Poorly aged things

Ти не уявляєш наскільки часто мені це надсилали

Віктор ти нудний

послухай нудьга як суб’єктивне відчуття не як наслідок об’єктивної монотонності чи відсутності в діалозі а як результат неспроможності індивіда адаптуватися до нестандартних патернів комунікації відмінних від старанних і нав’язливих соціальних рутинних форматів в цьому контексті твоя репліка як же з тобою нудно насправді є нічим іншим як захисною реакцією психіки що не бажає стикатися з необхідністю когнітивного зусилля на розуміння більш глибоких або абстрактних сенсів ніж ти звик отримувати в буденній рутинній поверхневій комунікації таким чином ти лише підміняєш поняття і несвідомо намагаєшся змістити в вектор
відповідальності власної інтелектуальної пасивності на буцімто недоліки мого способу вираження думки при цьому маскуєш це під спробу знецінення що в контексті діалогу є примітивною формою психологічного захисту спрямованою на збереження звичної картини світу в якій будь-яке відхилення від норми трактується як нудність а не як виклик або можлИвість розширити своє сприйняття в світлі вищесказаного інтерпретувати ту репліку ніяк не як щире висловлювання про динаміку тобі так як на поверхневе проявлення внутрішнього спротиву тобто спротив можливо навіть несвідомий але від того не менш показовий і до речі якщо ми вже дійсно хочемо зберегти хоч якісь норми елементарного людського
взаємовідношення то варто зазначити що вживання характеристик на кшталт нудного на адресу співрозмовника особливо в рамках звичної ознайомчої...

Річ у тім що твоя відповідь спроба обґрунтувати власну позицію через критику моєї була б значно переконливішою якби не зводилася до довгої низки концептуально навантажених речень які попри багатослівність більше схожі на спробу задушити суть під вагою псевдоаналітичного потоку а не справжній діалог з прагненням до взаємного розуміння і ось що я тобі скажу нудьга не завжди є симптомом слабкості сприйняття або когнітивної ліні що ти так старанно намагаєшся приписати співрозмовнику в дійсності вона часто виникає саме як відповідь на надмірне ускладнення яке не веде до глибини а лише до стилізованого шуму де кожне слово виглядає як спроба приховати відсутність конкретної думки за абстракцією яка самоцінна лише для автора а не для того хто намагається її осягнути бо якщо твій спосіб мислення дійсно претендує на складність то його головне завдання не в тому щоби відгородитися від світу скляною стіною самозакоханого дискурсу а в тому щоби комунікувати цю складність у спосіб що відкриває а не закриває простір для взаємодії і якщо ти дійсно вважаєш що твоя мовна конструкція була викликом а не тінню власного бажання уникнути простоти то варто переосмислити що саме для тебе є змістом і в чому саме полягає діалог бо поки що вся твоя тирада більше схожа на інтелектуальний щит за яким ховається образа на те що хтось не захотів вкладати зусилля в читання слів які не ведуть до сенсу а лише до втоми від постійного намагання пробитися крізь форму до думки якої там може і не бути

Я глибоко вдячний за твій аналіз, хоч і не можу не зауважити, що у спробі звинуватити мене в надмірній складності, ти сам вдаєшся до конструкції, що майже симетрична тій, яку критикуєш: багатошарова, насичена абстракціями й емоційними конотаціями, вона водночас ставить під сумнів мої наміри і формулює певну нормативну модель того, яким має бути «справжній» діалог — простим, відкритим, зрозумілим. Але чи не є це теж певною формою редукціонізму, тобто спробою підмінити багатоманітність форм мислення та вираження єдиною допустимою формулою зрозумілості? Ти апелюєш до потреби «відкривати простір взаємодії», і я з цим, у принципі, згоден, але тут варто поставити собі принципове питання: чи є простота єдиним шляхом до цього відкриття? Чи не трапляється так, що справжня складність мислення вимагає не спрощення, а навпаки — готовності витримати напругу незрозумілого, пройти крізь шум, не відштовхнувши його як «псевдоаналітичний», а поставивши собі питання: чому я втомлююсь? що саме викликає спротив? в мені чи в тексті — або, можливо, в напруженні між ними? Ти ставиш мені в докір, що моя структура є «інтелектуальним щитом», за яким ховається небажання бути зрозумілим. Але чи ти справді розглянув можливість, що вона може бути не щитом, а спробою змоделювати складність досвіду, де сенс не дається одразу, де слова не є лінійною трасою від «думки» до «адресата», а радше топографією, через яку треба рухатися не як споживач, а як співучасник? Адже і сам діалог — це не завжди обмін вже готовими сенсами. Часом він є спільною роботою над створенням мови, яка ще не стала зручною, гладкою, однозначною. Ти кажеш, що нудьга — не обов’язково симптом когнітивної ліні. І я це не заперечував. Але водночас нудьга часто є автоматичною реакцією на те, що не вдається швидко схопити, розмістити у знайому схему, спожити без напруги. Я не зводжу нудьгу до інтелектуальної неспроможності — я лише вказую, що вона може бути індикатором зіткнення з інакшістю, а не лише оцінкою її марності. Можливо, проблема не в тому, що хтось «не захотів вкладати зусилля», а в тому, що сама вимога легкості як умови діалогу — вже містить в собі асиметрію: хто вирішує, скільки зусилля є «достатнім», і на підставі чого? Можливо, моя відповідь справді була недосконалою. Можливо, вона була важкою. Але чи важкість — це завжди недолік? Чи не є іноді вага формулювання необхідною, щоб не спростити до споживання те, що має бути прожито? Я не захищаю стиль заради стилю. Але я виступаю за право на складність — не як привілей чи пиху, а як визнання того, що не все в житті, мисленні й спілкуванні може бути одразу «зрозумілим», «конкретним» і «цікавим». І, можливо, найважливіші речі — якраз не такі

ти апелюєш до права на складність як до способу реабілітації форми яка сама себе виправдовує шляхом посилання на глибину що нібито не може бути висловлена простими засобами і тут я погоджуюся частково бо так справді буває але водночас виникає питання чи не є твоя відповідь захистом стилю як інтелектуального статусу який підтверджує сам себе через ускладнення яке наче повинне зламати читача змусити його поставити під сумнів свої звички сприйняття бо ти кажеш що простота це форма редукціонізму і що справжня складність вимагає готовності терпіти незрозуміле але хіба не можна припустити що часом складність є не результатом глибини а лише відлунням страху назвати речі прямо або браком дисципліни в думці що заплутала сама себе в топографії символів що не мають обʼєктивного тіла в досвіді ти кажеш що слова не мають бути трасою між думкою і адресатом але ж тоді як вони взагалі функціонують якщо не як міст то що тоді є їхня етика чи не в тому щоб бути зрозумілими настільки наскільки це можливо без втрати суті бо якщо сенс завжди відтерміновується і відкладається і топиться в шарі інтерпретацій то де тоді межа між діалогом і соло і чи не перетворюється тоді мовлення на систему заплутаних ходів де жоден напрямок не веде до слухача лише до нового шару де говорячий сам собі адресат ти кажеш що я створюю нормативну модель зрозумілості і можливо це так але тоді чи не створюєш ти свою нормативну модель незрозумілості в якій туман виправдовується тим що світ складний і незручний і має бути витриманий а не пояснений але ж ми тут не для того щоб просто підтвердити власну непрозорість ми тут щоби почути одне одного і якщо твоя структура вимагає напруги то чи не маєш ти її хоч трохи компенсувати щоби не створити умову де зусилля вкладає лише той хто читає бо інакше це вже не діалог а іспит на терпіння і сприйняття тексту що тяжіє до сакрального більше ніж до людського і отже якщо вже ми визнаємо право на складність то визнаймо й обовʼязок пояснювати принаймні іноді бо складність не має сенсу якщо вона не веде до звʼязку а лише до форми і якщо вже бути чесним то можливо найщиріші речі справді не одразу зрозумілі але вони й не ховаються під формою що має бути розшифрована як код бо глибина не в ускладненні а в точності і водночас багатовимірності яку можна передати навіть у простих реченнях якщо в них вкладено досвід і відкрите серце

ти скучний

іди нахуй бидло

Да..

Ось таке в мене староста, дааа