Трохи сміюсь з Казімірко.

Чекаю, коли Леонід Кравчук скаже щось типу:

We don’t want to fight but by Jingo if we do
We’ve got the tanks, we’ve got the men, we’ve got the money too
We’ve fought the Bear before, and while we’re Ukrainians true
The Russians shall not have Kyiv.

Розподіл мов на Сардинії за виключенням італійської.

На Півночі розповсюджена корсиканська мова, рожеві вкраплення — лігурійська (колишні генуезькі поселення?). Інша частина острова переважно розмовляє сардинською.

Неочікуваною для мене виявилась каталанська, котра представлена ровно в одному місті Альгеро, причому через відрізаність від Каталонії там сформувався власний альгерський діалект.

Як же я обожнюю це відео

https://youtu.be/vCb1SGRceik

Сьогодні дивився це відео Ссетха, зрадів коли автоматично увімкнулися українські субтитри, а потім побачив хто їх автор... 😳

Порядок. Люди роблять свій внесок в українізацію.

Мистецтво заголовку

https://www.pravda.com.ua/news/2021/03/13/7286534/

Читаю Юнґера. Періодично він повертається до теми специфічного військового контингенту, котрий не міг би реалізуватися в мирний час.

«[...] останніми днями Отто просто виводив мене. Він справді годився тільки на те, щоб кидати в англійців ручні гранати, і мені було цікаво, чим він займатиметься в мирному житті. Нещодавно мені потрапили до рук його документи: виховання в дитячому будинку, грубі безчинства, бійки, образи посадовців, контрабанда. Зрештою, це все дрібниці, про які не станеш розпитувати людину, з якою маєш штурмувати кулеметне гніздо. Але в мирному житті все інакше.

Завжди мають бути країни, куди можуть податися такі хлопці. Сумно дивитися, як сильніші й ближчі до природи занепадають і в кращому випадку емігрують. Значення кожного ладу відповідає тим обсягам первісної сили, які він може вмістити та використовувати. У наших маленьких державах, з їхніми кастами торговців та писак, їхніми солдатами, що стають у певному сенсі чиновниками, все зовсім навпаки. Той, хто не може добре скласти іспит або сколотити дільце, зазвичай просто зайвий. Наскільки це вбиває свободу та нормальний розвиток, помітно хоча б з того, що тут, у бліндажах, час від часу когось лякають сни про екзамен! Тоді він прокидається, мабуть, від вибуху, який стався десь поблизу, і зітхає з явним полегшенням від того, що не сидить ні на якому іспиті, а всього лише тут, у Пікардії, за дві сотні метрів від англійських гвинтівок.

Можливо, все ще зміниться: ми переможемо у війні та здобудемо велику владу. Із нею завжди є що робити, і для цього завжди потрібні чоловіки. Є багато островів, про які вже Дон Кіхот знав, що вони належать до оздоб влади; опинившись де-небудь на Мадагаскарі, перш за все я завербую дві сотні таких хлопців, як Отто, і вони не нудьгуватимуть у мене жодного дня. [...]»

Я думаю, кожен розуміє, що ця проблема вічна — завжди під час війни виявляється, що частина людей може реалізуватися тільки під час неї. Поза нею вони не можуть жити: падають на соціальне дно або вбивають себе. Для запобігання цьому завжди створюється система реабілітації колишніх учасників бойових дій, проте ми знаємо, що її ККД далекий від ідеалу — деякі не бажають реінтегруватися загалом. Це добре зображував й Дмитро Корчинський:

«[...] Слід розуміти основну масу фронтовиків, які в роки війни пережили, мабуть, чи не єдиний сплеск духу. А потім тупо гнули спини. І так до пенсії. В цьому небезпека воєнних спогадів: людина усвідомлює, що вище себе вже не стрибне. Так сталося з багатьма рядовими унсовцями з Придністров'я, особливо з тими, що "засвітили" себе і тому не залучались до "оперативної роботи". Відірвані від подальшого перебігу боротьби (адже коли йдеш уперед, минулі досягнення нічого не варті), вони неминуче опускалися все нижче. Місце лоточника або охоронця — їх сьогоднішня доля. З усього життя — тільки одне літо, і нескінченні спогади про те, як побував людиною.
[...]
Буває, що людина народжена для війни, тільки про своє призначення до пори до часу не знає. Такі "мужики" складають цвіт воюючої армії. Саме до таких належав і рашківський лісничий на прозвисько "Робін Гуд". До війни потроху крав ліс, упорядковував господарство. Знічев'я, без видимих причин, одягнув форму (таким і запам'ятав його — в "погранцовському" маскхалаті). Як раніше дефіцитні будматеріали — за коньяк і вино — вимінював в Глинному боєприпаси і зброю. [...] Пам'ятаю, як він засумував, коли дізнався, що війна скінчилася і доведеться знов займатися "озелененням схилів". Його неодноразово "шмонали", але він вижив і навіть зберіг роботу. Ми з Корчинським зустріли його в 1995 році. Він плакав у наших обіймах і з надією запитував, коли все це розпочнеться знову. [...]»

Не буду довго розпинатися щодо важливості цієї соціальної проблеми, бо рішення для найбільш войовничих вже є — це приватні військові корпорації, афілійовані з спецслужбами. Вони проявили себе й в часи Франсафрики, й проявляють зараз з "Вагнером". Але тут є ще один цікавий момент.

[1/3]

[2/3]

Завжди, коли підіймається питання боєздатності ЗСУ, озвучується проблема відтоку кадрів з армії. До 2018-го для контрактників діяла меметична норма "до кінця особливого періоду", котра унеможливлювала звільнення фронтовиків, й тому коли вона була скасована ми стали переживати дуже швидке знекровлення особового складу. Є проблеми й з мобілізаційними планами, котрі, здається, вже ніколи не виконуються.

Тобто, в двох словах, нам не вистачає людей для війни. Наразі РФ має достатньо сил для прориву до Дніпра й подальшої окупації Лівобережжя, а ми не маємо достатньої кількості військовослужбовців щоб закрити фронт навіть теоретично. У недалекому майбутньому, коли Білорусь буде інтегрована, ми й близько не будемо мати достатньої кількості частин для закриття північного кордону — таким чином, при наявності плацдарму в Білорусі, взяття Києва в "клєщі" це питання приблизно тижня, а його остаточне падіння й фактичне припинення української державності — двох тижнів з можливим (але безуспішним й малоймовірним) локальним спротивом протягом місяця. Й це можливо з багатьох причин, таких як сумнівна боєздатність ВПС та ППО України, але навіть шансів на вдалий спротив ми не маємо через одну причину — демографічний перехід.

Люди, що воювали в Першу Світову, зазвичай були 1880-90их років народження — це часи, коли Німеччина мала фертильність на рівні 5.0 — 5.3 дитини на жінку. Це дало можливість Німеччині мати достатні людські резерви для найважчої війни на два фронти з подальшим знищенням одного з них. Чи були ці призовники великих людських якостей, чи мали вони чудову освіту й чи багато уваги приділяли їм батьки? Це вже ніхто не пам'ятає, але саме висока фертильність породила достатню кількість "синів Вітчизни" в 19ому сторіччі, що дозволило сформуватися й встояти багатьом сучасним державам. Українська фертильність в 1.4 підвела нас до ситуації, що у нас не буде резервів щоб закрити діри у фронті розміром з державні кордони, проте, я думаю, багато українців продовжить з презирством ставитися до багатодітних сімей, посміюватися з "залетівших" та "овуляшок без лужайки", поринати у фашистско-євгенічні філософствування про "якість важливіша за кількість", "плодіння бідноти", або просто обсесивно марити гіперопікою тому що "уваги вистачить тільки на двох". Рано чи пізно тільки ці "групи ризику", що псують статистику різним відомствам, могли б стояти між лавиною осколочно-фугасних снарядів та твоїм відремонтованим офісом й професійними успіхами. Але не стоять — вони були знищені ще в утробах дівчатами, котрі боялися публічного засудження та відповідальності, тому що їх "партнер" — мутне слизько чмо, котрий "ще не готовий" взагалі ні до чого, окрім як порушувати ст. 307, 309 ККУ

Але все рівно, навіть осягаючи масштаби тієї катастрофи, котра нависла над нами, я ніколи не втрачу Віру в те, що ми переможемо. Бо одна історія не йде мені з голови.

[3/3]

У серпні-вересні 14-го року мій знайомий з «Айдару» вийшов з оточення на луганському напрямку й повернувся до Києва. Він, ще не перевдягнувшись у цивільний одяг, мав справи на Майдані й там в нього зав'язалася розмова з місцевою голотою, під час якої він спитав в них, чи готові вони воювати за Вітчизну. Відповідь дуже роздратувала мого знайомого — це було щось в дусі "ну от коли почнеться, так й поїдемо", бо, власне, "воно" вже встигло завершитися й ми програли, а вони в центрі Києва досі розмірковують про "от коли почнеться". Але зараз згадка про цю історію стала для мене подібною до біблейської притчі — мало хто готовий нести вічну "вахту на Донці" в сирих бліндажах роками, чекаючи активної фази, але багато хто досі веде спокійне життя, раз на рік відповідаючи собі магічною формулою "от коли почнеться".

Але одного дня питання встане ребром — гуркіт війни розбудить від сна цілу націю. Багато звичайних український хлопців й навіть дівчат осягне невідворотність моменту й зробить найважливіше рішення в своєму житті. Це будуть різні рішення — для декого це буде нездане ЗНО або академічна відпустка, хтось плюне на "крісло керівника" й шестизначні місячні зарплати, дехто пожертвує своїм шлюбом тому що "невже для тебе країна важливіша ніж я", а дехто з неосяжним сумом й страхом полишить ще малих дітей на батьків. Це буде різне й по своєму важке рішення, але для всіх воно буде єдиним правильним — й в цей день долі багатьох людей перетнуться лише для того, щоб загнати Сатану назад до Карфагену й там розчавити його.

З днем українського добровольця. Він ще проявить себе.

Страна.юа вивалила статтю про Донбас. Я на основний канал не буду постити тому що ненавиджу "страну", але все ж таки вони наводять пряму мову діючого офіцера фронтових підрозділів (чому вони дають інтерв'ю "страні" це окреме питання), тож процитую саме її.

> Наши разведчики зашли на старые позиции, которые мы оставили еще в 20- году в рамках разведения войск. Соответственно, сепары тоже придвинулись и заняли свои старые позиции. То есть разведения уже, по сути, нет - между нами и сепарами нет двух-трех километров, как раньше. Ситуация как в 2018 году – между позициями от 400 до 700 метров

> В окопах каждый день по две инспекции из штабов. Причем проверяют не соблюдение условий перемирия, как раньше. А укомплектованность боекомплектом, готовность и исправность техники и оружия. Требуют карты минных полей на нейтралке. Тщательно проверяют снабжение – топливо, обмундирование, питание личного состава. Медики тоже активизировались, в приказном порядке вакцинация личного состава.

> В действующих подразделениях очень неохотно отпускают в увольнительные.

А також вони наводять пряму мову когось з Міноборони.

> Нужен лишь приказ главнокомандующего на наступление

> В этом случае [вмешательства РФ] наступление ВСУ будет остановлено.

> По нашим оценкам, для боевого развертывания и ввода в действия на Донбассе армии РФ нужно менее суток

> В целом так называемые "армейские корпуса республик" насчитывают сейчас 30-35 тысяч человек. Что меньше, чем наших войск на Донбассе. Они серьезно уступают нам по вооружениям. Соответственно, ни в какое наступление они идти не готовы. Если речь о том, чтобы наступать при поддержке российской армии, то нужно понимать масштабы этой поддержки - России для наступления необходимо будет бросить в бой группировку минимум в 20-30 тысяч человек.

> Кроме того, судя по имеющейся информации, в том числе и из открытых источников, если Россия и решит начать масштабную войну с Украиной, то наступать она будет не на наши укрепленные позиции на Донбассе, а попытается встречными ударами из Крыма и Белгорода рассечь страну на две части. При одновременном ударе на Киев со стороны Брянска и, возможно, Беларуси.

Відчуваю себе ніби в анекдоті про єврея та антисемітські газети