Історія однієї неприязні
Так трапилося, що в найближчому відділенні банку, в якому ми на початку нашої Польської Епопеї відкрили рахунок, без вихідних працює один-єдиний консультант. Його імені на бейджику за три місяці оббивання одного і того ж порогу ми так і не роздивилися – тому нехай буде, скажімо, «Олівер». Консультант Олівер.
У цієї професії є якась офіційна назва, нормальна, впевнена, польською мовою ще й непогано звучаща, але я в своїй голові вагалася між «хлопчиком за рецепцією» і «грошовим швейцаром».
У нашого грошового швейцара жорсткі баранячі кучері і гострий ніс, а усмішка на худому обличчі з'являлася так рідко, що виглядала майже неприродно, як тріщина в кам'яній горі. В перші наші зустрічі Олівер зиркав пихато, очі закочував (не викотив, кому цікаво) і взагалі вів себе достатньо стереотипно по-ляшськи, щоб я зрозуміла, що вислуховувати мою ламану польську він не збирався. Йому за таке не доплачували. Хоча їхній банк – один з небагатьох, хто має офіційну українську мову в додатку. Це нам в університеті сказали. Того ми туди і поперлися, взагалі то.
Коротше, саме через ті перші рази ходити в те відділення я не полюбила. Не подружилися ми. Все інше було ідеально: і жіночка Рената, й інші працівниці, і навіть стільці, але Олівер зіпсував все настільки, що я не хотіла туди ходити навіть тоді, коли була серйозна необхідність. Відтягувала до останнього.
Але з приходом весняного тепла в Ченстохову почав танути і льодовик нашої неприязні.
Не тільки ми його запам'ятали. Занадто вже виблискували ті недокочені карі очі і надто тягнулися вверх кутики губ, коли ми з Аньою підходили до банкомату або проходили повз відділення до чорно-золотої Бєдрьонкі. Якось нас взагалі легко запам'ятовували.
Наступні рази було простіше – ми спілкувалися на нейтральних тонах, і наші стосунки перейшли з -1 до стабільного нуля.
І ось, настав ранок. Відрепетировані, відчеканені, зазубрені польською мовою слова відстрілювали від моїх зубів. Ніякого акценту. Ніяких українізмів. Все має пройти ідеально.
– Доброго дня. Ми би хотіли зняти готівку з валютної карточки в євро.
«Диви, я тепер навіть нормально говорю по-вашому»
Олівер махає пишними чорними віями, кліпаючи, і усміхається чомусь, як наїджений сметаною кіт.
– Снять?
«Шах»
Я мовчу. Потім беру себе в руки.
– Так. Зняти. Євро.
«З яких пір ти...»
– Проходьте до каси.
Шаріюся.
«Шах».
Сама процедура проходить непомітно.
Ми проходимо повз казахів – я попереду, Аня трохи ззаду – які намагаються донести до працівниці, що вона «ахуєнная прям ващє», коли Олівер освистує мене зі своєї стійки.
Він усміхається і зненацька театрально кланяється, приклавши руку до серця.
– Буду чекати знову.
«Шаг і мат»
Мій сміх вилітає слідом за нами через відчинені навстіж вхідні двері банку.
І усмішка його зненацька припинила виглядати, як тріщина в кам'яній горі. Можливо, зовсім трішечки. А навіть, якщо і не трішечки – то з тієї тріщини якось непомітно так проросли білі підсніжники.
Ваші стосунки з персонажем Софія покращилися. Софія це запам'ятає.
Ставлення: +1
Так трапилося, що в найближчому відділенні банку, в якому ми на початку нашої Польської Епопеї відкрили рахунок, без вихідних працює один-єдиний консультант. Його імені на бейджику за три місяці оббивання одного і того ж порогу ми так і не роздивилися – тому нехай буде, скажімо, «Олівер». Консультант Олівер.
У цієї професії є якась офіційна назва, нормальна, впевнена, польською мовою ще й непогано звучаща, але я в своїй голові вагалася між «хлопчиком за рецепцією» і «грошовим швейцаром».
У нашого грошового швейцара жорсткі баранячі кучері і гострий ніс, а усмішка на худому обличчі з'являлася так рідко, що виглядала майже неприродно, як тріщина в кам'яній горі. В перші наші зустрічі Олівер зиркав пихато, очі закочував (не викотив, кому цікаво) і взагалі вів себе достатньо стереотипно по-ляшськи, щоб я зрозуміла, що вислуховувати мою ламану польську він не збирався. Йому за таке не доплачували. Хоча їхній банк – один з небагатьох, хто має офіційну українську мову в додатку. Це нам в університеті сказали. Того ми туди і поперлися, взагалі то.
Коротше, саме через ті перші рази ходити в те відділення я не полюбила. Не подружилися ми. Все інше було ідеально: і жіночка Рената, й інші працівниці, і навіть стільці, але Олівер зіпсував все настільки, що я не хотіла туди ходити навіть тоді, коли була серйозна необхідність. Відтягувала до останнього.
Але з приходом весняного тепла в Ченстохову почав танути і льодовик нашої неприязні.
Не тільки ми його запам'ятали. Занадто вже виблискували ті недокочені карі очі і надто тягнулися вверх кутики губ, коли ми з Аньою підходили до банкомату або проходили повз відділення до чорно-золотої Бєдрьонкі. Якось нас взагалі легко запам'ятовували.
Наступні рази було простіше – ми спілкувалися на нейтральних тонах, і наші стосунки перейшли з -1 до стабільного нуля.
І ось, настав ранок. Відрепетировані, відчеканені, зазубрені польською мовою слова відстрілювали від моїх зубів. Ніякого акценту. Ніяких українізмів. Все має пройти ідеально.
– Доброго дня. Ми би хотіли зняти готівку з валютної карточки в євро.
«Диви, я тепер навіть нормально говорю по-вашому»
Олівер махає пишними чорними віями, кліпаючи, і усміхається чомусь, як наїджений сметаною кіт.
– Снять?
«Шах»
Я мовчу. Потім беру себе в руки.
– Так. Зняти. Євро.
«З яких пір ти...»
– Проходьте до каси.
Шаріюся.
«Шах».
Сама процедура проходить непомітно.
Ми проходимо повз казахів – я попереду, Аня трохи ззаду – які намагаються донести до працівниці, що вона «ахуєнная прям ващє», коли Олівер освистує мене зі своєї стійки.
Він усміхається і зненацька театрально кланяється, приклавши руку до серця.
– Буду чекати знову.
«Шаг і мат»
Мій сміх вилітає слідом за нами через відчинені навстіж вхідні двері банку.
І усмішка його зненацька припинила виглядати, як тріщина в кам'яній горі. Можливо, зовсім трішечки. А навіть, якщо і не трішечки – то з тієї тріщини якось непомітно так проросли білі підсніжники.
Ваші стосунки з персонажем Софія покращилися. Софія це запам'ятає.
Ставлення: +1
❤12🔥1
Щойно я отримала найкращий опис мого персонажа із «Соборних норн». Ділюся ним і з вами:
Єлизавета «краду цукор з роботи, через турнікети в метро перестрибую, залишки з ресторану забираю, одяг купую не в сезон, до сусіднього вайфаю підключаюся, соління на зиму заготовлюю, огірки на своїй грядці вирощую, бензин із сусідських машин зливаю, на оптових ринках скуповуюся, в одній ванні три рази миюся, на сусідський електрощотчик підключаюся, з роботи туалетний папір скручую, по 20 гривень занімаю а віддать забуваю, завжди скідочку випрошую, на річці одяг перу, в торгових центрах підмиваюся, суперклеєм старе взуття склеюю, в переході у музикантів мєлочь забираю, в ресторанах безкоштовний вайфай чіпляю, з пенсіонеркою за просрочку поб'юся, на велосипеді зимой на роботу їжджу, пусті конверти на весілля дарую» Шельменко
Єлизавета «краду цукор з роботи, через турнікети в метро перестрибую, залишки з ресторану забираю, одяг купую не в сезон, до сусіднього вайфаю підключаюся, соління на зиму заготовлюю, огірки на своїй грядці вирощую, бензин із сусідських машин зливаю, на оптових ринках скуповуюся, в одній ванні три рази миюся, на сусідський електрощотчик підключаюся, з роботи туалетний папір скручую, по 20 гривень занімаю а віддать забуваю, завжди скідочку випрошую, на річці одяг перу, в торгових центрах підмиваюся, суперклеєм старе взуття склеюю, в переході у музикантів мєлочь забираю, в ресторанах безкоштовний вайфай чіпляю, з пенсіонеркою за просрочку поб'юся, на велосипеді зимой на роботу їжджу, пусті конверти на весілля дарую» Шельменко
❤8🔥2
А тепер до серйозних тем
Ні корови, ні свині, ні здоров'я
Сьогодні 37 роковини наймасштабнішої техногенної катастрофи XX століття. У ніч на 26 квітня 1986 року о 01:23 на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС прогримів вибух, який вщент зруйнував реактор. 8,5 мільйонів жителів України, Білорусі та росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення, близько півмільйона з них померли від наслідків радіації, діти, народжені в цей період – народжені з вадами. Таких страшенних наслідків можна було б уникнути, якби радянська влада два дні не приховувала катастрофу від світу. 27 квітня різке зростання радіаційного фону зафіксували в Данії та Швеції, після чого шведська влада звернулася до Москви із вимогою надати пояснення.
Москва, як завжди, нічого не пояснила.
Натомість у радіоактивному Києві, щоб показати світові, що, мовляв, нічого не сталося, «всьо в парядкє», 1 травня на святкову демонстрацію вивели тисячі людей, в тому числі і дітей. У вкрите радіаційною хмарою місто.
Паралельно КГБ стало робити те, що вміло найкраще – стежити. Ледь не за кожною людиною почалося спостереження: що робить, що говорить. З «панікерами» проводилися «профілактичні бесіди». Усі ці документи в Україні є у вільному доступі – Інститут історії України НАНУ та Галузевий державний архів СБУ підготували двотомник, «Чорнобильське досьє КГБ», який видав Український інститут національної пам’яті.
Чорнобильська катастрофа стала одним із каталізаторів розпаду СРСР. Спроби Москви приховати правду про її наслідки, недостатні заходи безпеки і допомоги потерпілим похитнули віру в «гуманність» комуністичної ідеї навіть у найлояльніших її прихильників.
У перші дні повномасштабного вторгнення рф в Україну Чорнобильська і Запорізька АЕС фактично стали зонами бойових дій і інструментом для ядерного шантажу в руках росіян, що несло і до сих пір несе страшенну загрозу всьому світу.
Чорнобильська катастрофа стала попередженням усьому людству, наскільки крихким може бути наше майбутнє з неконтрольованою радіацією. Нинішня поведінка росії знову ставить світ на межу катастрофи, і це треба зупинити.
Одне радує: російські військові, які за наказом командування окопалися і місяць просиділи в Рудому лісі (одному із найбільш забруднених радіацією місць Зони відчуження), отримали практично смертельну дозу опромінення і більша частина з них померла. Про це ви чули з новин минулого року, але це змушує мене хоча б трішечки вірити в те, що все повертається бумерангом.
Лінки, де ви можете більше дізнатися про аварію на ЧАЕС:
1) Книга "Чорнобильське досьє КГБ": https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/knyga-chornobylske-dosye-kgb1
2) Основна інформація: uinp.gov.ua/informaciyni-m…
3) 11 книг і фільмів про ЧАЕС: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/zhurnalistam/uinp-rekomenduye-odynadcyat-knyg-i-filmiv-pro-chornobyl
4) Інформацію підготував: https://twitter.com/UkrEmbBelgorod/status/1651023371520417806?t=xcz1Wkmv5L9mDoIxEusomA&s=19
Ні корови, ні свині, ні здоров'я
Сьогодні 37 роковини наймасштабнішої техногенної катастрофи XX століття. У ніч на 26 квітня 1986 року о 01:23 на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС прогримів вибух, який вщент зруйнував реактор. 8,5 мільйонів жителів України, Білорусі та росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення, близько півмільйона з них померли від наслідків радіації, діти, народжені в цей період – народжені з вадами. Таких страшенних наслідків можна було б уникнути, якби радянська влада два дні не приховувала катастрофу від світу. 27 квітня різке зростання радіаційного фону зафіксували в Данії та Швеції, після чого шведська влада звернулася до Москви із вимогою надати пояснення.
Москва, як завжди, нічого не пояснила.
Натомість у радіоактивному Києві, щоб показати світові, що, мовляв, нічого не сталося, «всьо в парядкє», 1 травня на святкову демонстрацію вивели тисячі людей, в тому числі і дітей. У вкрите радіаційною хмарою місто.
Паралельно КГБ стало робити те, що вміло найкраще – стежити. Ледь не за кожною людиною почалося спостереження: що робить, що говорить. З «панікерами» проводилися «профілактичні бесіди». Усі ці документи в Україні є у вільному доступі – Інститут історії України НАНУ та Галузевий державний архів СБУ підготували двотомник, «Чорнобильське досьє КГБ», який видав Український інститут національної пам’яті.
Чорнобильська катастрофа стала одним із каталізаторів розпаду СРСР. Спроби Москви приховати правду про її наслідки, недостатні заходи безпеки і допомоги потерпілим похитнули віру в «гуманність» комуністичної ідеї навіть у найлояльніших її прихильників.
У перші дні повномасштабного вторгнення рф в Україну Чорнобильська і Запорізька АЕС фактично стали зонами бойових дій і інструментом для ядерного шантажу в руках росіян, що несло і до сих пір несе страшенну загрозу всьому світу.
Чорнобильська катастрофа стала попередженням усьому людству, наскільки крихким може бути наше майбутнє з неконтрольованою радіацією. Нинішня поведінка росії знову ставить світ на межу катастрофи, і це треба зупинити.
Одне радує: російські військові, які за наказом командування окопалися і місяць просиділи в Рудому лісі (одному із найбільш забруднених радіацією місць Зони відчуження), отримали практично смертельну дозу опромінення і більша частина з них померла. Про це ви чули з новин минулого року, але це змушує мене хоча б трішечки вірити в те, що все повертається бумерангом.
Лінки, де ви можете більше дізнатися про аварію на ЧАЕС:
1) Книга "Чорнобильське досьє КГБ": https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/knyga-chornobylske-dosye-kgb1
2) Основна інформація: uinp.gov.ua/informaciyni-m…
3) 11 книг і фільмів про ЧАЕС: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/zhurnalistam/uinp-rekomenduye-odynadcyat-knyg-i-filmiv-pro-chornobyl
4) Інформацію підготував: https://twitter.com/UkrEmbBelgorod/status/1651023371520417806?t=xcz1Wkmv5L9mDoIxEusomA&s=19
❤4🔥3
Америка
У мене в шкільні роки був пенпол (друг по переписці), здається, з Кентукі. Звали його Калеб. Такий стереотипний чорний хіп-хоп хлопець з мотньой на штанах і важкорозбірливою вимовою. Підколював по-дружньому, допомагав з домашкою з англійської, на задньому дворі з братами курив травку. Був басистом в місцевому бенді. Батько механік, мати офіціантка. Стандартна така, звичайна сім'я. Називав мене «little mate». Ми списувалися декілька разів на тиждень.
Не пам'ятаю, з чого почалася наша з Калебом дружба, але саме через його історії у мене ніколи не було рожевих окуляр щодо США. Особливо що стосується життя в неблагополучних районах – бо він сам був з ледь не найбіднішого. Калеб багато розповідав про свої будні, про школу і бенд, уроки вокалу, кохання до якоїсь С'юзі, про булінг, агресивний соціум і те, що з будинку ні в якому разі не можна виходити з настанням темряви. Казав, що стрілянини й інші надзвичайні випадки відбуваються значно, значно частіше, ніж новини доходять до решти світу.
Він розповідав, що в його класі математики вже двоє тоді вчинили самогубство. На моїй пам'яті був один, останній, третій, такий світловолосий хлопчинка – я бачила статтю в місцевому виданні. Калеб щиро дивувався, що я не боюся ходити до школи і не ношу з собою ні перцовку, ні ножа. Тоді в моїй голові не сильно закрадалися думки, чому.
Прірва між бідними і багатими там була настільки велика, що її неможливо було не помічати. А дітям – казав – дай лише привід познущатися. Діти жорстокі й нестабільні. Особливо підлітки. Здавалося, особливіше особливого – американські підлітки. По вулицях ходити самому було небезпечно, бо пристрелити могли прямісінько з вікна. Вже не підлітки – вже дорослі. Калеб сміявся над моєю мрією поїхати в США. По-сумному сміявся. Казав, що якщо і існує на світі Пекло, то за його прототип Бог брав Америку.
Нещодавно я намагалася знайти його – і не знайшла. Нічого. Ні натяку на залишки переписки. Ні скрінів, ні імені користувача. Зовсім не пам'ятаю, чим саме закінчилося наше спілкування. Можливо, я його заблокувала. Можливо, він видалив сторінку.
Зараз я приблизно того ж віку, скільки було йому, коли ми дружили. І з мого будинку теж не можна виходити з настанням темряви – правда, зовсім з інших причин.
Update: я знайшла, коли саме відбувалося це спілкування – виявилося, не так давно, плюс-мінус в 2019 році. Я писала про нього декільком своїм друзям, тому залишилися згадки в діалогах
У мене в шкільні роки був пенпол (друг по переписці), здається, з Кентукі. Звали його Калеб. Такий стереотипний чорний хіп-хоп хлопець з мотньой на штанах і важкорозбірливою вимовою. Підколював по-дружньому, допомагав з домашкою з англійської, на задньому дворі з братами курив травку. Був басистом в місцевому бенді. Батько механік, мати офіціантка. Стандартна така, звичайна сім'я. Називав мене «little mate». Ми списувалися декілька разів на тиждень.
Не пам'ятаю, з чого почалася наша з Калебом дружба, але саме через його історії у мене ніколи не було рожевих окуляр щодо США. Особливо що стосується життя в неблагополучних районах – бо він сам був з ледь не найбіднішого. Калеб багато розповідав про свої будні, про школу і бенд, уроки вокалу, кохання до якоїсь С'юзі, про булінг, агресивний соціум і те, що з будинку ні в якому разі не можна виходити з настанням темряви. Казав, що стрілянини й інші надзвичайні випадки відбуваються значно, значно частіше, ніж новини доходять до решти світу.
Він розповідав, що в його класі математики вже двоє тоді вчинили самогубство. На моїй пам'яті був один, останній, третій, такий світловолосий хлопчинка – я бачила статтю в місцевому виданні. Калеб щиро дивувався, що я не боюся ходити до школи і не ношу з собою ні перцовку, ні ножа. Тоді в моїй голові не сильно закрадалися думки, чому.
Прірва між бідними і багатими там була настільки велика, що її неможливо було не помічати. А дітям – казав – дай лише привід познущатися. Діти жорстокі й нестабільні. Особливо підлітки. Здавалося, особливіше особливого – американські підлітки. По вулицях ходити самому було небезпечно, бо пристрелити могли прямісінько з вікна. Вже не підлітки – вже дорослі. Калеб сміявся над моєю мрією поїхати в США. По-сумному сміявся. Казав, що якщо і існує на світі Пекло, то за його прототип Бог брав Америку.
Нещодавно я намагалася знайти його – і не знайшла. Нічого. Ні натяку на залишки переписки. Ні скрінів, ні імені користувача. Зовсім не пам'ятаю, чим саме закінчилося наше спілкування. Можливо, я його заблокувала. Можливо, він видалив сторінку.
Зараз я приблизно того ж віку, скільки було йому, коли ми дружили. І з мого будинку теж не можна виходити з настанням темряви – правда, зовсім з інших причин.
Update: я знайшла, коли саме відбувалося це спілкування – виявилося, не так давно, плюс-мінус в 2019 році. Я писала про нього декільком своїм друзям, тому залишилися згадки в діалогах
❤9🔥2
Для чого існують філологи?
Головне правильно перекладати речення: і вже ми не в «Королевські Туалети» ідемо, а у «Ванни», і все навколо в момент стає таким позолочено-пишним, що ні розплоджена вулицями Варшави русня, ні мертва риба в озері нашій радості на заваді не стають. За плечима повний завал по навчанню, викладачі навіть не збираються входити в моє положення – «і шо, шо ти представляєш наш університет в іншій країні, як будто ми піклуємося про репутацію, пхе, смєшная» – але зараз, ходячи між сентиментальними скульптурами Юліїв Цезарів, я хоча б усвідомлюю, для чого я на ту українську філологію взагалі вступила.
Українську чути в Варшаві часто. Але недостатньо, щоб вийшло не звертати увагу на мацковскій ґовар, який, як рідке лайно, ллється з усіх щілин і провулків. Від нього нас всіх добре так перетряхує, я фу-каю – голосно! – майже кожен раз – і це ненадовго рятує: вони замовкають або починають улюлюкати щось собі під ніс. Цього достатньо, щоб закрити їм рот, але недостатньо, щоб вони могли щось мекнути про «русофобію».
А такі, як я, студенти-філологи, потрібні для того, щоб української мови в масах ставало все більше і більше. І в межах нашої держави, і поза кордонами теж – щоб вона була знана і впізнавана.
Ось такі справи.
#софіягуд
Головне правильно перекладати речення: і вже ми не в «Королевські Туалети» ідемо, а у «Ванни», і все навколо в момент стає таким позолочено-пишним, що ні розплоджена вулицями Варшави русня, ні мертва риба в озері нашій радості на заваді не стають. За плечима повний завал по навчанню, викладачі навіть не збираються входити в моє положення – «і шо, шо ти представляєш наш університет в іншій країні, як будто ми піклуємося про репутацію, пхе, смєшная» – але зараз, ходячи між сентиментальними скульптурами Юліїв Цезарів, я хоча б усвідомлюю, для чого я на ту українську філологію взагалі вступила.
Українську чути в Варшаві часто. Але недостатньо, щоб вийшло не звертати увагу на мацковскій ґовар, який, як рідке лайно, ллється з усіх щілин і провулків. Від нього нас всіх добре так перетряхує, я фу-каю – голосно! – майже кожен раз – і це ненадовго рятує: вони замовкають або починають улюлюкати щось собі під ніс. Цього достатньо, щоб закрити їм рот, але недостатньо, щоб вони могли щось мекнути про «русофобію».
А такі, як я, студенти-філологи, потрібні для того, щоб української мови в масах ставало все більше і більше. І в межах нашої держави, і поза кордонами теж – щоб вона була знана і впізнавана.
Ось такі справи.
#софіягуд
❤10🔥1
Гура велична, коли в ній немає людей
В Ченстохові стояла пекельна спека. Навіть вода в фонтанах зварилася: діти пеклися об неї руками, а голуби боялися пити. Думка зайти на Гуру промайнула в моїй голові майже випадково – я в чорному топі з відкритими грудьми і джинсовкою наперевіс по всім параметрам точно не вписувалася в її інтер'єр. Хіба як блудниця якась чи що. У більшості біблійних притч, що я знаю, ж блудниця. Під мишкою телефон, в руці пляшка коли. Але навіть це мене не зупинило – я агностик і письменник, і боги мої – музи; такі випади до інших богів трапляються дуже рідко. Їх не можна упускати.
Храм зустрів мене биттям дзвонів і майже пустим двором. Ніяких відвідувачів, ніяких телефонів вище голів і восторженого ох-ання. Сонце смажило каміння під моїми ногами, монахині ходили туди-сюди між келіями і каплицями. Молодий ксьондз вів дітей в віддалену будівлю – здається, там знаходиться щось на кшталт нашої недільної школи. Я ніяково роззирнулася, накинула куртку на плечі і попрямувала до дерев'яних воріт.
Спершись об холодне каміння храму, почала застібати гудзики, обтягувати топ – в Гурі немає якоїсь заборони на одяг, але щось душило зсередини від думки, що я отак зайду – і зловила на собі гострий погляд. Майже через весь ка двір, біля входу в одну з каплиць монахиня тримала в сухих руках книгу і, не кліпаючи, як фарфорова лялька, схиливши голову дивилася прямісінько на мене. Чорний апостольник розвивався на вітру, що ніколи тут не вщухав, і здалеку здавався густими довгими локонами. Монахиня дивилася довго, а потім, припіднявши кутики губ і стиснувши книгу, попрямувала в каплицю.
Я пробула в Гурі півгодини, встигла поговорити з ще однією дівчинкою з України, з Краматорська. Її брат зараз воює. Віддавила коліна. Побачила, як відкриваються католицькі сповідальні.
На виході біля воріт я знову відчула на собі зацікавлений погляд – і стикнулася з монахинею майже лоб в лоб. Відхитнулася, потупилася. Великі блакитні очі в обрамленні глибоких зморшок пробіглися від моєї голови до ніг і повернулися до окуляр. Я зніяковіло потупила погляд і, бубнячи під ніс, попрямувала геть.
– Пані дуже гарна, – почулося вслід.
Я обернулася. Монахиня поспішила ретируватися.
Певне, їй таки сподобався топ.
#софіягуд
В Ченстохові стояла пекельна спека. Навіть вода в фонтанах зварилася: діти пеклися об неї руками, а голуби боялися пити. Думка зайти на Гуру промайнула в моїй голові майже випадково – я в чорному топі з відкритими грудьми і джинсовкою наперевіс по всім параметрам точно не вписувалася в її інтер'єр. Хіба як блудниця якась чи що. У більшості біблійних притч, що я знаю, ж блудниця. Під мишкою телефон, в руці пляшка коли. Але навіть це мене не зупинило – я агностик і письменник, і боги мої – музи; такі випади до інших богів трапляються дуже рідко. Їх не можна упускати.
Храм зустрів мене биттям дзвонів і майже пустим двором. Ніяких відвідувачів, ніяких телефонів вище голів і восторженого ох-ання. Сонце смажило каміння під моїми ногами, монахині ходили туди-сюди між келіями і каплицями. Молодий ксьондз вів дітей в віддалену будівлю – здається, там знаходиться щось на кшталт нашої недільної школи. Я ніяково роззирнулася, накинула куртку на плечі і попрямувала до дерев'яних воріт.
Спершись об холодне каміння храму, почала застібати гудзики, обтягувати топ – в Гурі немає якоїсь заборони на одяг, але щось душило зсередини від думки, що я отак зайду – і зловила на собі гострий погляд. Майже через весь ка двір, біля входу в одну з каплиць монахиня тримала в сухих руках книгу і, не кліпаючи, як фарфорова лялька, схиливши голову дивилася прямісінько на мене. Чорний апостольник розвивався на вітру, що ніколи тут не вщухав, і здалеку здавався густими довгими локонами. Монахиня дивилася довго, а потім, припіднявши кутики губ і стиснувши книгу, попрямувала в каплицю.
Я пробула в Гурі півгодини, встигла поговорити з ще однією дівчинкою з України, з Краматорська. Її брат зараз воює. Віддавила коліна. Побачила, як відкриваються католицькі сповідальні.
На виході біля воріт я знову відчула на собі зацікавлений погляд – і стикнулася з монахинею майже лоб в лоб. Відхитнулася, потупилася. Великі блакитні очі в обрамленні глибоких зморшок пробіглися від моєї голови до ніг і повернулися до окуляр. Я зніяковіло потупила погляд і, бубнячи під ніс, попрямувала геть.
– Пані дуже гарна, – почулося вслід.
Я обернулася. Монахиня поспішила ретируватися.
Певне, їй таки сподобався топ.
#софіягуд
❤6
Мене запитали, чи буду я сумувати
Не певна, чи сильно сумуватиму за Ченстоховою – містом наркоманів і алкоголіків. Брудним замурзаним містом, де з одного боку вулиці люди моляться, а з іншого – мочаться попід стіни костелу. Я сумуватиму за своєю кімнатою, за новими друзями й універом, за новими враженнями – бо вдома, в Рівному, все знову повернеться на круги своя, і знову все стане, як раніше. Але чи варта Ченстохова суму?
Суму не варті биті старі вулиці, обгажені і потріскані, бо туди не дотягуються ноги паломників. Не варті розтрощені дороги і гнилі під'їзди, не варті сховані в тіні багатоповерхівок-конвеєрів єврейські дворики. Не варті люди, що дивляться косо, і ті, що не дивляться, і ті, що не косо. Проблеми Ченстохови – не мої проблеми, це не моє місто, це не мій світ. Сенс сумувати через те, що не плануєш змінювати?
Сенс сумувати за тим, що не побачиш, як змінюється?
#софіягуд
Не певна, чи сильно сумуватиму за Ченстоховою – містом наркоманів і алкоголіків. Брудним замурзаним містом, де з одного боку вулиці люди моляться, а з іншого – мочаться попід стіни костелу. Я сумуватиму за своєю кімнатою, за новими друзями й універом, за новими враженнями – бо вдома, в Рівному, все знову повернеться на круги своя, і знову все стане, як раніше. Але чи варта Ченстохова суму?
Суму не варті биті старі вулиці, обгажені і потріскані, бо туди не дотягуються ноги паломників. Не варті розтрощені дороги і гнилі під'їзди, не варті сховані в тіні багатоповерхівок-конвеєрів єврейські дворики. Не варті люди, що дивляться косо, і ті, що не дивляться, і ті, що не косо. Проблеми Ченстохови – не мої проблеми, це не моє місто, це не мій світ. Сенс сумувати через те, що не плануєш змінювати?
Сенс сумувати за тим, що не побачиш, як змінюється?
#софіягуд
😢5🔥2
Питають якось у німця: «На чому ти зазвичай їздиш?». Німець відповідає: «На BMW, а в гості – на Mercedes'і». Питають якось у росіянина: «На чому ти зазвичай їздиш?». Росіянин відповідає: «На Жигулі, а в гості – на танку»
Я була малолітня дитина, коли ще існувала традиція помпезно святкувати дев'яте травня.
«Дєвятоє мая».
Пам'ятаю, як в п'ятому класі нас, «відмінників і талановитих дітей», повели на концерт для ветеранів. Ми повинні були декламувати вірші і співати перекладені українською радянські пісні. Це віщувало звільнення з уроків, тому співали і читали ми, як соловейки, талановиті актори й акторки. Ми виступали у встеленій синім оксамитом концертній залі, битком набитій людьми, з яких лише перших три ряди – бабусі і дідусі з медалями на грудях. З інших третина ходила з дивними значками, ще частина давала інтерв'ю. Нас тоді ще штрикали – дивіться, тєлєвізор прієхал, ведіть себе нормально!
Пам'ятаю, однокласниця показала пальцем у вікно, коли мені затягували тугі коси з червоними стрічками: якісь регіональні депутати пригнали вантажівки з їхніми іменами на боках попід будівлю і мужики мішками вносили в зал крупи, макарони і якісь брошурки. Я дивилася на це крізь товстелезне скло окуляр, кліпала і мовчала. В голові прокручувалися лише слова пісень. Я не звертала на крупи і вантажівки жоднісінької уваги.
Я знала, як живуть старші друзі мого діда. Ті, хто пройшов ту війну. Живуть на мізерні пенсії, з фіговими трубопроводами, самотні й одинокі, потихеньку спиваються і сходять з розуму. Роками чекають, поки в під'їзді полагодять дах. Я знала, але в той момент чомусь забула, і згадала лише вдома, коли дідусь накладав мені картоплю на тарілку. Згадала і зависла.
З кожним роком опісля країна переходила з дєвятого мая на восьме травня – День Пам'яті і Примирення. І я – разом з нею. Це був якраз 2015 рік.
За різними данними у Другій світовій війні загинуло від восьми до десяти мільйонів українців – а це майже чверть тогочасного населення України. Дев'яте травня для фронтовиків і сучасників ніколи не було святом – це був день жалоби і поминки за полеглими товаришами. Мої прабаби ніколи не розповідали про війну. Казали лише, аби її більше не було. Прадідів я не застала.
Дєнь Побєди в срср зробили святом ще у 45-ому, тоді ж і провели перший парад, а через два роки всі урочистості скасували. Правда, ненадовго – до 65-го. Потім почалося побєдобєсіє, справжній культ цього дня.
На уроках історії в старшій школі темі Другої Світової в мої часи виділявся майже цілий семестр – і з уроку в урок наша вчителька не втомлювалася повторювати: «Це не подвиг радянського народу, тому що такого ніколи не існувало. Це подвиг окремих народів, об'єднаних разом проти однієї біди». Радянський союз хотів створити абсолютно нову державу на руїнах інших, крадучи ідентичності і скидаючи в м'ясорубку. Він хотів створити «радянський народ», в якого була б «радянська культура» – культура комунізму та «радянська релігія» – партія. Слава Богу, у них нічого не вийшло.
Не вийде і у росіян. Вони роблять все те саме – теж скидають в м'ясорубку, бо свого нічого не мають. Тільки вже не в таку метафоричну, як їхні ідейні праотці.
Детальніше можете почитати у матеріалі theukrainians. Я лиш наостанок скажу, що якщо ми перемогли нацизм – переможемо і рашизм. Слава Україні і Ніколи Знову.
#софіягуд
Я була малолітня дитина, коли ще існувала традиція помпезно святкувати дев'яте травня.
«Дєвятоє мая».
Пам'ятаю, як в п'ятому класі нас, «відмінників і талановитих дітей», повели на концерт для ветеранів. Ми повинні були декламувати вірші і співати перекладені українською радянські пісні. Це віщувало звільнення з уроків, тому співали і читали ми, як соловейки, талановиті актори й акторки. Ми виступали у встеленій синім оксамитом концертній залі, битком набитій людьми, з яких лише перших три ряди – бабусі і дідусі з медалями на грудях. З інших третина ходила з дивними значками, ще частина давала інтерв'ю. Нас тоді ще штрикали – дивіться, тєлєвізор прієхал, ведіть себе нормально!
Пам'ятаю, однокласниця показала пальцем у вікно, коли мені затягували тугі коси з червоними стрічками: якісь регіональні депутати пригнали вантажівки з їхніми іменами на боках попід будівлю і мужики мішками вносили в зал крупи, макарони і якісь брошурки. Я дивилася на це крізь товстелезне скло окуляр, кліпала і мовчала. В голові прокручувалися лише слова пісень. Я не звертала на крупи і вантажівки жоднісінької уваги.
Я знала, як живуть старші друзі мого діда. Ті, хто пройшов ту війну. Живуть на мізерні пенсії, з фіговими трубопроводами, самотні й одинокі, потихеньку спиваються і сходять з розуму. Роками чекають, поки в під'їзді полагодять дах. Я знала, але в той момент чомусь забула, і згадала лише вдома, коли дідусь накладав мені картоплю на тарілку. Згадала і зависла.
З кожним роком опісля країна переходила з дєвятого мая на восьме травня – День Пам'яті і Примирення. І я – разом з нею. Це був якраз 2015 рік.
За різними данними у Другій світовій війні загинуло від восьми до десяти мільйонів українців – а це майже чверть тогочасного населення України. Дев'яте травня для фронтовиків і сучасників ніколи не було святом – це був день жалоби і поминки за полеглими товаришами. Мої прабаби ніколи не розповідали про війну. Казали лише, аби її більше не було. Прадідів я не застала.
Дєнь Побєди в срср зробили святом ще у 45-ому, тоді ж і провели перший парад, а через два роки всі урочистості скасували. Правда, ненадовго – до 65-го. Потім почалося побєдобєсіє, справжній культ цього дня.
На уроках історії в старшій школі темі Другої Світової в мої часи виділявся майже цілий семестр – і з уроку в урок наша вчителька не втомлювалася повторювати: «Це не подвиг радянського народу, тому що такого ніколи не існувало. Це подвиг окремих народів, об'єднаних разом проти однієї біди». Радянський союз хотів створити абсолютно нову державу на руїнах інших, крадучи ідентичності і скидаючи в м'ясорубку. Він хотів створити «радянський народ», в якого була б «радянська культура» – культура комунізму та «радянська релігія» – партія. Слава Богу, у них нічого не вийшло.
Не вийде і у росіян. Вони роблять все те саме – теж скидають в м'ясорубку, бо свого нічого не мають. Тільки вже не в таку метафоричну, як їхні ідейні праотці.
Детальніше можете почитати у матеріалі theukrainians. Я лиш наостанок скажу, що якщо ми перемогли нацизм – переможемо і рашизм. Слава Україні і Ніколи Знову.
#софіягуд
❤13
Я хочу щось робити, а тут тупо немає що
Залишається тільки видушувати з себе текст і домашку виконувати
Прокрастиную і деградую
Ви не очікували тут не-пост, правда?? А отака от я неочікувана жінка 💃
Залишається тільки видушувати з себе текст і домашку виконувати
Прокрастиную і деградую
Ви не очікували тут не-пост, правда?? А отака от я неочікувана жінка 💃
🔥5
В одному з місцевих новинних телеграм-каналів вчора ввечері опублікували коротюсінький пост: «Люблю тебе»
Канал відомий, великий, один з найбільших в області. З посиланнями на сайт і величезною командою працівників. Цілодобове чергування, новини першими в стрічці, матеріали, інтерв'ю.
І от так от просто – Люблю тебе.
Пост видалили майже моментально. Він встиг набрати всього три лайка й один вогник.
Можливо, це писала втомлена редакторка своєму чоловікові на фронт – і просто забула вийти з каналу. Або якийсь журналіст, потираючи скроні пальцями, сплутав новинний чат з чатом своєї доньки. Я не знаю. І, чесно кажучи, не дуже то й хочу знати.
Але поки траплятимуться такі зрозумілі людству казуси – я в таке людство віритиму. В таке, яке зізнаватиметься в коханні, сидячи на роботі пізнього вечора. Навіть, якщо про це випадково дізнаються трішечки більше, ніж двоє.
#софіягуд
Канал відомий, великий, один з найбільших в області. З посиланнями на сайт і величезною командою працівників. Цілодобове чергування, новини першими в стрічці, матеріали, інтерв'ю.
І от так от просто – Люблю тебе.
Пост видалили майже моментально. Він встиг набрати всього три лайка й один вогник.
Можливо, це писала втомлена редакторка своєму чоловікові на фронт – і просто забула вийти з каналу. Або якийсь журналіст, потираючи скроні пальцями, сплутав новинний чат з чатом своєї доньки. Я не знаю. І, чесно кажучи, не дуже то й хочу знати.
Але поки траплятимуться такі зрозумілі людству казуси – я в таке людство віритиму. В таке, яке зізнаватиметься в коханні, сидячи на роботі пізнього вечора. Навіть, якщо про це випадково дізнаються трішечки більше, ніж двоє.
#софіягуд
❤14
Хто ти?
З часом мені стає все важче описувати почуття словами: з цим навіть ніяка соплива лірика не впорається, що вже казати про чітку, лаконічну прозу. Здається, що з кожним роком, з кожним місяцем грані остаточно стираються, припадають пилом заїжджені, устаканені фрази, і вже не просто «сумуєш», а «сидиш в глибокій апатії, деперсоналізації, фрустрації й інших іменниках з закінченням на -ція». Немає більше нічого простого, все складне і двоїсте, і я теж – складна і двоїста. І що з цим робити – неясно.
Сліпим кошенням намагаєшся намацати шлях, куди рухатися, навіщо і з ким. Чиї руки можна тримати, а чиї ні, кому можна довіритися, а від кого тікати якнайдалі. Вчинки тепер неможливо розібрати на причину-наслідок, а коли можливо, то це скоріше виняток, а не правило. Ти спочатку робиш, а потім думаєш, як дурний гормонний підліток, тільки втричі страшніше, бо підлітком хоча б не усвідомлюєш, що робиш херню.
Я завжди намагалася належати чомусь більшому, ніж Я Сама. І що тепер лишилося, коли нічого немає?
Хто я?
Хто ти?
#софіягуд
З часом мені стає все важче описувати почуття словами: з цим навіть ніяка соплива лірика не впорається, що вже казати про чітку, лаконічну прозу. Здається, що з кожним роком, з кожним місяцем грані остаточно стираються, припадають пилом заїжджені, устаканені фрази, і вже не просто «сумуєш», а «сидиш в глибокій апатії, деперсоналізації, фрустрації й інших іменниках з закінченням на -ція». Немає більше нічого простого, все складне і двоїсте, і я теж – складна і двоїста. І що з цим робити – неясно.
Сліпим кошенням намагаєшся намацати шлях, куди рухатися, навіщо і з ким. Чиї руки можна тримати, а чиї ні, кому можна довіритися, а від кого тікати якнайдалі. Вчинки тепер неможливо розібрати на причину-наслідок, а коли можливо, то це скоріше виняток, а не правило. Ти спочатку робиш, а потім думаєш, як дурний гормонний підліток, тільки втричі страшніше, бо підлітком хоча б не усвідомлюєш, що робиш херню.
Я завжди намагалася належати чомусь більшому, ніж Я Сама. І що тепер лишилося, коли нічого немає?
Хто я?
Хто ти?
#софіягуд
❤11
Ті, хто не підписані на мою інст втрачають свою дозу серотоніну від відібраної кринжі
Ще не пізно це виправити, панство і панянство
https://instagram.com/sofie_hood
P.S: Бахнула тривога. Всі в калідор!!
Ще не пізно це виправити, панство і панянство
https://instagram.com/sofie_hood
P.S: Бахнула тривога. Всі в калідор!!
💋6
Десять
Саме стільки питань було в нашому першому екзамені. Полоністика – предмет, на якому вчать вчити дітей польської (що я тут взагалі роблю? ліплю масочки із пап'є-маше і граюся в дитячі квізи? я мріяла видати книгу, приєднатися до спілки, знайти своїх читачів і стати наймолодшим письменником... хоча, найголовніше – ви, читачі – все ж знайдено. а інше зачекає).
Письмові відповіді на запитання на надгризяному листочку. Декількох речень нам написати було цілком достатньо, щоб викладачка зжалилася і поставила трійки, одногрупниці ж виписували по декілька сторінок на одне. Пихтіли, старалися. Староста, що в аудиторії сиділа прямо за нами, не відриваючись водила носом по картечці. Як вона ще не приєдналася до нашого окулярного батальону – неясно.
Пам'ятаю, сиджу, ручкою шкрябаю листок, і молюся, щоб це швидше закінчилося. Викладачка зиркає на скручену біля вікна Аню – так нормально списати їй і не вдалося. Мого рівня польської вистачило, щоб виписати хоча б фактаж: «Лексикологія – це наука про лексичний склад мови». Все.
Десять питань. В Україні про таке можна лише мріяти у вологих передсесійних снах: менше шістдесяти тем не дадуть ніколи в житті, який би хороший не був викладач, хоч воюй, хоч помирай. Українські вузи готують, здається, академіків Ґогвортсу зразу по закінченню бакалаврата. Така різниця дивувала мене спочатку, потім дратувала, а тепер викликає лише глибокий сум. Навчання тут просте, занадто, наче в сьомому класі школи, зате всі – або майже всі, правда, Мар'юше? – вчаться із задоволенням. Тому що їм не потрібно писати по двадцять чотири сторінки практичних, щоб заслужити нещасний залік. Вони роблять одну презентацію на семестр, стараються над нею зі всією душею, а потім пишуть кінцевий тест – ні більше, ні менше.
#софіягуд
Саме стільки питань було в нашому першому екзамені. Полоністика – предмет, на якому вчать вчити дітей польської (що я тут взагалі роблю? ліплю масочки із пап'є-маше і граюся в дитячі квізи? я мріяла видати книгу, приєднатися до спілки, знайти своїх читачів і стати наймолодшим письменником... хоча, найголовніше – ви, читачі – все ж знайдено. а інше зачекає).
Письмові відповіді на запитання на надгризяному листочку. Декількох речень нам написати було цілком достатньо, щоб викладачка зжалилася і поставила трійки, одногрупниці ж виписували по декілька сторінок на одне. Пихтіли, старалися. Староста, що в аудиторії сиділа прямо за нами, не відриваючись водила носом по картечці. Як вона ще не приєдналася до нашого окулярного батальону – неясно.
Пам'ятаю, сиджу, ручкою шкрябаю листок, і молюся, щоб це швидше закінчилося. Викладачка зиркає на скручену біля вікна Аню – так нормально списати їй і не вдалося. Мого рівня польської вистачило, щоб виписати хоча б фактаж: «Лексикологія – це наука про лексичний склад мови». Все.
Десять питань. В Україні про таке можна лише мріяти у вологих передсесійних снах: менше шістдесяти тем не дадуть ніколи в житті, який би хороший не був викладач, хоч воюй, хоч помирай. Українські вузи готують, здається, академіків Ґогвортсу зразу по закінченню бакалаврата. Така різниця дивувала мене спочатку, потім дратувала, а тепер викликає лише глибокий сум. Навчання тут просте, занадто, наче в сьомому класі школи, зате всі – або майже всі, правда, Мар'юше? – вчаться із задоволенням. Тому що їм не потрібно писати по двадцять чотири сторінки практичних, щоб заслужити нещасний залік. Вони роблять одну презентацію на семестр, стараються над нею зі всією душею, а потім пишуть кінцевий тест – ні більше, ні менше.
#софіягуд
❤7👍1🔥1🙏1
Дев'ять
Муз – дев'ять. Головних богів в єгипетському пантеоні – дев'ять. У Пеклі Данте кіл – дев'ять. Дев'ять – це як шість, а шість – це як три шістки, а три шістки це як...
Одного разу гуртожитський ліфт завіз мене на дев'ятий поверх. Жила я на четвертому. Таке інколи траплялося – залізна махіна жила своїм життям, підпорядкована лише власній волі і камерам вахтера.
«Джєвонтє пєнтро» прозвучало знайомим механічним голосом в освітленій лампочками тиші. Лише нікому невідоме кантрі лунало з моїх навушників. Двері повільно, з тиском відчинилися.
Я залишилася стояти і поправляти зачіску в дзеркалі. Храни Господь того, хто вигадав ставити їх в ліфтах!
Світло з вікна на правій стіні надламалося, рвано освітило частину коридору. Запах озону і пилу піднявся від землі. Важкі двері в тамбур зі скрипом відчинилися. Нічого дивного я не помітила: поверх здавався просто трохи темнішим за мій, і значно бруднішим. Сортирувальні баки були по вінця завалені пляшками, деякі скляні тари стояли збоку.
З-за повороту виник рослий силует.
Чи то плями прилипли до окуляр, чи то очі розфокусувалися... Все пливло. Отямилася я лише тоді, коли він опинився прямісінько поруч, за декілька сантиметрів від плеча. Ніби телепортувався: з початку коридору – зразу в кабіну ліфта. Шлейф кислого чоловічого поту вдарив в ніс.
Я здригнулася і притислася до стінки. Хлоп був величезним, майже під два метри – такого, як мені вже відомо, не пустили би на американські гірки – в чорній балонній куртці і кедах. Настільки високим, що обличчя я толком і не побачила. Лише довгий, орлиний ніс. Стояв нерухомо, як статуя, на тихе «хейка» не відповів. Вів плечима.
Ми спустилися в абсолютній всезжираючій тиші, від якої хотілося лізти на стіни. Я вискочила на четвертому, а амбал залишився стояти такою ж нерухомою статуєю. Лише провів мою спину очима.
З тих пір на дев'ятий поверх я не їздила.
#софіягуд
Муз – дев'ять. Головних богів в єгипетському пантеоні – дев'ять. У Пеклі Данте кіл – дев'ять. Дев'ять – це як шість, а шість – це як три шістки, а три шістки це як...
Одного разу гуртожитський ліфт завіз мене на дев'ятий поверх. Жила я на четвертому. Таке інколи траплялося – залізна махіна жила своїм життям, підпорядкована лише власній волі і камерам вахтера.
«Джєвонтє пєнтро» прозвучало знайомим механічним голосом в освітленій лампочками тиші. Лише нікому невідоме кантрі лунало з моїх навушників. Двері повільно, з тиском відчинилися.
Я залишилася стояти і поправляти зачіску в дзеркалі. Храни Господь того, хто вигадав ставити їх в ліфтах!
Світло з вікна на правій стіні надламалося, рвано освітило частину коридору. Запах озону і пилу піднявся від землі. Важкі двері в тамбур зі скрипом відчинилися. Нічого дивного я не помітила: поверх здавався просто трохи темнішим за мій, і значно бруднішим. Сортирувальні баки були по вінця завалені пляшками, деякі скляні тари стояли збоку.
З-за повороту виник рослий силует.
Чи то плями прилипли до окуляр, чи то очі розфокусувалися... Все пливло. Отямилася я лише тоді, коли він опинився прямісінько поруч, за декілька сантиметрів від плеча. Ніби телепортувався: з початку коридору – зразу в кабіну ліфта. Шлейф кислого чоловічого поту вдарив в ніс.
Я здригнулася і притислася до стінки. Хлоп був величезним, майже під два метри – такого, як мені вже відомо, не пустили би на американські гірки – в чорній балонній куртці і кедах. Настільки високим, що обличчя я толком і не побачила. Лише довгий, орлиний ніс. Стояв нерухомо, як статуя, на тихе «хейка» не відповів. Вів плечима.
Ми спустилися в абсолютній всезжираючій тиші, від якої хотілося лізти на стіни. Я вискочила на четвертому, а амбал залишився стояти такою ж нерухомою статуєю. Лише провів мою спину очима.
З тих пір на дев'ятий поверх я не їздила.
#софіягуд
❤8🔥4
Вісім
Є у мене таємниця. Така маленька таємничечка.
Я безбожно рублюся в Crusader Kings III. Останніх декілька місяців, поки знаходжуся на Erasmus+, то ще й системно, майже кожного дня. З величезним задоволенням будую всякі замки, одягаю персонажів в шуби і діамантові корони, рожаю їм по 12 дітей, васалізую, захоплюю, роблю бастардів, вигадую неймовірні сюжетні ходи, вбиваю, грабую, соблазняю і взагалі – живу своє найкраще середньовічне життя. Це все для мене як якась глибока медитація, як колись в дитинстві було продумування своїх персонажів. Мозок ніби лежить засолений в банці на полиці у якоїсь бабки-травниці, а вона, горбата, вимішує в ржавому казані мухомори з ромашками і співає під ніс: «Оой то висіла на скаліііі простиняяяя мого діда». На ці завивання прилітають пташки і прибігають білки, а замість діснеєвської принцеси отримують бабку-травницю.
Наша династія дожила аж до восьмого покоління. І ще тримається! Наші прекрасні Яни Яновичі Ян – ми лише на другому чи третьому поняли, як смішно звучить їхнє по-батькові в контексті всього, що зараз заполонило Інтернет-простір. Вирішили називати всіх старших синів Ян, а всіх старших дочок – Яна. Інших дітей теж на букву «Я».
Яких імен за всю історію тільки не бувало: Яник, Ярослав, Ярополк, Ярослава, Ясмін, Ярило, Ярина, Янина, Ялина, Ярик, Ярош і Яраш (прекрасні близнюки, вбиті під час нальоту вікінгів. RIP), Яра, Яр, Ярема, Яків і навіть Явдоха. Ще Андрій був. Нагулягий одною з наших дружин від Папи Римського. Не наш коротше. Підкинули. Став єпископом.
Спочатку гри мали ми графство. Хотіли зробити Україну, тому назвали графство Русь. Все йшло за планом, діти рожалися, землі розширялися. Потім наш прапраправнук вирішив, що йому хочеться навести суєту. І навів: зробив молоду 17-річну королеву Італії своєю коханкою, вбив свою дружину, що народжувала йому лише дочок, після цього вони офіційно одружилися, і вуаля – їхній швидконароджений син вже Король Ян І! Правда, потім справи пішли так собі – певне, карма за бідну дружину. Зараз малолітній восьмирічний Король Ян ІV знову став звичайним князем – Італія в результаті розвалилася під натиском сепаратистів, а батько його, проправивши пару років, вмер від тифу і п'янства. Тепер в нас кусочок землі в Франкфурді, кусок біля моря і кусок біля Чернігова.
Від гріха подалі присягнули на вірність Литві.
Що буде в наступних поколіннях – неясно, але раз дожили до восьмого – вже не можемо вмирати.
Правда, імен залишилося не так багато...
#софіягуд
Є у мене таємниця. Така маленька таємничечка.
Я безбожно рублюся в Crusader Kings III. Останніх декілька місяців, поки знаходжуся на Erasmus+, то ще й системно, майже кожного дня. З величезним задоволенням будую всякі замки, одягаю персонажів в шуби і діамантові корони, рожаю їм по 12 дітей, васалізую, захоплюю, роблю бастардів, вигадую неймовірні сюжетні ходи, вбиваю, грабую, соблазняю і взагалі – живу своє найкраще середньовічне життя. Це все для мене як якась глибока медитація, як колись в дитинстві було продумування своїх персонажів. Мозок ніби лежить засолений в банці на полиці у якоїсь бабки-травниці, а вона, горбата, вимішує в ржавому казані мухомори з ромашками і співає під ніс: «Оой то висіла на скаліііі простиняяяя мого діда». На ці завивання прилітають пташки і прибігають білки, а замість діснеєвської принцеси отримують бабку-травницю.
Наша династія дожила аж до восьмого покоління. І ще тримається! Наші прекрасні Яни Яновичі Ян – ми лише на другому чи третьому поняли, як смішно звучить їхнє по-батькові в контексті всього, що зараз заполонило Інтернет-простір. Вирішили називати всіх старших синів Ян, а всіх старших дочок – Яна. Інших дітей теж на букву «Я».
Яких імен за всю історію тільки не бувало: Яник, Ярослав, Ярополк, Ярослава, Ясмін, Ярило, Ярина, Янина, Ялина, Ярик, Ярош і Яраш (прекрасні близнюки, вбиті під час нальоту вікінгів. RIP), Яра, Яр, Ярема, Яків і навіть Явдоха. Ще Андрій був. Нагулягий одною з наших дружин від Папи Римського. Не наш коротше. Підкинули. Став єпископом.
Спочатку гри мали ми графство. Хотіли зробити Україну, тому назвали графство Русь. Все йшло за планом, діти рожалися, землі розширялися. Потім наш прапраправнук вирішив, що йому хочеться навести суєту. І навів: зробив молоду 17-річну королеву Італії своєю коханкою, вбив свою дружину, що народжувала йому лише дочок, після цього вони офіційно одружилися, і вуаля – їхній швидконароджений син вже Король Ян І! Правда, потім справи пішли так собі – певне, карма за бідну дружину. Зараз малолітній восьмирічний Король Ян ІV знову став звичайним князем – Італія в результаті розвалилася під натиском сепаратистів, а батько його, проправивши пару років, вмер від тифу і п'янства. Тепер в нас кусочок землі в Франкфурді, кусок біля моря і кусок біля Чернігова.
Від гріха подалі присягнули на вірність Литві.
Що буде в наступних поколіннях – неясно, але раз дожили до восьмого – вже не можемо вмирати.
Правда, імен залишилося не так багато...
#софіягуд
❤6🔥1
Сім
В Ченстохові мені добре спалося і важко вставалося. Я через силу винирювала з глибини мутного сну, наче штовхаючи глибу льоду. Можливо, всьому виною було свіже повітря і зелень довкола, або навпаки – гази від автомобілів, що безперестану їздили біля нашого академіку.
Я відверталася до стінки носом, позіхала – і засинала майже одразу.
Мені снився дім на горі. Зелені ліси стелилися під ногами крутою лінією додолу, по синьому горизонту пливла буйна ріка. На паркан інколи залазили білочки, соколи і ластівки вили гнізда попід дахом. Дім мій був невеликим, зате з червоної цегли. Горів вогнем посеред карпатських ранків. Роса опускалася на траву і каміння на подвір'ї, блищала краплями в туманній імлі. В повітрі пахло весною і м'ятою.
Навколо стояло ще шість гір, на кожній горі – будинок. З п'яти з них текли цівочки білого диму.
Зліва жила сім'я. Звичайна сім'я: мама, тато, двоє дітей. Батьки розводили скотину, сини бавилися в космонавтів і ковбоїв. Їхня гора була пологіша від моєї, спокійніша, і діти, спотикаючись, падали і котилися вниз по грязюці на животах і дупцях, як по снігу на санчатах.
Я уві сні сім'ї не мала. Або мала. На балкончику сиділа сама, в гордій самотності пила капучино з відкритим на ноутбуці чорновиком і насолоджувалася поскрипуванням крісла-гойдалки.
Далі жив самотній миршавий гуцул. Він приманював туристів байками про свого прадіда-мольфара. Весь його будинок був схожий на музей, з бандурами і трембітами, з купою цікавого і дешевого хламу, купленого в антикварних лавках. Люди були готові платити гроші, щоб подивитися на нього. Як Хатинка Таємниць з Ґравіті Фолз. Інколи, коли не було туристів, я приходила до старого гуцула, приносила випічку, пила чай з трав і слухала його безкінечні історії.
Мої прадіди мольфарами не були. Вони були льотчиками і за'язистами, охоронцями і робочими, ковалями, колгоспниками, алкоголіками і тунеядцями. Можливо, відьмаками, травниками. Але точно не мольфарами.
Наступною жила молода пара. Хлопець і дівчина. Він – рудий, як сам вогонь, кучерявий, з бородою по плечі. Вона – чорнява, темна, як ніч, з рідкими проблисками першої сивини зірок. Вони орендували будиночок на літо. Потім на осінь. На зиму. На весну. На ще одне літо. Збиралися з'їжджати, а все ніяк не з'їжджалося – так і залишилися в нашому селі на сім хат.
Світла журба проймала думки щоразу, як ця парочка приходила до мене. Я ставила їм чай, відкривала цукерки. Вони розповідали, що планують одружитися. Здавалося, вони своєю присутністю намагалися розвеселити мене так само, як я – старого гуцула.
По правий бік від мене жила вдова. Її чоловік чи то загинув, чи то помер від якоїсь хвороби – у сусідів було багато припущень, але ніякі не мали підтвердження. Вдова рідко виходила з дому, вирощувала тюльпани і жоржини і тримала на прив'язі пса.
Я квітів майже не ростила – в мене в садку велися дерева, кущі, навіть гриби. Але зовсім не квіти. За квітами треба нагляд, а я навіть за собою наглянути не могла.
В увитому глибокою лісовою тінню домі жив художник. Уві сні у нього навіть було ім'я – Марк. Марк малював на мольберті гірські пейзажі і продавав на аукціонах. У нього була юрба прихильників, здається, в звичайному, не-карпатському житті він був мега-популярним. Але чомусь втік сюди.
Одна його картина висіла у мене над каміном. Марк подарував її на річницю мого проживання тут. Підпис на обороті красномовний: «З трепетом дарую гори і полонини. Де б ти не була, вони завжди з тобою. З любов'ю, Марк».
Останній будинок пустував. Вже давно прогнили балки, опав дах, поросло бур'янами подвір'я. Старий мольфар казав, що навіть на його пам'яті там ніхто не жив. Ніколи.
Мій будинок стояв сьомим. Псував всю витонченість картини. Стирчав з трави своєю яскраво-червоною цеглою...
Я просиналася з теплом на душі і страхом в голові. Страхом раціональним і абсолютно відчутним. Мій маленький сон трепетав в моїх руках, як сіра горличка. Вона била крильцями по долонях, вмощуючись зручніше, воркувала і радісно тьохкала.
Пташки бояться вибухів і пострілів.
#софіягуд
В Ченстохові мені добре спалося і важко вставалося. Я через силу винирювала з глибини мутного сну, наче штовхаючи глибу льоду. Можливо, всьому виною було свіже повітря і зелень довкола, або навпаки – гази від автомобілів, що безперестану їздили біля нашого академіку.
Я відверталася до стінки носом, позіхала – і засинала майже одразу.
Мені снився дім на горі. Зелені ліси стелилися під ногами крутою лінією додолу, по синьому горизонту пливла буйна ріка. На паркан інколи залазили білочки, соколи і ластівки вили гнізда попід дахом. Дім мій був невеликим, зате з червоної цегли. Горів вогнем посеред карпатських ранків. Роса опускалася на траву і каміння на подвір'ї, блищала краплями в туманній імлі. В повітрі пахло весною і м'ятою.
Навколо стояло ще шість гір, на кожній горі – будинок. З п'яти з них текли цівочки білого диму.
Зліва жила сім'я. Звичайна сім'я: мама, тато, двоє дітей. Батьки розводили скотину, сини бавилися в космонавтів і ковбоїв. Їхня гора була пологіша від моєї, спокійніша, і діти, спотикаючись, падали і котилися вниз по грязюці на животах і дупцях, як по снігу на санчатах.
Я уві сні сім'ї не мала. Або мала. На балкончику сиділа сама, в гордій самотності пила капучино з відкритим на ноутбуці чорновиком і насолоджувалася поскрипуванням крісла-гойдалки.
Далі жив самотній миршавий гуцул. Він приманював туристів байками про свого прадіда-мольфара. Весь його будинок був схожий на музей, з бандурами і трембітами, з купою цікавого і дешевого хламу, купленого в антикварних лавках. Люди були готові платити гроші, щоб подивитися на нього. Як Хатинка Таємниць з Ґравіті Фолз. Інколи, коли не було туристів, я приходила до старого гуцула, приносила випічку, пила чай з трав і слухала його безкінечні історії.
Мої прадіди мольфарами не були. Вони були льотчиками і за'язистами, охоронцями і робочими, ковалями, колгоспниками, алкоголіками і тунеядцями. Можливо, відьмаками, травниками. Але точно не мольфарами.
Наступною жила молода пара. Хлопець і дівчина. Він – рудий, як сам вогонь, кучерявий, з бородою по плечі. Вона – чорнява, темна, як ніч, з рідкими проблисками першої сивини зірок. Вони орендували будиночок на літо. Потім на осінь. На зиму. На весну. На ще одне літо. Збиралися з'їжджати, а все ніяк не з'їжджалося – так і залишилися в нашому селі на сім хат.
Світла журба проймала думки щоразу, як ця парочка приходила до мене. Я ставила їм чай, відкривала цукерки. Вони розповідали, що планують одружитися. Здавалося, вони своєю присутністю намагалися розвеселити мене так само, як я – старого гуцула.
По правий бік від мене жила вдова. Її чоловік чи то загинув, чи то помер від якоїсь хвороби – у сусідів було багато припущень, але ніякі не мали підтвердження. Вдова рідко виходила з дому, вирощувала тюльпани і жоржини і тримала на прив'язі пса.
Я квітів майже не ростила – в мене в садку велися дерева, кущі, навіть гриби. Але зовсім не квіти. За квітами треба нагляд, а я навіть за собою наглянути не могла.
В увитому глибокою лісовою тінню домі жив художник. Уві сні у нього навіть було ім'я – Марк. Марк малював на мольберті гірські пейзажі і продавав на аукціонах. У нього була юрба прихильників, здається, в звичайному, не-карпатському житті він був мега-популярним. Але чомусь втік сюди.
Одна його картина висіла у мене над каміном. Марк подарував її на річницю мого проживання тут. Підпис на обороті красномовний: «З трепетом дарую гори і полонини. Де б ти не була, вони завжди з тобою. З любов'ю, Марк».
Останній будинок пустував. Вже давно прогнили балки, опав дах, поросло бур'янами подвір'я. Старий мольфар казав, що навіть на його пам'яті там ніхто не жив. Ніколи.
Мій будинок стояв сьомим. Псував всю витонченість картини. Стирчав з трави своєю яскраво-червоною цеглою...
Я просиналася з теплом на душі і страхом в голові. Страхом раціональним і абсолютно відчутним. Мій маленький сон трепетав в моїх руках, як сіра горличка. Вона била крильцями по долонях, вмощуючись зручніше, воркувала і радісно тьохкала.
Пташки бояться вибухів і пострілів.
#софіягуд
❤9🔥2
Шість
Вчені прийшли до висновку, що першою з'явилася курка, а не яйце. Тому що білок, з якого створюється скорлупа, виробляється лише куркою.
Цей факт чомусь сильно привернув мою увагу тієї ночі. Я гортала стрічку Тіктоку в спробах відволіктися і забутися – більше спирту в собі мій організм точно не витримав би; ночувати біля унітазу не хотілося, а мозок треба було якось втомити, щоб він нарешті вирубився і не мучив мене. Виходило жахливо. Сусідка давно сопіла, щось белькотіла до мене, а я все крутилася, переверталася. Намагалася нагнати сон. Якось можна налаштувати стрічку цієї їбучої китайозької соцмережі, щоб вона не давила першими ж відосами на відкриті рани?
В сумі я пам'ятаю всього шість відео до шостої ранку. Їх було явно більше. Всі, що могли хоч якось їздити по голові – прогортувала, мружачи очі.
Сподіваюся, ви ніколи не відчували того, що навіть ваш сраний телефон налаштований проти вас.
На шостому відео в без п'яти шоста я опустила телефон на груди і відключилася. Це не можна було назвати сном – хіба вимкненням тіла і мозку. Коли не працює телефон – ми його перезагружаємо. От так само з тілом.
Я вдячна, що в ту ніч (в той ранок?) не було снів. Бо якби ще сни – зранку точно не змогла би піднятися з ліжка.
#софіягуд
Вчені прийшли до висновку, що першою з'явилася курка, а не яйце. Тому що білок, з якого створюється скорлупа, виробляється лише куркою.
Цей факт чомусь сильно привернув мою увагу тієї ночі. Я гортала стрічку Тіктоку в спробах відволіктися і забутися – більше спирту в собі мій організм точно не витримав би; ночувати біля унітазу не хотілося, а мозок треба було якось втомити, щоб він нарешті вирубився і не мучив мене. Виходило жахливо. Сусідка давно сопіла, щось белькотіла до мене, а я все крутилася, переверталася. Намагалася нагнати сон. Якось можна налаштувати стрічку цієї їбучої китайозької соцмережі, щоб вона не давила першими ж відосами на відкриті рани?
В сумі я пам'ятаю всього шість відео до шостої ранку. Їх було явно більше. Всі, що могли хоч якось їздити по голові – прогортувала, мружачи очі.
Сподіваюся, ви ніколи не відчували того, що навіть ваш сраний телефон налаштований проти вас.
На шостому відео в без п'яти шоста я опустила телефон на груди і відключилася. Це не можна було назвати сном – хіба вимкненням тіла і мозку. Коли не працює телефон – ми його перезагружаємо. От так само з тілом.
Я вдячна, що в ту ніч (в той ранок?) не було снів. Бо якби ще сни – зранку точно не змогла би піднятися з ліжка.
#софіягуд
❤6❤🔥1🔥1
П'ять
Ченстохова влаштувала мені творчий запор. Такий, що амбіції аж бродить почали. Я вишкрябувала з кутків свого мозку нарощеними нігтями нещасні слова – щоб хоча б щось написати, щось родити на цей світ. Які-небудь метафори, які-небудь історії. Бо я ж навіть не письменниця – а і репочтець, і плакунець, і курсачописець, і доморощена посудомийна машина. Залишалося лише дискобол в сраку запхнути і точно стала би переносним центром альтернативного мистецтва. Звісно, творчо виражатися треба, але ж не настільки.
У мене були Наполеонівські плани (спалення Москви в них теж входить, як і в кожного поважного українця) щодо перебування в Польщі і того, як прекрасно воно повинно повпливати на мою творчість, що я навіть не одразу зрозуміла, з яким тріском вони розлетілися уламками по підлозі, розбившись об сувору реальність. Тепер на ці уламки ногами наступаю і кожного разу кричу як різана.
Прив'язки до цифри не буде. Ось так.
#софіягуд
Ченстохова влаштувала мені творчий запор. Такий, що амбіції аж бродить почали. Я вишкрябувала з кутків свого мозку нарощеними нігтями нещасні слова – щоб хоча б щось написати, щось родити на цей світ. Які-небудь метафори, які-небудь історії. Бо я ж навіть не письменниця – а і репочтець, і плакунець, і курсачописець, і доморощена посудомийна машина. Залишалося лише дискобол в сраку запхнути і точно стала би переносним центром альтернативного мистецтва. Звісно, творчо виражатися треба, але ж не настільки.
У мене були Наполеонівські плани (спалення Москви в них теж входить, як і в кожного поважного українця) щодо перебування в Польщі і того, як прекрасно воно повинно повпливати на мою творчість, що я навіть не одразу зрозуміла, з яким тріском вони розлетілися уламками по підлозі, розбившись об сувору реальність. Тепер на ці уламки ногами наступаю і кожного разу кричу як різана.
Прив'язки до цифри не буде. Ось так.
#софіягуд
❤4❤🔥3
Чотири
За весь час ERASMUS`у понад усе я полюбила ходити сама по мощених бруківкою тротуарах, серед широколистих лопухів й високої некошеної трави, якою поросли входи в старі Ченстоховські подвір'я. Яким би складним, брудним і старим не було це місто, як би не нагадувало воно мені чудернацький фантасмагоричний сон – переплетінням радянського й європейського – я все одно вдячна за досвід, що воно мені принесло.
Але фраза «Я хочу додому« звучала, звісно, значно частіше, ніж її хотілося б чути. Якщо прям зовсім конкретно – близько чотирьох разів на тиждень.
Відлік починався з понеділка. Ранками, в проході між університетським корпусом і жилими будинками, ступаючи новими кросівками по вологій від дощу землі, я видихала і ширкала:
– Хочу додому.
Моє бажання в той момент можна було оцінити на два з десяти. Це було таке крихітне бажаннячко, мілісекундна слабкість, що одразу зникала, варто було нам перетнути поріг.
Наступне «Хочу додому» звучало в той же день перед сном. Тикаючи пальцем між решітками в провислий матрац, дратуючи сонну сусідку, я дивилася на екран телефону і нила. Нила безбожно, зітхала голосно. Завтра на пари, і післязавтра на пари, мозок не варив і не хотів вигадувати цьому ніякої гарної метафори. Навчання – навчання всюди, яке не було б легке, але якщо займаєшся тим, що не подобається, на нього все одно не хотітиметься йти.
Втретє фраза не промовлялася вголос. Лише пульсувала в голові. Миготіла, як лампочка при аварійному виході. Гуділа, як машина швидкої допомоги. Гаряча вода била по втомленому тілу, фісташковий запах геля наповнював душевну кабінку. Я стояла під струєю води, малювала на склі сердечка і писала «Хочу додому».
Хотіти додому – нормально, писав мені дядько Гугл. Нормально сумувати за домом – казали мені друзі. А я не хотіла відчувати цю нормальність. Homesick занадто сильно вкорінився в підкорку моєї свідомості, щоб його можна було вивітрити так просто. А я і не намагалася.
До сліз і істерик хотіти в Україну, коли тобі випала можливість трішки перепочити в польській тиші – знаючи, що через три місяці ти все одно повернешся – як мінімум схоже на різновид ПТСР. Або якогось іншого синдрому. Короче – це було не дуже схоже на щось нормальне, особливо в таких масштабах. Так звик до тривог, шо без них вже якось і нудно живеться, да?
Не хочеться бути падчеркою навіть три місяці.
«Хочу додому» – виводжу я похиленим почерком в щоденнику. Бо хочу. Бо додому.
#софіягуд
За весь час ERASMUS`у понад усе я полюбила ходити сама по мощених бруківкою тротуарах, серед широколистих лопухів й високої некошеної трави, якою поросли входи в старі Ченстоховські подвір'я. Яким би складним, брудним і старим не було це місто, як би не нагадувало воно мені чудернацький фантасмагоричний сон – переплетінням радянського й європейського – я все одно вдячна за досвід, що воно мені принесло.
Але фраза «Я хочу додому« звучала, звісно, значно частіше, ніж її хотілося б чути. Якщо прям зовсім конкретно – близько чотирьох разів на тиждень.
Відлік починався з понеділка. Ранками, в проході між університетським корпусом і жилими будинками, ступаючи новими кросівками по вологій від дощу землі, я видихала і ширкала:
– Хочу додому.
Моє бажання в той момент можна було оцінити на два з десяти. Це було таке крихітне бажаннячко, мілісекундна слабкість, що одразу зникала, варто було нам перетнути поріг.
Наступне «Хочу додому» звучало в той же день перед сном. Тикаючи пальцем між решітками в провислий матрац, дратуючи сонну сусідку, я дивилася на екран телефону і нила. Нила безбожно, зітхала голосно. Завтра на пари, і післязавтра на пари, мозок не варив і не хотів вигадувати цьому ніякої гарної метафори. Навчання – навчання всюди, яке не було б легке, але якщо займаєшся тим, що не подобається, на нього все одно не хотітиметься йти.
Втретє фраза не промовлялася вголос. Лише пульсувала в голові. Миготіла, як лампочка при аварійному виході. Гуділа, як машина швидкої допомоги. Гаряча вода била по втомленому тілу, фісташковий запах геля наповнював душевну кабінку. Я стояла під струєю води, малювала на склі сердечка і писала «Хочу додому».
Хотіти додому – нормально, писав мені дядько Гугл. Нормально сумувати за домом – казали мені друзі. А я не хотіла відчувати цю нормальність. Homesick занадто сильно вкорінився в підкорку моєї свідомості, щоб його можна було вивітрити так просто. А я і не намагалася.
До сліз і істерик хотіти в Україну, коли тобі випала можливість трішки перепочити в польській тиші – знаючи, що через три місяці ти все одно повернешся – як мінімум схоже на різновид ПТСР. Або якогось іншого синдрому. Короче – це було не дуже схоже на щось нормальне, особливо в таких масштабах. Так звик до тривог, шо без них вже якось і нудно живеться, да?
Не хочеться бути падчеркою навіть три місяці.
«Хочу додому» – виводжу я похиленим почерком в щоденнику. Бо хочу. Бо додому.
#софіягуд
❤7💘1