📢 Одне з гасел нашої Всеукраїнської програми ментального здоров’я – «Перетворити біль на силу». Це саме те, що робить наша сучасна культура.

На третій рік ворожого вторгнення наша культура розвивається. В містах, де постійно звучать сирени, водночас заповнені театри. І мабуть, ніколи ще не було такої потужної Шевченківської премії, як цьогорічна.

💬 Говорила про це на VII Міжнародному форумі «Креативна Україна». Його цьогорічна назва – «Rethinking. Culture», переосмислення культури.

Протягом дня підприємці, міжнародні експерти у сфері культури та економіки, представники органів державної влади та громадянського суспільства обговорюватимуть стратегію української культурної дипломатії.

⬛️ Кожен крок тут важливий. Зокрема, деколонізація імен і спадку, які сторіччями привласнювала імперія. В цьому сенсі кожен підпис під полотном Малевича, що це був український художник, – це не просто відновлення історичної справедливості. Це ще один потужний голос України у світі.

📍Важливо, що повернулося на батьківщину скіфське золото. Що Україна має офіційне представлення на світових мистецьких майданчиках, як-от Венеційська бієнале та Венеційський кінофестиваль, Берлінале, а також на першій Мальтійській бієнале. І долучилася до участі в дев’яти книжкових ярмарках світового рівня – у Варшаві, Лондоні, Франкфурті, Латинській Америці тощо.

📚 За час спротиву Український інститут книги підтримав видання понад 130 найменувань нових книжок. І пишаюся тим, що вони будуть доступні по всьому світу – на українських книжкових поличках, які ми відкрили вже у 190 бібліотеках 46 країн і бібліотеці ЮНЕСКО. Разом це 47 тисяч книжок, які теж стануть нашими голосами.

Культура – це також про порозуміння. Що краще нас зрозуміють, то легше буде тим, хто зараз на фронті.

🎬 Саме про це цьогорічна премія «Оскар» за документальний фільм, яку отримала група Мстислава Чернова. І, перефразуючи самого Мстислава, ми б усі хотіли, щоб приводу для цього фільму, тобто трагедії Маріуполя, не було. Але ми вдячні героїчним людям, які дали голос цій трагедії, які змусили світ її побачити.

Культура – це також наші свідчення. Потрібно свідчити про Україну і нас, звучати, не боятися власного голосу й робити його чутним. Дякую всім, хто це робить.

🇺🇦 Сьогодні взяла участь у VII Міжнародному форумі «Креативна Україна». Цьогорічна тема – «Rethinking. Culture».

Говорили про те, як розвивати креативну економіку України, як звучатиме голос її культурної дипломатії у світі.

Ми не хочемо, щоб від нашого імені говорила лише зброя. Україна мусить себе захищати і захищає, але ми не маємо асоціюватись у світі лише з війною, бо не ми її розвʼязали. Ми хочемо говорити голосом творчості, асоціюватися з потужною культурою та гуманістичними цінностями, за які, зокрема, й боремося зараз.

💪 Спортсмени рахують перемоги, а не поразки. Людина, що самотужки долає підйом на гору, пишається своїм досягненням. Тоді чому й досі на адресу жінки, яка самостійно виховує дитину, ми чуємо «мати-одиначка»? Та й «батько-одинак» звучить не краще.

❌ Ці принизливі терміни асоціюються з фінансовими труднощами, відсутністю підтримки, проблемами з вихованням і зрештою таврують людину як таку, яку залишили саму з дитиною чи дітьми.

Ідеться насамперед про повагу.

👉 Відчуйте різницю між грубим «одиначка / одинак», коли акцент робиться на відсутності партнера, і шанобливим «мати / батько, яка / який піклується про дитину самостійно», коли на перший план, незалежно від статусу й обставин, виступають сила та досягнення людини.

Час відмовитись від упереджень. Бо й досі вважається чимось незвичним і неправильним сам факт існування одинокої матері або одинокого батька (такі варіанти формулювань, до речі, хоч і не найбільш коректні, але допустимі). А насправді причин, з яких жінки та чоловіки виховують дітей самостійно, безліч: втрата партнера, самостійне усиновлення тощо.

Більше про толерантне спілкування читайте в «Довіднику безбар’єрності» – посібнику із сучасної етики взаємодії.

Шкарпетки, що на мені, – незвичайні. Це роботи Ніколь Ляпустіної, Софії Жук та Марії Гуменної – мисткинь, які творять у художній студії Олі Ставникович. Ця майстерня працює з митцями, які мають синдром Дауна та РАС. Вони, наприклад, уже не раз долучалися до прикрашання традиційної ялинки на вулиці Банковій у Києві.

🗓 А цього разу ми спільно підтримуємо міжнародну акцію #lots_of_socks, присвячену сьогоднішньому Всесвітньому дню інформування про людей із синдромом Дауна.

По всьому світу люди надягають різні шкарпетки – так вони підтримують тих, хто має додаткову хромосому у 21-й парі.

🧩 Таку додаткову хромосому має Ніколь, одна з авторок шкарпеток. Але визначає дівчину не вона, а унікальний «пазликовий» стиль, завдяки якому роботи художниці впізнавані та були представлені на аукціонах у Чикаго й Варшаві.

🎨 Софія, її колега, окрім мистецтва займається тенісом, карате та бальними танцями. Марія, третя художниця, має дуже потужний внутрішній стрижень – у студії Олі Ставникович вона створює цілі світи за допомогою фарб і полотна.

❕Сьогодні на їхньому прикладі я хочу нагадати: людьми нас робить не відсутність чи наявність ментальних порушень, не точна кількість хромосом. Людьми нас робить прийняття інших – без упереджень, із повагою. Всі ми різні. Та всі ми рівні. Маємо бути рівними у своїх можливостях.

14-річна Катерина з мамою, бабусею та двоюрідними братами – 15-річним Максимом і 12-річним Микитою – жили в Херсонській області, коли сталося повномасштабне російське вторгнення. Село опинилося в окупації. І почалося життя у страху за себе та близьких. А для серця дівчинки це особливо погано, бо перенесла на ньому вже дві операції та залишилася без медичної допомоги. Виїхати в Україну вдалося в березні цього року.
 
📍Сьогодні зустрічалися з Катериною та її родиною в Центрі захисту прав дитини в Києві, відкритому майже рік тому з ініціативи Президента України. Саме сюди повертаються діти з російської депортації, примусового переміщення та окупованих територій.
 
🇺🇦 Центр став символічними вхідними воротами у вільне життя – без обмежень, утисків, залякувань і шантажу. Місцем поновлення прав дітей в Україні, порушених ворожим свавіллям.
 
🇪🇺 Цими днями Україна переживає чергові російські обстріли, які застали в столиці Генеральну секретарку Ради Європи Марію Пейчинович-Бурич і міністерку закордонних справ, освіти та спорту Ліхтенштейну Домінік Гаслер. Але це не завадило іноземним гостям також прибути до Центру, зустрітися зі звільненими дітьми, зі мною та Дмитром Лубінцем, щоб поговорити про найголовніше – порятунок усіх українських дітей із російського полону.

З понад 19 тисяч викрадених вдалося визволити 388. Росія приховує дані про дітей та їхнє місцеперебування, змінює імена та бреше.
Ось чому так важливо діяти разом – усім світом, з усіма країнами та міжнародними організаціями.

👉 Дуже важливо, наприклад, що поповнюється Міжнародна коаліція за повернення українських дітей, створена торік: її підтримують уже 33 країни.

Важлива роль Ради Європи. У Комітеті міністрів цієї організації нині головує Ліхтенштейн. Вона залишається єдиною міжнародною організацією, яка не лише виключила Росію зі своїх лав, а й найдієвіше бореться за права людини та справедливість для всіх тих, хто зазнав втрат і болю.

🤝 Подякувала нашим гостям за це, а також за те, що вони з нами – і в роботі, і тут, у Києві, сьогодні.

Спілкуючись зі звільненими дітьми, усі ми, думаю, відчули одне – не можемо їх підвести. Як батьківщина, як дорослі і як цивілізований світ, де дитинство має бути захищене.

Побувала сьогодні в Центрі захисту прав дитини – провела тут зустріч із Генеральною секретаркою Ради Європи Марією Пейчинович-Бурич і міністеркою закордонних справ, освіти та спорту Ліхтенштейну Домінік Гаслер.

Обговорювали повернення українських дітей, яких викрадає Росія. Наголосила: маємо тиснути на агресора, щоб якнайшвидше повернути додому депортованих дітей. А ще – шукати інструменти, які зупинили б цей злочин.

Адже кількість викрадених зростає, Росія відчуває безкарність. І лише спільно можемо це припинити.