Кожного разу, перечитуючи ваші відгуки, бачачи ваші донати, лайки і кудоси, підписки тут і в Інстаграмі я відчуваю себе найщасливішою людиною на планеті

Дякую, що ви зі мною 🫀

​​Йшов 2017 рік. Софія, тоді ще Софа, малювала в блокнотиках із котиками персонажів гри Sally Face, вважала, що сьомий клас - це вже глибока старість, плакала над першими рівняннями з хімії, боролася з акне і інколи писала твори. Але якби не було тієї семикласниці Софи - не було би теперішньої Софії Гуд.

От нишпорилася я просторами своєї флешки - єдиної за все життя. Мені здається, у всіх така є: із фотками з Судака за 2007 рік, резервними копіями галерей зі всіх телефонів, які тільки були, і з дивними вордовськими документами. Коли ти письменник, то така флешка на 90% складається із вордок і пдфок.

І наткнулася я в результаті своїх скитань на цікавий, давно забутий текст. Насправді, із Натаніелем пов'язано багато приємних дитячих спогадів - саме з цього твору почалася моя епоха епосу, саме під час його написання я зрозуміла, що мені варто рухатися у бік лаконічності і прози. Разом із цим твором я перемагала у міських юнацьких конкурсах, він став першим прозовим твором, який я декламувала на сцені. Пам'ятаю, як старші учні нашого літературного гуртка сиділи зі мною і допомагали розставляти інтонаційні акценти, бо тоді я ще не вміла робити того сама.

Всі ми з чогось починаємо. І у всіх спочатку виходить криндж. І у мене, і у вас, і у Жадана, і у Кафки, і у підставте-будь-яке-прізвище - спочатку завжди виходить погано.

В той час "Натаніел" вважався вершиною моєї творчості. Я публікую цей текст в мережу і показую його вам не для того, щоб показати, який сором я писала у сьомому класі. А для того, щоб донести одну важливу річ - якщо у вас зараз щось не виходить, це не означає, що так буде завжди. Праця і наполегливість, крупиця терпіння - і повірте, вже зовсім скоро результат буде зовсім іншим. Таланту не існує - є лише старання, бажання і час.

Це проста інстина і її всі знають, але нам так рідко трапляються приклади того самого "з часом ти навчишся" і "всі ми з чогось починали". Бо в епоху успішного успіху всі успішні. Навіть, якщо кажуть, що так було не завжди - здебільшого ні за що в світі не покажуть, що за цим "не завжди" ховалося. А я покажу.

Тому - ось.

Залишаю текст у первозданному вигляді, щоб ви могли порівняти тодішній стиль і теперішній. Чи соромно мені? Зовсім ні, тому що це була одні із сходинок до того, як я пишу зараз. І через деякий час мені не буде соромно за тексти, написані сьогодні - тому що це будуть ще одні сходинки до того, як я писатиму завтра.

А ось так писала і так думала Софія Гуд зразка 2017 року:
p.s: хто-скільки кліше нарахував? 🥰

#софіягуд

Так і шо, і всьо?

Давненько від мене не було тут новин. Я добряче так злягла з температурою на початку тижня і навіть не мала сил написати вам результати NaNoWriMo 😢

Але ось, силушка потроху повертається, а значить варто таки розповісти, що ж я з ✨ вашою допомогою та підтримкою ✨ написала за минулий місяць:

За місяць челенджу #NaNoWriMo, з якого активна фаза письменництва тривала днів 13, бо потім був форум у Києві, а ще потім - конференція у Польщі (я живу життя ось тут в інсті, можете підписатися, щоб не пропустити новини) ми з вами подолали відмітку у 13 тисяч слів! Це значно більше, ніж я очікувала від себе, але значно менше, ніж очікували від нас автори челенджу - бо за планом повинно було бути п'ятдесят. Але це не страшно, головне - це цілі, які ви самі ставите перед собою.

😏 А така в мене була:

Я планувала цим челенджем завершити одну із нових новел у циклі "Соборні норни". І я це зробила! Багато хто, певне, помітив, що уривки, які публікувалися у листопаді, стосуються маленької Рози, Лізи та Едіка...

Зовсім скоро новий розділ-новелу можна буде прочитати ось тут, на моєму buymeacoffee, безкоштовно, у розділі "Пости", а поки можете підписатися на нього за дві єврогривні або скинути одноразовий донат за одну єврогривню, щоб вам приходило сповіщення про нові розділи та роботи прямісінько на пошту 💋 Половина донату, як ви знаєте, летить на ЗСУ, а половина - мені на шматок піци з "Аміго" (да-да, той самий Аміго з тексту).

Або можете просто запросити друзів до цього каналу - це навіть краще, вам простіше і мені приємно ;) Як тільки тут збереться 140 підписників, я опублікую новий розділ в той же день.

SPOILER: Він вийшов дуже великим, більшим навіть за "Балерину", тому вийде аж у трьох частинах 🫨

Тільки тому що я вас люблю, негідники 👺🫀

#софіягуд

Зловила екзистенційну кризу

Як ви боретеся із невпевненістю в тому, чим ви займаєтеся?

Я хочу вам похвалитися, але не можу, допоки не буде офіційної інформації на сторінці

Аж руки чухаються 😭

Поки можете спробувати вгадати, яку ж новину я принесла 👀

– Дай.
– Ти куриш?
– А чого те' це так дивує?

Тимофій зиркнув на Лізу. Вона знала, що він терпіти не міг погляд зверху вниз – але все одно навіть не намагалася приховати, що їй це подобалося. Він постійно відвертався, говорив в пустоту, гойдаючи звішеними з лавки ногами. Намагався приховати, наскільки йому некомфортно, але, заради мети, продовжував сидіти.

Тимофій простягнув до неї упаковку. Грубі дівочі пальці вийняли цигарку. Хлопець здавив запальничку, чиркнув – із нехарактерним смородом загорівся вогонь. Ліза притулила кінчик цигарки до полум'я, закурила.

Їй не подобалася затія Зарембо-Гадзяцького. Але якщо це те, що наблизить Розу до Едіка – вона була готова наступити своїй гордості на горло. Але лише так, щоб ніхто не помітив.

– Розказуй, – хрипло мовила дівчина. Дим обпалив їй горло, здавив легені і скрутив їх в трубочку.

#соборні_норни

Як то кажуть, немає сенсу більше мовчати

У цьому році підсумки дивні. Дивні – бо вперше я не знаю, що писати, казати і розповідати. Буде сумбурно.

Перше – я дуже вдячна кожному з вас за інтерес до моєї творчості. Дякую, що читаєте новели і «Соборні норни», дякую, що лайкаєте й поширюєте. Для мене немає в світі кращого подарунку, ніж можливість писати, і ви – причина, по якій я все ще ним займаюся. Люблю вас ❤️

Коли на початку весни, сидячи в Ченстохові на семестровому навчанні, я вирішила активно вести канал, я і подумати не могла, що до кінця року вас набереться аж 140. Для письменницького (навіть не літературного чи книжкового) тг-каналу – це неймовірний результат! Я впевнена, що в переможному 2024 ми з вами випустимо в світ «Соборні норни» – і вас стане ще більше!

Друге – ми пережили цей рік лише завдяки ЗСУ. Не більше, не менше. Лише завдяки нашим героям та героїням я можу писати, ви можете читати, і ми всі все ще дихаємо українським повітрям і ходимо по вільній українській землі. Я почала писати цей текст в тривогу і закінчила писати його в тривогу на наступний день – тому що росіяни люблять свято Нового року ще більше, ніж бути рабами. Конвертуємо злість у донати (тут ще й лоти є!).

У мене немає планів на наступний 2024 рік. Єдиний мій план – робити все, що можу, для того, щоб він став переможним. А далі вже можна буде і про мистецтво якесь серйозне подумати.

Та що про нього думати – якщо в кімнаті, по вінця ним набитій, я би все одно дивилася лише на свого хлопця 🤭

Всім мирного неба, спокійного дня і гарного щедрування ✨
Бережіть себе!

#софіягуд

Після призначення (не отримання ще, призначення) мені стипендії Президента я зрозуміла, що хочу прочитати чиюсь Книгу Провалів.

Де не буде жодного слова про успіхи і перемоги – лише сувора правда життя і розуміння, скільки їх, провалів, приходиться на один крихітний рух у бік мрії. Навіть не крок. Рух.

Книжку супервідомого актора, у якій жодного слова не буде про успіх. Лише про невдачі, факапи і профукані шанси. Не про те, як він переживав через них чи як розв'язував, чи хто йому допомагав, чи як він сам всупереч світу з ними боровся, а от просто про провали. Найфатальніші і наймізерніші: від відмови ролі в мегапопулярному фільмі до того, що жіночка в магазині забрала перед ним останню пачку сирних чипсів, про які він мріяв з самого ранку.

Або подкаст – подкаст теж чудово – успішного науковця про те, як він сорок років свого життя кожного дня бився головою об унітаз для того, щоб йому, як доктору Брауну із «Назад в майбутнє», в голову прийшла картинка конденсатора магнітного потоку. І що цей план не спрацював, і ще десять років довелося пахати на низькооплачуваній роботі вчителем фізики в сільській школі, щоб оплатити ремонт сантехніки.

А потім він вирішив стати науковцем. І в нього не вийшло навіть захистити дисертацію. І знову не вийшло. Потім вийшло, тому що голова вченої ради пошкодувала його, і він на радостях ліг на диван та пролежав ще три роки. Потім щось почав ворушитися, майструвати в гаражі перші прототипи і впустив на ногу двигун від трактора. Не пішов до лікаря. В результаті стер її просто в пил і став інвалідом.

Потім пив. Розійшовся з дружиною. Вона вийшла за його найкращого друга дитинства, який, скотина, в спадок від баби отримав будинок в Бармаках. Посварився з донькою. Посварився з сином. Син заборонив спілкуватися з онучкою. Донька вийшла за якогось безперспективного лежня, який цілими днями грав в Доту. Сам почав грати в Доту. Зайшло. Ще два роки програв в Доту. Подружився зі зятем. Виявився толковий хлопак.

Потім вирішив таки щось робити. Взяв зятя в охапку – тепер він носив двигуни. Донька була рада. Підпер тростину об стіну, нахилився над столом. Страждав, пихтів, як паровоз. Почало щось виходити. Декілька статей опублікували в журналах. А потім звинуватили в плагіаті. А потім зять теж ногу зламав – сильно радів турніру в Доті і вдарився коліном об стіл.

І так всю книгу – про сором. Весь подкаст – про зневіру. Про те, як Доля дає тобі відчути тепло мрії у твоїх руках, а потім жбурляє на таку висоту, до якої тобі і не снилося дотягнутися. І ти лізеш. Падаєш, дряпаєш ноги, лежиш. Довго лежиш. Потім лізеш – і ще нижче падаєш.

Ти читаєш це, сидячи на підлозі, підперши спиною ліжко, бо дні якісь зовсім паршиві і хочеться злитися з меблями, й думаєш: «Бл$ть, ого». І це надихає. Бо про історію кожного з нас можна сказати «Бл$ть, ого». Тому що успіх – він індивідуальний, у кожного він свій і шлях до нього теж свій. Хто поцілований в лоба Божою Матінкою, а хто дерся сам з самого Пекла.

А провали – вони на всіх одні. Вони ближчі. Тому що людська природа така – помилятися.

#софіягуд

КВАРТИРНИК, яскравівський люде!

Ми і досі пам'ятаємо, як сильно вам сподобався наш минулий Квартирник 💚

Тому ми вірішили почати переможний 2024 рік саме з нього ✨

Квартирник – це день, місце та час, коли ви зможете відпочити та насолодитися музикою і поезією талановитої рівненської молоді 🤩

А, може, ви і є та сама талановита молодь, і хотіли би показати всім свій талант? 🤔

У будь-якому разі, залишайтеся із нами – буде гаряче і ЯСКРАВО 🔥🔥🔥

📆 Коли? 14.01 (2024 року!)
📍Де? У художній студії «Євро-Арт» (вул. Відінська, 50)
🕓 На котру? 17:30
💵 Вхід?
👤 150 грн за один квиток
🫂 200 грн на двох, якщо прийдеш з другом!
🪙 Донат на банку у реєстраційній формі або при вході на подію

Реєстрація для гостей: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSdtLnN--cFnuZpHSRNrl20rjMYJ-QD91IyzH7o9lpdd-t7T9w/viewform?usp=sharing

Реєстрація для учасників: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSciJ4LCrdZGfKhc1u9ljXa_Rop7LOszsXaPpiqGHXZjL_9deQ/viewform

Слідкуйте за оновленнями на нашій сторінці в Instagram 😉

#ваші_яскраві 💚

На війні загинув поет Максим Кривцов. Нещодавно його збірка «Вірші з бійниці» увійшла до рейтингу найкращих книг 2023 року за версією українського ПЕН.

Світла памʼять 🙏

ІНТЕРВ'Ю??? 😱

https://youtu.be/jidmO2BQ4aA?si=jxQxxzQqY8IdKr2O

Я дуже хвилювалася під час зйомки 😥

Сподіваюся, вам сподобається 😉

#софіягуд

Трішки не літературне, але ви мене не лише за літературу любите, а і за те, як я вриваюся із рандомними фактами до вас у стрічку Телеграму, я знаю ;)

То є гільзочка із Сєвєродонецька, виграна на аукціоні від Яскраво на Квартирнику, який ми проводили

Донатьте на ЗСУ

Все, це останнє не літературне, далі будуть #соборнінорни 🫀

Викладу новий уривок моментально, коли на відео назбирається 100 лайків ;) ☝️☝️☝️

ЧОМУ МИ ПИШЕМО?

Вирішила вести Друкарню, як Друкарня того і потребує: як блог. Це мій перший публіцистичний довгочит на літературну тематику, тому буду дуже вдячна за вашу активність та реакції. Пропонуйте теми для обговорення знизу у коментарях, і я обов’язково розгляну їх наступного разу 😘

До появи письма люди передавали інформацію одне-одному через звуки: барабанний бій, вигуки, мугикання або навіть пригорщі паличок та черепашок. Людям потрібно було якось спілкуватися між собою, попереджати про небезпеку, показувати емоції, висловлювати думки. Потім виникла потреба передавати інформацію на довгі відстані, залишати знання у спадок нащадкам в первозданному, незміненому вигляді, що з функціями людської пам’яті просто неможливо. Тому зародилися писемність та письмо, а з них – письменництво, як творчість, хобі, робота та стиль життя багатьох сучасних людей.

Завдяки титанічній роботі машини прогресу і наших пращурів писати сьогодні вміють усі, цьому навчають у початковій школі. Технічно, сучасному письменнику навіть писати не обов’язково – можна надиктовувати своєму голосовому асистентові у телефоні або ноутбуці.

Чому ти пишеш?

Людина може почати творити з різних причин. Проте всі вони мають психологічне підґрунтя. Навіть бажання заробити грошей або здобути славу мають в основі психологічні імпульси, але в цьому випадку перетворюють творчість в певний засіб здобуття бажаного.

Сьогодні ми розглянемо декілька шляхів, чому люди приходять до мистецтва. Звичайно, їх є значно більше, і у всіх людей мотивація та причини почати займатися творчістю виключно свої, але я хотіла би спробувати виділити та пояснити ключові.

ПОВНИЙ ДОВГОЧИТ ЧИТАЙТЕ ТУТ: https://drukarnia.com.ua/articles/chomu-mi-pishemo-VGyLK

(на його написання пішло 2 місяці бтв)

#гуд_може_в_літературознавство

Поглинений

Шумом грається бір, шумом ломиться ліс,
Шум колише дерева на горах,
В дебрах стогне ріка, розревілась, як біс,
Котить звали каміння на зворах.
Василь Пачовський

Як не старалася Аня сховатися за пляшкою пива, навіть крізь темне скло було чудово видно траурний вираз, що розрізав її обличчя. Смуток переповнював голову, опускав кутики фарбованих червоних губ, ясний зелений погляд з кожною секундою притуплювався і тьмянішав, як би дівчина не підстьобувала в собі залишки оптимізму. Тягар відповідальності якорем давив Ані на плечі, і друзі це прекрасно розуміли ‒ тому зранку запакувалися в машину, як сардини в банку, і покотилися в село, в ліс.

У повітрі витав важкий запах пилу і сухої перепаленої трави. Сигаретний дим цівочкою підіймався доверху від Матвієвого рота. Він сидів, спершись голою спиною об холодний стовбур дуба, і притискав Аню до себе. Інші сиділи на шерстяному старому покривалі – його дала бабця, в якої вони зупинилися, далека родичка одного з хлопців в компанії. Хтось копирсався в сумках, хтось вже стояв над мангалом, розжарював вогонь, а хтось зник в лісі в пошуках хмизу. Пекельне гаряче сонце прорізалося крізь вигадливі вигини високих дерев, в тіні яких брязкали пляшки. Теплий вітер лоскотав обличчя. Проміння приємно припікало плечі й носи. Від озерної води вверх підіймалася пара. Біля берега квакали жаби, крякали дикі качки, шумів очерет.

З радіо, підвішеного за ремінь на сучок, лунали якісь старі пісні. Слова неможливо було розібрати. Зв’язок часто обривався.

Злата сиділа на пні, як мольфар на картинах в музеї, спершись об довгу палицю, якою інколи штрикала дрова в мангалі, і розповідала легенди. Всі, навіть звично невдоволений Ярик, слухали мовчки. Вона стажувалася в Центрі Народної Творчості, вчилася на археолога, влаштовувала всілякі виставки автентичного одягу, знімала фільми, проводила лекції про традиції та звичаї давніх українців – загалом, жила життя мрії активного, прокультурного студента. На фоні Злати інші здавалися лінивими шматками соціального лайна, яке пливе по річці без цілей й мети, але всіх все цілком влаштовувало.

Говорила Злата про те, що в цьому озері через буйні підводні течії часто топилися люди. Водяний вир затягував їх на глибину, а потім, за легендами, тіло доїдали русалки. За більш науковими версіями ‒ мікроорганізми та час.

‒ Чув, малий? ‒ зненацька викрикнула Аня й махнула рукою. ‒ Чув? Дивись не втопись, я батькам твій труп тягти не буду! Зіжруть русалки!

На секунду наступила дзвінка тиша. Її перервала хвиля голосного сміху.

Поодаль, на відвислій камінній частині берега, сидів Анін молодший брат. Чеберяв босими мозолистими ногами, звісивши їх зі скелі, пальцями торкався вершечків очерету. Гортав щось в телефоні. На звук навіть не обернувся ‒ але Аня точно знала, що він почув її, бо ледь помітно відсунувся від краю.

Нестор був блідий, на лиці майже зелений, миршавий і кволий. Чому Аня його за собою всюди волочила ‒ ніхто не розумів. Але і проти теж не був. Хлопчак нікому не заважав, ні з ким не сперечався, майже не говорив – сидів собі тихо, пив воду («в малого вічний сушняк, а, Ань?»). Ніби був ‒ а ніби й ні.

Аня помітила, як Матвій кинув на молодшого презирливий погляд і цокнув язиком. Різко скинула важку руку зі своєї спини ‒ той з криком обпік пальці об цигарку.

Відсіла геть.

Ярик примирливо кивнув.

Нижче по схилу бурлило джерело. Колись – розповідала Злата – воду з нього вважали священною. Але тепер нічого, окрім поодиноких вирізьблених ликів святих на каміннях в тому місці не залишилося ‒ ніяк воду не взяти. Все давно поросло мохом і травою. Навіть пройти там вже було неможливо ‒ камінні сходи опали у воду. Хіба стрибати.

Хлопці наткнули на шампури м’ясо. Запахло димом. Сонце блимнуло на лезах ножів.

ЧИТАТИ ПОВНЕ ОПОВІДАННЯ ТУТ: https://andreyk1n.github.io/4-episode/stories2.html

#оповідання

Про критику і табуйовані теми

Усі висказуються - і я вирішила висказатися.

Я впевнена, що більшість моїх підписників в курсі цього андеграундного літературного скандалу, але хто не в курсі, коротко розкажу:

Вчора підійшов до завершення конкурс "Жахлива романтика" на самвидав платформі Аркуш (ви всі прекрасно знаєте, чому я оминаю десятою дорогою конкурси), тему якого ви можете зрозуміти із назви. І створили на тій же платформі блог для обговорення конкурсних робіт, ініціатор якого вирішив висказати свою думку (ака висловити критику) про деякі із них в, по-перше, не дуже коректній формі, по-друге, приплітаючи мух до котлет - і понеслася коняка по лузі.

Почитати весь срач можете ось тут.

А я вискажуся і як авторка, і як філологиня.

Література - це не продизенфікована палата, в якій скачуть рожеві поні і завжди для читача повинен бути приклад для наслідування (у нас книжки тільки для дітей пишуть, чи що? навіщо сорокарічній людині, яка прочитає історію, приклад для наслідування?). Література відображає реальне життя (так, навіть фентезі) - і в цьому її найбільша цінність. Але подекуди люди настільки забувають, що когнітивна функція літератури - одна із основних, що щиро дивуються, коли в "темних" історіях немає зовсім нічого "світлого" і "етичного".

У нас, слава Богу, не сирисири. І кожен може писати, що хоче і як хоче. Хоч від імені маніяка, хоч від імені некроманта. Хоче - вводить в текст сіру мораль, не хоче - не вводить. І це прекрасно.

#софіягуд

#ваші_відгуки надихають 🥰✨

Відгук до новели "Акорд" із роману "Соборні норни"