О "Бабушке с деменцией"

Здравствуйте, дорогой доктор и все хорошие люди.

О "бабушке с деменцией"

Какое милое и выгодное сравнение придумали, ты ж посмотри!

А как насчет "отца, который оказался педофилом-каннибалом"?
Уже не так удобно прощать его, любить?

Это то, как чувствую себя я.
Как будто твой отец, который и до этого пил, бил жену и детей, выносил технику из дома и т.д. оказался еще и убийцей, насильником и каннибалом.

И ничего милого в этом образе нет.

И я не собираюсь любить свою страну такой, потому что "это же папочка"

Люди вокруг меня выбрали фашизм абсолютно осознанно, не надо обманываться тем, что "они не знают, их обманули"...
Такими иллюзиями я себя тешила в первые месяцы войны - что надо просто рассказать, объяснить, не может же быть, что они такие! Мы же все вот это вместе, на уроках - "миру - мир!", "пусть всегда будет солнце", "дружба народов"!

Всё они знают и понимают, и для каждого в этой чудовищной войне своя выгода - кому материальная, а кому моральная - почувствовать себя не прыщём никчемным, которого грабят и лишают прав уже 20 лет, а частью "великой империи", "победителем нацистов"...

Хотите любить и оправдывать своего маньяка - на здоровье, это ваш сознательный выбор.
Но не надо выдавать это за норму - тошнит читать такое.

С уважением, Валерия из Белгорода.

Здравствуйте, Евгений Олегович!
Поддерживаю вас в решении закрыть канал для новых писем. Все сказано, все точки расставлены. Мы поняли, кто есть кто и кем являемся сами. Читать эти чвари порядком надоело...зачем кому-то что-то доказывать в 2023 году? Вы ещё верите, что есть одураченные люди? Все сами сделали своей выбор. И как бы больно нам ни было бы это признавать, выбор сделан не два года назад, а 10 лет назад.
Мы решились друзей, родственников, кто-то умер под завалами или на фронте, а кто-то живет в теле зомби.
В любом случае мы ждём победу, наше светлое будущее. Строим планы, куда поедем после войны, как вернёмся домой, как дети пойдут в школу, как поставим окна, которые вынесло недавно, хотя боевые действия до нас не дошли.
Как зацветут маковые поля в Крыму, и как поднимемся с дочкой на Чатыр-Даг. И, что также как 24 февраля утром муж спокойно сказал:"началась война", он также нам позвонил и сказал, что мы можем вернуться, что он встретит нас в Киеве, а дальше на поезд, и уже меньше, чем через сутки будем Дома.
Спасибо Евгений Олегович!

Здравствуйте, Доктор!
Здравствуйте, все.

Такая вот выдалась неделя:

День 566. Генерал Суровикин
День 567. Не про Украину
День 568. ВЭФ-2023
День 570. Ким приехал
День 571. Крым: Ночные сводки
День 572. Показалось

Я где-то прочитал: «...в отношениях самое ужасное, когда появляются звоночки о том, что человек на самом-то деле с гнильцой, но ты продолжаешь надеяться, что тебе показалось». Начинаю наблюдать, как в окружении появляется сдвиг в вопросе непогрешимости власти/государства. День 572 как раз об этом.
======

Война. День 566. Генерал Суровикин

Таким дежавю кто-то рад? -
Промежду «Мятеж» и «Распад»
В тоннеле задели людей.
Героев. На марки. В музей.

Но кто же Героев давил?
Садист? Коммунист? Некрофил?
Кто - гад, ренегат, хулиган? -
Простой боевой капитан.

Провален мятеж. За таран -
Канары? - На нары, в чулан!
«Неужто за службу Стране
В Матросской сижу Тишине?»

На том бы закончить рассказ:
Сидел не у дел за приказ.
Мотал бы и ждал бы седин,
Но год - девяносто один.

Отпущен на волю комбат -
Неправой Державы солдат,
Я в лоб бы его б не узнал,
Теперь Капитан - Генерал.

И снова военный мятеж,
Провален экзамен надежд,
Сидел? Не удел? Невпопад?
На воле? По плану - «Распад»?

1991|12.09.2023
======

Война. День 567. Не про Украину

О приме суверенитета
Он говорит и день, и ночь.
Бывало, остановят где-то
И спросят, тот в ответ: «Не прочь.
Кто как захочет - ветер в спину!»
Но это - не про Украину.

На суахили и берберы
Переведут его пассаж:
«Колониальные манеры
Ушли в былое! Бывший паж
Не бьëт поклоны господину!»
Но это - не про Украину.

«Всë было гладко на бумаге,
Но Вихри, Волны и Дунай
От Будапешта и до Праги
Сгоняли всех в советский рай.
Нельзя другим писать судьбину!»
Но это - не про Украину.

Ненумерованный родитель,
Хранитель всевозможных скреп,
Консервативный покровитель
Побит, расстроен. Он ослеп
От многополюсной гордыни.
Но это - не об Украине.

13.09.2023
======

Война. День 568. ВЭФ-2023

Пенсионер. Восьмой десяток.
Водичка. В кресло погружëн.
На всë ответит. Без оглядок.
«И интернет ваш не нужóн!»

- Найдëтся всë? Спасал активы?
В Обетованной пляшет вальс?
Попутный ветер - всем пугливым!
Но виноват во всëм Чубайс!

Бубнить едва ли запрещают, -
Диванный продолжал стендап, -
Ведь тех, кто против, не сажают, -
И где-то хохотнул этап.

- Идут на смерть. Любой ценою.
Я власти этой не пойму, -
Незримо покачал косою.
И не противно самому?

- О чем? О выборах? Парламент
Как что решит. Обсудим. Вот, -
Поправил галстуку орнамент, -
А там, пусть выберет народ.

В удобном кресле. У подъезда.
Сидеть. Кряхтеть. Корить людей.
Но кто-то перепутал место.
И он - на сцене. Из рублей.

14.09.2023
======

Война. День 570. Ким приехал

Кима сын и Кима внук
Под колёсный мерный стук
Двинул прямо - недосуг
Делать крюк.

Доедая канапе
В бронированном купе,
Ехал, точно в скорлупе,
К ВВП.

Остановка и привал.
Караваем в соль макал.
Мир солëнее хлебал
Не видал.

Дали рюмку - тост озвучь.
«Здесь почувствовал вонюч…
Неразборчиво… Канюч…
Нет… Кипуч..?

Я - любитель повторять:
„Братски - значит, будут брать“.
Так, чего бы не отдать,
Что не нать?

Пусть расслабится Сеул -
Отгружу ракет и дул.
Чтоб до выборов ваш мул
Дотянул».

Война ФМ | Макс Фрай | @voina_fm

16.09.2023
======

Война. День 571. Крым: Ночные сводки

Ночные сводки. Он не дремлет.
Вдруг брань покинула уста:
«Какие прóклятые земли!
Какие гиблые места!
В ночных кошмарах не увидишь:
Здесь что ни град - придонный Китеж!»

Зарылась в ил столица мира,
Пылает в бухте побратим.
И каждый стал мишенью тира,
И дефицитная мортира
Вновь не спасает честь мундира.
Видать, процесс необратим.

Что варшавянку на стоянке
Загнать огнëм на глубину,
Что на тачанке-ростовчанке
Писать «на дне» поверх «-Дону».
Хлопки. И трепет миокарда.
Куда ещё влетит петарда?

Ночные сводки. В пене. В соли.
Но Он не дремлет. Гром? Гроза?
Смотри! Летит на фоне моря!
Всë по плечу Триумфу Моли!
Несдобровал? Горим? Доколе?
Нет, Божья всë ещë роса…

17.09.2023
======

Война. День 572. Показалось

«Показалось…» - себя убеждать не впервой,
Разобраться никак в этом замкнутом круге,
И набату намëков не тронуть покой
Восхищенного взгляда. Уймите потуги!
Если каждой истории финиш такой,
То иные нужны ли науки?

«Ясный сокол! Как долго… Вселенной - мерси», -
Возмущенным звоночкам, увы, без вниманья
Суждено раствориться в Амура фарси,
Есть сомненьям ответ: «Всë! Давай, до свиданья!
Ерунда, наговоры и мнительный бред!» -
Щурясь свету ругаешься в белый же свет!

Ерунда к ерунде, и никак - по душам.
Моментально? - Не жди. Перезвон колокольни
Еле слышен, но скоро он бьëт по ушам,
Чем немало пугает недавно довольных.
Те тревожно внимают иным рубежам
Абсолютно, что важно, безвольно.

«Юг ли? Север?» - не знает дорогу компáс.
Очевидно, Герой в потускневших софитах
Только образом бледным дурачил всех нас.
«Ерунда», - бросишь карту, что будет побита.
Безрассудны рывки то вперëд, то назад,
Если взглядом погасшим бродить невпопад.

Война ФМ | Макс Фрай | @voina_fm

18.09.2023
======

Я не знаю автора мысли, который наблюдая ленд-лиз 1941 года, говорил: «... Они держатся и идут вперëд не потому, что им помогают. Наоборот, им помогают, потому что те держатся и идут вперёд». Очень важная мысль, доказанная временем.

Берегите себя. До понедельника
Макс

Чому не рада росіянам

-1-

Доброго дня Любий Лікарю
У мене є родичі в Росії, і були із Росії. Практично всі поводять себе однаково.
По- перше чоловік моєї тітки, був етнічним рускім і завжди пишався цим. Спочатку був милим, але не надто довго. Після народження першої дитини почав пити сильно пиво. Далі ця любов до пива переросла в залежність. Я його знала уже старим і хворим, але це не заважало йому мучати всих довкола себе. Постійно все пропивав. Постіно щось пер із смітника. Тітка так умудрилася гроші ховати, що там я ніколи не подумала шукати. Щастя було коли його вдома не було, тоді всі видизали з полегшенням, але всеодно всі були тривожні, бо знали раз дядько нема вдома, значить скоро приповзе п'яний. Коли дядько вдома то приблизно один і той же ефект: " Є тільки Бог і я, а ви всі мої слуги", " Бісова хохлячка їсти давай", " російська нація вищі створіння, ми господарі, а ви всі холопи, ми вас ногами топчимо". І коли дядько ішов спати всі ходили навшпиньки і говорили пошебки, не дай Бог прокинетьця, знову почнеться. Я найдужче його ненавиділа за те як він знущався з тітки. Я не раз питала, чому не пішла від нього. Вона розповідала, що намагалася, та від нього не здихаєшся, а далі звикла і терпіла, щоб він не пропив квартиру, щоб у спадок онуку було що передати. Він радів анексії Криму, і конфлікту на Донбасі. Він дуже чекав росіян, дуже їх хотів. Він казав, що коли прийдуть поміняє паспорт, а дружину здасть кагебістам, бо тоді вона не потрібна вже буде.Цей "великий руський" навіть після смерті умудрився насолити холопам. Зробив спадок на племіницею із Росії. Ох попомучалася тітка тоді, щоб переоформити на онука. Цей упирь висмоктав з тітки все, що міг, вона без нього лише два роки прожила.
По- друге. Спілкувалася із росіянином в вконтакті, ще двохсоті роки, нічого поганого не намічається. Десь щось романтичне мелькає. І тут анексія Криму. Цей радіє. Я не розумію чому радіти. Він виставляє мене дурепою чому я не радію, господарі прийшли. Я нічого не розумію які господарі, чому радіти. Я ж так і пишу. " Які господарі? Я вільна людина". " Чому радіти, що у мене танки за вікном". Тоді я навчалася в Харкові і біля доріг на деяких напрямказ стояли танки. Він почав мене крити матом. Я в шоці. Останє, що написав " чекай мене, я прийду за тобою, зроблю з тобою все, що захочу і буду тебе довго і мучительно вбивати". З того моменту підсвідомо я знала, що війна буде. Але дуже не хотіла і боялася цього. Винен не лише Путін. Як сказано в Біблії" жорстокому народу, в три рази гірший правитель"

-2-

По- трете.Мій рідкий дядько( мамин брат) народився і виріс в Україні, його дружина теж українка. Дітей у них троє. І вони теж всі народилися в Україні. Я не знаю як так вийшло, але двоє старших дітей лишилися в Україні, а дядя з дружиною і молодшою дочкою поїхали жити в Росію, це було ще при СРСР. В дитинстві, я доки була менше, ще раділа їх приїздами, але поки була дуже мала. Причина проста привозили жменю цекерок і іграшки. Вони привозили розтягнутий одяг, розтоптане і порване взуття. Поламаня сонцезахисні окуляри. Порвані і припалені іграшки. Ми всі троє у наших батьків з малечку вміли і в'язати і шити, тож те що привозили лагодили і користувалися. Вибору другого не було. Батьки відмовлялися купувати нове, мовляв он родичі мішки привезли, навіщо мені купляти. Натомість вигрузивши у нас непотреб їхали на Барабашова і скуплялися до школи, у може колись нам якісь зошити куплять та олівці, а так дві машини обновок собі нагрібали. Тоді приїздили і брали у нас два мішки цукру ( батьки працювали на цукровому заводі і бувало розраховувалися цукром замість зарплати) лише один раз я пам'ятаю, що за них гроші дали, коли мама розплакалася, а так безкоштовно тягали. Картоплю, курей, овочі закрутки, як нагрузять аж машина просідає, і їдуть назад. І так з року в рік. А нам ледве вистачає перезимувати, хоч працюємо в городі як воли. Повторюся, я їм раділа лише доки була дуже мала. З 9 років я вже поралася на кухні і готувала їсти. Тоді я вже їх приїздами була не рада. Ті що з України може щось порадять, покажуть як краще господарювати. Були випадки коли дядько і двоюрідна сестра брали сапу і йшли за мною в город. А от та сестра двоюрідна, що з Росії ніколи не допомогла. Виїсть все що є в хаті, то спить, то насіння лузгає. Бігає командує як у себе в дома. На замечаня, що вона не в себе вдома, відповідала, що ми холопи дурні не знаємо як нам жити, їх росіяни направляти повинні. Всі ці роки їздив дядя із дітьми, ніколи з дружиною. Ну так рік у рік вигрібати все, що ми напрацюємо і сміються, що вони вищі, еліта. А ми бідні родичі. Ми казали мамі не віддавати, та вона не погоджувалася. А біля хутоби і в городі в основному я з сестрою. Так потехеньку росли і коли мені було 12 родичі приперли відеоплеєр на касетах і на плівці фотоапарат. Який у них був шок коли побачили у нас дисковий програвач і цифровий фотоапарат. Найстарша сестра із стипендії купила. Я думала в них біс вселився. Мама знову ж надавала і ми перехристилися коли поїхали. Ми почали дивитися касети, були фільми і мультики і навіть порно, ну кому що подобається. Але одна касета перевернула все із ніг на голову. У російських родичів була своя відеокамера на плівці. І вони засняли свою квартиру. Але справа не в тому, а теж буває знімаю те що я зробила. Обурили коментарі. " Знімай, хай ті телепні знають як треба жити". " Давай покажи кухню, о це відро для сміття, сюди мої любі родичі потрапляє половина того, що ви даєте. Ви що не здатні краще і красивіше виростити." Бере вирощений мною червоний буряк з кулак, гарний кругленький - " Що, це таке, чого такий маленький, ви що хохли, зовсім страх втратили, слабко працюєте, вирощуйте нам нормальні овочі". Це обурило навіть маму. На наступний рік ми уже майже нічого не дали. Більше щороку не їздили. Приїздив один дядя. Ми йому давали трохи, а він багато не просив. Він починав хворіти. Ми були раді йому, а він був провідати нас і свою матір.

-3-

Далі взагалі не приїздив, дочка із Росії і дружина напосілися, він продав машину і гараж, і російській дочці купили машину. Коли виїздили востаннє, то приїхала і дружина дяді. Проклятий той день. Коли вона приїхала, дядя дуже погано виглядав, дружина зайшла до хати побачила, що моя 91 - чна бабуся ще жива і сказала фразу " Бабка, еще жива? Не порядок". Тоді приїджали мої рідні сестри із чоловіками. Тоді повернувся батько моєї дитини. І вгості заїхала кума із чоловіком. Але це ввечері. Веселощі почалися з ранку, щойно приїхали. З порогу дружина чоловіка почала встановлювати свої порядки. Матір довела до сліз. Почала бубусі тикати цукерку. У бабусі був цукровий діабет, уколи не кололи, підтримували дієтою. Коли я це сказала дружині, вона одразу приперла два пакета цукерок і печиво посипане цукром і виступала на ліжко бабусі. Я швидко згрібати і скидувати, а бабуся уже така стара, гірше малої дитини, поховала. Доки я у бабусі забирала цукерки дружина пішла в кімнату сина і почала його турхати і бутсати. Сину тоді іще року не було. Прибігла відібрала сина. Цапаюся виганяю, а вона бігає по будинку все розкидає. У нас тяжко було з водою о 4 ранку підйом і швидко битони і бочку натягувати. Дружина розкричалася, що ми бабу погано доглядаємо схопила стілець з вирізаним сидінням( на нього бабуся сідала, а під стільцем відро для туалету.) І кудись побігла. Біля призьби стояла чорна бочка технічної води по самі вінця набрана з ранку. Ми з неї худобі воду давали, набирали в тазики і відра, щоб щось помити і попрати. Ну грудна дитина і лежача людина в хаті самі розумієте. Дружина схопила стілець якусь ганчірку і занурила прямо в бочку і господиня миє. Занурила стілець із туалету в 80 літрів води. Ми всі схопилися за голову. Я до калонки - і краплі не капнуло. А ця миє і розповідає, які ми ідіоти і свині. Я махнула рукою пішла розтягувати останій битон на доготування їжі. Перший уже розійшовся на суп і компот. Іще м'ясо готували. Коли розрубавали курку на частини, ледве втримала свого чоловіка, щоб з тією сокиркою не кинувся на дружину дядька. Залітає дружина дивиться, що я в краплиночці намагаюся помити посуд, кричить що я ідіотка і вивертає останню воду в умивальник. Я хапаю її за шиворіт, трясу і кричу на неї щоб вона не лізла нікуди, вона тут гостя, а не господиня. На що отримала відповідь " я не в гостях, я у себе вдома, я у свої тещі". Ну що є я кидаю все і кажу хай господарює. Сама беру дитину, саджу біля себе, беру чистий рушник і спокійно протираю чашки із серванта. Залітає дружина і горлане на мене, що я ледашо, посуд не мию, чого на стіл не накриваю. Я спокійно відповідаю" ти тут не в гостях, то тут господиня. Роби що хочеш". Вона спробувала мене вдарити, але в цей момент мій батько так її жбуронув до дверей, що більше не замахувалася. Батько запитав, що з водою із бочки. Я відповіла, що дяді дружина там туалетовий стілець помила. Батько схопився за голову, зараз пора худобу поїти. До калонки - нема, нижче - нема. Найнижча калонка- нема. Батько метається бігає телефонує сестрі де вони. Сказали скоро будуть. Дружина бігає кричить, що посуд не помитий. На мене мий посуд, я її сама мий. Вона до умивальника - води нема. Бігає кричить - вода. Батько - ти ідіотка цілу бочку перевела. Дружина принесіть нову. Ми пояснюємо, що у нас жарко вода буває лише вранці, вона не чує кричить, дайте воду. Смикає дядю, дядя ледве дихає. Я невитримує і кажу " іди попісяй на колонку може раптом вода потече". Приходять сусіди перелякані, питають що сталося. А ця розходилася кричить всіх смикає. Приїхали сестри із чоловіками, тоді чоловік старшої сестри і батько і поїхали до колодязя за 2 км від дому. Привезли. Ця бігає мене смикає, я послала. На стіл накривали без мене. Приїхала моя кума. Я з нею і сином в сад. Виплакалася. Покликали за стіл. Все пересолене. Все посолили чотири рази. Сидить дружина дяді і розповідає " от у нас в Росії добре у нас право вибору забрали, а ви навіщо на вибори ходите у вас від того одні проблеми. От у нас добре весь час один і той же призидент все стабільно." Ми вирячили очі і не знаємо, що казати.

-4-

Я сказала щоб і ноги її більше тут не було. Вона знову, я не в гостях. Тут на неї напосілися чоловіки сестер і куми. Тож вона замовкла і сиділа надута. Ми дали трохи м'яса і трохи овочів в дорогу. Вона було хотіла відкрити рота, що мало, але чоловіки стали в ряд і почали на неї сунути. Так і поїхала. Коли вона поїхала погано було всім. Хто блював, кому паморочилося. Я взагалі втратила свідомість і три години не приходила до тями. Полегшало лише коли випили свяченої води. Потім як прийшла до тями, мені розповіли доки я ходила до саду моя двоєрідна сестра із Росії залицялася до всіх чоловіків у дворі і навіть за сусідом вшнипилася ледь відбився. Бабуся наїлася захованих цукерок, і в неї відкрилися гнійні рани на ногах. Так гноєм і кров'ю і стекла. Що я не робила. Полікую, затягнеться одна рана. Бабуся трошки дужче смикнула ногою відкрилася друга. Через півроку після бабусі помер і дядя. А родичі із Росії обірвати майже всі контакти. Тільки найстарша сестра із двоюрідною сестрою спілкувалася. Коли почалося повномасштабне вторгнення ці родичі моїй найстаршій сестрі сказали, що нам так і треба.
Тож я не чекаю добра не від якого росіянина. І дуже довго доведеться мене переконувати, що не такі ви вже й погані .
Слава Україні
Катерина Ізюмський район

Привет всем! Чат заглох... Спасибо доктор, что не опубликовали последние письма из-за поребрика ибо мы ходили по кругу. Только пожалуйста не закрывайте этот канал, пусть будет меньше писем, ничего страшного. Важно знать, что есть куда написать, если что. Конечно хотелось по-другому, хотелось как в книге: предыстория, завязка, развитие, кульминация ииии happy end. До хеппи энда далеко, но мы дождемся. Хотела поделиться статьей харьковской писательницы Ирины Потаниной, которая написала цикл про жизнь украинской беженки. Стих взял меня за живое.

——————————————————-

— Сегодня я закончу свою повесть, — между делом бросаю я старшему, поравнявшись с их велосипедом. Ну а что? Надо ж когда-то признаваться. — И это будет самый нелюбимый, самый неправильный и грустный финал из всех, что были у моих книг.

— Ты же писатель, мама! — удивляется Иван. — Разве не ты решаешь, чем и когда закончится твоя история?

— Увы… Я бы хотела по-другому, но время вышло и затягивать нельзя.

Я сбавляю скорость, чтоб не вдаваться в грустные подробности. Автор всегда заложник — и логики сюжета, и концепта, и фактажа. Особенно в биографических заметках. Когда я только начинала этот цикл, хотела постепенно набрасывать самые яркие отрывки из разного времени суток, описывав в итоге все последовательно от рассвета до отхода ко сну. Ну, чтоб получился эдакий «Один день типичной украинской беженки». При этом я, конечно же, была уверена, что, когда доберусь до поздней ночи, буду иметь все основания для happy end.
Представьте только: засыпая, я получу известие от мужа – мол, ура, они капитулировали, детка. И тут же станут все звонить, писать и обниматься. А мои милые соседи и коллеги немедля съедутся под окна, чтобы поздравить и порадоваться вместе… Шампанское, восторги, слезы радости…
Но, увы, нет. День закончен, все интересное рассказано, а я застряла в этой жизни, словно муха в янтаре, и мне уже буквально нечего писать… Война при этом все идет. Поэтому финал моих записок выходит невеселый. Просто недавно написавшееся стихотворение:

***
Разлюби меня, если
на вопрос «как дела?» я отвечу «окей».
Все океи исчезли,
когда враг столпился у наших дверей,
и ракеты, летевшие в наших детей,
прилетели… В других.

Столь же маленьких, столь же смешных
и любимых. Виновных лишь в том,
что их мама не бросила дом.
Потому что – а как же потом?
Потому что – не пустят с котом.
Потому что – сосед не встает.
И вообще-то она тут живет!
Но все чаще звучит «тут жила»…
Вот такие мои «как дела?»

Разлюби меня, сразу
как скажу, что устала и уже не тяну.
Из окопов ни разу
не просили сделать потише войну
или, скажем, прислать на минутку жену,
сына, мужа, «на ручки»… Зато
просят дроны, радейки, авто…
Сложный список, лишь черт разберет.
Разбирает, кстати. Всё достает,
грузит наскоро, а ангел везет
тем, кто, вроде как, и не устает,
но не в счет уже ночей, что без сна.
Впрочем, как иначе – это война…

Что про нас, про тыловых, говорить?
До Победы нам придется не ныть.
Разлюби меня, милый,
если все же привыкну я порознь жить.
Впрочем, как я забыла:
Никогда ты не сможешь меня разлюбить.


—————-
Слава нашим воїнам!
Ольга Н-Х-Л

Ксении, врачу из Москвьі

Красиво вьі говорите про мирньіе переговорьі и так немножко недосказали про Вьетнам. Да, там боролись вьетнамцьі и американцьі против комунистов вьетнамцев и ссср с китайцами. А в 1973 году все "завершилось" вашими любимьіми мирньіми переговорами в Париже и бьіло разделение Вьетнама как Корки на сервер комунистьі, на юг капиталистьі. И война вроде закончилась. Переговорьі же бьіли, американцьі своих убрали из южного Вьетнама. Только вот северньій не прекратил боевьіе действия и до апреля 1975 года окупировал полностью Южньій Вьетнам. Так и хочется сказать словами из сема: Опять соврали, никогда такого не бьіло и вот опять. Коллективньій запал слово дал и вьівел войска, а коллективньій коммунизм как дал слово так и взял обратно. Хозяева ...
И по поводу бабушки с деменцией, как человек имеющий личньій опьіт скажу, она на соседей не нападает ни с ножом, ни с бомбами. Она забьівает, не можете вспомнить, плачет и пугается, но не кидається ни на кого. И вьі правильно пишете, родньіх не вьібирают. Но какая интересная вещь, вьі то свою "бабушку" вьібрали. Или путин захватил силой власть?
Обвинить ООН в ангажированости... то есть вьі игнорируете Россию с составе Сов.Без.ООН, которая блокирует все что касается миротворческих миссий в Украину для разрешения войньі и Гуттериша (проросийского на мой субьективньій взгляд), которьій пишет Лаврову "письма счастья" (про снятие санкций, Swift и т.д.)
Далее у вас в стране более 5 млн татар и на 2022 год 629 татарських школ. На 7 млн украинцев сколько украинских школ? А есть школьі где изучают украинский хотя бьі как язьік малой родиньі? Хоть 1 час в неделю?
И стоит с вами согласиться, русские - обьічньіе люди, не лучше и не хуже. Только почему-то считающие что русские все-таки лучшие чем весь мир
Наталка-Полтавка

Ксении.
Вы, как врач, конечно, очень хорошо знаете с медицинской стороны кто такой идиот. Но происхождению самого слова и термина, думаю,значение не предавали. Так вот:
Идиот(с греческой)
διώτης — «отдельный человек, частное лицо; простой, неопытный, несведущий человек»): Идиот — в Древней Греции гражданин полиса, живущий в отрыве от общественной жизни, не участвующий в общем собрании граждан полиса и иных формах государственного и общественного демократического управления.
90% россиянам, не интересующихся политикой посвящается.Більше додати нічого.
Тетяна.

Здравствуйте,доктор)посмотрела Ваше видео с Бацман и Савиком.ну вы конечно не вероятный💖вам годы к лицу.так себя держать в норме у меня в 43 года не получается,вес набрала,в два часа ночи проснуть и больше спать не хочется,нервы не выдерживают смотреть как дети плачут ,когда видят свой садик рвзбомбленным😭😭😭
Мира вам💞хочется больше ваших интервью,ваши интервью снижают мой картизол😉💙💛

О мире во всем мире

Здравствуйте, Ксения,

Справедливости ради хочу отреагировать на один ключевой момент из Вашего
письма.

Вам, находясь там, далеко от линии фронта, не теряя ничего от переговоров
между двумя странами, очень легко расписываться "за всё хорошее".
Точно так, легко исторически ретроспективно рассказывать, что Ленинград
стоило сдать из соображений гуманизма.

Точно так, как во время прошлой войны жителям Ленинграда, оказавшимся в
немецкой оккупации, никто не мог бы гарантировать сохранение жизни по
разным причинам (они точно так могли бы умиратьот голода, бомбежек и в
концлагерях), Украине сегодня никто не может гарантировать мир и
спокойствие после подписания любых бумаг с Россией.

Абсолютно, Ксения.
Мы уже имеем "Будапешстский меморандум", подписанный с вашей "болезной
бабушкой", когда она была ещё в здравии. Заверенный иными уважаемыми
людьми.

Какая писулька, Ксения, может гарантировать, что Россия, после её
подписания, не начнет укрепляться для дальшейшего наступления и полной
оккупации Украины, а остановится?
Что может быть гарантом?
В принципе, я пишу о том же, о чем пишу нашей харьковской Виктории.
Позиция "за всё хорошее" - прекрасна, вызывает массу восторга и уважения.
Особенно за паребриком.
Только все эти планы - они не реализуемы. Доказано текущей войной.
Или у Вас есть аргументы?

Всем украинцам мирной ночи!

Н. Харьков. Когда-то курсировала в Лейпциг.
ЗЫ: Гоша Куценко не заявил о гнусности войны, а поехал на оккупированный
Донбасс и для Вас он - герой? Это понятно. Мы, если что, враги в этой
войне. И Ваш герои нашими быть не могут по определению, это нормально.

Для Олеси из Луганска

"Например,как можно было внушить своему народу,что шахтеры,люди такого тяжелого, почетного, базового для государства труда, это маргиналы,алкаши,нарики, мрази, преступники? "
Мне очень жаль что вам внушили то, что о шахтерах так думают украинцы не шахтёры. Я хоть и мала была, но всё же помню то время, когда именно за бастующими шахтерами поднималась вся страна и добивалась каких-то улучшений, я помню как нам в школе рассказывали какой это тяжелый, опасный и такой необходимый труд, я помню как отдыхала в одном детском лагере вместе с несколькими ребятами - детьми шахтёров и немного им завидовала, потому как у нас в области не было таких возможностей заработать, я помню как все в нашем посёлке печалились и негодовали против властей страны из-за очередного обвала в шахте, где были засыпаны люди. Помню как папа объяснял мне как это страшно остаться там на глубине имея лишь слабую надежду на спасение. Мне очень жаль, что вам, Олеся, внушили, что остальная Украина не уважает шахтеров.
Мне очень вас жаль, Олеся
Наталка-Полтавка

https://news.1rj.ru/str/Hello_Doc/11013

Олесе из Луганска.
Думалось, Вы умнее. А потом все встало на свои места. Составленный Вами портрет украинцев получился такой яркий, потому что писали Вы его с себя, кому, как не самому знать себя лучше всех.
Продолжайте, у вас автопортреты чудесно получаются.
Олена.Ірпінь.


https://news.1rj.ru/str/Hello_Doc/10887
Послушайте! Почему Вы с такой тщательностью раскладываете по полочкам все, что происходит в Украине, анализируете, предостерегаете и т.д. ?да потому, что это легче сделать, чем обратить взор и усилия на своё, родное, под "носом", вскормившее и
взрастившее то, с чем сейчас Украина мужественно сражается. Давайте каждый будет разбираться в своем. И будьте уверены, мы построим государство,в котором будет приятно нам жить, цитируя Вас, и желательно, без вас.

Олена.Ирпень

Здравствуйте, доктор.
Спасибо, что вы с нами.

Не буду вступать в дискуссии даже с очень хорошими русскими. Многие из них делают больно своими словами, впридачу к тем совсем нехорошим русским, которые делают больно физически. Тем, кто этого не делает - спасибо и уважение. Вас мало, но вы всё-таки есть.

Письма войны - о жизни во время войны.
Моя жизнь состоит из работы - кто не помнит, сообщаю, что работаю в благотворительном фонде для тяжело больных детей. Это дети с умственной отсталостью, аутизмом, генетическими заболеваниями. Настолько тяжёлыми, что никакие садики и школы их не могут принять. Лично я логопед, дефектолог, воспитатель, нянечка, переводчик и даже психолог без психологического образования. Мы живём в Сумской области, которую обстреливают каждый (!) день. У нас относительно тихо. За сегодня, например, было шесть воздушных тревог, а это значит, что во время тревоги надо бросать все занятия и собирать всех детей прятаться в коридорчике без окон. Пробовали собрать в одном помещении десять детей с аутизмом, которых нервирует шум, теснота, ощущение опасности, они плачут, пищат, регулярно хотят пить и в туалет тоже (часто прямо в штаны)? А ты сидишь, успокаиваешь их как можешь и каждую секунду опасаешься прилёта. И мы так работаем почти каждый день.

Ещё в моей жизни половина дохода уходит на донаты (армия, друзья на фронте, семьи погибших, раненые, гуманитарка...), а свободное время когда как - домашние дела, волонтерство, попытки отдохнуть (да, при воздушных тревогах и шахедах, жужжащих по ночам).

Тревожность, усталость, безмерная боль. Неделя редко проходит без прощания с погибшими в нашем городе.

Постоянное ожидание вестей с фронта от друзей и родственников - просто знать, что живы.

Подготовка к зиме. Легко не будет. Копим на комнатные обогреватели, для которых не нужно электричество.

Большое спасибо тем, кто помогает нам и лично мне. Во всех смыслах. Вы - человеческие ангелы :) (и П. тоже)

Не хочу, чтобы меня учили как мне жить и что чувствовать и какими словами выражаться (поживите в моей шкуре недельку, вместе с хроническим недосыпом, тревогой, мигренями, душевной болью - потом рискуйте давать советы).

Глубоко изучаю тему ПТСР. Эта проблема с нами надолго. Работать и работать.

Устала.

Одна из последних новостей в моей ленте в соцсетях - о молодом пареньке, потерявшем на войне обе ноги и руку. Он - один из моих героев. И учителя, работающие онлайн и в метро и в убежищах. И работники ТЭЦ. И честные врачи, медсестры и санитарки с неимоверной нагрузкой. И волонтеры, которые добывают нужное, спасают, помогают. И, конечно же, ВСУ.
А не умные советчики, не богатые люди, наживающиеся на чужих бедах, не большие глубоко озабоченные политики, и даже не те, кто типа сочувствует, но тычет пальцем в то, что мы "не такие" в тех условиях, в каких находимся. Под обстрелами, тревогами, с погибшими и ранеными родственниками и друзьями, с потерянными домами, нам, видите ли, надо быть более понимающими, эмпатичными, менее радикальными... Идите вслед за русским кораблем с такими претензиями!

А ещё безмерно тяжело читать ежедневно поток эмоций о том, как у нас в стране всё плохо, включая коррупцию и тому подобное. Да, плохо, да проблемы есть. И это тоже больно. И с этим боремся по мере сил.

Короче, непростой день.

Але тримаймося.

Спасибо, Доктор. Я подписана на ваши каналы на Ютубе и рада, что хоть как-то могу помогать вашей такой важной и нужной работе.

Виктория, Сумская область

Спасибо что Вы есть.

Любий л1карю, спасибо, Что Вы есть. Не знаю, что еще сказать. Ваши советы, про медицину и про жизнь, передачи, Ваши книги. Вы, как луч света.
Разъяснения, как поступать и что делать в экстремальных ситуациях, я их скринила и отсылала сестре, и это было всë чем, я могла помочь, но и эта помощь была востребована. Т. к. Ни один совет не подводил, то
и тут была уверенность, что со всем справимся.
Помню, как ждала любого Вашего сообщения, чтоб убедиться, Вы есть.
Спасибо за силу характера, за то, что продолжаете своë ДЕЛО.

1000 годин тривог

Доброго вечора, дорогий лікарю та учасники каналу!
Прочитала сьогодні вранці новину, що Київ перетнув межу у 1000 годин тривог. Подумала про свою дитину, якій ще немає 10 рочків, ще не відзначила вона свій перший ювілей з першим ноликом, але має вже іншу подію із оцими трьома нулями… І якось сумно мені стало від того…
А потім згадала, в Бучі ж не було оповіщення в перші дні війни, в потім звʼязку і світла не було, виїжджали ми з Бучі 3 березня, першу тривогу моя дитина почула в Тернополі, вже 5 березня, отже в неї фактично не було цієї 1000 годин тривог. Звичайно, аргумент так собі, адже те, що довелося пережити моїй дитині в Бучі з 24 лютого по 3-тє березня вона б точно з легкістю поміняла на кілька тисяч годин тривог, але ж я чомусь вхопилася за цю цифру, почала шукати кількість годин тривог за лютий-березень 2022-го, віднімати їх від тисячі. Потім почала порівнювати середню статистику тривалості тривог для Київської області за добу, щоб підрахувати чи є шанс в моєї дитини зустріти своє 10-річчя раніше, ніж 1000 годин тривог… Абсолютно нелогічне і безглузде бажання, але мені так хочеться, щоб святкова подія була першою…
Скільки мільярдів годин тривог закарбувалося в оченятах українських дітей.
Ось від чого важко дихати мені.
Євгене Олеговичу, цей канал потрібен, потрібен як мінімум мені. Я швидко забуваю образи, зовсім не тому, що я милосердна, я просто забуваю… Але є речі, про які я не хочу забувати, колись минуть десятиліття і я, напевне, задамся питанням чи не пора вже все забути, зайду сюди і по пошуку знайду старі листи і згадаю, що хороша москвичка найблагороднішоі професії не перестає дихати тоді, коли читає сотні історій про дітей на цьому каналі; дітей, які втратили батьків; дітей, які втратили домівки; дітей, які втратили кінцівки; дітей, втратили життя; дітей, яких примусово розлучили з батьками.
Мабуть, дихальна система деяких людей налаштована на певні географічні широти… бо те ж горе, яке влаштувала «любимая Родина» десь поза межами «Луганську», не заслуговує таких сильних емоційних сплесків.
Якщо серйозно, то я хотіла б прочитати і через 10 років листа від Катерини про те як квітне і розвивається Ізюмський район.
Спробую закінчити трішечки позитивно. Якось я вже писала, що в січні 2022 року в класі моєї дитини був 31 учень, після ремонту школи у грудні 2022 на навчання вийшло 13 дітей. Багато хто виїхав ще навесні 2022-го, кілька сімей не витримали тривалих вимкнень світла (ледь не написала геноциду, але ж не можна, Ксенія спільно з комісією ООН не дозволяє, їм видніше). Зараз в нашому класі вже 18 дітей, потроху повертаються))))

Альона, м.Буча

Безкоштовні медичні програми для постраждалих від війни

Добрий день, Євгене Олеговичу!

Дозвольте Вам розповісти про одну ініціативу. Я створила сайт з переліком безкоштовних медичних програм для військових та цивільних, постраждалих від війни. Там є абсолютно різні програми: реабілітація, психологічна допомога, протезування, безкоштовні консультації лікарів, операції і тд. Список постійно доповнюється.

Дуже часто люди просто не знають про існування цих програм та всіма способами шукають гроші на лікування. Хотілося б щоб якомога більше людей знали про ці можливості. Якщо Ви вважаєте, що ця інформація може бути корисною для Ваших підписників, можете, будь ласка, з ними поділитися посиланням на цей сайт?

Посилання на сайт: https://medinfohelp.org.ua

Також, у мене в інстаграмі є пост з коротким описом: instagram antonina.vd

На всяк випадок уточню, я не маю ніякої грошової вигоди з цього сайту, це моя особиста ініціатива. Час від часу мені потрапляється інформація про ці програми: з репостів, подкастів, інтерв’ю, статей. Спочатку я просто для себе зберігала контакти. Якщо бачила збори на лікування, то ділилася інформацією. З часом у мене зібралося багато цих програм і я вирішила якось оформити цей список, щоб люди, які потребують лікування, могли легко знайти потрібну інформацію. Так і з'явилася ідея цього сайту.

Дякую Вам за все!

З повагою,

Антоніна

Здравствуйте, доктор, здравствуйте все, кроме орков. Очень не хочется расставаться с нашим любимым каналом.столько вместе пережито и пройдено.хотелось бы и нашу перемогу встретить вместе.хоть, впереди еще очень долгий и нелегкий путь.но, в глубине души, понимаю, что сказать уже нечего и некому.мы, украинцы, сейчас слишком погрязли в своих текущих проблемах и коммуницируем между собой на множестве других платформ, пытаясь эти проблемы решить.а здесь - о наболевшем.многие письма - крик души.такой статистики, конечно, нет - сколько человек там, "за паребриком",прочитав письма войны, изменили своё мнение, но думаю, что не много.один?двое?а , может, таких, вообще нет?говорить с теми, кто затыкает уши, дальше нет никакого смысла.читать опусы из зазеркалья, о "самой прекрасной стране" с "самыми добрыми людьми"- еще то удовольствие.но, закрывать канал из-за того, что не удалось достучаться до здравого смысла тех, у кого он отсутствует? Возможно, Евгений Олегович, Вы будете, как и раньше, публиковать писисма, по мере накопления?уверенна, что многие со мной согласятся.
p.s.Елена из Якутска, желаю Вам, вернуться домой.не знаю, как Вы это сделаете, но очень хочу, чтобы у Вас получилось.удачи Вам!
Ірина.нескорена Сумщіна

Доброго дня!
Не закривайте канал, будь-ласка! Деякі листи треба буде збирати і підшивати до історії України, це не листи, а цілі повісті, як то Катерина Ізюмський район.
Як ви, люди, хто в еміграції? А хто вже повернувся? Пишіть просто за життя, це так заспокоює.
Неприятно только, что ходят некоторые на канал прос*аться, Олеся вот. Олеся, а что єто ві все о нас и о нас? О себе расскажите. Ві ездили на учебу в Питер? Так ві Украину 2012-13 годов и не помните, юной девочкой біли. Есть у вас воспоминания об украинском Луганске? Каков он, был ли парк аттракционов, работали ли торговые центры? Вы из династии шахтеров, а шахты тогда работали? А сейчас?
М, Київ