У нашому дитячому дворі інколи бували зальотні, — дівчинка Маша і хлопчик Ваня. Маша і Ваня приїздили до бабусі на літо, яка жила в одній із квартир маленького трьохповерхового будинку в найвіддаленішій частині двору.

Обвитий лозою і тріщинами, наче його хтось посік батогом, будинок ледь-ледь сидів на своєму фундаменті, з кожним роком хилячись все ближче до землі. Жовтий і якийсь надто казковий, наче зі сторінок книжок, що нам приносили під ялинку. Ми, діти, не сприймали його частиною наших рідних п'ятиповерхівок, — він здавався чужим на фоні цегляних сірих стін, що закривали дорогу та сонце. Від нього не тхнуло цигарками і котами, з його даху ніхто не стрибав, а на сходах ніхто не плакав.

Такими ж чужими нам здавалися і Маша з Ваньою. Вони виростали нізвідки, як гриби, просто з-під землі опинялися перед нашою дитячою ордою, надто гарно вбрані і надто чисті, щоб ми сприймали їх за своїх.

Маша з Ваньою вчили нас визначати найсолодшу аличу на дереві, що росло біля входу в трьохповерхівку. А ми їх — рвати сукні та штани особливо вишуканими способами. Бабуся забороняла їм з нами спілкуватися, проте вони втікали з квартири через вікно, якраз на ту саму аличу, і шнирялися з нами по гаражах, смітниках і заброшках. Ми лікували їхні здерті коліна мокрим від слюни подорожником, обмотували кусками своєї одежі та сподівалися, що їхня бабуся не піде до наших батьків жалітися. Вона ніколи не ходила.

Ми витирали їхні дитячі сльози кістяшками рук і вчили намотувати соплі на кулак. Маша і Ваня приносили з собою запах ліків і Смерті, кислий, як алича, а ми відмахували його знайденими на смітнику кусками фанери, наче віялом. Ми казали, що Смерть — це такий персонаж у казках, у чорному балахоні з косою. Що його не існує і тому його не варто боятись. Їх таких троє: Святий Миколай, Смерть і Дід Мороз. Дорослі переконують нас, що вони існують — проте ми теж вже достатньо дорослі, щоб знати, що це брехня.

А одного літа Маша з Ваньою не з'явилися. Не виросли з-під землі, як гриби, не сповзли мурахами зі своєї аличі і не виросли з подорожника, закопаного в землю. В те літо будинок виглядав особливо казковим — і аж занадто чужим для наших злих, сумних очей.

Смерть забрала Машу і Ваню, — думали ми, — тому що вони жили в казковому будинку. Казковий персонаж може взаємодіяти лише з такими ж казковими героями, правда?

А ми не казкові, — думали ми. У нас вітрянкою порубані плечі, перші прищі на носах і обгризені нігті, здерті аж до м'яса. Наш тато п'є, а мама б'є, інколи одночасно. У нас злі погляди і гострі зуби, які ми точимо об ту саму аличу, що поступово згниває зсередини.

Добре, що Смерть забрала Машу і Ваню, — думали ми. В казковому світі їм буде краще, ніж тут.

Добре, що Смерть забрала Машу і Ваню, — плакали ми. Можливо, якщо ми будемо такими ж хорошими, вона зжалиться і над нами?

#софіягудовсек

Дайджест відео в ТікТоці за останній тиждень:

▪︎ Обговорення мичання, гарчання і сичання в описах книжок: https://vm.tiktok.com/ZMDJp5Msa/

▪︎Читаємо примітки авторів на АО3: https://vm.tiktok.com/ZMDJphTsm/

▪︎ Трохи особистої історії: https://vm.tiktok.com/ZMDJpDsVD/

▪︎ Як я обрала шлях письменника: https://vm.tiktok.com/ZMDJpRBaT/

▪︎ Чому вам НЕ варто читати мої книги: https://vm.tiktok.com/ZMDJpNGBv/

Можна забрати людину з філології, але філологію з людини — ніколи

Мені це треба. І вам теж!

Передзамовити

Я з самого ранку патрулюю сторінку Фантастичних talks, а ви чим займаєтеся у цю божу середу?

Це я дивлюся на повністю готовий план ромкому і розумію, що тепер немає бажання взагалі сідати писати цей текст:

Я люблю читати

Коли я була маленька, моя мама ховала від мене книгу «Клас пані Чайки» на верхній полиці своєї шафи. Я чекала, коли вона піде з дому, вилазила на стілець, забирала книжку, читала кілька глав і потім клала назад. Так продовжувалося довго, поки я не спалилася (чи сама розказала під гнітом совісті, вже не пам'ятаю), проте ще довго я вважала, що вчинила дуже погано

Але все одно продовжувала читати 😁

Сидимо в кафе. За сусіднім столиком дівчатка років 13 святкують День народження.

Іменинниця дістає з подарункового рожевого пакету «Панк 57» і радісно скрикує:

— Вау! Я дуже її хотіла, дякую!

Я звертаю увагу на корінці книг, що вже лежать на столі: це все дарк-романи.

Посміююся і надкушую шматок піци.

Їду в автобусі з чудовою компанією

Підсумки новорічних розмов в трьох повідомленнях:

(після цього вона пішла знімати тіктоки і дописувати розділ)

Дійшли з подругою до висновку, що фанфіки та текстові рольові для письменника — це як етюди для музиканта та художника. Тренувальні вправи, на базі яких будується стиль та вміння конструювати сюжет і персонажів

(Звичайно, якщо ви не говоримо про неймовірної художньої якості фанфіки, у мене язик не повернеться назвати їх "тренувальною вправою")

Нарешті знайшла свій стиль в одязі

А є тут актори? В Луцьку поставлять виставу за повістю Юрка Покальчука «Озерний вітер». Оголосили всеукраїнський кастинг
на головну чоловічу роль.

Ставитиме незалежний театр «Гармидер» (Луцьк). Шукають актора 18-23 роки, готового приїжджати на час репетицій до Луцька, якщо він не лучанин, та взяти участь у гастролях в Києві, Львові, Полтаві та інших містах України в травні-червні 2026 року.

«Озерний вітер» — містична історія про озерного княжича Волина, який був красивим юнаком, доки його не викрала Царівна О, володарка лісового озера. Тепер він живе між людським і міфічним світами, знає мову русалок і вовкулак та одного дня пізнає справжнє людське кохання — і ціну, яку за нього доведеться заплатити.

Мета проєкту — повернути творчість Юрка Покальчука, українського письменника та перекладача, в наше сьогодення і заговорити про Волинь мовою сучасного театру.

Премʼєру планують на травень.

Анкета для участі в кастингу — https://forms.gle/uCVyvrjNySeEjXyY8
Дедлайн подачі заявок — 26 січня!

Подавайтеся, бо я планую сходити на цю виставу в Києві )

пост #направахреклами