і не дуже переконливо), але захоплююче.

#стаття #книга@psychoanalytic_fields

Рассмотрим следующую клиническую виньетку. В ней я расскажу об одной сессии и одном сновидении, инициальном сновидении, в котором присутствовал образ, оказавший ключевое влияние и на аналитический процесс, и на мою способность понять этого пациента в будущем. Я назову этого пациента господином М.

Это происходило в пятницу в послеобеденное время. Только что завершилась последняя «предварительная» консультация с господином М., и мы договорились начать анализ в понедельник. Оставшись в одиночестве, я испытал странное ревери: я почувствовал довольство и погрузился в фантазии. Я подумал: «Эти консультации прошли довольно хорошо, и думаю, он чувствовал то же». Но вдруг я услышал внутри другой голос, который сказал: «Да что ты можешь знать? Ты даже не знаешь, что имеешь в виду под «довольно хорошо», не говоря уже о том, что он думал». Очевидно, анализ господина М. уже начался. Как бы там ни было, в понедельник ровно в 8 утра он пришел на свою первую (с технической точки зрения) аналитическую сессию. Первым делом он с воодушевлением рассказал «небольшой сон, который приснился ему всего два часа назад». Сон был небольшим, потому что разбудивший его звук будильника возвестил, как он сказал, «конец сна и начало моего лечения». Несмотря на то, что мы начали понимать намеки на его реальность, прозвучавшие в этих первых словах, только через какое-то время, сон, который он рассказал далее, как и моя «фантазия», во многом предвосхитил то, что затем происходило в анализе.

«Я выглядывал из окна на верхнем этаже высокого здания, охваченного огнем. Пожарный поднимался ко мне по лестнице, чтобы спасти, а я бросал в него камни. Затем зазвонил будильник».

Как же понимать сон господина М.? Каждая школа психоаналитической мысли предлагает свой способ исследования сопротивления и свое понимание его роли в лечении. Ситуация усложняется еще больше, если мы начинаем сравнивать различные теоретические подходы к лечению. Термин «лечение», как и «сопротивление», часто встречается в современной аналитической литературе, но аналитики гораздо реже говорят о том, что именно, по их мнению, они лечат, и еще меньше — о том, что же они «исцеляют». Другими словами, то, как сны, подобные сну господина М., рассматриваются в русле той или иной школы, зависит не только от принятого в ней понимания сопротивления, но и от ее имплицитной теории исцеления.

Так что я решил начать с описанной выше виньетки, потому что она позволяет раскрыть тему сопротивления наиболее наглядно и, возможно, подробно через обсуждение уникального аспекта психоаналитического исцеления, отличающего психоанализ от любой другой формы лечения — «сопротивления» исцелению, обусловленного самой природой этого процесса. Особенности понимания этого аспекта анализа в той или иной школе определяют не только действия аналитика, но и то, что он слышит. Конечно, без ассоциаций самого господина М., мы не видим индивидуальных смыслов сновидения. Тем не менее, любой аналитик вне зависимости от своих теоретических воззрений и даже без ассоциаций самого пациента увидит в этом сне метафору сопротивления в том смысле, в котором он понимает этот феномен, что в какой-то степени будет влиять на ход лечения. Я интерперсонально-реляционный аналитик, поэтому для меня метафора сновидения звучит так: «Я здесь, потому что у меня проблемы, но меня не нужно спасать от этих проблем, даже если на первый взгляд кажется, что мне нужна помощь. Но я искренне жду, что Вы попытаетесь «исцелить» меня, и готов дать Вам отпор. Я не болен; я и есть болезнь, и я не позволю Вам исцелить меня от того, кто я есть».

Филип Бромберг

Повертається рубрика з есе Рекалькаті, який по стилю мовлення нагадує мені італійську версію Кечура (або ж навпаки). Сподіваюсь, колись його книги [Рекалькаті] будуть доступні і на укр. Наприклад, "Що залишається від батька? Відсутні батьки нашого часу", або "На захист прощення" про зраду і образу в любовних стосунках. Пора вже й нам відкривати своє видавництво :)

#переклад #стаття #психоаналіз

Недосяжні ідеали породжують лише страх і невпевненість. У цьому сенсі вчитель завжди працює проти себе і проти процесів ідеалізації, які неминуче прагнуть його охопити. Тому справжня спадщина вчителя ніколи не полягає в ідолопоклонницькій монументалізації його вчення, а радше в дрібному залишку, у невеличкій рисі, у чомусь, що ми не можемо забути, тому що воно залишило в нас незгладимий слід. [...]

Цю історію колись розповів мені ліцейський професор, викладач фізики. Він виявив свою пристрасть до наукових досліджень завдяки враженню, яке на нього справляли уроки його старого вчителя фізики, настільки зануреного у свої пояснення біля дошки, що той щоразу виходив з аудиторії, покритий білою крейдою. Та що означає той крейдяний пил, що залишався на піджаку старого вчителя? Зовсім не анонімне й об'єктивно довершене знання, а швидше матеріалізацію особливого бажання самого вчителя, його найглибшого покликання. Коли молодий професор помітив, що те ж саме трапляється з ним щоразу, коли він закінчує заняття, він зрозумів, що в тому крейдяному пилу було все те, що він успадкував від вчителя.

Ось простий приклад того, як відбувається передача бажання знати від одного покоління до іншого. Це приклад того, чим повинно бути життя Школи. Чимось більшим, ніж передачею закріпленого знання, адже на кону стоїть залишок, який стає незгладимим слідом живого прагнення знати, властивого самому вчителю: пил від крейди, який раніше був на піджаку старого професора, тепер опинився на піджаку його учня. Це яскравий приклад руху, найпитомішого для успадкування. Кожна справжня спадщина на ділі складається майже з порожнечі. Не з майна, генів, власності чи доходів. Фактично, ми не успадковуємо нічого, крім самого акту, який робить нас спадкоємцями.

Massimo Recalcati. La vera eredità dei maestri

#цитата@psychoanalytic_fields

Фройд про своё самораскрытие в «Толковании сновидений» и других работах: «.. я позволил себе большую откровенность и искренность, чем это обыкновенно приятно у тех, кто описывает свою жизнь для современников и потомков. Благодарностью мне за это не отплатили. По личному опыту я никому не советую следовать моему примеру.»

[Автопортрет, 1925]

#цитата

Уявіть, що ви психіатр у великій лікарні. До вас звертається людина, яка скаржиться на голоси. Каже, що чує слова «порожній», «пустий», «глухий стук». Ніяких інших симптомів. Жодної попередньої психіатричної історії. В решті — цілком адекватна людина, що розповідає правдиву історію свого життя, сім'ї, роботи. Ви ставите діагноз і госпіталізуєте її. Наступного дня цей пацієнт каже, що голоси зникли, і більше ніколи на них не скаржиться. Поводиться цілком нормально, спілкується з іншими пацієнтами, веде щоденник, читає. Персонал відзначає, що він «дружелюбний» і «співпрацює». Коли би ви його виписали?

У 1973 році Девід Розенган поставив саме таке питання, і вирішив це перевірити. Він і сім інших «псевдопацієнтів» — троє психологів, педіатр, психіатр, художник і домогосподарка — справді звернулись до різних психіатричних лікарень у п'яти штатах США. Всі вони скаржились на ті самі три слова-галюцинації. Кожного госпіталізували. І всі, крім одного, отримали діагноз «шизофренія».

Як тільки їх прийняли, псевдопацієнти припинили симулювати будь-які симптоми. Вони починали казали правду про своє життя (змінивши лише імена та професії), спілкувались, приймали ліки (але не ковтали), робили нотатки. Медперсонал ставився до них як до хворих, при тому, що деяка частина інших, «справжніх» пацієнтів швидко помічала неспівпадіння. Учасники експерименту перебували в лікарнях від семи до п'ятдесяти двох днів, у середньому — дев'ятнадцять. Усі вони були виписані з діагнозом «шизофренія в стадії ремісії» (хоча таке формулювання психіатрична література не містила).

Коли результати опублікували, одна з лікарень запропонувала Розенгану надсилати до них псевдопацієнтів протягом якось найближчого часу, щоб довести, що їх діагностика досить точна. За наступні три місяці там виявили сорок однин «підозрілий» випадок, серед яких дев'ятнадцять точно видавалися підробними. При цьому Розенган не посилав жодного пацієнта-актора.

Цікаво, що в межах психіатричної лікарні будь-яка поведінка навіть псевдопацієнта розцінювалася як патологічна. Якщо той полюбляв робити нотатки — казали, що в нього обсесія до записування; якщо від нудьги ходив коридором туди-сюди, персонал розцінював це як прояви тривожності. Фактично, отримавши діагноз (й стігму) вже ніби неможливо зробити щось, що б в неї не вписувалось. Це все, звісно, можна тратувати по-різному, в тому числі як те, що лікар вірить на слово (про ті ж галюцинації), і це виправдано; але, в свій час, це також заклало основу для багатьох інших схожих експериментів і соціальних обговорень.

#нотатки@psychoanalytic_fields

Думаю о том, что любой перевод обманчив. Например, французское passion — это страсть, но в живом языке оно ближе к нашему «пристрастию», увлечению, иногда даже «хобби»: une passion pour la musique — вовсе не мучительное чувство, а просто сильная любовь к делу. «Милосердие» — это charité, но у французов слово несёт скорее оттенок «благотворительности», «пожертвования», нежели внутреннего духовного сострадания, которое подразумевает наше «милосердие». А фраза «я скучаю по тебе» звучит как tu me manques, что буквально значит «ты мне недостаёшь», «мне тебя не хватает». Это уже другие коннотации: не тоска или отсутствие развлечения, как в русском языке, а скорее признание в нехватке, пустоте. Перевод — дело безумно сложное, он всегда относительный. И к тому же нам нужен перевод не только с чужих языков, но и с наших собственных — из других времён, а еще с языка одного человека на язык другого.

Вчера на глаза попалось объявление про набор в психотерапевтическую группу, от организации, которая, в целом, заслуживает доверия. Но объявление очень страшное. Во-первых, там обещают, что группу будут вести психоаналитики-эксперты. А во-вторых, наверное, как следствие предыдущего пункта, «результаты точно гарантированы». Эксперты и результаты должны, разумеется, подбадривать, но на меня это произвело противоположный эффект. В последнее время часто думаю о том, что психоанализ и психотерапия — всё равно форма отношений. Странно утверждать, что терапевт, какой бы потрясающий и опытный он ни был, такой уникальный человек, который «совместим» с любым обратившимся к нему пациентом. Иногда это просто вопрос субъективности, при чём он действует в обе стороны. Брать в работу того, кто тебе, например, сразу отвратителен или неинтересен — значит лишить этого человека возможности найти аналитика, который был бы искренне заинтересован его внутренним миром. Результаты разговорной терапии — вещь тоже очень специфическая. Как говорил Фройд, мы знаем о силе слова через множество сказок и впоследствии на личном опыте (словом можно ранить, убить, исцелить, заворожить, наложить проклятие и так далее). Но чтобы «магия» сработала, оба должны быть к ней восприимчивы. Суметь использовать это для изменений, находить в полученном опору, облегчение, объяснение, или хотя бы эстетическую красоту, помогающую лучше выдерживать боль. В этом месте проявляется что-то такое, что, пожалуй, роднит психоанализ с гипнозом, из которого он вырос. Этот гипноз переноса, и всё последующее, либо случается, либо нет. Тогда как ценность того, что (материально) оставляет в кабинете клиент — денег — ещё можно как-то измерить, то ценность того, что он получает взамен — точно нельзя назвать объективной. Её просто не существует самой по себе, как некого неизменного объекта.

#заметки@psychoanalytic_fields