💀Емі Тінтера "Прислухайся до брехні" від видавництва Віват.

💀Про що книга: пʼять років тому Люсі вбила свою найкращу подругу. Прийнамні, так думають її рідні, близькі та й взагалі все містечко, де вони мешкали. Та що насправді сталося тієї ночі ніхто не знає, навіть сама Люсі, бо вона втратила памʼять через травму голови. Але на сцену виходить трукрайм-подкстер Бен, який починає вести своє розслідуванні та записувати про це подкаст. Люсі повертається до рідного техаського містечка і тепер їй треба нарешті пригадати, що ж сталося пʼять років тому та чи дійсно вона вбила свою подругу.

💀Атмосфера: ви вже могли зрозуміти, що оцей камерний вайб маленьких містечок, де всі всіх знають і всі щось приховують – це моя історія. Я таке прям люблю. Чесно кажучи, просто не могла відірватися від книги (в мене знову ера трилерів), тому що вона динамічна, захоплива, швидка і, що найголовніше, дууууже смішно та саркастично написана.

💀Герої: одна з проблем у трилерах для мене – невиразні головні героїні. Але гг тут – це щось прекрасне. Вона така стьобна, що я з неймовірним задоволенням читала всі її шпильки, підколи та сарказм. В неї є певні проблеми, але для мене це класична історія з жертвами абʼюзу, які не можуть вийти з цього кола, тому її поведінка і вчинки цілком виправдані та логічні. Трошки вона канешно цілується з кожним зустрічним чоловіком і розповідає про те, які у них гарні руки, але ну що ж вже.

Загалом тут всі герої доволі обʼємні, але окрема любов – це бабуся головної героїні. Теж абсолютно прекрасна та яскрава персонажка.

— Ти випила?
— Люсі, зараз друга дня. Звісно, я не п’яна. — Вона робить паузу. — Я лише трохи напідпитку.

💀На що це схоже: бачила, що книгу у відгуках порівнюють з Фрідою Мак-Фадден, але для мене схожість була хіба у темпі та кліфхенгерах. В усьому іншому ця історія прописана в мільйон разів краще, ніж те, що зазвичай пише Фрідочка. З книг мені це схоже на "Мотель Присмерк", але без містичної складової, "Востаннє, коли я збрехала", ось цією штукою з памʼяттю.

💀Загальні враження: це було добре, навіть дуже добре. Читається швидко, цікаво, трилерна складова хороша, герої добре прописані, головна героїня – взагалі прекрасна бусінка, дуже мені зайшов її характер. В якийсь момент у книзі стало трошки забагато романтичних стосунків, бо це трохи не те, що я шукаю в трилерах, але не скажу, що воно зіпсувало враження. Вбивцю я, до речі, вгадала, але це не було геть очевидно.

Точно читатиму книги авторки далі, бо стил написання у неї – прям те, що я люблю в трилерах.

#книговідгук

Спитайте Мієчку на цьому скрині просто як ота дівчина з мема, де вона сидить на дивані, а навколо натовп чорношкірих чоловіків.

Аж тривожно за неї стало👀

🌱Є книги, які не треба було видавати. І ось до цієї категорії я б віднесла новинку від Лабораторії
«Летиція Курʼята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька».

В анотації обіцяють магічний реалізм, іронію, гумор. Так от, це брехня. Тут дійсно є іронія, але повірте, вам не буде смішно. Швидше за все вам буде дуже боляче.

Це не книга про стосунки чи чоловіків, це не кумедні життєві історії. Це книга про війну та про людей, які носять цю війну всередині. Куди б вони не пішли. Навіть тоді, коли війна закінчується, для них вона не закінчується ніколи.

Я вже знала, що наша сім’я здатна жити лише від війни до війни. Бачте, нас учать шити, водити машину, ми маємо пам’ятати табличку множення і як накласти шину, але ніхто не вчить нас стійко стояти тоді, коли навколо полум’я і тобі так боляче, ніби тим вістрям прошили тебе.

Летиція все життя намагається зрозуміти свого батька. Батька, який обрав війну замість сімʼї. Батька, який вмів жити лише в умовах війни. Батька, який, здається, ніколи її не любив, чи то навпаки — любив так як вмів.

Коли мене запитували: дівчинко, хто твій тато, — я казала: мій батько пічник. І ніколи в ті перші роки війни не змогла відповісти: тато воює. Бо ж ця війна — війна-факультатив. Можна було не йти, утекти, відмовитись, але ж тато зі школи відмінник.

В книзі багато розпачу, горя і образи. Вона настільки особиста, що тобі аж незручно її читати. Бо здається, що ти роздягаєш авторку, що бачиш те, що не повинна.

Є книги, які не треба було видавати. Бо вони не писалися для читачів. Вони писалися для авторки/автора. Абсолютно так само я думаю й про «Я бачу вас цікавить пітьма». Цим книгам не потрібні були читачі, цим книгам потрібно було, щоб їх просто написали.

Жив був Великий Смуток. Після великої вій­ни він оселився в будинках людей на маленькій вуличці в південно-східному кутку одного маленького містечка. І не те щоби поселився, а радше кочував від хати до хати, але звідусіль його намагалися прогнати. Він бродив від вік­на до вікна щовечора, шукаючи, де б заночувати. Але куди б він не заходив, у який дім би не потикався, виявляв, що у людей, які позавчора наче й виграли, а не програли війну, у людей, чиї хати спорожніли наполовину, і так затісно від горя.

#книговідгук

У 99% випадків у компʼютерних іграх я взагалі не токсична.

Але той 1%, коли я граю проти русні😈