Мені подобається, наскільки тема людської темряви зараз представлена в українській літературі. Я говорю не лише про Павлюка, а і, наприклад, про Дереша.

Темрява — це ж не лише відсутність світла. Темні сюжети — це не прославлення зла, не уповання ним. Це спроба поглянути йому в очі, щоб не жити у самообмані. Бо суспільство, яке боїться говорити про свої травми, прирікає цим себе на їх повторення, хіба ні?

І мені хочеться вірити, що найсвітліші твори народжуються не там, де все веселково і цукрово, а там, де автор не злякався показати цю тінь — свою, суспільну чи читацьку. Окреслити її. Дати їй ім'я.

Справжнє світло — це ж не тоді, коли темряви немає.
А тоді, коли ти вже знаєш, з якого боку впаде тінь.

«Я ніколи не забуду, як я написала популярний фанфік на Wattpad'і у 12-14 років, в якому було 70+ глав, кожна більше ніж 10,000 слів. Книга набрала 1,5 мільйони переглядів. Потім моя мама знайшла її і зачитувала вголос при всій сім'ї, а я 5+ годин плакала і благала її припинити»

Ось так дитина і вчиться тому, що не треба проявлятися взагалі, бо тебе засміють. І не так важливо, що це був за фанфік, і навіть несуттєво, що це взагалі був текст — це міг бути і малюнок, і пісня, і скульптура. Шляхів два: або продовжувати і приховувати, поки не накопляться сили, або повністю закинути. Перше — ризик, що сили не накопляться ніколи, друге — буквальне творче самогубство.

Можливо, мати бачила щось, що її в цьому творі не влаштовувало, проте вона точно не мала права як доросла людина висміювати свою дитину за будь-який прояв творчості, ні привселюдно, ні в особистому спілкуванні.

Сумно, що таке взагалі існує.

#соцмережне

Моє гілті плежер: стежити за перебігом Франкфуртського книжкового ярмарку і мріяти, що через пару (десятків) (сотень) років туди представляти Україну поїду і я

У віці 91 року помер українсько-американський письменник, поет і перекладач Юрій Тарнавський, один із засновників легендарної Нью-Йоркської групи 💔

Наприкінці жовтня з друкарні приїде вибраний том його поезій — «Вибрані поезії. Traje de luces», над яким Тарнавський працював до останнього.

Вічна пам’ять митцеві, який зробив українську літературу частиною світової 🕯

#новини_Книжкової_Frau

Коли монобанк дає тобі лимони — зроби з них лимонад

Коли життя дає тобі травму — зроби з неї книжку

Мене, якщо чесно, трішки здивував момент з обранням іноземними видавцями українських книжок. Не можу зрозуміти, чому саме, бо наче так воно і має бути — як пітчинг, тільки коротший. В залежності від того, скільки видавець готовий приділити часу. Але все одно відчуття чомусь дивне — наче швидке побачення, тільки з книгою. Не можу поки що зрозуміти його корінь.

Почати сидіти у Фейсбуці було варто хоча би заради того, щоб мені стрічкою почало виносити Кокотюхині пости

До речі, хто пропустив — відео лекції "Як видати фанфік, не порушуючи авторське право?", яку ми з командою та нашою амбасадоркою письменницею Наталею Кош представляли на осінній Книжковій країні, вже є на Ютубі 🥰

Сьогодні мав бути веселий пост, але сраний шахед прилетів у будинок, де я виросла, і щось не весело. Родина ціла і здорова, ушкодження квартири мінімальні, тож закликаю донатити на військо.

1. Збір на автівку від пані Гарбузове лате
2. Збір на живлення медикам від перекладачки Ірини Божко
3. Збір на турнікети для підрозділів ГО «Зграя» від коліжаночки з твітеру
4. Збір на ППО від пані Grumpy Readerka
5. Збір на оптичні приціли від Роршах врятує нас

— Гудовсек, що таке демаркетинг?
— :(
— Давай, це просто. «Демаркетинг — це процес...»?
— *довге мовчання* Ну, префікс «-де» у слові означає...
— ГУДОВСЕК, НІ.

Будні філологині на магістратурі з маркетингу 🥸

Пошуки матеріалів для магістерської привели мене СЮДИ

Вже всі в усіх усюдах показали Зіроч Капалая, а я хочу зробити короткий підсумок цієї ситуації:

Кожна легальна книжка українською — це цеглинка в стінах нашої культури. Фундамент заклали до нас — потом, кров'ю, смертями, сльозами і втратами. Колоніальна російсько-совєцька імперія намагалася зруйнувати його, але в неї не вийшло. А ось такий публічний прояв неповаги до авторського права та своєї ж власної культури — це власноруч вибита дірка.

Чи Трінчер здуру так хотіла показати своїй аудиторії, що вона розумулька-читулька, чи у неї справді були якісь глибинні наміри — мене не цікавить. І вас не повинно. Так, можливо, вона не знала про репринт, проте переклад російською точно не могла не побачити)

Але я пишаюся, що ця ситуація не пройшла повз і не ковтнулася (і кожному какаяразніца в коментарях напхали в панамку)

Хтось живе життя моєї мрії

Мій начальник перешкоджає моєму стабільному моральному стану

Нещодавно натрапила на дуже цікаву статтю про полікультурні ідентичності. Проте мені з університетського курсу був знайомий інший термін — поліваріантна культурна ідентичність.

Я задумалася: хіба це не одне і те саме? Але чому тоді «варіантна»? Очевидно, що якась культурна ідентичність за певних умов може ставати домінантою у певної категорії людей («серед євреїв я — єврей, серед поляків я — поляк»). Але чи причетна тоді культура колонізатора до поліваріантності чи полікультурності? Чи до обидвох? Типу, якщо людина усвідомлює, що на неї одночасно впливають і її рідна культура, колонізована, і культура колонізатора, то це полікультурність чи поліваріантність? А що робити, якщо людина не усвідомлює, воно ж все одно має на неї вплив — як тоді ця ситуація називається?

Загалом, я тоді настільки заблукала у своїх думках, що вирішила кинути своє маленьке дослідження і продовжила сумно робити домашнє з бренд-менеджменту. Але знайте — можливо, в мені народилася тема для нового, ще більш душного роману.