Авторство вирішило стати домінуючою особистістю і змушує писати щодня й багато, але сьогодні я до вас у справі, а саме – поглянемо на питання ефективного виживання у складних умовах.

Маю на увазі щось типу «психологічної боєздатності». Відверто, ми живемо у складних умовах і я дедалі більше помічаю (і не тільки я, а я соцопитування та дослідження – теж), як війна впливає на цивільних:

- Підвищення рівня алкоголізму/наркоманії та споживання алкоголю на одну людину;
- Погіршення сну та ритму життя загалом (вигорання, втома)
- Підвищення рівня стресу та, як наслідок – серцево-судинних захворювань, інсультів психічної нестабільності (якщо ми ігноруємо або не помічаємо стрес – він переходить у фізичну площину і впливає на організм)
- Депресія, апатія, суїцидальні думки

Депресію та апатію, до речі, ми уже вчимось долати, а ось з рівнем тривоги й стресу ситуація інша. Якщо раніше в основному бачила як люди під час обстрілів Києва ховаються у себе в коридорі, то зараз більше почали ходити до метро та інших укриттів. Спостерігаю навіть такий феномен, що люди приходять ввечері до метро і сплять там навіть якщо тривоги немає (не те, щоб поганий вибір, бо дозволяє виспатись, не прокидаючись вночі щоб перейти в укриття). Нам природно страшніше, коли ми бачимо та чуємо вибухи й останнім часом обстріли саме такі: з одного кінця Києва чутно, що діється на іншому. Плюс у мережі одразу повідомлення типу: «Київ – гучно».

І навіть якщо здається, що це не турбує конкретно вас, ви не панікуєте і не починаєте інстинктивно тікати – цей стрес відкладається на рівні фізіології.

У чому суть? Звісно, у росії навряд чи була така мета з самого початку, бо планувалося ж захопити «Київ за 3 дні», потім, деякий час явно була тактика залякування та деморалізації шляхом регулярних обстрілів (пам’ятаєте ці дописи на кшталт «дивно, понеділок, а масованого обстрілу – немає»?) але зараз – дуже вірогідно йде тактика виснаження. Ми звикли до регулярних обстрілів, але до хаотичних звикнути складніше. Це не про мораль, крім моралі у нас ще тіло є і воно теж багато вирішує.

Розумію, що таке порівняння може здатись болісним, але це щось на кшталт великої в’язниці, де наглядач використовує жорстокі методи. Коли їжу приносять в один і той же час і допити теж відбуваються регулярно з певною періодичністю – людина встигає пристосуватись та навіть визначити: скільки пройшло днів, який час доби, її біоритми трохи коригуються, щоб зробити існування легшим. Однак, коли усе відбувається хаотично, коли можуть кілка днів не годувати, а тоді почати кидати їжу кожні дві години, а бити у випадковий час і незрозумілим способом (наприклад, спершу забираючи кожного по черзі, а тоді раптом одну людину кілька разів поспіль, тоді кількох по черзі і ніхто не може зрозуміти, хто буде наступним і що з ним трапиться) – адаптація не працює. Починаються не лише психічні, але й фізіологічні проблеми.

І, насправді, це б’є по людині навіть сильніше, якщо у неї начебто є свобода і нормальне життя. Коли людині просто погано, але іноді буває гірше – відбуваються глибинні зміни, а коли гойдалки між «я сьогодні в ресторані святкував День Народження» і «бляха, ресторан, де я святкував День Народження – розбомбили» - є більший діапазон, людина не припиняє відчувати.

В результаті що? Слабший імунітет, більше хвороб, менша фізична та психічна витривалість, потенційні ризики передчасної смерті від вад серця (це прям особливо). Таким чином фраза «більше не буде таких мобіків як у 22 році» стає ще трагічнішою, бо ж йдеться не тільки про рівень мотивації, але й про рівень сили та здоров’я з яким людина приходить.

Ефект від цього якраз посилюється дипломатією:

- Зневажливе ставлення на перемовинах
- Створення враження, що якщо ти «маленький», то не маєш ніяких прав і за тебе все вирішать (на жаль, цею логікою послуговуються зараз і штати, влаштовуючи психологічні нападки на всіх підряд, називаючи, наприклад, канадців «нерівноцінною нацією»)
- Створення відчуття безнадійності боротьби
- Затягування перемовин і тим самим створення невизначеності
- Нападки уже і на ЄС, на тему того, що як це вони сміють заступатись за Україну

Так, на жаль, абсолютно точно і безперечно, що відсутність політичної ізоляції грає росії на руку, бо вона це використовує не для миру, а для просування власних позицій. Це може створити реальну атмосферу відчаю і викликати думки, що от навіть якщо зараз настане перемир’я, то нас або за 1-2 раунди виборів повернуть у 2013 рік, тільки гірше, або знову нападуть і доб’ють.

Важливо, звісно, те, що ці варіанти – реалістичні.

Ми розумом усвідомлюємо, що так може бути.

Однак, що важливо: нам не можна дозволити змусити себе повірити, що ми слабкі. Це прям табу, якщо хочемо вижити.

І тут складність: а як? Самозапевнення на кшталт «ні, я не слабкий» - не працює, адже навпаки, концентрує на темі та змушує підключати логіку аби довести свою спроможність. Це не лікує, це виснажує. Це як ходити весь день і повторювати «сьогодні я не помру», але не знати цього точно, адже неможливо передбачити смерть.

Єдиної відповіді на це немає. Є лише експериментальна: вивчати самого себе і свою особистість, досліджувати, що може емоційно допомагати конкретно вам (повністю розумію ваше потенційне небажання жити, тому й не можу примусити чи порадити, лише сказати про таку можливість та її переваги на державному рівні, бо здоровий громадянин у воєнний час – це все ж краще, ніж хворий). Важливо концентруватись не на здобутті якоїсь уявної «сили» і навіть не на тренуванні психіки, а саме знайти те, що наповнює вас життям (не ресурсом, а саме відчуттям типу «я живий, файно є»), при цьому не завдаючи шкоди, як то алкоголь.

З того, що конкретно я перевіряла для себе (я не психолог, медичної освіти не маю, я це суто вигадала з нуля самостійно):

- Письмо. Відверто, чим гірше було морально – тим більше я писала, хоч у сюжетному плані книжка відношення до війни не має.
- Вигул. Сходити 5 хв за кавою і назад в будь-яку погоду – несподівано допомагає.
- Спостереження за світом. Не ідентифікую себе як щось окреме від світу бтв. Дивишся на ліхтарі, на кущі, висаджені вздовж тротуару, голуби собі бродять. Тут складно пояснити раціонально, але суть в тому, щоб просто «зчитувати» реальність. Протилежне до цього – знайти безпечне місце і орієнтуватись у ньому без зору і слуху – це теж доволі терапевтична практика.
- Опрацювання психічної травми через фізіологію. Оскільки у нас уже рідко травма виявляється через емоції (бо її забагато, лол), до того ж, вона – колективна, - її майже нереально проговорити. Однак можна допомогти через фізичне відчуття. Знаєте цей прикол, що люди часто краще засинають під важкою ковдрою? Дехто ще вважає, що можна пережити емоційний біль шляхом його перетворення на фізичний – я чесно вважаю це безглуздим, бо якщо вам уже погано, то у вас приглушене сприйняття негативних відчуттів і варто йти від зворотного. Тобто, якщо ви звикли до того, що «боляче і погано», то треба створювати фізично безпечний простір та дотик. Якщо ви звикли до того, що вас хтось вдаряє і це знову станеться – для вас не буде нічого нового, але якщо взаємодія буде обережна, скоріш направлена на створення відчуття «я існую» - то це буде великий контраст. Вийти листя почіпати, кота погладити, перевірити, що дерево все ще тверде – несподівано може допомогти.

Що є антонімом до смерті? Не боротьба, не сила і навіть не відсутність страху смерті, а життя. І так, у вас може виникнути логічне запитання: «Для чого це все?». Ну в першу чергу для вас самих, по-друге, для України – їй потрібні здорові, життєздатні люди. Чи має це сенс на рівні однієї єдиної, уже травмованої людини, котра навіть не виділяється з натовпу? Дерева, часто, серед інших дерев, теж не виділяються, але вони потрібні. У мене в саду була стара облуплена яблуня, яка родила дивні, не дуже смачні яблука. Два роки тому її звалила буря. Знаєте, що сталось? Вишні просто без причини почали ламатись і гинути, сонце спалило порічки і малинник вмер. Зате черешня знову відростила гілку в зоні доступу.

Та й таке… експериментуєм, живем.

*Три дописи вище - читати треба разом. Це один розділений

Дякую Службі безпеки, особисто генералу Малюку, також усім, хто був задіяний в операції. Готували операцію більш ніж півтора року. Планування, організація, усі деталі були ідеально підготовлені. Можна сказати впевнено, що це абсолютно унікальна операція. 

Найцікавіше – і вже зараз це можна говорити публічно – «офіс» нашої операції на території Росії знаходився безпосередньо поруч з управлінням ФСБ Росії в одній з їхніх областей. 

Загалом в операції було використано 117 дронів. І відповідна кількість операторів дронів працювала. Уражено 34 відсотки стратегічних носіїв крилатих ракет на аеродромах базування. Діяли наші люди на території різних російських регіонів – у трьох часових поясах. І наших людей напередодні операції з території Росії вивели, зараз вони в безпеці – ті, хто нам допомагав. 

Слава Україні!

Знаєте що думаю: авторське право, право інтелектуальної власності - це страшно. Воно мене лякає більше, ніж складне право і законодавство на кшталт податкового або господарського. В авторському праві замішані глибокі людські емоції та переживання і дуже круто, якщо в процесі автори не вбивають одне одного