🇵🇹 Тепер у португальській столиці Лісабон є меморіальна дошка жертвам Голодомору в Україні 1932–1933 років. Сьогодні мала честь відкривати її разом із міським головою Лісабону Карлушем Моедашем та Надзвичайним і Повноважним Послом України в Португальській Республіці Мариною Михайленко.

Парламент Португалії визнав Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу ще у 2017-му. І дуже важливо, що тепер це має ще й матеріальний вияв, який можуть побачити всі жителі та гості країни.

🫂 У наших країн немає спільних кордонів, але в нас є дещо більше: багато спільних людей (українців, які приїхали сюди ще до російського нападу та знайшли прихисток після нього). У Лісабоні є проспект України, а в Києві віднедавна є вулиця Португальська – на знак взаємодопомоги між нашими країнами.

Але найважливіше, що в нас багато спільних цінностей. Головна з них – цінність людського життя. Обидві наші країни набули її не просто так. Ми її усвідомили та вибороли. Обидві наші країни прожили дуже тяжке ХХ століття, боролися проти диктатур і свавілля.

І нині Україна змушена оборонятися вже проти реваншизму та зазіхань тієї самої імперії, яка влаштувала голодомор. Вже правнуки тих, хто пережив штучний голод, мусять рятувати своє життя від російських ракет.

🤝 Тому я так вдячна мерії Лісабону і всій Португалії за те, що вони розуміють важливість встановлення справедливості, зокрема й історичної, важливість покарання та засудження злочинів, хоч би як давно вони сталися. І наша спільна пам’ять – потужний інструмент для цього.

🇵🇹 «Час переосмислити» – так називається цьогорічна конференція в португальському Ешторілі, яка збирає державних лідерів, керівників міжнародних організацій, науковців, бізнесменів, щоб обговорити нагальні питання сьогодення.

Як на мене, назва дуже актуальна. Війна, як ніщо інше, спонукає переосмислити й ціну самого часу. Дещо вона зробила нестерпно довгим, наприклад обстріли, а дещо – занадто стрімким. Час підльоту російської ракети до будинку в Харкові, що мирно спить, – 30 секунд. На те, щоб зупинити критичну кровотечу в пораненої людини, є кілька хвилин.

Тому у виступі я закликала учасників пам’ятати: час має ціну. Ця ціна – життя.

Переосмислення важливе, але розмірковувати занадто довго небезпечно. Коли довго толерується агресор, він виграє цей час на нові злочини.

Ми в Україні за 10 років російської повзучої агресії вже багато чого переосмислили:

📍підхід до безпеки. Якщо хтось погрожує вам роками, каже, що ви не маєте права на існування, – треба сприймати це як дію, а не як слова;

📍 ми переосмислили підхід до громадянської оборони. В наших містах із часів холодної війни не було бомбосховищ. Тепер ми їх будуємо, а люди вчаться тактичної медицини;

📍ми переосмислили поняття «стійкість». Це не разовий героїзм – це щоденне життя під тиском невизначеності. Щоб підтримати людей у цьому, в Україні діє Всеукраїнська програма ментального здоров’я;

📍 ми мусили переосмислити захист дітей, бо жодні сучасні батьки не готувалися захищати їх від ракет. І найболючіше усвідомлення – що у ХХІ столітті стала можлива депортація дітей агресором. І ніхто – найповажніші організації світу не можуть із цим нічого зробити. Що ж, цю бездіяльність теж варто переосмислити.

Про своє переосмислення ми розповідаємо для того, щоб світ не витрачав часу на те саме, а натомість починав діяти. Ми даємо для цього всі інструменти:

📄 нещодавно на полях ООН я презентувала експертний документ із захисту дітей, розроблений українськими фахівцями;

📄 так само Україна вклала свій досвід у Формулу миру Президента Зеленського.

Все це переосмислення не лише для України – це для безпеки всього світу. Не буває злочинів «надто» далеко. Тож після рефлексій має настати час на дії.