Вчера на глаза попалось объявление про набор в психотерапевтическую группу, от организации, которая, в целом, заслуживает доверия. Но объявление очень страшное. Во-первых, там обещают, что группу будут вести психоаналитики-эксперты. А во-вторых, наверное, как следствие предыдущего пункта, «результаты точно гарантированы». Эксперты и результаты должны, разумеется, подбадривать, но на меня это произвело противоположный эффект. В последнее время часто думаю о том, что психоанализ и психотерапия — всё равно форма отношений. Странно утверждать, что терапевт, какой бы потрясающий и опытный он ни был, такой уникальный человек, который «совместим» с любым обратившимся к нему пациентом. Иногда это просто вопрос субъективности, при чём он действует в обе стороны. Брать в работу того, кто тебе, например, сразу отвратителен или неинтересен — значит лишить этого человека возможности найти аналитика, который был бы искренне заинтересован его внутренним миром. Результаты разговорной терапии — вещь тоже очень специфическая. Как говорил Фройд, мы знаем о силе слова через множество сказок и впоследствии на личном опыте (словом можно ранить, убить, исцелить, заворожить, наложить проклятие и так далее). Но чтобы «магия» сработала, оба должны быть к ней восприимчивы. Суметь использовать это для изменений, находить в полученном опору, облегчение, объяснение, или хотя бы эстетическую красоту, помогающую лучше выдерживать боль. В этом месте проявляется что-то такое, что, пожалуй, роднит психоанализ с гипнозом, из которого он вырос. Этот гипноз переноса, и всё последующее, либо случается, либо нет. Тогда как ценность того, что (материально) оставляет в кабинете клиент — денег — ещё можно как-то измерить, то ценность того, что он получает взамен — точно нельзя назвать объективной. Её просто не существует самой по себе, как некого неизменного объекта.

#заметки@psychoanalytic_fields

Американські вчені (справжні, із Бостону), машинне навчання та корпус сновидінь

У 2018-2019 році у журналі International Journal of Dream Research з'явилась цікава стаття-звіт проведеного дослідження, коли за допомогою машинного навчання та ШІ вдалося проаналізувати близько 35 000 сновидінь. На той момент (не знаю, як на сьогодні) — це було наймасштабніше подібне дослідження. Користувачі чотири роки ділилися своїми снами на спеціальному форумі (сайт/додаток). Потім ці дані були зібрані і певним чином профільтровані (приміром, не брали до уваги сни найактивніших юзерів, що залишали їх прям кожного дня, бо такі результати зміщуються у сторону лише декількох людей). Раніше для аналізу змісту сновидінь використовували алгоритми, що вимагали ручного кодування (система Холла-Ван де Касла, або система Балклі), але тут вчені настворювали 47 агентів ШІ, кожен з яких був обізнаний на своїй темі. Загалом проаналізували 35 тис снів, написаних англійською, від 635 користувачів (424 жінки та 211 чоловіків).

Як вважаєте, яка тема (сюжет, певна діяльність) зустрічалась у снах найчастіше? Найчастіше у снах проявлялося говоріння, тобто сновидець вів з кимось розмову! Також на подив дослідників, купа снів має чисто архітектурний характер (про будівлі, ландшафти). Не рідше з'являються образи когось із сім'ї. Теми, про які зазначали менше за все — невизначеність, інсайт, причинність.

Ось ще деякі відкриття:
Рівень фізичної агресії у снах? — Однаковий для ч та ж.
Хто частіше згадував про сексуальність? — Жінки.
Кому частіше сниться спорт, технології, транспорт, зброя? — Чоловікам.

Загалом ці вчені підтримують теорію соціального моделювання сновидінь, згідно з якою сни віртуально імітують соціально значущі взаємодії. Багато виявлених тем стосуються соц активностей, сімейних стосунків, емоційних конфліктів, отже уві сні, як їм видається, людина ніби "репетирує" майбутню взаємодію та різні сценарії.

Американські вчені (справжні, із Бостону), машинне навчання та корпус сновидінь, ч.2

Одне з найцікавіших відкриттів стосувалося можливості передбачати емоційний тон сновидіння на основі його змісту. Дослідники проаналізували, як користувачі оцінювали свої сни: "приємні", "неприємні" або "нейтральні".

Теми, що передбачають негативний настрій: гнів (найсильніший предиктор), смерть, страх, фізична агресія, смуток, зброя.

Теми, що передбачають позитивний настрій: щастя (найсильніший предиктор), сексуальність, їжа/напої, дружелюбність, мистецтво, польоти.

Тобто якщо уві сні є їжа чи секс, то скоріш за все він буде приємним, а якщо з'являється зброя — неприємним. Кумедно, що серед предикторів негативного настрою зустрічаються також жіночі образи, сім'я, архітектура. Не так часто людям з вибірки снився якийсь родич так, щоб сон був хорошим. У той же час, сновидіння з більшою кількістю персонажів і локацій частіше оцінювалися як "приємні". А у жінок в цілому було менше позитивних сновидінь, ніж в чоловіків.

Вже деякий час ми з колегами з УАРПП (зокрема хочеться відмітити мою напарницю та подругу Анну Зозулю), розробляли щось схоже до цього експерименту. Вийшов форум з мінімальним функціоналом, далеко не ідеальний, але пристосований саме для цієї мети. Там можна залишити будь-який свій сон під псевдонімом, зазначити емоційний стан, і подивитись, до чого ми зрештою дійдемо. Будемо раді вашій участі!

Спробувати можна тут:
Сайт | GooglePlay | AppStore

Дуже сподобалась доповідь

https://youtu.be/zT_r1uEoOZc?si=UuYnN86rsbFp6twG

#дивимось_разом

Десять «жизненно важных признаков» терапевтического прогресса от Н. Мак-Вильямс: укрепление безопасной привязанности; увеличение стабильности своей и объекта; повышение чувства свободы воли и контроля действий и их последствий; движение к более реалистичной и устойчивой самооценке; укрепление устойчивости и эмоциональной регуляции; усиление способности к саморефлексии и ментализации других; повышение чувства комфорта в социуме и наедине с собой; повышение уровня жизненной энергии; развитие способности к принятию, прощению и благодарности; и наконец, всеобъемлющее желание любить, работать и играть.

#цитата

Нове (причитающее) есе Рекалькаті про те, як дефіцит уваги в сучасному світі пов'язаний направду з гіперувагою і надмірною кількістю стимулів, які не дають можливості спокійно побути в "пустоті" та "тиші". Не те, щоб доступ до них навіки втрачений, але спокійним там залишатись справді важко — забувши вдома телефон, або не маючи змоги вийти в інтернет, багато людей відчувають або сильну тривогу, або непереборну нудьгу.

Здається, тут все ковзає по поверхні без рельєфів і згущень, без пауз і розривів. [...] Раптовий перехід від одного короткого відео до іншого, невпинна послідовність зображень, безладне бомбардування інформацією є, як визначив би їх Бернар Стіґлер, «психотехніками», що у корені підривають можливість розвитку критичного мислення, використовуючи такі форми захоплення уваги, що руйнують її природу.

Цікаво він пише і про переміщення знання, яке раніше (умовно) мало централізований характер (школа, університет, телебачення), а тепер розсіюється та розпорошується поміж мільйонів акаунтів експертів та лайфхакерів, де в принципі нема ніякого відбору чи фільтру. Але коли знання всюди, воно ніби ніде — розчиняється в потоці, де кожна думка має термін придатності кількох секунд.

#переклад #стаття #психоаналіз

Рональд Бріттон "Секс, смерть і Супер-Его" (2003)

Фройд, безсумнівно, володів вродженою дотепністю і застосовував її у своїй роботі, а також використовував, захищаючись від атак і наносячи удари у відповідь при необхідності. Напевно, одним з найкращих прикладів дотепності, застосованої ради виживання з однієї сторони і ради збереження гідності з іншої, слугує свідчення Фройда на користь нацистського гестапо. Це відбувалось у безнадійливий момент, коли усі небайдужі очікували на розвʼязку: чи дозволить Фройду нацистська влада покинути Відень після того, як спалила його книги, конфіскувала його видавництво і заборонила психоаналіз. Однією з умов для отримання виїзних віз для нього і його сімʼї було підписання документа, який стверджував:

"Я, професор Фройд, у дійсності підтверджую, що після аншлюсу Австрії Німецьким рейхом німецька влада і особливо гестапо ставились до мене зі всією повагою і увагою у звʼязку з моєю науковою репутацією, що я міг жити та працювати цілковито вільно, що я продовжував реалізовувати свої заняття так, як хотів, що я отримував повну підтримку від всіх відповідних інстанцій і що у мене немає навіть найменшої причини для будь-яких скарг."

Фройд погодився підписати цей папір, якщо йому спершу дозволять власноруч добавити одне речення. Гестапо погодилось. Це речення звучало: "Можу від душі рекомендувати гестапо усім" (Jones, 1957, p. 241).

Серьезность случая определяется не тяжестью нарушений, а их давностью, я хочу сказать, не давностью того или иного симптома, но продолжительностью того, часто полиморфного состояния разнообразных меняющихся эмоциональных трудностей, которые имеют корни в далеком прошлом.

Если у ребенка были только нарушения питания и/или сна, настроения и контакта с окружающими взрослыми и детьми, это в принципе представляет серьезный случай, если он не достиг полных трех лет, независимо от впечатления, складывающегося в начале лечения.

Если же нарушения появились только после семи лет, и ничего в адаптации к самому себе или обществу до этого не предвещало их появления, случай в принципе более благоприятный.

#книга #цитата

Когда ребенок рисует, он всегда рисует свой собственный портрет; не будь этого, он бы не рисовал. Мы не рисуем, мы рисуем себя и видим себя избирательно в какой-либо из частей рисунка. Когда я искала самого ребенка в представленном образе, то всегда спрашивала: «А где на рисунке ты? Где бы ты мог быть, если бы был на рисунке?» Как только ребенок располагает себя в каком-то месте, он вступает в отношения обмена с неким другим. Это как раз и означает заставить говорить рисунок, а не просто откомментировать его содержание; подобный комментарий мы недавно видели в телепередаче когда предполагаемые терапевты вглядывались в рисунок ребенка, пытаясь что-то отгадать и высказать различные объяснения. Нет, нельзя пересказать рисунок, он есть сам ребенок, который рассказывает себя через рисунок. Рисунок — это какой-то фантазм, вынесенный в анализе за рамки времени; именно в этом качестве его необходимо слушать.

Франсуаза Дольто. Ребёнок зеркала

#цитата

В психиатрии есть такой синдром — синдром Фреголи — когда появляется стойкое убеждение, что разные люди на самом деле — это один и тот же человек, постоянно меняющий внешность. Классический случай описан в 1927 году французскими психиатрами Курбоном и Фейлем: пациентка была убеждена, что две известные театральные актрисы преследуют её, появляясь неподалёку в образе разных людей — парикмахера, соседки, случайных прохожих. Она «узнавала» их, несмотря на совершенно разные лица — по манере поведения, интонации, «особому взгляду». Синдром назван в честь итальянского актёра Леопольдо Фреголи, прославившегося способностью молниеносно менять костюмы и перевоплощаться в десятки персонажей за один спектакль.

Утром, читая заметку, написанную в конце XX века, заметила в ней обороты, которые любит использовать ChatGPT. Мигом захотелось перепроверить год написания. Понятно, что алгоритм использует обычные человеческие конструкции, но читать такие тексты сразу не так интересно. Это странное чувство, появившееся последний год, — когда в интернете постоянно задаёшься вопросом: я сейчас имею дело с каким-то «самобытным» продуктом, индивидуальностью, или это снова ИИ, ловко маскирующийся в разные наряды? В таком обновлённом синдроме Фреголи разница с оригинальным была бы в том, что второй — это бред ложного узнавания, тогда как первый как будто больше привязан к реальности, это постоянное узнавание вмешательства машины (как минимум, её самых простых версий). Что происходит с самим актом чтения, когда ты постоянно в режиме подозрения? В почти-но-не-совсем человеческом есть что-то правильное, но пустое, гладкое, но без шероховатости желания; и чем лучше становятся алгоритмы, тем тоньше эта грань, тем больше параноидальной энергии требуется, чтобы продолжать их различать.

Замечаете ли вы сгенерированный контент? Важно ли это? Меняет ли что-то в вашем опыте чтения, когда видите, что текст написан с помощью ИИ?

#заметки@psychoanalytic_fields

Біон: Повертаючись до завтрашньої сесії: все, що вам потрібно зробити, це дати зародку думки шанс. Ви напевно будете заперечувати проти цієї думки; ви напевно захочете, щоб вона відповідала якійсь дорогій вашому серцю психоаналітичній теорії, щоб, якби ви розповіли про неї якомусь іншому психоаналітику, він побачив би в ній відповідність психоаналітичній теорії або теоріям вашого супервізора чи вашого аналітика. Але цього недостатньо для того, що ви говорите самому собі. Тому — і це дійсно центральний момент, але дуже важкий — ви повинні наважитися думати і відчувати все, що ви думаєте або відчуваєте, незалежно від того, що думає з цього приводу ваше співтовариство або ваше професійне товариство, або навіть що ви самі думаєте з цього приводу.

#цитата@psychoanalytic_fields

Есе Джонатана Шедлера щодо зв'язку свідомості та мозку (зі сторінки Віктора Тимошенко).

Ми повинні вивчати результати психотерапії, використовуючи психологічні концепції та методи. Ми повинні вивчати, як змінюються люди і як змінюється їхнє життя, а не діагностичні категорії з "Діагностичного і статистичного посібника з психічних розладів" (DSM). Ми повинні вивчати результати, які мають значення для пацієнтів, та психотерапію, яка їх лікує. Змістовна психотерапія не пов'язана з діагнозами DSM і ніколи не була пов'язана. Результати змістовної психотерапії не зводяться до списків симптомів DSM. Немає жодного виправдання для приниження психотерапії шляхом втискування її в медичне прокрустове ложе.

#переклад

вул. Цитадельна

Якщо вам цікаво послухати про сучасний психоаналіз, приходьте на зустріч з Робертом Гроссмарком 19 листопада о 15:00. Буде синхронний переклад, тож можна повністю зануритись в матеріал. Усі деталі за посиланням.

Першу його лекцію ми з Машею Паньковою організовували в липні — фрагменти можна послухати тут. Я особисто дуже радію, що між нами є пряма комунікація; і буде можливість розмови і для слухачів. До речі, також готуємо з Машею переклад однієї з його клінічних робіт — на тему, про яку мало хто наважується говорити.