Вчора було дві перших частини, хто відписався, той наступні не побачить. Хто не бачив попередні, то вони там трошки вище на каналі.

Так от, чудово розумію тезу про несумісність меритократії та існування націй. Політичні нації конкурують, політичні нації тяжіють до агресії, за нашими уявленнями гідні та розумні індивіди мали б уникати несправедливості, кровопролиття і топити за мир у всьому світі. Однак, давайте не годувати себе казками. На сучасному етапі розвитку людства – це неможливо. Можна було б сказати про «коли-небудь», але воно майже з нульовою вірогідністю настане протягом нашого з вами життя.

Обрання умовних найкращих з найкращих без огляду на їх стать, вік, національність буде реально можливим лише при об’єднанні усього світу в одну державу. Станом на зараз така ціль може бути поставлена хіба перед міжнародними організаціями, щоб стимулювати хоч якусь роботу з їх боку.

На національному рівні ми дуже ревно захищаємо своє. І це не прерогатива консерваторів, яким часто приписують замкнутість і територіальність. Ліберали різних країн теж погано ставляться до зовнішніх втручань у те, що вони вважають «своїм». Зверніть увагу як агресивно виборці захищають недоторканність виборів від зовнішнього впливу. Викриття втручання однієї країни у виборчий процес іншої спричиняє шквал критики, агресії, перевибори або навіть доходить до революцій. Хіба виборці погодяться, щоб якась інша країна втручалася в процес прикриваючись альтруїстичними цілями?

Те ж і з кандидатами різного походження. У нас, наприклад, є вимога осілості. Тобто проживання в Україні протягом певної кількості років. Очевидно, чисто з моральних причин українець погано поставився б до того, що приїхав громадянин рандомної країни, отримав громадянство, вступив у партію й одразу взявся подаватись на вибори. Часто це не через якусь нетерпимість, а просто тому що іноземець не в курсі наших реалій і виборець вважає, що той не впорається або діятиме в особистих інтересах чи навіть інтересах своєї попередньої батьківщини.

Гляньмо ще дещо інакше. Як вже було сказано – у кожній країні формується певна система, а ця система формує колективну свідомість громадян. Крім того в них є індивідуальний досвід. Припустимо, людина живе в Україні більше 10 років, однак народилась, закінчувала школу та університет в іншій державі. Можливо, вона змогла добре вивчити і зрозуміти законодавчу основу освітньої сфери в Україні, однак щоб бачити і відчувати певні проблеми, а головне – знати їх причини та розуміти, чому реформи не працюють – треба мати досвід або навчання або роботи в українській освітній сфері.

У нас люблять накладати, порівнювати та зводити до спільного знаменника досвід різних країн, але я чесно вважаю, що причини, чому освіта в США стикається з кризою і чому кризу переживає українська освіта – різні. Відповідно і рішення – різні. Тому я також і вважаю, що вищі військові посади не можна отримати без військового досвіду, як це у нас, на жаль, відбувається. Навіть при тому, що найбільший внесок в роботу вищих посадових осіб все одно робить бюрократичний апарат – його не можна назвати повноцінним замінником некомпетентних осіб на політичних посадах, зокрема тому, що вони надихають (спрямовують) роботу, а також можуть накласти вето або іншим чином перешкодити процесам, які є ефективними та раціональними, але невигідними в політичному плані (для виборця або людей, які можуть добитися звільнення «неугодного» з посади).

Власне, досвід і бекграунд мають відповідати займаній посаді і бути корисними для виконання функцій.

До речі, тут можна зачепити одразу і проблему мігрантів. Багато хто зазначав на каналах, що вони є небезпекою, загрозою титульній нації і т.д. Але потрібно розуміти ЧОМУ виникла така думка, а не просто казати «мігранти - добре» або «мігранти - погано».

Фактично – це дві проблеми:

1. Проблема політичної організації (як організувати співіснування без перекосів на користь когось)
2. Проблема майбутніх поколінь (виїзд великої кількості людей з менш розвинених країн – погіршує ситуацію там і ускладнює взаємодію в майбутньому. Дивіться за аналогією до нашого «відтоку умів» та «відтоку робочої сили», що зменшує шанси держави на розвиток та участь в світових процесах на адекватному рівні)

Потреби людей з різним бекграундом і вихованням – неоднакові. Що більша мішанина утворюється в країні – то складніше знайти політичний баланс між потребами окремих груп. Вони можуть суперечити одне одному, а зміни, впроваджені відносно однієї групи (навіть з метою її асиміляції) неодмінно впливають на іншу/інші.

Крім того масовий виїзд людей з країни спричиняє в ній кадровий голод і зниження потенціалу. Відповідно, країни з низьким рівнем життя, вірогідно матимуть ще нижчий рівень життя порівняно з тими, що зараз мають високий (можете сприймати як «бідні стають біднішими, а багаті - багатіють»). Кількість мігрантів насправді достатня для того, щоб здійснити в тій чи іншій країні (на батьківщині) відповідні реформи, однак є фактори які цьому перешкоджають: від реальної загрози масових вбивств для придушення неурядових рухів і до простого небажання що-небудь робити.

В плані вирішення питання імпонує ідея розширеної мережі представництв і філіалів, для роботи з людьми на місцях, без вивезення їх до іншої країни плюс стимуляція мігрантів повертатися після отримання освіти (зі створенням умов для кар’єрного зростання у своїй країні). Однак це радше тема для окремої серії дописів.

Отож ми до чого дійшли. Є багато факторів, які спричиняють те, що меритократія в умовах великої кількості держав могла б впроваджуватися перш за все на національному рівні. На міжнаціональному – це поки про міжнародні організації. Тут, думаю, ніхто не заперечить, що вони вже давно формуються навіть не за демократичними принципами.

Як раціональність так і гідність можуть бути притаманними різним націям, але бекграунд індивідів та колективні потреби є дуже різними для кожної нації, відтак деяке обмеження є необхідним для професійного виконання обов’язків та подальшого гармонійного розвитку. Це не питання любові або ненависті.

Подальше прогнозування вважаю поки що нераціональним, оскільки ніяк неможливо передбачити чи це призвело б до гармонійного розвитку різних держав, чи до об’єднання в одну. В будь-якому разі це питання не одного століття.

Я тут не часто ділюсь емоціями, але знаєте, дуже боляче, як чисто по-людськи, так і як волонтеру, коли хочеш побачити людину, зустрітися з нею вживу. А потім ви зустрічаєтесь.

На похороні цієї людини.

Тому донатьте, поширюйте збори і всяко допомагайте хлопцям і дівчатам на фронті, поки вони живі і можуть цю допомогу прийняти.

На жаль, там я вже не допоможу, хоча хотілося б всім і кожному і вчасно, але стараюся робити внесок, наскільки можливо. І, звісно, робитиму далі.

Ось вам навіть банка на Мавік здля 3ОШБ, на який вже більше місяця не можуть зібрати💔

https://send.monobank.ua/jar/6KuuNQ1Naq

💳Номер картки банки
5375 4112 0759 7555

Під час мітингу під КМДА затримали засновника благодійного фонду «Обійми» Романа Абрашина, який облив будівлю червоною фарбою.

Абрашин розповів, що він — волонтер, і кожен збір коштів з часом закривається все важче і важче. І, мовляв, у ньому породило злість те, як саме КМДА розподіляє видатки під час війни

🔸 hromadske | підписатися

Шкода, що на інших ресурсах, які я бачила, не висвітлили цитату, зате назвали людину "психічно хворою". Я не схвалюю псування будівель, бо, здається, на відмивання фасаду можуть спрямувати ще 100млн коштів платників податків. Водночас, легальні методи виявилися мало ефективними в питаннях бюджету. Навряд чи і ця акція матиме потрібний вплив. Але хотілося б підмітити, що проблема дійсно актуальна - збори закриваються складніше, аніж рік тому. Не буду вказувати нібито "винних": люди які "втомилися від війни", рівень безробіття чи ті, хто виїхав за кордон чи ще хто-небудь. Це не має значення. Але, що має значення - так це те, що якщо громадянське суспільство не справляється в корисних і потрібних напрямках, то держава має піти назустріч, допомогти, або принаймні, обґрунтовано пояснити, чому "ні", а не намагатися зам'яти і придушити.

Писала для вас довгочит. Потім зрозуміла, що пишу його вручну замість на ноуті. Reject modernity, embrace tradition😁

Що ж, спробуємо підняти тему рівності статей.

Але спершу розберемо, що ховається за словом «рівність». Щонайменше тому, що тут уже неодноразово були статті на тему «рівності не існує», а значить ми говоримо не про те, що люди однакові. Що уявляємо під рівністю? Ті, хто взагалі в неї вірить, бачить, неочікувано, різні ситуації. Хтось уявляє квоту 50% жінок і 50% чоловіків на певних посадах. Інший уявляє, що всі жінки та чоловіки біологічно є рівними і вся різниця, що між ними існує – соціальна і її треба ліквідувати. У третього ще якесь інше бачення.

Але я знову візьму за основу юридичне значення, де рівність – не між, а перед (законом). Ого, які доісторичні статті ми викликаємо з глибин Всесвіту.

І уже це діло будемо розкручувати. Рівність перед законом передбачає, що жінка і чоловік знаходяться на рівних. Відверто, у нас цього немає. Останнім часом (а в деяких галузях – традиційно) жінка має більше пільг. Одразу згадуємо строкову службу та мобілізацію. Більш детально поговоримо в окремій частині.

Ця законодавча муть радше заважає встановленню рівності, ніж сприяє. З одного боку у чоловіків виникає резонне запитання, чого у нас рівність, якщо жінка має більше пільг. З іншого боку, пільги, насправді, роблять жінкам ведмежу послугу (потім я ще згадаю той прикол, що через поблажки при перевірках, жінок частіше використовує ворог).

Переходимо на неформальний рівень. Саме тут виявляються наслідки (і причини теж).

У нас є велика проблема з тим, що багато публічних матеріалів замість закликати до спроби зрозуміти іншу людину – каже сконцентруватися на собі і якщо щось не так – просто піти. Тому ми займемося саме розумінням сторін.

Будемо скакати між чоловічим поглядом і жіночим. Без цього ніяк.

У чоловіка, коли він дивиться на винятково жіночі пільги виникає думка: «заждіть, а чого це я, хлопець, який відслужив/служить, який добивається в цьому житті всього сам, здобуває авторитет, працює, щоб забезпечити себе і сім’ю, маю вважати рівною якусь дівку, яка освіту і роботу отримала через батьків, а після початку повномасштабної лівнула в ТрО Мюнхена?»

У жінки з іншого боку є своя думка: «я спробувала добитися того, що сама хотіла, але мені постійно казали, що то не жіноча справа, з мене насміхалися і розповідали, що жінка може або жити за правилом трьох К, або бути повією, мене не взяли працювати на нормальних умовах ніде, крім фірми батьків. Чого ви від мене очікували?»

Звісно, це не покриває всі ситуації. Звернемо увагу на те, що не всі чоловіки однаково успішні і можуть щось заганяти. Так само і не всі жінки успішні. Тобто і в межах своєї статі вони займають різні рівні. Не всі чоловіки – гвалтівники, але не всі – генії-винахідники. Не всі жінки – меркантильні зрадниці, але не всі жінки – виняткові науковиці, воїни чи політики.

От просто воно так є.

Однак неформальна рівність – це і не про однаковість доль. Я б сказала, що це радше про однакову силу слова і дії. Тобто, слова та дії чоловіка і жінки сприймаються з однаковою серйозністю Якщо він/вона демонструє себе як людину, на яку можна розраховувати, то це одне, якщо ж він/вона веде себе як підлу мерзоту, ну то це зовсім інша справа. Це не питання статі.

Сама ідея рівності заради рівності, емансипації заради емансипації…ну…Я її не розумію.

Фактично, вона висуває два аргументи: гуманізм і підвищення рівня людського потенціалу (йдеться про економічний показник). Як на мене, то гуманізмом тут і не пахне, бо як вже було сказано, люди завідомо не досягають одного і того ж результату навіть за рахунок однакових дій. Відповідно, сказати умовній дитині «вчися на цій спеціальності – будеш як той той успішний ноунейм» - брехня, результат буде різний. Ну але коли людина думає, що має бути рівність, а рівність не настає, хоча декларується, настає що? Невдоволення, обурення, бунт.

Мені здається, обіцяти всім рівність і успішний успіх – це годувати брехнею. До того ж ми бачимо, що в кожного своє уявлення про успіх і щастя не пов’язане напряму з наявністю ТНК у власності.
Тому, коли я бачу десь (а ще стикаюся особисто) з неприйняттям свідомого вибору людини бути, скажем, вівчарем на полонині, замість юристом з профілем господарське право; або ж багатодітною мамою замість кар’єристки – я не розумію приколу. Хоча, якщо чесно, вважаю, що в сучасних реаліях жінка повинна бути в змозі забезпечити сім’ю, як мінімум, на випадок смерті або інвалідності чоловіка, інакше ми зіткнемося з тим, що скалічених чоловіків просто кинуть, бо вони більше не приносять досить грошей.

Питання в тому, що якщо ми вже говоримо про емансипацію, то вона має бути свідома – «для чогось». У людини має бути мета. Для багатьох сфер достатньо мотивації «я вмію це робити і хочу заробляти гроші». Ну от як людина вміє шити одяг і йде цим займатися для заробітку. Для інших сфер – необхідно дещо більше.

Зокрема, для публічної діяльності. Ні, людина не має стати народним депутатом для того, щоб була галочка, що в Раді достатньо жінок. Людина має стати депутатом, бо вона справді хоче щось здійснити.

Коли в людини є реальна мотивація, то вона для цього щось робить РОКАМИ, а не раптом з’являється нізвідки і така: «ей, ало, пустіть рішеня приймати!!!». Навіть якщо вона не працює на посаді помічника депутата, щоб стати депутатом, вона: подає петиції, займається активізмом, робить проекти, іншим чином намагається в міру можливостей вплинути на життя спільноти.

Так, людині треба забезпечити, щоб вона могла скористатися можливостями, але ніхто її насправді не примусить бути компетентним фахівцем. Деякі галузі традиційно більш жіночі, інші – більш чоловічі, но ми ж не тягнемо чоловіків в акушерство, вишивання і подібне по квотах. А в публічній сфері останнім часом є якась тенденція гратися в рівність, яка насправді не рівність. Окремі сили чисто виїжджають на залученні жінок і, логічно, що жінки йдуть туди, де їм створюють менше перешкод.
Для людини нормально обирати шлях найменшого опору.

Водночас, в інших організаціях жінкам навпаки складніше отримати визнання. Я вважаю це великим прорахунком, бо жінки зараз якраз добре впливають на інших жінок. Часто слово іншої жінки, яка «розуміє» значить більше, ніж слово чоловіка, який може сприйматися як «ворог». А потім з’являються питання, чому більшість жінок – за лібералізм. Ну бо людина не може йти туди, де в неї за концепцією немає права зайняти те місце, яке вона хоче. Хто буде в політичому дискурсі обстоювати позицію, за якою не має права висловлюватися в цьому самому політичному дискурсі?

Накладка, колізія, суперечність…

Але менше з тим, коли когось проштовхують для виконання плану з рівності, без належної підготовки – далеко не факт, що людина буде компетентна.

І тоді стається що?

Підтверджується стереотип, що жінкам в тій галузі не місце.

Якщо ви зібралися когось емансипувати, то перевірте, що суб’єкт хоче цієї емансипації і може її стягнути, а не зробити гірше. Дайте можливість долучитися нормально, а не все й одразу.

До речі, раз ми вже говоримо про поблажки. Треба відрізняти їх від пристосувань.

Пільги/поблажки є як формальні, так і неформальні, вони фактично звільняють людину від потреби вчиняти деякі дії, або створюють їй більш сприятливі умови порівняно з іншими. Вони можуть бути застосовані щодо людей, для яких неможливо здійснити пристосування і фактично є компенсацією за те, що людині ніяк неможливо зарадити. Втім, вони часто використовуються не за призначенням, а для заміщення пристосувань (замість того, щоб сприяти інтеграції в суспільство, ми просто виплачуємо суму або ставимося до людини з більшою жалістю і співчуттям).

Приклади пільг/поблажок:

- Звільнення від оплати товарів/послуг (в принципі можуть бути запроваджені стосовно деяких людей, але не так, щоб здорова самостійна людина могла просто жити на дотації, ні за що не платити і нічого не робити)
- Зниження вимог при однакових можливостях (зниження прохідного балу, щоб представники корінних народів могли скласти іспит – реальний кейс Чехії, до речі)
- Створення більш сприятливих умов для тих, кого «не вистачає» (гендерні квоти).

Пристосування – це створення умов, щоб людина могла здійснювати нормальну діяльність, розвиватися і стати самостійним повноцінним індивідом навіть за умови, коли в неї є певні особливі потреби (ні, суспільство не зможе, принаймні, на нинішньому етапі, позбутися випадків інвалідності, адже навіть якщо якось добитися відсутності вроджених патологій, все ще є набута інвалідність, яку ми зараз, у зв’язку з війною, постійно бачимо). Пристосування покликані зробити так, щоб людина максимально сама могла про себе потурбуватися (або заробити грошей на піклувальника) і не залежала від жалості й настрою інших.

Приклади пристосувань:

- Створення матеріалів шрифтом Брайля для сліпих людей/якісне викладання жестовою мовою для глухих
- Організація інклюзивних просторів для людей на візках, людей з колясками (ну от адекватні пандуси, знижені бордюри)
- Створення навчальних/робочих умов для матерів/батьків (у деяких навчальних закладах та на робочих місцях уже є пристосування, щоб люди могли залишити дітей під наглядом або навіть тримати поряд з робочим місцем. Те саме стосується пет-френдлі просторів, де можна привести тварину, щоб вона не сумувала вдома).

Далі можете доповнити власними прикладами. В принципі, як одне, так й інше не спрямовано на шкоду, але пільги - дуже неоднозначний інструмент, вони мали б вводитись тоді, коли пристосування неможливі або недоцільні з певних причин (як от у нас війна і ресурси мають бути перш за все спрямовані на фронт).

Зробимо невелику політичну паузу між розмовами про статеву рівність. Про що там гуде весь інтернет? Про зерновий конфлікт.

Одні кричать, що поляки нам тепер вороги, другі кажуть, що то передвиборча кампанія і після виборів все вляжеться, треті кажуть, що це українці зажрались і мають сидіти тихо.

Так, наче ми досі не зрозуміли, вибори, не вибори – а кожна країна буде відстоювати свої власні інтереси, намагатися вижити і т.д. Ну це просто так є і казати, що хтось нам щось повинен, бо ми гинемо – не зовсім правильно. Може, морально – так, але ніхто на геополітичному рівні на гуманність зараз не дивиться.

Але те, що нам ніхто нічого не повинен – не значить, що ми не маємо права відстоювати свої інтереси як на фронті, так і в політиці.

Не буду тут розбирати, хто правий, а хто винен. Це не ситуація «чорне/біле, добро/зло». Однак не розумію людей, які панікують і звинувачують Україну.

У нас проблеми з важкою промисловістю, відверто. Добре, що ми хоч маємо агропродукцію, щоб її експортувати. Це наша важлива сфера інтересів. Нам її обмежили через причини, які нам можуть здаватися необ’єктивними, але резонні для іншої сторони.

Що зробила Україна?

Ми почали погрожувати зброєю? Можливо, терактами? Почали істеричний шантаж?
Та ні. Україна спершу спробувала домовитися. Звернулася і до Єврокомісії. Коли нічого не вийшло, ВІДКРИТО попередила про подання позову СОТ. Це ЗАКОННИЙ юридичний інструмент для вирішення спору. Ми маємо на нього право, позаяк, як одна особа, так і держава, не може бути позбавлена засобів юридичного захисту і доступу до суду.

Натомість, ми побачили вкрай негативну реакцію, звинувачення в ескалації та попередження, що у відповідь на наші законні дії буде введено ще більше обмежень. Це, на жаль, вказує на те, що інші країни, не лише росія, не зацікавлені в застосуванні власних інституцій і справедливому вирішенні спорів. Від нас очікувалося смиренне прийняття умов під загрозою їх погіршення («приймайте це, бо можемо зробити вам гірше»).

Звісно, все вказане вище не значить починати істерити і підштовхувати кого-небудь до ірраціональних рішень, які вже дійсно можуть нам зашкодити. Однак, не звинувачуйте Україну даремно, як наче наша держава не має ніяких геополітичних прав до завершення війни. Ми не знаємо, скільки вона буде і якого лайна нам зможуть навішати, якщо на все погоджуватись.

Нагадую, коли впускаєш когось у свій простір, він там буде наводити лад на свій розсуд доти, доки не скажеш «досить». Така реальність життя.

Оце от важлива порада. Я знаю уже кількох військових, у яких слух на війні або погіршився, або взагалі відбулася його втрата. Шкода, що цивільні у прифронтовій зоні не мають адекватних засобів захисту від гучних звуків.
Втрата слуху це максимально гидка річ. Гудіння у вухах - ще більш. Воно просто бере і перекриває зовнішні звуки. Я через це навіть тест для підбору апаратів не можу нормально здати, бо не розумію, чи звук ззовні чи всередині. Крім того це постійний стрес, неможливість нормально спілкуватися (як наслідок - соціальна ізоляція), проблеми з пошуком роботи і я взагалі іноді думаю, що краще б у мене не було руки чи ноги, але був нормальний слух. Хоч так і не можна казати.
Тож якщо у вас є можливість не отримати інвалідність по слуху через війну - не отримуйте її

Тут буде дійсно важлива стаття про слух, його захист та втрату.

Це не жарти і не примхи, будинок частково глухим, отримати постійний тінітус з безкінечним звуком "іііііііі" в вухах - повний треш.

Не робіть помилок та користуйтеся засобами захисту слуху.

https://telegra.ph/Ukraina-p%D1%96slya-peremogi---kraina-gluhih-09-17

Американський піхотинець

Що ж, продовжимо за рівність і права людини (тм). Вважаю, що лізти в особисті стосунки людей, щоб вони відповідали якомусь стандарту – не варто. Є дуже багато видів і форм взаємодії.

Навіть в умовах окремо взятої пари чоловіка і жінки, у них можуть бути стосунки від жорсткого домінування чоловіка до жорсткого домінування жінки. Питання лише в добровільності. Привіт, тема домашнього насильства, ми будемо розглядати тебе не однобоко.

Для цього нам потрібно згадати про рівність ваги слова, про яку було сказано в першій частині. Якщо до вас звертається людина і каже, що з неї знущаються або роблять щось небезпечне, то сприйми ці слова серйозно (але без емоційного включення). У мене самої багато разів була ситуація, коли потрібно було звернутися по реальну допомогу, але всім було начхати або взагалі на словах – підтримка і розуміння, а за спиною – намагання задавити.

Одна з причин чого я погано чую і чого думала, що проблеми зі слухом апріорі визначають мене як людину, що заслуговує гіршого ставлення. Панове підписники, які сказали, що це не так, сподіваюся, ви це читаєте, бо я вам вдячна.

Єдине що, не розглядайте «серйозне ставлення» як якусь підставу втрутитися і почати когось захищати. Думаю, не треба пояснювати, що сказане може бути неправдою або правдою з елементом маніпуляції. Тому варто спитати людину, а що конкретно вона хоче, крім як висловитись.

Я бачила кілька випадків з публічним розголошенням домашнього насильства. Вони мають дуже сумнівний результат: багато шуму, ескалація, в розборки втягується багато людей (які взагалі не в темі), купа емоцій і т.д. Якщо розголошенням займається людина, яка реально стала жертвою, то вона отримує ще додатковий стрес, оскільки кожен пхається зі своєю думкою, яка варіюється від повної підтримки і до «хайпуєш, плєсєнь?». Ну а далі – психолог, антидепресанти і т.д.

Індивідуальне, але серйозне сприйняття в цьому плані виглядає краще та реалістичніше, бо задача – вирішити проблему з найменшою витратою ресурсів і за найменшу кількість кроків. Взагалі, багато з нас звикли ставитися до новин про домашнє насильство легковажно і навіть дещо скептично («самі розберуться»), але я вважаю цю тему недооціненою. Ця тема постійно спливає у стрічках новин, те, що на насильство дивляться крізь пальці - призводить до публічного розголошення, а публічне розголошення тягне зміну суспільної думки і збільшує психологічну прірву між чоловіками і жінками (напр. жінки уникають стосунків з чоловіками, чоловіки сприймаються як вороги). А це все впливає опосередковано і на демографію.

Зрештою, навіть якщо ми маємо справу з брехливим звинуваченням – буде краще, якщо це розкриється, ніж ви (і, скоріш за все – багато інших людей) помилково вважатимете когось негідником. Якби справи щодо домашнього насильства вирішувались раціонально і послідовно – нікому б і не спало на думку хайпувати на цьому.

До речі, у цій статті тема насильства зумисне подається без прив’язки до статі. Якщо жінка приходить і каже, що чоловік її б’є, то це точно те саме, що і навпаки. Так, чоловік зазвичай сильніше, так, він в більшості випадків здатен знерухомити жінку, але не кожен вважає це морально допустимим (і правильно) плюс ми іноді недооцінюємо жінок з сокирами. Ну тобто мені здається, що жінка може нанести чоловіку не менше шкоди, ніж чоловік жінці і єдиний спосіб все це діло порішати – це бути відкритим до людини поки справа не дійшла до кривавих розборок і здатним надати спокійну зважену реакцію.

Випадки насильства в сім’ї призначені для вирішення проблеми, а не для клікбейтних новин в мережі. Не бачу проблем, щоб жінки і чоловіки користувалися в цьому плані однаковим захистом. І це все не про гуманізм, а звичайну раціональність.