Сьогодні подруга скинула мені цей пост зі словами «Життя створило Алісію» (назва мого другого рукопису #алісія, пост дуже схожий на одну із головних сюжетних ліній)

Це якесь таке фантастичне дивне відчуття, коли не твоя історія заснована на реальних подіях, а життя випадково конструює історії, які схожі на те, що ти вигадав 💔

Чим ближче Книжкова Країна, тим більше знаків 😅

Вперше за довгий час їхала сьогодні у київському метро. Ранок, майже час пік, я з шопером «Секта свідків несправжньої літератури» від Увуріду. Поруч стоїть чоловік. Їдемо-їдемо, він все на мій шопер дивиться-дивиться, а потім запитує:

— А Ви — єгова?

Я так розгубилася, що навіть не змогла нічого сказати, окрім: «Ні, я письменниця» і пафосно вийти з вагону 🙈

Старші колеги інколи говорили, що я ще занадто молода, щоб ностальгувати за життям, тому і ступати на письменницьку стежину так рано мені не варто. Особливо з реалізмом та темою пам'яті. Мені радили спробувати щось «простіше», щось «не таке претензійне» на початок, «якщо тобі аж так хочеться лізти в пащеку дракона, дурна дитино».

Але ж пам'ять — це не завжди про ностальгію. У історіях має бути простір для пам'яті — будь вона ванільно-солодка чи смердюча і кисла. Ми ж носимо у собі не лише себе, — і не так себе, — як інших і їхні відбитки, хіба ні?

Уламки чужих біографій, фрагменти сімейних оповідей, частини спільної культури. Хіба для того, щоб почати про це говорити, треба чекати 40 чи 60?

Мені подобається уявляти, що пам'ять — це міст: ти можеш ступити на нього хоч у 21, хоч у 41, хоч у 101. Різниця лише в тому, що хтось бачить горизонт, а хтось — річку під ногами. Але міст стоїть. І кожен має право ним пройти. І я теж. І ви.

На минулій Книжковій країні мене кілька разів впізнали

На цій Книжковій країні у мене взяли автограф (ви зробили мій день! 😭)

На наступній планую білборд зі своїм обличчям біля входу в метро і картонну фігуру в повний зріст біля стенду. Треба тягнутися все вище і вище

Я зненацька зрозуміла, що я тут виглядаю так, наче це МІЙ ОСОБИСТИЙ стенд...

Психолог: Великого Хорта не існує, він не може тобі нашкодити
Тим часом великий Хорт:

Книжкові фестивалі — це спортзал. Слідкуйте за руками:

кардіо = добігти від стенду на подію за 2 хвилини зі штативом в зубах;

силові = тягати сумки із мерчем і книжками;

йога = спробувати протиснутися між рядами з кавою, не розливши її на людей.

Все таки варто постити не тільки мемчики, а і щось корисне. Давайте тоді почнемо з того, заради чого ми всі тут зібралися?

Психологічні романи. Чому людям може бути важко їх читати?
А головне — як в них закохатися?

1. Сюжетна гонка
Психологічні, соціально-побутові романи та романи-виховання — це «людиноцентричні» жанри. У більшості з них немає детективної інтриги чи екшену бойовика. Вони зазвичай не ведуть читача «від події до події», а пропонують зануритися у внутрішній світ персонажів.
• Лайфхак: читайте шматочками. Багато творів (у тому числі і мої) написані главами, які за своєю суттю є окремими фрагментами з життя персонажів. Прочитайте одну главу сьогодні, потім одну завтра. Це не марафон — у насолоди немає крайдати. Дайте тексту погойдати вас на хвилях, а не одразу гребіть веслами по сторінках.

2. Емпатія із ху?
У психологічному романі не так важливо те, що сталося, як те, як це переживає герой і чому він так реагує.
• Лайфхак: не бійтеся «зависати» на одному абзаці. Подумайте, чи впізнаєте себе у героях, чи знайоме вам це відчуття. Чи були ви колись у таких ситуаціях, чи симпатизуєте ви герою.

3. Спішніть
Психологічні романи у моєму випадку — це робота з пам'яттю. Інколи вона ностальгічна, енергійна і чуйна, а інколи болюча і складна. Але це не читання галопом по європах — ви тоді або взагалі нічого не запам'ятаєте, або запам'ятаєте фрагментарно. У будь-якому випадку — ніякої насолоди 😔
• Лайфхак: плануйте для читання час, коли ви не квапитесь.

4. Дзеркало
Психологічниц роман — це не лише історія про «когось іншого». Це можливість подивитися на себе та оточуючих збоку.
• Лайфхак: для інтерактивного читання спробуйте ставити «діагнози» персонажам — які в них психологічні проблеми, з чим вони змагаються всередині себе, чому це так і як це впливає на їхнє життя.

Я знаю, що такі романи можуть не закохати одразу, але зазвичай саме вони залишають у нашій пам'яті відбиток на роки.
Їх потрібно не пробігати, а проживати — і я буду наполегливо це радити.

#письменницьке

Фраза «Іди туди, де страшно» набула нових сенсів

Обережно визираю з ванної. Шефиня абсолютно спокійно лежить на ліжку. Я:
— Оце ти безстрашна.
Вона:
— Я ж з Харкова, мені пох₴й.

🫠 Якщо також не спите через русню — ось тут збір.

(Поки ми на Книжковій країні, до мене всі новини доходять як до жирафа, ам сорі)

🔸BBC нещодавно опублікували довгий список Книги року-2025. І там одразу дві моїх цьогорічних любові:
• «За маму, за тата» Каріна Саваріна, читала на початку літа, оцінка 5/5. Історія про те, що всі ми родом з дитинства, наші травми та комплекси — це все звідти
• «Микольцове щастя» Мирослава Кирильчук, читала в кінці липня, оцінка 5/5. Історія простої родини селянина Микольці на тлі історичних подій. Змусила подруг її придбати, пишаюся цим 🙌

Дуже раджу обидві книги, вони неймовірні. Сподіваюся побачити їх у короткому списку

Дуже хотіла позавчора поставити це запитання Вірі Павлівні, але посоромилася 👉👈

Натомість запитаю у вас — вас я не соромлюся 🥰

Як ви вважаєте, яким буде Великий Роман про Велику Війну? Це буде чоловічий голос чи жіночий? Хто його напише — письменник старшого покоління чи хтось молодший?

Подія була присвячена жіночим голосам у літературі, тому я не стала зміщувати акценти своїм запитанням. Але вашу думку дізнатися дуже хотіла би!

Клас, з'явилася платформа, де зібрали усі українські книжки, перекладені різними мовами. Тобто як гугл-табличка від УІК, тільки зручніше та у формі сайту. Ось цей сайт. Проект називається Chapter.

Зокрема, там можна надовго залипнути на обкладинки 🫠

Я промінчик грьобаного сонечка

Сьогодні у видавництва СМАКІ день народження.

Сьогодні ж росіяни пошкодили їхній склад.

Підтримайте видавництво обов'язково словом та покупкою книжок