– Відчуваєш Святвечір?
– Взагалі ні.
– А він є.

Можливо, сьогоднішня погода у вашому місті не сильно корелюється із різдвяним настроєм, якого, можливо, теж немає, але зате справдилася давня мрія Рози Доманської – святкувати Різдво 25-го числа 😁

Сподіваюся, що про інші її мрії ви також скоро дізнаєтеся – вона дівчинка буває скромна, але абсолютно точно незабутня. Як і всі в романі, чесно кажучи.

P.S: Цікавий факт – у «Соборних норнах» є ціла глава, присвячена Різдву та колядам!

#софіягудовсек #соборні_норни

Софія Гудовсек потім вигадає назву

‒ Чому твої батьки назвали тебе «Алісія»?
‒ Я думаю, вони тут ні до чого. Скоріш за все, це якась медсестра вирішила підгадити мені життя.

Орест пригубив каву і здивовано глянув на Алісію, визираючи з-за чашки. Та зітхнула.

‒ Я сирота, ‒ пояснила. ‒ Тож я не впевнена, чи це моя біологічна мати вирішила мене так назвати, чи хтось інший.
‒ Зовсім? Без родичів, бабів, дідів?
‒ Оресте, яка частина речення «Я сирота, мені дала ім’я медсестра» свідчить про те, що у мене потенційно можуть бути будь-які інші родичі?

Софія Гудовсек потім вигадає назву

#пишу_ділюся #уривки

Я ненавиджу скорочення імені Річард як «Дік» ще з часів фандому коміксів DC 😭 Типу, у чому проблема імені Рік? Рік – прекрасне скорочення

Лінгвісти в коментарях, поясніть 😭😭😭

анонси видавництва "Грушка"

Результати UWURead за 2024 рік

Ще на початку грудня я подумала, що було б класно щомісяця робити міні-звіт про все, що ми зробили за місяць по UWURead. А за рік? Тут, як то кажуть, боженька велів.

Поїхали.

• За цей рік мені вдалося зібрати команду однодумців. В жовтні 2023 я думала, що стартую зовсім сама, а цього грудня нас девʼятеро, і я досі не можу в це повірити

• 10 червня ми запустили альфа-тестування сайту з основним функціоналом. Завдяки відгукам наших альфа-тестерів ми змогли не тільки виправити помилки на сайту, але і зрозуміти, яких функцій не вистачає і куди ми маємо рухатися далі

• Загалом ми отримали 396 заявок від бажаючих зареєструватися на сайті

• З них 27 людини доєдналися до чату альфа-тестерів, вже неймовірно допомогли і продовжують нам допомагати ставати кращими

• Ми взяли участь в 6 програмах для стартапів, отримали дуже позитивні відгуки від менторів щодо потенціалу UWURead. Ми отримали два міжнародні гранти на розвиток проєкту

• Ми реалізували основний функціонал сайту: додавання, читання книжок, функції профілю, пошук, коментарі, сповіщення і книжкові полиці (для обраного)

Зараз важко уявити, що ще рік тому, першого січня це все здавалося віддаленим і нереальним.

Тепер нас чекає 2025 рік, на який ми маємо не менш амбітні плани:

• Повноцінний запуск, з вільною реєстрацією для всіх (вже скоро-скоро)

• Запустити продаж книжок і фінансовий кабінет авторів

• Запустити конкурси (і зробити окремий функціонал під проведення конкурсів на платформі)

• Провести повну оптимізацію сайту під мобільні телефони І запустити мобільний застосунок

• Запустити авторські і читацькі блоги

• Крім того, у нас заплановано багато покращень: нам потрібно зробити сайт зручнішим і більш дружнім до оригінальних творів, пропрацювати мітки, теги і жанри, покращити форму додавання книги.

Ми також дуже хочемо з цього року почати брати участь в книжкових фестивалях і запланували вже щонайменше два письменницькі конкурси (чекайте оголошення!)

Побажайте нам удачі 🙏
Від себе я дуже дякую, що ви з нами! ❤️❤️❤️

Дочитала "Жовтолику" Кван

Сиджу

Інстаграм вражає

Значна частина успіху є результатом відсутності засудження за невдачі

Я прочитала цю тезу в одному з тредів в Твіттері (я загубила посилання 😭) у порівнянні реального життя і відеоігор. Як людина з не дуже великим стажем геймерства, проте з великою любов'ю до нього, скажу, що так воно насправді і є – у відеоіграх, якщо ніхто не кричить над вухом, який ти тупий (саме тому я не граю онлайн кооператив з незнайомцями, до речі) досить просто знайти в собі впертість намагатися перемогти боса знову і знову.

В реальному житті багато людей також значно легше долали би перешкоди, якби збоку не було милих двоюрідних дідів п'ятого коліна маминого кота, сердешних тіточок Гандзь і просто пересічних людей з вулиці, котрим дай лиш привід ткнути когось носом у невдачі чи провали. І вони вискажуть усе: і що живеш ти не так, і працюєш не там, і цілі в тебе не такі, і мрії твої хуйня, і сам ти теж хуйня, і взагалі корону зніми придурошне мале опєздало, що ти в цьому житті взагалі знаєш?

Але доросле життя – воно і є гра. Навіть не «як гра», а прям іменником – воно є гра. Така тупувата і сирувата мморпгшечка, і персонаж твій заспамився у дивному, трохи недоробленому біомі. З бетонними радянськими джунглями і початковими квестами в стилі «Знайди, де дешевше купити дяді Івану пива, він дасть п'ять гривень, які ти зможеш відкласти на видання своєї книжки через багато, багато років».

Кожне твоє досягнення, кожна навичка, яку ти опановуєш, кожне знання, що здобуваєш – це як новий рівень. Level up.

На жаль, в реальному житті ще не вигадали альтернативу клавіші «пропустити репліку діалогу», але все, я вірю, попереду. А поки доводиться і мені, і вам пропускати повз вуха непотрібні коментарі оточуючих самим і вірити, що вони не залишать глибоко всередині неприємних наслідків.

P.S: Я знаю, що ви очікували якихось підсумків року, але камон, я нетакуся, забули? Антимейнстрім.

Софія Гудовсек потім вигадає назву

#софіягудовсек

Не буду тягнути кота за всім відоме місце. Якщо ви слідкуєте за мною давно, то знаєте, що гештег #письменницьке в цьому каналі присвячений моїй улюбленій сові – UWURead

І сьогодні ця сова вилетіла із гнізда у пошуках нових авторів та читачів. Сьогодні письменницька платформа UWURead, над якою ми працювали останній рік, відкривається для бета-тестування!

Я знаю, що ви у мене талановиті письменники фанфіків та оригінальних історій. Я буду дуже рада бачити кожного та кожну з вас в теці авторів на сайті 🥰

Зареєструватися та публікуватися: www.uwuread.com

А ось мій профіль, якщо захочете почитати мої тексти 🫂

Всім продуктивних творчих вихідних. І нехай прибудуть з вами мотивація, натхнення та бажання писати!

Копія копії

Якось, ще задовго до «Соборних норн» та втомлюючого очікування відповідей видавців, задовго до того, як ридала, що не маю грошей навіть на ілюстрації, не те, що на річний курс Litosvita (досі не маю), в ті часи, коли я гордо величалася Софі Гуд і пишалася цим, ми мали цікаву розмову з моїм знайомим.

Він намагався мені довести, що уся література – це фанфік. Що кожен текст у світі – це фанфік на фанфік на фанфік фанфіка. І десь в глибині віків, на дні, серед віковічних присипаних пилом слів можна знайти оригінал. Ще у нього була теза, що всі такі нитки повторів рано чи пізно приводять до Біблії, але цей факт я упущу.

І, загалом, нарешті доповзаючи до фінішної лінії курсу української філології, я можу з ни погодитися. Правда, не в такому зневажливому тоні, пішов нахуй, фанфіки рулять.

Але зерно правди в його словах було – значною мірою література запозичує щось сама в себе. І це не погано. Так, це не погано, що ти в свої 15 не можеш вигадати сюжет, до того не бачений і не чуваний світом. Тому що ніхто не може. Тому що людський мозок обмежений набором інформації, що він отримує за життя, і спроможний продукувати щось на базі, але не з повітря.

Я можу не бути авторкою з унікальними, до цього світом не баченими ідеями. Я і не є, і ніколи не претендувала на таке звання.

Я є копією копії копії копій, які є мільйонними копіями Одіссеї та Ілліади. Я є копією копії копії копій, які є трильйонними переоповідаами Декамерона. У моїх персонажах проглядаються риси тисяч квадрильйонів інших. У репліках Рози і Тимофія чути відлуння сотень інших відлунь – від екзистенціалістів до романчиків в паперових обкладинках, куплених на ринку в 2010-ому за 10 грн. У очах Едіка і Стаса видно як Рівне Ірванця, так і Кідрука, так і Рівне багатьох інших письменників, про яких ви навіть ніколи не чули – але чула я, живучи тут. Так само я не знаю більшості письменників, з якими ознайомленні ви. Але вони всі складають нас.

Ви коли-небудь бачили ці відео в ТікТоці, де одна суцільна картина складається з сотень, з тисяч інших? Як фото дитини художник збирає з фотографій її батьків? Мені подобається думати, що портрет сучасної культури теж, свого роду, портрет дитини. Яка збирається із портретів культур минулого, які, в свою чергу – з портретів ще давніших. І десь між пікселями тих портретів інколи можна побачити обличчя митців, які теж складаються з облич інших митців, а ті, в свою чергу...

Можливо, колись серед них буду і я. Можливо, колись серед них будете і ви.

Софія Гудовсек потім вигадає назву

#софіягудовсек

Квартиру держава Алісії виділила у спальному районі. Гріх було жалітися ‒ поруч і магазин, і клуб, і навіть річка. Правда, клуб не працював, бо комендантська, а магазинчик біля будинку поступово занепадав, бо через міст відкрили «АТБ». Але в цілому дуже навіть непогане місце. Порослий деревами двір, мужики за столиком щонеділі грали в шахи, діти верещали на старих рипучих гойдалках, доламуючи їх екстремальним катанням, а головне ‒ ні тобі електропідстанцій, ні лікарень, ні будь-яких інших потенційно цікавих росіянам будівель.

Алісиїним друзям з дитбудинку пощастило менше: кого по селах відправили в землянках жити, кому замість квартири кімнату виділили в гуртожитку, а кому взагалі дулю з маком показали, бо свого часу на соціальний облік не стали. Алісія розуміла, що з ситуацією в країні і на тому добре, але потайки все ж зловтішалася. Усі, хто ображав її, жили аби на першому поверсі, а вона ‒ аж на п’ятому, попід самісіньким дахом. Вийде на балкон ‒ і все місто видно.

А ще з Алісіїного балкону було видно сусідній, варто лиш повернути голову праворуч. Стара дерев’яна рама обвисла і прогнила, а скло тріснуло на одному із вікон. Там жили Мухомори.

Справжнього їхнього прізвища вона не знала, а кличку їм дали, певне, за псоріаз ‒ від зими до літа вся сім’я ходила в червоних плямах. Старий Мухомор, батько сімейства, якраз чарку перекидав попід під’їздом, коли Алісія вперше приїхала в будинок заселятися кілька місяців тому. Так і познайомилися.

#уривки

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Останнім часом помітила, що зовсім не хочу ділитися нічим новим. Кудись ділася моя захопливість, яка, судячи з коментарів в ТікТоці, вам так в мені подобається. Тож, виправляюся 🤗

Апдейтів по видавцях та «Соборних норнах» немає, зате є по новому проєкту, яким я в кінці минулого року вирішила заповнити пустку очікування. Спойлер: він мені вже подобається.

Порада «просто продовжуйте писати» справді працює і я вдячна моїм колегам-письменникам в ТікТоках за неї 💞 Допомагає не почуватися на обочині життя, поки навколо всі супер успішні і супер швидко знаходять своїх видавців

Уривок з нового тексту ви вже могли бачити постами вище, але тут принесла вам ласий шматочок. Насолоджуйтесь 😁

#пишу_ділюся

Нарешті красиво оформила свій профіль на УвуРіді 💚🙈

Давайте обмінюватися лайками та відгуками: https://www.uwuread.com/user/5b84a0ad-7d8a-4d1f-b275-578c31804714

Трішки інтерв'юю тут, зовсім трішечки

Все ще моє улюблене заняття ‒ дивитися без звуку і бачити, наскільки мультяшна в мене міміка ☠️

#письменницьке #любитиписати

Бувають такі люди – рідко, але бувають – цінність яких розумієш лише у порівнянні. От їхній попередній начальник виявився саме таким.

Марійка не могла сказати точно, коли все покотилося по всім відомому місцю. Можливо, ще тоді, багато років тому, коли вона переступила поріг офісу. Можливо, коли змінилося начальство. А, можливо, ще коли послухала батька і залишитися в цьому проклятому Рівному, полишивши мрію стати юристом у Львові. З неї вийшов би непоганий юрист… І непогана львів’янка.

Їхній попередній бос і босом як таким не був – він був людиною. Марійка раніше цього не цінувала, але зараз готова вдарити будь-кого, хто скаже, що «людяності не існує». Микола Іванович рідко кричав (бурчав – так, майже постійно, хрипів і кашляв, але ніколи не підвищував голос), рідко коли сварився, взагалі рідко з’являвся у відділі. У його поважному віці не варто було бігати з поверху на поверх. Він називав їх «мої дівчатка», передавав посильними козачками цукерки і захищав перед вищими. Він пережив з ними нульові і переїзд в нову будівлю, з самісінького центру міста і аж в район Зоопарку. Він привітно усміхався в її перший робочий день, з радістю пояснював усі тонкощі і примовляв: «Ти, дітьониш, головне ніколи не мовчи, як що – зразу мені кажи, дзвони, нявкай. На іншому кінці світу буду – зразу до тебе. Ти молоде, зелене ще, хтозна, що може бути, як дівчатка тебе сприймуть…». Сприйняли добре. Микола Іванович якимось чином зміг збудувати для них окремий від інших відділів світ, комфортний для роботи і спілкування, з хустинками на поличках, наклейками на дзеркалі і стареньким радіо. Як безпечна бульбашка. Вони не боялися нічого за кістлявою згорбленою спиною в старому сірому светрі.

Тепер про старого Івановича нагадував лише приклеєний на двері офісу пожовклий листок – «Відповідальний за пожежну безпеку». Нове начальство, здавалося, і не збиралося його знімати. Ніби знущалося.

Юрій Степанович (по-батькові звертатися до нового шефа не було жодного бажання, як і загалом виражати будь-яку мізерну повагу), переступивши поріг відділу, зразу почав диктувати свої правила. Поприводив своїх людей, змінив охоронців, посадив в крісло молоденьку пишногруду секретарку, звільнив половину працівників.

Новий їхній шеф в першу чергу – шеф, в другу – бос, в третю – начальник, в четверту – колишній гендиректор сусідньої фірми, і лише в якусь сьому чи восьму – людина. Хоча інколи їхній відділ і в цьому сумнівався. За рік можна було б звикнути, але Марійці все ніяк не вдавалося. Хам, грубіян із повадками малолітнього хлопчини, який не знає, як влаштований цей світ – як до такого начальства можна звикнути? Може подзвонити серед ночі, нагрубити, обізвати – хіба ж це співпраця?

– Машо! Шуруй сюди! Швидко!

А ще зовсім не звертає уваги на прохання називати її «Марійка».

– Добре, Юріє Степановичу. Зараз іду.

Жінка зітхнула і поклала слухавку робочого телефону. Єдине, до чого їй все ж вдалося звикнути – це до дитячої істеричності нового начальства. Якщо сприймати його, як доходжале дитя, то можна уникнути багатьох непорозумінь.

Марійка відсунула клавіатуру, кинула погляд на колегу навпроти – Оленине кругле обличчя ховалося за широкими екранами їхніх робочих комп’ютерів – і встала зі стільчика. Той незадоволено заскрипів і похитнувся.

Вона кинула погляд на червону новорічну пляму відривного календаря на світло-салатовій стіні. Промінчик зимового сонця пробивався крізь опущені жалюзі. Чорне пряме каре відкидало дивну тінь, і здавалося, що у Марійки на голові глибока миска.

– Удачі там, – прохрипіла колега. Марійка не стримала гіркої усмішки.

ЧИТАТИ НОВЕЛУ ПОВНІСТЮ

#оповідання

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Про ідеальні дні

Ідеальний зимовий день для Аліси навіть теоретично не існував. Навіть у думках. У найсміливіших, найглибших фантазіях. Ідеальний Алісин день майорів теплими променями по кімнаті, підсвічуючи пилинки у повітрі, що здіймалися з підлоги щоразу, як хтось порушував її блаженний творчий хаос. В ідеальний день цей блаженний хаос ніхто б не чіпав, мама не верещала би над вухом про безлад і бруд, в ідеальний день можна було б не хвилюватися про те, що про її кімнату подумають інші. В ідеальний день спека сушила б горло до тріщин, як оті, що вона бачила в тектонічних плитах по телевізору на Діскавері. Тато щось там казав про їх рух, землетруси, виверження вулканів… Коли тато про щось таке починав говорити, це перетворювалося у лекцію про глобальне потепління, Марс, Ілона Маска (хто б це не був) і нафтовидобувні крани. Аліса знала точно ‒ в її ідеальному дні не було б цієї лекції.

Але у вікна билася зима, все норовилася вибити рипучу дерев’яну шибку, тож Алісі нічого не залишалося, окрім як вилізти зі свого теплого барлогу ковдр і подушок. Вилізати було складно. Ковдри налягали приємною важкістю на голову і примушували лишитися довше, ще хоча б на секундочку. Але мороз вже продирався крізь тканину, заповзав лаписьками у барліг, тож Алісі зіскочила вниз.

Підлога була, як обледенілий каток ‒ дівчина зойкнула і знову закинула ноги на ліжко. Стопа аж запекла. Аліса ще тоді замислилися, що це дуже красивий оксюморон, але потім згадала, що не знає значення цього слова і з великою вірогідністю просто вжила перший-ліпший термін, аби у своїй голові звучати розумною. Стало якось образливо.

Аліса знову спробувала злізти з ковдр на каток ‒ цього разу більш успішно. Ноги швидко звикли до колючого холоду. Двома великими кроками дівчинка перетнула відстань від ліжка до вікна, звідки дув вітер. Випльовувався заледенілою водою, вихаркувався білою мокротою, як з пащеки дракона. Дерев’яного дракона ‒ такого ж старого, як вікно. Такого ж кострубатого, кривого, прогнилого зсередини, як шибка. Оминаючи розкидані речі та іграшки, Аліса сперлася об підвіконня ногою і потягнулася до віконної ручки.

Щоб розбити скло потрібно вдарити в торець ‒ це, по суті, єдине, що Аліса запам’ятала з тих рідкісних уроків фізики, на яких зволила побувати за весь рік. На всіх інших вона або солодко спала, або їла щось солодке в кав’ярні навпроти школи. Навіть не ховалася ‒ а що їй ці старі швабри сказали би?

Але те, що торець міг бути в ручці… Або, що торець і є ручка… Або що вікно може випасти разом із торцем, ручкою і шибкою…

Свист можна було б ще списати на хуртовину, протяг чи сусіда Івана, якому бабки в дворі забороняли свистіти, аби гроші водилися. Але от тріск скла і дерева ‒ спочатку глухий удар, як ніби хтось кинув каменюку, потім ‒ дзвін скла… Безсумнівно, Аліса не могла вигадати, з чим його порівняти і як замаскувати мамі те, що щойно сталося.

На вулиці хтось голосно зойкнув. Потім закричав.

Загалом, Аліса не знала, як так сталося, але знала, що тепер їй точно потрібно буде поприбирати безлад в кімнаті ‒ якось ніяково перед поліцейськими, коли вони приїдуть розбиратися, хто скинув шматок скла з п’ятого поверху людям на голови.

Аліса зітхнула. Певне, ідеальний зимовий день таки справді настав ‒ для її мами, яка останніх кілька років лише і мріяла про те, аби ця кімната врешті була прибрана.

#оповідання

НАПИСАНО НА ЛАБОРАТОРІЇ ТВОРЧОГО ПИСЬМА ДЛЯ ЮНАЦТВА НАТАЛІЇ ДОВГОПОЛ 📎

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Я не особливо люблю роздавати письменницькі поради, як ви знаєте. Але останнім часом я вичленувала для себе невеличкі «підказки», що одночасно допомагають моїй зозульці триматися в екзистенційній коробці та моєму внутрішньому письменнику не згоріти в агонії:

• Отже, я стримую себе в порівняннях з іншими. Саме зі стилістичного боку. Я розумію, що ніколи не зможу писати, як якийсь інший письменник, тому що я не знаю, як він мислить. Я не відчуваю світ так, як він, і навіть не впевнена, чи відчуває він його взагалі. Навіть, якщо він спробує докладно пояснити, я все одно не розумітиму повною мірою. Він бачить світ картинками чи словами? В нього безперервний монолог в голові чи буває тиша? Що для нього є раціональне письмо? Як він відчуває сонце на своєму обличчі? Я – не цей письменник, і це чудово! 💓

• Якщо я не хочу зараз писати сюжетно – я не буду змушувати себе писати сюжетно, бо не вся література має сюжет як такий. І це нормально.

• Мені самій має бути цікаво те, що я пишу, інакше який, блін, в цьому всьому кайф? 👀

Можливо, у вас теж є мініправила та мініпоради, які допомагають вам триматися письменницької купки? Розкажіть про них! 🤗

#пишу_ділюся

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Коли видавництво, якому ти послала рукопис тебе проігнорувало, а зараз виявилося, що вони таки беруть рукописи на розгляд: