Пам’яті спортсмена, оператора безпілотних систем Андрія Яременка
Андрій народився 13 грудня 1999 року в Житомирі. З семи років захопився греко-римською боротьбою та почав тренуватися в дитячо-юнацькій спортивній школі. Він досяг значних успіхів, виграючи обласні та всеукраїнські змагання. Його наполегливість помітили, і після сьомого класу Андрій продовжив навчання в Березнівському ліцеї-інтернаті спортивного профілю. На чемпіонаті світу серед кадетів посів 10 місце.
Перший тренер Андрія, Дмитро Піскун, розповідав, що побачив у восьмирічному хлопчику справжнього чемпіона з перших днів їх знайомства. Протягом п'яти років вони подорожували Україною, здобуваючи медалі. Андрій вражав технікою, силою, стратегією та безпомилковістю. Він ніколи не здавався і завжди проявляв волю до перемоги.
За словами тренера, Андрій примножував свій талант важкою працею, і він вірив, що завдяки потенціалу та наполегливості хлопець стане зіркою світового масштабу. Піскун підкреслює, що це випадок, коли вихованець перевершує тренера, і це надзвичайно приємно. Після ліцею Андрій здобував вищу освіту на факультеті фізичної культури Житомирського університету ім. І. Франка.
"Ми разом займалися в спортивній і школі. Андрій запам’ятався мені дуже працелюбним і завжди був для мене прикладом. Він підкорював висоти, до яких мені хотілося прагнути", - сказав приятель воїна Влад.
У 2025 році Андрій мобілізувався до ЗСУ та проходив службу в 115-й окремій бригаді Сил територіальної оборони на посаді оператора безпілотних систем.
Андрій Яременко, загинув під час бойового завдання на Запорізькому напрямку 4 грудня 2025 року. До свого 26-річчя він не дожив лише дев’ять днів. Героя поховали на Алеї Слави Корбутівського міського кладовища.
Честь Захисникові!
Фото: Фейсбук-сторінка Dmitry Dim, Житомирський державний університет ім. І.Франка, скриншоти сюжету телеканалу СК1
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Андрій народився 13 грудня 1999 року в Житомирі. З семи років захопився греко-римською боротьбою та почав тренуватися в дитячо-юнацькій спортивній школі. Він досяг значних успіхів, виграючи обласні та всеукраїнські змагання. Його наполегливість помітили, і після сьомого класу Андрій продовжив навчання в Березнівському ліцеї-інтернаті спортивного профілю. На чемпіонаті світу серед кадетів посів 10 місце.
Перший тренер Андрія, Дмитро Піскун, розповідав, що побачив у восьмирічному хлопчику справжнього чемпіона з перших днів їх знайомства. Протягом п'яти років вони подорожували Україною, здобуваючи медалі. Андрій вражав технікою, силою, стратегією та безпомилковістю. Він ніколи не здавався і завжди проявляв волю до перемоги.
За словами тренера, Андрій примножував свій талант важкою працею, і він вірив, що завдяки потенціалу та наполегливості хлопець стане зіркою світового масштабу. Піскун підкреслює, що це випадок, коли вихованець перевершує тренера, і це надзвичайно приємно. Після ліцею Андрій здобував вищу освіту на факультеті фізичної культури Житомирського університету ім. І. Франка.
"Ми разом займалися в спортивній і школі. Андрій запам’ятався мені дуже працелюбним і завжди був для мене прикладом. Він підкорював висоти, до яких мені хотілося прагнути", - сказав приятель воїна Влад.
У 2025 році Андрій мобілізувався до ЗСУ та проходив службу в 115-й окремій бригаді Сил територіальної оборони на посаді оператора безпілотних систем.
Андрій Яременко, загинув під час бойового завдання на Запорізькому напрямку 4 грудня 2025 року. До свого 26-річчя він не дожив лише дев’ять днів. Героя поховали на Алеї Слави Корбутівського міського кладовища.
Честь Захисникові!
Фото: Фейсбук-сторінка Dmitry Dim, Житомирський державний університет ім. І.Франка, скриншоти сюжету телеканалу СК1
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔26❤4😢2
Пам’яті лейтенанта Івана Ступака (позивний «Мажор»)
Іван Ступак народився 10 лютого 1977 року у Фастові на Київщині. Закінчив школу №5 із золотою медаллю, здобув вищу освіту за спеціальністю «економіка підприємства» та пройшов підготовку на військовій кафедрі як командир моторизованого взводу.
У 2014 році був одним з організаторів самооборони Фастова та учасником Революції Гідності. З початком бойових дій на сході України долучився до добровольчого батальйону «Київська Русь», де з літа 2014 року брав активну участь у бойових діях.
Восени 2014 року балотувався до Верховної Ради України по 91-му виборчому округу за підтримки громадських організацій, однак до парламенту не був обраний.
З початком повномасштабного вторгнення знову доєднався до сил оборони. У січні 2025 року поблизу Вуглегірська на Донеччині, прикриваючи побратимів під час бойового зіткнення Іван – загинув. Похований на Алеї Слави Інтернаціонального кладовища у Фастові. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
У Фастові на його честь перейменовано вулицю, встановлено меморіальні дошки на школі та будинку, де він мешкав, а також щороку проводиться турнір його імені.На Донеччині на його честь перейменували селище Красний Пахар у Бахмутському районі.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: проєкт "Книга пам’яті"
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform.
Іван Ступак народився 10 лютого 1977 року у Фастові на Київщині. Закінчив школу №5 із золотою медаллю, здобув вищу освіту за спеціальністю «економіка підприємства» та пройшов підготовку на військовій кафедрі як командир моторизованого взводу.
У 2014 році був одним з організаторів самооборони Фастова та учасником Революції Гідності. З початком бойових дій на сході України долучився до добровольчого батальйону «Київська Русь», де з літа 2014 року брав активну участь у бойових діях.
Восени 2014 року балотувався до Верховної Ради України по 91-му виборчому округу за підтримки громадських організацій, однак до парламенту не був обраний.
З початком повномасштабного вторгнення знову доєднався до сил оборони. У січні 2025 року поблизу Вуглегірська на Донеччині, прикриваючи побратимів під час бойового зіткнення Іван – загинув. Похований на Алеї Слави Інтернаціонального кладовища у Фастові. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
У Фастові на його честь перейменовано вулицю, встановлено меморіальні дошки на школі та будинку, де він мешкав, а також щороку проводиться турнір його імені.На Донеччині на його честь перейменували селище Красний Пахар у Бахмутському районі.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: проєкт "Книга пам’яті"
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform.
💔15😢13❤1
Пам’яті прикордонника Дениса Снігура (позивний «Птаха»)
Він умів піклуватися, тримати слово й завжди приходити на допомогу.
Таким був Денис Снігур.
Народжений 7 березня 1997 року у Львові, Денис навчався в гімназії ім. Василя Симоненка та коледжі Львівської політехніки. Любив спорт, музику, писав вірші й реп.
У 2017–2020 роках служив у прикордонних військах, пройшов АТО/ООС. Пізніше працював у Державній кримінально-виконавчій службі України. Був люблячим чоловіком і татом маленької Єви-Марії.
З початком повномасштабної війни Денис без вагань повернувся до прикордонників. Уже 5 березня 2022 року став у стрій. У складі 9-го загону ДПСУ, як головний сержант із позивним «Птаха», обороняв Житомирщину.
19 березня 2022 року Денис загинув від вогнепального поранення. Його поховано на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря у Львові.
Він дуже любив тварин і колись урятував цуценя, яке стало символом його доброти та людяності.
Посмертно нагороджений «Почесним знаком Святого Юрія». Пам’ять про Героя вшанована меморіальною дошкою та національним меморіалом.
Вічна памʼять і слава Захиснику
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Він умів піклуватися, тримати слово й завжди приходити на допомогу.
Таким був Денис Снігур.
Народжений 7 березня 1997 року у Львові, Денис навчався в гімназії ім. Василя Симоненка та коледжі Львівської політехніки. Любив спорт, музику, писав вірші й реп.
У 2017–2020 роках служив у прикордонних військах, пройшов АТО/ООС. Пізніше працював у Державній кримінально-виконавчій службі України. Був люблячим чоловіком і татом маленької Єви-Марії.
З початком повномасштабної війни Денис без вагань повернувся до прикордонників. Уже 5 березня 2022 року став у стрій. У складі 9-го загону ДПСУ, як головний сержант із позивним «Птаха», обороняв Житомирщину.
19 березня 2022 року Денис загинув від вогнепального поранення. Його поховано на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря у Львові.
Він дуже любив тварин і колись урятував цуценя, яке стало символом його доброти та людяності.
Посмертно нагороджений «Почесним знаком Святого Юрія». Пам’ять про Героя вшанована меморіальною дошкою та національним меморіалом.
Вічна памʼять і слава Захиснику
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔28❤1
180 РОКІВ КЛАСИКУ УКРАЇНСЬКОЇ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ
13 січня відзначаємо 180-річчя з дня народження українського історика, етнографа та фольклориста Василя Милорадовича.
Василь Милорадович народився у селі Токарі на Полтавщині. Походив з давнього козацького шляхетського роду.
У 1869 році закінчив юридичний факультет Харківського університету. Довгий час працював в судових інстанціях на Полтавщині. Під час судової служби знайомився із селянами та завдяки ним занурився в українські звичаї і традиції. Це спонукало Василя Милорадовича зайнятись дослідженням фольклору та етнографії Україні, та насамперед Полтавщини.
Першим дослідженням Милорадовича стали «Весільні пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії», які він опублікував у 1890 році в журналі «Київська старовина». У праці зафіксував мовні особливості говірок, «паспортизував» та висвітлив обрядовість традиційного українського весілля у чіткій послідовності всього ритуалу. Був постійним автором «Київської старовини», а також друкувався у інших наукових виданнях Харкова, Полтави, Одеси.
Саме Милорадовичу завдячуємо збереженням однієї із найвідоміших українських жартівливих пісень «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела». Цю народну пісню він записав у селі неподалік Лубен і оприлюднив у 1897 році у науковому «Збірнику Харківського історико-філологічного товариства».
У 1898 році уклав для друку у Полтавській архівній комісії збірник народних казок Полтавської губернії. У 1903 році Василя Милорадовича обрали почесним членом Полтавської ученої Архівної комісії.
Написав праці з традиційної української демонології, досліджував явище магії в українській народній культурі. Низка досліджень Милорадовича присвячена звичаям, обрядам, історії церков та парафій, християнських та язичницьких вірувань, особливостям святкування релігійних свят, народній медицині.
Праці видатного Милорадовича стали каталізатором для розвитку краєзнавчого руху на Полтавщині. У 2016 році на фасаді будинку культури села Токарі Лохвицької громади встановлено пам’ятну дошку. У 2022 році пам'ять про Василя Милорадовича увічнили у назві вулиці міста Лубни.
13 січня відзначаємо 180-річчя з дня народження українського історика, етнографа та фольклориста Василя Милорадовича.
Василь Милорадович народився у селі Токарі на Полтавщині. Походив з давнього козацького шляхетського роду.
У 1869 році закінчив юридичний факультет Харківського університету. Довгий час працював в судових інстанціях на Полтавщині. Під час судової служби знайомився із селянами та завдяки ним занурився в українські звичаї і традиції. Це спонукало Василя Милорадовича зайнятись дослідженням фольклору та етнографії Україні, та насамперед Полтавщини.
Першим дослідженням Милорадовича стали «Весільні пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії», які він опублікував у 1890 році в журналі «Київська старовина». У праці зафіксував мовні особливості говірок, «паспортизував» та висвітлив обрядовість традиційного українського весілля у чіткій послідовності всього ритуалу. Був постійним автором «Київської старовини», а також друкувався у інших наукових виданнях Харкова, Полтави, Одеси.
Саме Милорадовичу завдячуємо збереженням однієї із найвідоміших українських жартівливих пісень «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела». Цю народну пісню він записав у селі неподалік Лубен і оприлюднив у 1897 році у науковому «Збірнику Харківського історико-філологічного товариства».
У 1898 році уклав для друку у Полтавській архівній комісії збірник народних казок Полтавської губернії. У 1903 році Василя Милорадовича обрали почесним членом Полтавської ученої Архівної комісії.
Написав праці з традиційної української демонології, досліджував явище магії в українській народній культурі. Низка досліджень Милорадовича присвячена звичаям, обрядам, історії церков та парафій, християнських та язичницьких вірувань, особливостям святкування релігійних свят, народній медицині.
Праці видатного Милорадовича стали каталізатором для розвитку краєзнавчого руху на Полтавщині. У 2016 році на фасаді будинку культури села Токарі Лохвицької громади встановлено пам’ятну дошку. У 2022 році пам'ять про Василя Милорадовича увічнили у назві вулиці міста Лубни.
❤20😁1
Пам’яті лейтенанта Артема Латюка: танкіст ще курсантом брав участь у боях за Київщину
Артем Латюк народився на Хмельниччини. У 19 років, під час строкової служби, він свідомо обрав шлях професійного військового та вступив до Національної академії сухопутних військ, де навчався за спеціальністю управління танковими підрозділами.
З початком повномасштабного вторгнення Артем у складі зведеної танкової роти, як навідник-оператор танка Т-64БВ, прийняв свій перший бій під Києвом у селі Лук’янівка. У тому бою він знищив російський танк і БМП, пошкодив ще один танк, а також разом із побратимами захопив кілька одиниць ворожої техніки як трофеї. За проявлену мужність Артема було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
У 2023 році він завершив навчання, отримав офіцерське звання лейтенанта та став командиром танкового взводу 118-ї механізованої бригади. Після цього були важкі бої на Запорізькому напрямку. 26 липня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Роботине Запорізької області лейтенант Артем Латюк загинув.
Указом Президента України від 20 грудня 2023 року №826/2023 Артема Латюка посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна памʼять і слава Захиснику
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Артем Латюк народився на Хмельниччини. У 19 років, під час строкової служби, він свідомо обрав шлях професійного військового та вступив до Національної академії сухопутних військ, де навчався за спеціальністю управління танковими підрозділами.
З початком повномасштабного вторгнення Артем у складі зведеної танкової роти, як навідник-оператор танка Т-64БВ, прийняв свій перший бій під Києвом у селі Лук’янівка. У тому бою він знищив російський танк і БМП, пошкодив ще один танк, а також разом із побратимами захопив кілька одиниць ворожої техніки як трофеї. За проявлену мужність Артема було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
У 2023 році він завершив навчання, отримав офіцерське звання лейтенанта та став командиром танкового взводу 118-ї механізованої бригади. Після цього були важкі бої на Запорізькому напрямку. 26 липня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Роботине Запорізької області лейтенант Артем Латюк загинув.
Указом Президента України від 20 грудня 2023 року №826/2023 Артема Латюка посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна памʼять і слава Захиснику
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔22😢5
Памʼяті хореографа, військовослужбовця Володимира Ракова
Мав велику пристрасть й талант до танцю, був одним із найкращих танцівників країни.
Володимир народився 24 листопада 1995 року в Євпаторії. Змалку захоплювався акробатичним рок-н-ролом і навчався в танцювальних школах США, серед яких Broadway Dance Centre у Нью-Йорку, Millennium та Movement Lifestyle у Лос-Анджелесі.
У 2013 році став переможцем шоу «Танцюють всі» і пізніше працював хореографом. Також був асистентом хореографа на «Танцях з зірками».
Володимир виступав у театрах, знімався в рекламі таких брендів, як «Lexus», «Apple», «Nike» та співпрацював з українськими зірками. Брав участь у міжнародних змаганнях, де здобув перемоги, а у 2019 році знявся в першому українському танцювальному фільмі «Давай танцюй».
На початку повномасштабного вторгнення Володимир перебував за кордоном, але вирішив повернутися і стати на захист України. Пішов служити добровольцем у 2-му стрілецькому батальйоні 24-ї ОМБр імені короля Данила Галицького. Його родина залишалася в окупованому Криму.
6 січня 2025 року Володимир загинув під час виконання бойового завдання. Його поховали на Південному кладовищі в Києві. Володимир нагороджений відзнакою «Золотий хрест».
Фото з відкритих джерел
Вічна слава та памʼять Герою!
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Мав велику пристрасть й талант до танцю, був одним із найкращих танцівників країни.
Володимир народився 24 листопада 1995 року в Євпаторії. Змалку захоплювався акробатичним рок-н-ролом і навчався в танцювальних школах США, серед яких Broadway Dance Centre у Нью-Йорку, Millennium та Movement Lifestyle у Лос-Анджелесі.
У 2013 році став переможцем шоу «Танцюють всі» і пізніше працював хореографом. Також був асистентом хореографа на «Танцях з зірками».
Володимир виступав у театрах, знімався в рекламі таких брендів, як «Lexus», «Apple», «Nike» та співпрацював з українськими зірками. Брав участь у міжнародних змаганнях, де здобув перемоги, а у 2019 році знявся в першому українському танцювальному фільмі «Давай танцюй».
На початку повномасштабного вторгнення Володимир перебував за кордоном, але вирішив повернутися і стати на захист України. Пішов служити добровольцем у 2-му стрілецькому батальйоні 24-ї ОМБр імені короля Данила Галицького. Його родина залишалася в окупованому Криму.
6 січня 2025 року Володимир загинув під час виконання бойового завдання. Його поховали на Південному кладовищі в Києві. Володимир нагороджений відзнакою «Золотий хрест».
Фото з відкритих джерел
Вічна слава та памʼять Герою!
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢16💔10❤2
15 січня відзначаємо 155-річчя з дня народження українського науковця, дослідника Сходу та мовознавця, перекладача та літератора Агатангела Кримського. Про складний життєвий та науковий шлях відомого українського вченого у нашій каруселі.
❤24👍1😁1
Пам'яті сержанта Івана Фесенюка (позивний «Бонус»)
Загинув, рятуючи пораненого побратима. Все життя Іван Фесенюк відстоював Україну – у вболівальницькому русі, спорті, тренерській роботі, на війні від російських загарбників.
Іван Фесенюк народився 28 березня 1993 року. Був шостою дитиною в сім’ї. Батьки виховували дітей з любов’ю до патріотичних цінностей. З шкільних років був в фанатському рухі футбольного клубу “Динамо”. Стояв біля витоків руху «Kids of Capitals».
Після школи навчався в училищі на кондитера. Згодом вчився на приладобудівному факультеті КПІ, а також на на факультеті фізичної культури, спорту і здоров’я в університеті Григорія Сковороди в Переяславі.
З 15 років займався кікбоксингом. Був переможцем численних турнірів. Мав звання майстра спорту міжнародного класу. У 2017 році він заснував тренерський клуб Bonus Team. Також був членом громадських об’єднання “Національний Корпус Азов” та “Центурія”, де також займався тренерською роботою з молоддю.
З перших годин повномасштабного вторгнення Бонус разом із побратимами та вихованцями був на базі «Азову» в Києві. Перший свій бій прийняв на Київщині. Щодня у сімейному чаті писав короткі мотиваційні пости, щоби підтримувати дух та моральний стан рідних.
Згодом Іван приєднався до 3-ї окремої штурмової бригади, воював у мінометному відділенні на Запорізькому напрямку. У вересні 2022 року був призначений командиром взводу. Потім воював у Бахмуті, Авдіївці та інших містах Донеччини. Під час евакуації з Авдіївки, разом зі своїм підрозділом Бонус прикривав відхід та вивів своїх побратимів без втрат особового складу. Отримав контузії, але швидко повернувся до виконання бойових завдань. У 2023 році Бонус отримав бойові відзнаки – «За незламність духу» та «Золотий хрест».
13 березня 2024 року біля села Орлівка Донецької області на Покровському напрямку Іван загинув, отримавши смертельні поранення, рятуючи пораненого побратима. Захиснику було 30 років.
Поховали Івана Фесенюка на Алеї Слави Берковецького кладовища в Києві. У нього залишились троє братів, дві сестри, кохана, рідні, друзі.
Вічна шана й світла пам’ять Захисникові!
Фото з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Загинув, рятуючи пораненого побратима. Все життя Іван Фесенюк відстоював Україну – у вболівальницькому русі, спорті, тренерській роботі, на війні від російських загарбників.
Іван Фесенюк народився 28 березня 1993 року. Був шостою дитиною в сім’ї. Батьки виховували дітей з любов’ю до патріотичних цінностей. З шкільних років був в фанатському рухі футбольного клубу “Динамо”. Стояв біля витоків руху «Kids of Capitals».
Після школи навчався в училищі на кондитера. Згодом вчився на приладобудівному факультеті КПІ, а також на на факультеті фізичної культури, спорту і здоров’я в університеті Григорія Сковороди в Переяславі.
З 15 років займався кікбоксингом. Був переможцем численних турнірів. Мав звання майстра спорту міжнародного класу. У 2017 році він заснував тренерський клуб Bonus Team. Також був членом громадських об’єднання “Національний Корпус Азов” та “Центурія”, де також займався тренерською роботою з молоддю.
З перших годин повномасштабного вторгнення Бонус разом із побратимами та вихованцями був на базі «Азову» в Києві. Перший свій бій прийняв на Київщині. Щодня у сімейному чаті писав короткі мотиваційні пости, щоби підтримувати дух та моральний стан рідних.
Згодом Іван приєднався до 3-ї окремої штурмової бригади, воював у мінометному відділенні на Запорізькому напрямку. У вересні 2022 року був призначений командиром взводу. Потім воював у Бахмуті, Авдіївці та інших містах Донеччини. Під час евакуації з Авдіївки, разом зі своїм підрозділом Бонус прикривав відхід та вивів своїх побратимів без втрат особового складу. Отримав контузії, але швидко повернувся до виконання бойових завдань. У 2023 році Бонус отримав бойові відзнаки – «За незламність духу» та «Золотий хрест».
13 березня 2024 року біля села Орлівка Донецької області на Покровському напрямку Іван загинув, отримавши смертельні поранення, рятуючи пораненого побратима. Захиснику було 30 років.
Поховали Івана Фесенюка на Алеї Слави Берковецького кладовища в Києві. У нього залишились троє братів, дві сестри, кохана, рідні, друзі.
Вічна шана й світла пам’ять Захисникові!
Фото з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔24
16 СІЧНЯ УКРАЇНА ОГОЛОСИЛА ВІЙНУ РОСІЇ
16 січня 1919 року Директорія Української Народної Республіки офіційно оголосила війну більшовицькій Росії. Це рішення стало важливим політико-правовим кроком в умовах Української революції. Хоча бойові дії між українськими та більшовицькими військами фактично тривали ще з кінця 1918 року, саме офіційне оголошення війни мало на меті чітко зафіксувати факт зовнішньої агресії з боку радянської Росії.
У листопаді 1918 року більшовицький уряд Росії розпочав підготовку до нової інтервенції в Україну. 13 листопада ними було денонсовано Брест-Литовський мирний договір, за яким визнавали незалежність УНР. Першими наступ розпочали дві так звані «повстанські» дивізії чисельністю близько 8 тисяч бійців, сформовані напередодні в «нейтральній зоні». Керівництво цими силами здійснював Центральний Військово-Революційний Комітет ЦК КП(б)У на чолі з Георгієм П’ятаковим, а з 17 листопада – Рада військ курського напрямку на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком. Для маскування агресії 28 листопада в Суджі було створено так званий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». Таким чином більшовицька Росія намагалась показати, що це не зовнішня агресія на незалежну сусідню державу, а лише прояв громадянської війни в Україні між різними «урядами».
Початкова спроба наступу, здійснена більшовиками наприкінці листопада 1918 року на Чернігово-Сіверщині та Харківщині зазнала невдачі. Під Глуховим, Клинцями та Білгородом, кілька рот «місцевих повстанців» розгромили з’єднані сили кайзерівського війська та частин Української Держави. У середині грудня 1918 року більшовицькі війська курського напрямку, користуючись протистоянням Директорії УНР та Української Держави в прикордонних районах, загальним розладом кайзерівських частин, зумовлених революцією у Німеччині та отримавши підкріплення з території Росії, відновили активний наступ. 20 грудня червоні війська захопили Білгород, а 3 січня 1919 року – Харків. Уже 4 січня Революційна військова рада Радянської Росії ухвалила рішення про створення Українського фронту, командувачем якого було призначено Володимира Антонова-Овсієнка.
Попри стрімке просування радянських військ вглиб української території, Директорія УНР певний час зволікала з офіційним оголошенням війни. Попри правдиву інформацію від власної розвідки, українське керівництво сподівалося, що більшовики не мають чітко сформованих ворожих намірів щодо УНР, а конфлікт є наслідком непорозуміння. Однак подальші події розвіяли ці ілюзії, і 16 січня 1919 року війна більшовицькій Росії була офіційно оголошена.
Цей крок мав також важливе дипломатичне значення. УНР намагалася заручитися підтримкою держав Антанти та зміцнити свої позиції на міжнародній арені, зокрема під час Паризької мирної конференції. Водночас військово-політичне становище республіки залишалося вкрай складним: нестача ресурсів, внутрішня політична нестабільність і відсутність єдності в армії суттєво послаблювали обороноздатність держави.
Події Другої більшовицько-української війни остаточно зруйнували міф про «внутрішній громадянський конфлікт» і продемонстрували прагнення радянської Росії до повної окупації України. Дії Директорії УНР, зокрема оголошення війни 16 січня 1919 року, засвідчили готовність українського керівництва до збройного опору агресору, свідомого й послідовного відстоювання свого державного суверенітету.
16 січня 1919 року Директорія Української Народної Республіки офіційно оголосила війну більшовицькій Росії. Це рішення стало важливим політико-правовим кроком в умовах Української революції. Хоча бойові дії між українськими та більшовицькими військами фактично тривали ще з кінця 1918 року, саме офіційне оголошення війни мало на меті чітко зафіксувати факт зовнішньої агресії з боку радянської Росії.
У листопаді 1918 року більшовицький уряд Росії розпочав підготовку до нової інтервенції в Україну. 13 листопада ними було денонсовано Брест-Литовський мирний договір, за яким визнавали незалежність УНР. Першими наступ розпочали дві так звані «повстанські» дивізії чисельністю близько 8 тисяч бійців, сформовані напередодні в «нейтральній зоні». Керівництво цими силами здійснював Центральний Військово-Революційний Комітет ЦК КП(б)У на чолі з Георгієм П’ятаковим, а з 17 листопада – Рада військ курського напрямку на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком. Для маскування агресії 28 листопада в Суджі було створено так званий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». Таким чином більшовицька Росія намагалась показати, що це не зовнішня агресія на незалежну сусідню державу, а лише прояв громадянської війни в Україні між різними «урядами».
Початкова спроба наступу, здійснена більшовиками наприкінці листопада 1918 року на Чернігово-Сіверщині та Харківщині зазнала невдачі. Під Глуховим, Клинцями та Білгородом, кілька рот «місцевих повстанців» розгромили з’єднані сили кайзерівського війська та частин Української Держави. У середині грудня 1918 року більшовицькі війська курського напрямку, користуючись протистоянням Директорії УНР та Української Держави в прикордонних районах, загальним розладом кайзерівських частин, зумовлених революцією у Німеччині та отримавши підкріплення з території Росії, відновили активний наступ. 20 грудня червоні війська захопили Білгород, а 3 січня 1919 року – Харків. Уже 4 січня Революційна військова рада Радянської Росії ухвалила рішення про створення Українського фронту, командувачем якого було призначено Володимира Антонова-Овсієнка.
Попри стрімке просування радянських військ вглиб української території, Директорія УНР певний час зволікала з офіційним оголошенням війни. Попри правдиву інформацію від власної розвідки, українське керівництво сподівалося, що більшовики не мають чітко сформованих ворожих намірів щодо УНР, а конфлікт є наслідком непорозуміння. Однак подальші події розвіяли ці ілюзії, і 16 січня 1919 року війна більшовицькій Росії була офіційно оголошена.
Цей крок мав також важливе дипломатичне значення. УНР намагалася заручитися підтримкою держав Антанти та зміцнити свої позиції на міжнародній арені, зокрема під час Паризької мирної конференції. Водночас військово-політичне становище республіки залишалося вкрай складним: нестача ресурсів, внутрішня політична нестабільність і відсутність єдності в армії суттєво послаблювали обороноздатність держави.
Події Другої більшовицько-української війни остаточно зруйнували міф про «внутрішній громадянський конфлікт» і продемонстрували прагнення радянської Росії до повної окупації України. Дії Директорії УНР, зокрема оголошення війни 16 січня 1919 року, засвідчили готовність українського керівництва до збройного опору агресору, свідомого й послідовного відстоювання свого державного суверенітету.
❤7👍5💔4👎1
Пам’яті рятувальника Ігоря Соловйова (позивний «Нептун»)
Ігор Соловйов, керівник піротехнічного відділу ГУ ДСНС в Херсонській області, віддав своє життя службі. Він мріяв звільняти рідну землю від мін, писав дисертацію про розмінування дронами, навчався для безпеки своєї команди та дбав про підлеглих. Ігор і п’ятеро його побратимів загинули від ворожого обстрілу на Херсонщині 6 травня 2023 року. Всі шість стали жертвами російської атаки. Ігор був спокійним, але відданим справі.
Він створив шеврон для своєї команди, де втілив символи Херсонщини та морського розмінування, адже дуже любив море. Позивний «Нептун» став для нього знаком.
Зростаючи в родині вчителів, Ігор закінчив школу із золотою медаллю, вивчав піротехніку та працював у Керчі, а потім в Херсоні. Навчання та робота були його життям, і він прагнув завжди вдосконалюватися. Ігор був не лише професіоналом, але й людиною, що піклувалася про підлеглих.
Він обожнював свою родину, а з дружиною Софією вони мріяли про дітей. Дочка Адеаліна, яку він дуже любив, народилася в той час, коли Ігор часто був на службі. Після початку повномасштабного майже зі сім’єю не зустрічався, але Ігор все одно знаходив час для родини.
Він загинув, рятуючи інших, а його відданість справі залишила слід у серцях колег і близьких. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, Ігор Соловйов назавжди залишиться в пам'яті тих, хто його знав.
Фото з відкритих джерел
Вічна слава та памʼять Герою!
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Ігор Соловйов, керівник піротехнічного відділу ГУ ДСНС в Херсонській області, віддав своє життя службі. Він мріяв звільняти рідну землю від мін, писав дисертацію про розмінування дронами, навчався для безпеки своєї команди та дбав про підлеглих. Ігор і п’ятеро його побратимів загинули від ворожого обстрілу на Херсонщині 6 травня 2023 року. Всі шість стали жертвами російської атаки. Ігор був спокійним, але відданим справі.
Він створив шеврон для своєї команди, де втілив символи Херсонщини та морського розмінування, адже дуже любив море. Позивний «Нептун» став для нього знаком.
Зростаючи в родині вчителів, Ігор закінчив школу із золотою медаллю, вивчав піротехніку та працював у Керчі, а потім в Херсоні. Навчання та робота були його життям, і він прагнув завжди вдосконалюватися. Ігор був не лише професіоналом, але й людиною, що піклувалася про підлеглих.
Він обожнював свою родину, а з дружиною Софією вони мріяли про дітей. Дочка Адеаліна, яку він дуже любив, народилася в той час, коли Ігор часто був на службі. Після початку повномасштабного майже зі сім’єю не зустрічався, але Ігор все одно знаходив час для родини.
Він загинув, рятуючи інших, а його відданість справі залишила слід у серцях колег і близьких. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, Ігор Соловйов назавжди залишиться в пам'яті тих, хто його знав.
Фото з відкритих джерел
Вічна слава та памʼять Герою!
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔22
Пам’яті Героя України, командира «Правого сектору» Тараса Бобанича (позивний «Хаммер»)
Тараса Бобанича знали за позивним «Хаммер», і це ім’я звучало там, де було найгарячіше: Піски, Донецький аеропорт, Мар’їнка, Авдіївка, Світлодарська дуга. А після 24 лютого: Київщина, Харківщина, Луганщина.
Він народився 15 березня 1989 року в Трускавці. Закінчив школу у Стрию, здобув юридичну освіту у Львівському університеті внутрішніх справ і певний час працював юристом. Але його справжній шлях почався ще зі школи з історії, з патріотичних акцій, з вуличного руху. Восени 2013-го він долучився до «Правого сектору» й згодом очолив львівський осередок.
Під час Революції Гідності Тарас проявив себе як лідер. У 2014-му пішов добровольцем і став командиром 2-го запасного батальйону ДУК «Правий сектор», а у 2019-му – заступником командира ДУК з питань резервних підрозділів. Побратими казали про нього просто: він беріг людей. “Як батько”, який іде на позиції разом із хлопцями, щоб прикрити, підстрахувати, вберегти.
Він воював і в складі 1-ї окремої штурмової роти під командуванням Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла. Був одним із координаторів «Громадянської блокади Криму». А його батальйон після початку великої війни бився на Київщині, Ізюмському напрямку та під Попасною.
8 квітня 2022 року біля села Вірнопілля на Харківщині Тарас загинув, прикриваючи відхід побратимів під танковим обстрілом.
Його поховали на Полі почесних поховань Личаківського кладовища у Львові. 24 серпня 2022 року Тарасу Бобаничу посмертно присвоїли звання Героя України з орденом «Золота Зірка».
Його ім’ям назвали вулиці, встановили меморіальні дошки, створили мурал, а 2-й стрілецький батальйон 67-ї ОМБр носить його ім’я. На початку 2025-го з’явився документальний фільм: «Тарас “Хамер” Бобанич – присутній».
Вічна памʼять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Тарас Бобанич, 67 окрема механізована бригада ЗСУ, Фейсбук-сторінка Андрій Стемпіцький, Львівська ОВА, Стрийська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Тараса Бобанича знали за позивним «Хаммер», і це ім’я звучало там, де було найгарячіше: Піски, Донецький аеропорт, Мар’їнка, Авдіївка, Світлодарська дуга. А після 24 лютого: Київщина, Харківщина, Луганщина.
Він народився 15 березня 1989 року в Трускавці. Закінчив школу у Стрию, здобув юридичну освіту у Львівському університеті внутрішніх справ і певний час працював юристом. Але його справжній шлях почався ще зі школи з історії, з патріотичних акцій, з вуличного руху. Восени 2013-го він долучився до «Правого сектору» й згодом очолив львівський осередок.
Під час Революції Гідності Тарас проявив себе як лідер. У 2014-му пішов добровольцем і став командиром 2-го запасного батальйону ДУК «Правий сектор», а у 2019-му – заступником командира ДУК з питань резервних підрозділів. Побратими казали про нього просто: він беріг людей. “Як батько”, який іде на позиції разом із хлопцями, щоб прикрити, підстрахувати, вберегти.
Він воював і в складі 1-ї окремої штурмової роти під командуванням Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла. Був одним із координаторів «Громадянської блокади Криму». А його батальйон після початку великої війни бився на Київщині, Ізюмському напрямку та під Попасною.
8 квітня 2022 року біля села Вірнопілля на Харківщині Тарас загинув, прикриваючи відхід побратимів під танковим обстрілом.
Його поховали на Полі почесних поховань Личаківського кладовища у Львові. 24 серпня 2022 року Тарасу Бобаничу посмертно присвоїли звання Героя України з орденом «Золота Зірка».
Його ім’ям назвали вулиці, встановили меморіальні дошки, створили мурал, а 2-й стрілецький батальйон 67-ї ОМБр носить його ім’я. На початку 2025-го з’явився документальний фільм: «Тарас “Хамер” Бобанич – присутній».
Вічна памʼять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Тарас Бобанич, 67 окрема механізована бригада ЗСУ, Фейсбук-сторінка Андрій Стемпіцький, Львівська ОВА, Стрийська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔25👎1
Пам’яті Тараса Лещука (позивний «Лещ»)
Він намагався зробити все, аби вигнати російських окупантів з України.
Тарас Лещук родом із Березного на Рівненщині. Пішов у школу, потім: профтех, фах «взуттєвик з індивідуального виготовлення взуття», трохи роботи. Але найбільшу частину життя він віддав війську.
У 1996-му пішов на строкову службу. У 2014-му, пі час АТО/ООС, без вагань пішов добровольцем. Згодом повернувся до цивільного, та у вересні 2021-го знову підписав контракт.
Повномасштабне вторгнення зустрів у 58-й мотопіхотній бригаді: оборона Чернігівщини, бої за Лукашівку. Згодом перевівся у 30-ту ОМБр імені князя Костянтина Острозького, брав участь у боях на Донеччині, зокрема боронив Бахмут.
Побратими згадують: Тарас не терпів «сидіти й чекати». Казав, що ворога треба знищувати всіма доступними способами. Завдань не уникав, а навпаки, ображався, якщо його не долучали. На нього можна було покластися. І ще – він був дуже влучним: одного разу з підствольного гранатомета з першого пострілу влучив у маленьке віконце хати, де засіли «вагнерівці». У 2024 році перевівся до окремого штурмового батальйону «Да Вінчі», дуже хотів служити саме там, поруч із друзями.
7 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу Малої Токмачки на Запоріжжі, Тарас загинув. У нього залишилися дружина і троє дітей.
«Він завжди казав: “Якщо я не піду, то хто піде захищати вас?”» — згадує дружина Наталя.
Поховали Тараса в рідній громаді 16 серпня 2024 року.
Вічна слава та шана Герою!
Матеріали та фото з особистого архіву Наталі Лещук та Березнівської міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Він намагався зробити все, аби вигнати російських окупантів з України.
Тарас Лещук родом із Березного на Рівненщині. Пішов у школу, потім: профтех, фах «взуттєвик з індивідуального виготовлення взуття», трохи роботи. Але найбільшу частину життя він віддав війську.
У 1996-му пішов на строкову службу. У 2014-му, пі час АТО/ООС, без вагань пішов добровольцем. Згодом повернувся до цивільного, та у вересні 2021-го знову підписав контракт.
Повномасштабне вторгнення зустрів у 58-й мотопіхотній бригаді: оборона Чернігівщини, бої за Лукашівку. Згодом перевівся у 30-ту ОМБр імені князя Костянтина Острозького, брав участь у боях на Донеччині, зокрема боронив Бахмут.
Побратими згадують: Тарас не терпів «сидіти й чекати». Казав, що ворога треба знищувати всіма доступними способами. Завдань не уникав, а навпаки, ображався, якщо його не долучали. На нього можна було покластися. І ще – він був дуже влучним: одного разу з підствольного гранатомета з першого пострілу влучив у маленьке віконце хати, де засіли «вагнерівці». У 2024 році перевівся до окремого штурмового батальйону «Да Вінчі», дуже хотів служити саме там, поруч із друзями.
7 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу Малої Токмачки на Запоріжжі, Тарас загинув. У нього залишилися дружина і троє дітей.
«Він завжди казав: “Якщо я не піду, то хто піде захищати вас?”» — згадує дружина Наталя.
Поховали Тараса в рідній громаді 16 серпня 2024 року.
Вічна слава та шана Герою!
Матеріали та фото з особистого архіву Наталі Лещук та Березнівської міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔22❤1👎1
ЛУЦЬК ПАМ’ЯТАЄ: ВШАНУВАННЯ ГЕНЕРАЛА УНР
Його бійців називали «алмазівцями» – і це було не прізвисько, а знак якості.
Олексій Алмазов – уродженець Херсона, генерал-хорунжий Армії УНР, один із тих, хто не просто воював за Україну, а творив українське військо. У 1917 році він заснував 1-й український артилерійський дивізіон – настільки ефективний, що його найкращих вояків почали називати за прізвищем командира.
У 1918-му Алмазов очолив артилерію Окремого Запорізького загону та брав участь у визволенні Криму від більшовиків. Після поразки Української революції його шлях не обірвався – він пройшов інтернування, здобув інженерну освіту в Подєбрадах і повернувся на Волинь.
У Луцьку Алмазов став не лише чиновником, а серцем українського громадського життя: очолював філію Українського Центрального Комітету, допомагав голодуючим в Україні, багато років разом із дружиною опікувався Українською гімназією.
Його похорон у 1936 році перетворився на справжню українську маніфестацію: домовину, накриту синьо-жовтим прапором, провезли центральними вулицями Луцька на гарматному лафеті, а попереду колони несли орден Залізного Хреста.
18 січня 2026 року на могилі Олексія Алмазова в Луцьку відбулося покладання квітів за участі представниці Український інститут національної пам’яті Лесі Бондарук, історика Сергія Яцишина та учнів Волинський обласний військовий ліцей імені Героїв Небесної Сотні.
Серед них – учениця Марія, яка нині досліджує біографію генерала, чиє ім’я стало символом професійного війська.
Історія Алмазова – це історія про честь, тяглість і відповідальність перед майбутніми поколіннями.
Його бійців називали «алмазівцями» – і це було не прізвисько, а знак якості.
Олексій Алмазов – уродженець Херсона, генерал-хорунжий Армії УНР, один із тих, хто не просто воював за Україну, а творив українське військо. У 1917 році він заснував 1-й український артилерійський дивізіон – настільки ефективний, що його найкращих вояків почали називати за прізвищем командира.
У 1918-му Алмазов очолив артилерію Окремого Запорізького загону та брав участь у визволенні Криму від більшовиків. Після поразки Української революції його шлях не обірвався – він пройшов інтернування, здобув інженерну освіту в Подєбрадах і повернувся на Волинь.
У Луцьку Алмазов став не лише чиновником, а серцем українського громадського життя: очолював філію Українського Центрального Комітету, допомагав голодуючим в Україні, багато років разом із дружиною опікувався Українською гімназією.
Його похорон у 1936 році перетворився на справжню українську маніфестацію: домовину, накриту синьо-жовтим прапором, провезли центральними вулицями Луцька на гарматному лафеті, а попереду колони несли орден Залізного Хреста.
18 січня 2026 року на могилі Олексія Алмазова в Луцьку відбулося покладання квітів за участі представниці Український інститут національної пам’яті Лесі Бондарук, історика Сергія Яцишина та учнів Волинський обласний військовий ліцей імені Героїв Небесної Сотні.
Серед них – учениця Марія, яка нині досліджує біографію генерала, чиє ім’я стало символом професійного війська.
Історія Алмазова – це історія про честь, тяглість і відповідальність перед майбутніми поколіннями.
❤20👍2👎1