Обожнюю як росіяни на лостарморі обговорюють по яким будівлям в Києві треба бити «Іскандерами».
Нормальний нахрюк.
Нормальний нахрюк.
Поштові марки уряду Курдистану в Іраку, присвячені візиту Папи Франциска.
Другу продемонстрували в турецькому парламенті представники опозиційної партії — варто зазначити, що її пікантність в тому, що Папа зображений на фоні "Великого Курдистану", тобто включно з територіями Іраку, Сирії, Туреччини та Ірану.
Другу продемонстрували в турецькому парламенті представники опозиційної партії — варто зазначити, що її пікантність в тому, що Папа зображений на фоні "Великого Курдистану", тобто включно з територіями Іраку, Сирії, Туреччини та Ірану.
Чекаю, коли Леонід Кравчук скаже щось типу:
We don’t want to fight but by Jingo if we do
We’ve got the tanks, we’ve got the men, we’ve got the money too
We’ve fought the Bear before, and while we’re Ukrainians true
The Russians shall not have Kyiv.
We don’t want to fight but by Jingo if we do
We’ve got the tanks, we’ve got the men, we’ve got the money too
We’ve fought the Bear before, and while we’re Ukrainians true
The Russians shall not have Kyiv.
Розподіл мов на Сардинії за виключенням італійської.
На Півночі розповсюджена корсиканська мова, рожеві вкраплення — лігурійська (колишні генуезькі поселення?). Інша частина острова переважно розмовляє сардинською.
Неочікуваною для мене виявилась каталанська, котра представлена ровно в одному місті Альгеро, причому через відрізаність від Каталонії там сформувався власний альгерський діалект.
На Півночі розповсюджена корсиканська мова, рожеві вкраплення — лігурійська (колишні генуезькі поселення?). Інша частина острова переважно розмовляє сардинською.
Неочікуваною для мене виявилась каталанська, котра представлена ровно в одному місті Альгеро, причому через відрізаність від Каталонії там сформувався власний альгерський діалект.
Forwarded from 📟 ЩЕ НЕ ВМЕРЛА
1992 рік.
Купоно-карбованець та шрифт Playboy Ultra, яким писали слово "КУПОН".
До речі, адмін тільки зараз дізнався, що купоно-карбованці вже ніхто не приймає.А я наксерив трильйонів триста на рекламу.
Тому підтримайте канал, пліз:
monobank 5375 4141 1092 2027
Купоно-карбованець та шрифт Playboy Ultra, яким писали слово "КУПОН".
До речі, адмін тільки зараз дізнався, що купоно-карбованці вже ніхто не приймає.
monobank 5375 4141 1092 2027
Сьогодні дивився це відео Ссетха, зрадів коли автоматично увімкнулися українські субтитри, а потім побачив хто їх автор... 😳
Порядок. Люди роблять свій внесок в українізацію.
Порядок. Люди роблять свій внесок в українізацію.
YouTube
Endless Space 2 Review | Jingoist Joy™ Edition
The academy demands you pay reparations for your damage.
Outro is 'Overcharge' by Crt_head.
https://crthead.bandcamp.com/album/power-up
Enjoy.
-----------------------
Send Sseth Shekels: https://www.paypal.me/SsethTzeentachGB
Send Sseth Shekels per video:…
Outro is 'Overcharge' by Crt_head.
https://crthead.bandcamp.com/album/power-up
Enjoy.
-----------------------
Send Sseth Shekels: https://www.paypal.me/SsethTzeentachGB
Send Sseth Shekels per video:…
Читаю Юнґера. Періодично він повертається до теми специфічного військового контингенту, котрий не міг би реалізуватися в мирний час.
«[...] останніми днями Отто просто виводив мене. Він справді годився тільки на те, щоб кидати в англійців ручні гранати, і мені було цікаво, чим він займатиметься в мирному житті. Нещодавно мені потрапили до рук його документи: виховання в дитячому будинку, грубі безчинства, бійки, образи посадовців, контрабанда. Зрештою, це все дрібниці, про які не станеш розпитувати людину, з якою маєш штурмувати кулеметне гніздо. Але в мирному житті все інакше.
Завжди мають бути країни, куди можуть податися такі хлопці. Сумно дивитися, як сильніші й ближчі до природи занепадають і в кращому випадку емігрують. Значення кожного ладу відповідає тим обсягам первісної сили, які він може вмістити та використовувати. У наших маленьких державах, з їхніми кастами торговців та писак, їхніми солдатами, що стають у певному сенсі чиновниками, все зовсім навпаки. Той, хто не може добре скласти іспит або сколотити дільце, зазвичай просто зайвий. Наскільки це вбиває свободу та нормальний розвиток, помітно хоча б з того, що тут, у бліндажах, час від часу когось лякають сни про екзамен! Тоді він прокидається, мабуть, від вибуху, який стався десь поблизу, і зітхає з явним полегшенням від того, що не сидить ні на якому іспиті, а всього лише тут, у Пікардії, за дві сотні метрів від англійських гвинтівок.
Можливо, все ще зміниться: ми переможемо у війні та здобудемо велику владу. Із нею завжди є що робити, і для цього завжди потрібні чоловіки. Є багато островів, про які вже Дон Кіхот знав, що вони належать до оздоб влади; опинившись де-небудь на Мадагаскарі, перш за все я завербую дві сотні таких хлопців, як Отто, і вони не нудьгуватимуть у мене жодного дня. [...]»
Я думаю, кожен розуміє, що ця проблема вічна — завжди під час війни виявляється, що частина людей може реалізуватися тільки під час неї. Поза нею вони не можуть жити: падають на соціальне дно або вбивають себе. Для запобігання цьому завжди створюється система реабілітації колишніх учасників бойових дій, проте ми знаємо, що її ККД далекий від ідеалу — деякі не бажають реінтегруватися загалом. Це добре зображував й Дмитро Корчинський:
«[...] Слід розуміти основну масу фронтовиків, які в роки війни пережили, мабуть, чи не єдиний сплеск духу. А потім тупо гнули спини. І так до пенсії. В цьому небезпека воєнних спогадів: людина усвідомлює, що вище себе вже не стрибне. Так сталося з багатьма рядовими унсовцями з Придністров'я, особливо з тими, що "засвітили" себе і тому не залучались до "оперативної роботи". Відірвані від подальшого перебігу боротьби (адже коли йдеш уперед, минулі досягнення нічого не варті), вони неминуче опускалися все нижче. Місце лоточника або охоронця — їх сьогоднішня доля. З усього життя — тільки одне літо, і нескінченні спогади про те, як побував людиною.
[...]
Буває, що людина народжена для війни, тільки про своє призначення до пори до часу не знає. Такі "мужики" складають цвіт воюючої армії. Саме до таких належав і рашківський лісничий на прозвисько "Робін Гуд". До війни потроху крав ліс, упорядковував господарство. Знічев'я, без видимих причин, одягнув форму (таким і запам'ятав його — в "погранцовському" маскхалаті). Як раніше дефіцитні будматеріали — за коньяк і вино — вимінював в Глинному боєприпаси і зброю. [...] Пам'ятаю, як він засумував, коли дізнався, що війна скінчилася і доведеться знов займатися "озелененням схилів". Його неодноразово "шмонали", але він вижив і навіть зберіг роботу. Ми з Корчинським зустріли його в 1995 році. Він плакав у наших обіймах і з надією запитував, коли все це розпочнеться знову. [...]»
Не буду довго розпинатися щодо важливості цієї соціальної проблеми, бо рішення для найбільш войовничих вже є — це приватні військові корпорації, афілійовані з спецслужбами. Вони проявили себе й в часи Франсафрики, й проявляють зараз з "Вагнером". Але тут є ще один цікавий момент.
[1/3]
«[...] останніми днями Отто просто виводив мене. Він справді годився тільки на те, щоб кидати в англійців ручні гранати, і мені було цікаво, чим він займатиметься в мирному житті. Нещодавно мені потрапили до рук його документи: виховання в дитячому будинку, грубі безчинства, бійки, образи посадовців, контрабанда. Зрештою, це все дрібниці, про які не станеш розпитувати людину, з якою маєш штурмувати кулеметне гніздо. Але в мирному житті все інакше.
Завжди мають бути країни, куди можуть податися такі хлопці. Сумно дивитися, як сильніші й ближчі до природи занепадають і в кращому випадку емігрують. Значення кожного ладу відповідає тим обсягам первісної сили, які він може вмістити та використовувати. У наших маленьких державах, з їхніми кастами торговців та писак, їхніми солдатами, що стають у певному сенсі чиновниками, все зовсім навпаки. Той, хто не може добре скласти іспит або сколотити дільце, зазвичай просто зайвий. Наскільки це вбиває свободу та нормальний розвиток, помітно хоча б з того, що тут, у бліндажах, час від часу когось лякають сни про екзамен! Тоді він прокидається, мабуть, від вибуху, який стався десь поблизу, і зітхає з явним полегшенням від того, що не сидить ні на якому іспиті, а всього лише тут, у Пікардії, за дві сотні метрів від англійських гвинтівок.
Можливо, все ще зміниться: ми переможемо у війні та здобудемо велику владу. Із нею завжди є що робити, і для цього завжди потрібні чоловіки. Є багато островів, про які вже Дон Кіхот знав, що вони належать до оздоб влади; опинившись де-небудь на Мадагаскарі, перш за все я завербую дві сотні таких хлопців, як Отто, і вони не нудьгуватимуть у мене жодного дня. [...]»
Я думаю, кожен розуміє, що ця проблема вічна — завжди під час війни виявляється, що частина людей може реалізуватися тільки під час неї. Поза нею вони не можуть жити: падають на соціальне дно або вбивають себе. Для запобігання цьому завжди створюється система реабілітації колишніх учасників бойових дій, проте ми знаємо, що її ККД далекий від ідеалу — деякі не бажають реінтегруватися загалом. Це добре зображував й Дмитро Корчинський:
«[...] Слід розуміти основну масу фронтовиків, які в роки війни пережили, мабуть, чи не єдиний сплеск духу. А потім тупо гнули спини. І так до пенсії. В цьому небезпека воєнних спогадів: людина усвідомлює, що вище себе вже не стрибне. Так сталося з багатьма рядовими унсовцями з Придністров'я, особливо з тими, що "засвітили" себе і тому не залучались до "оперативної роботи". Відірвані від подальшого перебігу боротьби (адже коли йдеш уперед, минулі досягнення нічого не варті), вони неминуче опускалися все нижче. Місце лоточника або охоронця — їх сьогоднішня доля. З усього життя — тільки одне літо, і нескінченні спогади про те, як побував людиною.
[...]
Буває, що людина народжена для війни, тільки про своє призначення до пори до часу не знає. Такі "мужики" складають цвіт воюючої армії. Саме до таких належав і рашківський лісничий на прозвисько "Робін Гуд". До війни потроху крав ліс, упорядковував господарство. Знічев'я, без видимих причин, одягнув форму (таким і запам'ятав його — в "погранцовському" маскхалаті). Як раніше дефіцитні будматеріали — за коньяк і вино — вимінював в Глинному боєприпаси і зброю. [...] Пам'ятаю, як він засумував, коли дізнався, що війна скінчилася і доведеться знов займатися "озелененням схилів". Його неодноразово "шмонали", але він вижив і навіть зберіг роботу. Ми з Корчинським зустріли його в 1995 році. Він плакав у наших обіймах і з надією запитував, коли все це розпочнеться знову. [...]»
Не буду довго розпинатися щодо важливості цієї соціальної проблеми, бо рішення для найбільш войовничих вже є — це приватні військові корпорації, афілійовані з спецслужбами. Вони проявили себе й в часи Франсафрики, й проявляють зараз з "Вагнером". Але тут є ще один цікавий момент.
[1/3]