Кожен раз, коли ми говоримо або думаємо про перемогу, про те, як вона буде виглядати, нам – українцям – доводиться жартувати. Розвал Росії... Білгородська Народна Республіка... А якщо без жартів? Це трохи страшна думка – бо нам доводиться думати не про долю нас, маленьких та незначних, а про те, які цивілізаційні рішення приймати щодо переможених, які політики проводити НАМ, самостійно, на суміжних територіях після того, як російська армія буде розбита та нам відкриються простори кордону. Дамо їм відійти та зібрати сили знов? Небезпечно.

Тому ми жартуємо. Жарти допомогають відволіктися від тягара відповідальності історичних викликів, що стоять перед народом, котрий уявляв себе завжди об'єктом, а не суб'єктом політики – перед нами стояли питання, в які існуючі військово-політичні союзи вступати, перед якими гегемонами преклоняти коліно в надії на тихе спокійне життя.

Але тепер у нас є Армія. Жодна дипломатія та економіка не дають стільки влади над іншими народами, як Військо. Ця влада вже зараз перетворює нас на суб'єкта – тепер ми можемо стати гегемоном. Час припиняти жартувати.

Ми маємо говорити про ці речі серйозно. Ми маємо говорити про ці речі не цинічно, без геноцидальних поривів. Ми маємо завжди думати про те, що буде після перемоги та що ми будемо робити з переможеними – тому що іншого майбутнього, окрім нашої беззаперечної Перемоги, не існує. У вас немає морального права думати інакше, допоки наше військово-політичне керівництво не вирішить протилежне.

[...]

Тому нам треба думати про добросусідство. А саме – про шляхи його досягнення. Наша Перемога не буде повною, якщо ми просто виженемо ворога з наших кордонів – це відкриє шлях до нової війни у нашому прикордонні.

Ми маємо шукати довгострокові формати миру. Й тут ми починаємо перебирати варіанти.

Чи дійсно можливо, що цей, або наступний, російський федеральний уряд буде достатньо надійним, щоб нормалізувати з нами стосунки? Це навіть смішно згадувати. В Кремлі сидить абсолютне зло – будь які перемовини з ними є вимушеними. Ми не зможемо з ними домовитися ні до чого іншого, окрім як тимчасового перемир'я, замороження конфлікту.

Росіяни не залишають нам вибору. Єдине, що ми можемо зробити для настання миру – разом з російськими добровольцями навести на територіях сучасної Росії лад самостійно. Український лад.

Можливо, не всієї. Але хоча б невеликої частини, поруч з нашими кордонами. Це буде крок до миру, й зроблений він має бути через державний кордон.

Територію Росії доведеться звільнити. Можливо, не зараз – окуповані території потребують нас. Можливо, не всю. Можливо, малу частину. Але щось – доведеться зробити заради Перемоги. Й на звільнених територіях нам доведеться шукати рішення щодо того, в яких, не "жартівливих" політичних реаліях буде жити місцеве населення, для того, щоб ця Перемога не була попрана в майбутньому.