Необільшовики опускаються до звичайного піратства.

Як повідомляється, ворог захопив цивільне судно "Сапфір", на якому наразі перебувають орки та умбарці. Керівник зграї наразі виконує функції командування, а екіпаж тримають "під дулами"...

Зворення до кримчан: ставайте каперами на службі Української Держави! Захоплюйте ординські кораблі та передавайте їх нам)

Вступив у дію Закон України "Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України". (далі - Закон)

Що варто знати:

1)Згідно зі ст. 1 цього Закону, громадяни України та інші особи, що перебувають в Україні на законних підставах (іноземні громадяни та особи громадянства), можуть брати участь у відсічі збройної агресії Росії та/або інших країн та отримати вогнепальну зброю і боєприпаси відповідно до порядку й вимог, передбаченим МВС України.
2) Згідно зі ст. 2 Закону правила поводження зі зброєю та завдання для цивільних осіб, що отримали вогнепальну зброю, здійснюється аналогічно як для військовослужбовців.
3)Якщо протягом 10-ти днів після відміни військового стану не здасте зброю - вас очікує кримінальна відповідальність
4)Власну зброю проти орків теж можна використовувати. Це дозволяє ст. 4 Закону
5)Звичайно-ж, згідно ст.5 цього Закону - жодної відповідальності за вбитого вами орка - ви не отримаєте.
6) Діє на ВСІЙ території України в її суверенних кордонах.

Вдалого полювання;)

Трохи про переговори.

Насправді, переговори потірбні, при чому такі, як пройшли в Анталії. Банально тому, що вони пройшли на рівних - глава МЗС із главою МЗС.

Дехто може повважати, що готовність піти на переговори означає готовність до капітуляції або визнання скрутного становища.

Війна сама по собі скрутне становище. Переговори ж дають змогу зробити кілька речей:

1. Демонстрація. Сторони таким чином показують, що начебто готові мирно вирішувати конфлікт. Переговори - це процес, не завжди результат.

2. Інформація. Під час переговорів сторони можуть встановити на якому етапі вони знаходяться: чи виділяються ролі переможець-переможений, чи змінюються вимоги, чи змінюється вигляд, формат, склад делегацій. Оскільки, крім вербальних сигналів, людина завжди подає невербальні, то під час переговорів кожна зі сторін може отримати інформацію, чи опонент блефує або чи збігаються його слова з його реальною здатністю їх виконати.

3. Контакт. Важливо розуміти, наскільки опонент контактує з реальністю, знайти у його словах щось, що може свідчити проти нього, а також стежити за змінами. Якщо немає контакту - опоненти просто битимуться один об одного, поки один не переможе. Нам потрібно знищити ворога вщент, але переговори потрібні для того, щоб розуміти, де саме це "вщент" - повне фізичне винищення чи щось інше.

Ні для кого не секрет, що вісник мордору лавров буде транслювати його лінію на камеру, але важливо одне - перемовини пройшли на рівних, а наша делегація продемонструвала свою силу й те, що ні на міліметр не здасть інтересів України.

Домовленостей не вийшло, але почути про те, що наша делегація готова поговорити пізніше ще раз - було, насправді, приємно. По-перше, ми не пішли на поступки дурним вимогам кремля. По-друге, слово "потім" демонструє впевненість у тому, що це "потім" - настане, а також, впевненість у тому, що "потім" буде на нашу користь.

Нам здалося, що згадка про те, що доки нема демократичних рішень - Україна буде битися - показує, що фактично, або росія пізніше мала б прийняти наші умови чи наближені до них, або ж була просто вибита за кордони.

Перемовини були складними, цього і слід було очікувати. По факту, ні про що домовлено не було. Але це набагато краще, ніж якби в обмін на гуманітарний коридор з якогось міста було домовлено віддати його ворогу. Було набагато краще, ніж заморожування конфлікту, коли у нас орки стоять у передмісті Києва. Так само не можна давати їм перерву для перегрупування військ.

Незважаючи на попередні заяви одного карлика у Кремлі, сьогодні була заява і від російської сторони про можливу зустріч Зеленського з крихіткою цахесом.

Тобто, де-факто вони попри свої заяви, що нібито проводять "спецоперацію" проти незаконного управління Україною, визнають легітимність української влади. Хоча, напевно, зрозуміло, що зустріч дууууже малоймовірна, адже хуйло і своїх боїться, ще б він себе кудись везти дозволив.

Бачимо, що українська влада ретранслює погляди нації. Якби вона пішла на поступки - то сам народ би її скинув, бо ж вільними управляти раби не можуть.

Іншими словами - дипломатичний фрон тримається. Це чудово!

Слава Україні!

Колективна відповідальність — форма відповідальності, коли за діяння, вчинені одним або кількома членами групи несе відповідальність вся група загалом. Взагалі така відповідальність заборонена, але її однозначно треба застосовувати відносно русні.

Заборона певною мірою пов'язана з часом і державним устроєм. На той час поширеною була сильна влада, існував колоніалізм, тому казати, що якась група може критично вплинути на справи в державі було складно.

Проте саме через такі впливи і відбувалася подальша лібералізація і створення в Європі ліберальних демократій. Така форма правління передбачає активну участь громадян у житті держави.

Повернімося до русні.

Державний устрій цієї помийки - "змішана президентсько-парламентська федеративна республіка", там імітують вибори і всякі процеси, які мають бути у республік. Проте громадяни участі в цих процесах не брали. Не тому що зовсім не могли, а тому що їхньої волі не вистачало, щоб сказати: "так, досить робити ілюзію демократії, нам саме вона і потрібна". В основному через рівень життя, який плодить агресивних людей, котрі не маючи свого, підтримують загарбання чужого.

Люди, які нібито проти війни - або звалюють, або розповідають, як вони хотіли б щось зробити, але не можуть, або просто відмовляються з апеляцією до потреби зберегти робоче місце. Коротше кажучи, їх ні разу не тривожить, що за гасло "ні війні" вони втрачають роботу та місце навчання. Руснява інтелігенція - генії. Генії відмовок. "Ми не можемо знайти зв'язок з народом". Звичайно не можете, де ви були раніше? Тусувалися в закритих клубах?

Ніхто нічого в них не може. Як вони ще живі тоді і чому?

Вийти на мітинг вони не можуть. Організувати його теж не можуть. Та врешті-решт не можуть теракт влаштувати навіть. Кастровані, реально.
Але "нологі" платять, бо якщо не плотіть нологі - то настукають по голівці так само. Гроші ці, звісно, йдуть на війну.

У республіці, нехай і декларативній, народ відповідає за владу, а влада - за народ. Якщо народ сам допустив прихід цієї влади, промовчав, а тим більше - підтримав - то такий народ має нести колективну відповідальність. Так, жінки і діти теж. Як мінімум вони платитимуть репарації.

Питання колективної відповідальності треба переглянути, заборонене воно було для того, щоб не карати весь німецький народ, бо не було ясно хто за, хто проти, та й це б відновило реваншистські настрої. Зараз же є Інтернет і можна чудово побачити ботоферму в масштабах цілої держави, можна добре побачити, що всі всі винні, за винятком тих, хто перейшов служити в українській армії або організував реальну допомогу, попередньо покинувши росію. До того ж, росія застосовує колективну відповідальність щодо нас, заявляє, що тут уже всі озброєні, значить всі - бандерівці, значить всі - мішені, новонароджені діти включно. Згадаймо, що русня намагалася затравити в мережі молоду маму зі знищеного орками пологового в Маріуполі.

Морально ми вже всі зрозуміли, що треба робити з руснею, але це треба змінити і на міжнародному рівні, в міжнародному розумнні.

Сказати, що санкції вже торкнулися всіх простих людей - недалекоглядно. Санкції торкнулися лише споживачів тих послуг, яких половина росії в очі не бачила або не могла собі дозволити. Не повірите, але деякі дійсно раді санкціям, бо тепер не лише вони не зможуть полетіти в Париж через злидні, але й "той багатий син маминої подруги". І часто саме ці, обділені всім, люди набільше підтримують агресію.

Русня просто ненавидить тих, хто має більше.

Тож

Треба дозволити і застосувати колективну відповідальність щодо русні)

До минулого поста.

Ще один доказ у необхідності введення колективної відповідальності щодр орків.

"У процесі виконання бойового завдання я зрозумів, що метою є не військові об'єкти, а житлові будинки і мирні люди. Але злочинний наказ я виконав. Після бомбардування був збитий засобами ППО України", - заявив полонений льотчик

Москва поляже, а Золотоверхий Київ відновить свої почесні права.

Те, що ми бачимо, спостерігаючи за росією - агонія. Московити самі починають розуміти, що їх більшовицька недоімперія поляже через розв'язану ними війну. У той же час, навіть, під постійним звуком сирен, що сповіщають про небезпеку, Київ - квітне та налагоджує зв'язки.

Слід розуміти, що сьогоднішня російфська федерація - не є ані тим радянським союзом, а ні російською імперією, а виключно більшовицьким проектом, який у 1917 році був сформований більшовиками зі Левом Камєнівим на чолі. Це не є природнім, а виключно штучним геополітичним утворенням, яке, щоправда, існує вже більш ніж 100 років. На щастя, цьому проекту не вдалося реалізувати зрівняння цивілізаційно різних народів, хоч як він намагався це зробити.

Як ми можемо побачити, наразі це утворення тріщить по швам і все активніше наближається той час, коли воно припинить своє існування. Поневолені народи, що потерпають від самого існування, так званої, російської федерації, наразі мають історичний шанс здобути свої незалежні національні держави.

У суспільстві інших країн Москва втратила вплив на будь кого, окрім деяких зовсім маргінальних груп. Залишилося тільки деяким міжнародним організаціям припинити боятися та вважати росію частиною цивілізованого світу, адже ніколи вона такою не була, за винятком часів, коли західне прикордоння недоімперії було населене європейськими націями. Та й то, лише ці нації і створювали росії фасад цивілізованості. Кровні зв'язки Європи та росії згинули у 1918 році, причин вважати, що вони все ще існують - немає.

Звичайно, світ пасивно чекає на нашу перемогу, іноді надсилаючи нам допомогу. Проте, в культурному плані можна помітити, що роль та вплив росії знатно поступається впливу українському. Навіть олів'є перстав бути "руським салатом", натомість ставши салатом "країни, що знаходиться біля України" (в Греції) та "київським салатом" (в Іспанії). Дрібнички, що вказують на реальне ставлення людей.

Київ же продовжує виконувати свою історичну місію, бо несе очищення для всієї Землі. Своїм прикладом він демонструє, що, насправді, є справжніми цінностями. Духовність, братерство та сестринство, родина, самопожертва... Москва ж, впадаючи, показує свої цінності, притаманні для неї - агресія, егоцентризм, матеріалізм, пиха. Просто згадаймо, що вони визнали, що умисно цілилися у пологовий будинок.

Гріховне місто паде, а святий Золотоверхий, Другий Ієрусалім, Другий Константинополь, - займе своє місце. Місце сили та правди. Київ, місто, що поведе людство у нову еру, де не буде місця слабкості та брехні!

Поширюйте, ініціатива топ)

"Звичайно, Україна має право захищатись, але також є обов'язок бути розсудливими, щоб побачити, коли здатись..." - німецький "філософ" Ріхард Давід Прехт

У цій фразі зараз дуже багато того, що ми можемо чітко бачити у філософії...не лише Німеччини. "Звісно, ми маємо щось зробити, але треба бути розсудливим, щоб не спровокувати росію".

На щастя, це не стосується всього суспільства всіх країн. Приватні компанії роблять надзвичайний внесок, звичайні люди роблять надзвичайний внесок.

Проте, справді, де та межа, на якій ми маємо здатися? Подумайте. Цікаво, чи наші думки збігаються.

Але спершу кілька слів.

Ви якось думали про градацію рабства? Наприклад, в контексті теперішньої війни.

1. Погроза або вербальний вплив. Це перша стадія. Якщо людину можна змусити підкоритися злочинному наказу просто словами - то нема сенсу тратити ресурс.

2. Фізичний вплив. У нашому випадку - напад. Якщо людину можна підкорити демонстрацією того, що ти сильний і можеш вдарити - то надалі можна використовувати цей спосіб.

3. Психологічний і фізичний вплив. Це вже складніше, але якщо людину можна підкорити фізичним примусом та впливом на психіку - то це і буде верхня межа зусиль противника.

Далі можна сказати - градація методів. Якщо люди підкорилися після розстрілу мирної демонстрації - до них застосовуватимуть цей метод.

Якщо люди підкорилися після розстрілу пологового будинку - це буде методом примусу.

Якщо люди підкорилися після розстрілу колони жінок і дітей - це буде методом впливу.

Якщо люди підкорилися після застосування коврового бомбардування - це буде засобом противника надалі.

Якщо люди підкорилися після хімічної атаки - це буде допустимо щодо них і в майбутньому.

Умовно, чим більші страждання витримують люди - тим вищою є межа знущання над ними.

Залежно на якому етапі люди припиняють боротися - всі пройдені до цього засоби впливу зберігатимуться в арсеналі ворога. Люди ніби кажуть: "ось те, що ви робили до цього - прийнятно, але цього ми витримати не можемо".

Тож все, що було до того, ворог ніби може використовувати. І він використовуватиме. З надзвичайною жорстокістю. Використовуватиме доти, доки ця межа не підніметься до першого пункту.

Тобто, допоки не буде повністю зламана будь-яка воля.

Схоже, дехто вже згоден на це і вважає, що це правильно. Більш того, намагається схилити нас до такої ж думки. На щастя, це не громадяни України.

Здаватися треба або на першому етапі, або ніколи. Топу що не можна бути трішки рабом, на половину рабом чи на 2/3 рабом.

Ти або раб, або не раб. Так само як і свобода або є, або її немає.

І якщо обираєш шлях боротьби, то йди ним до кінця.

Україна обрала його.

Тож у нас немає іншого варіанту, крім перемоги і відповідь на питання "коли здатися?" - "ніколи".

Противник атакує мирне населення, це терор і залякування. Проте також це атака на нашу армію.

русня не в змозі впоратися із ЗСУ та навіть наполовину озброєною теробороною, тому атакує цивільних. Так вона може створити дві ілюзії:

1. Армія безсила, не може захистити людей. Так можна не просто налякати населення, що його можуть повбивати, а створити враження, що військові ніяк не можуть цьому запобігти. Тобто або армія надто слабка, або просто неспроможна бути в потрібний момент у потрібному місці. Навряд чи це мета рядових ванюшек яким просто весело розстрілювати всіх підряд, поки їх самих не перетворять на хороших рускіх, але на вищих ієрархічних рівнях така психологічна ціль є.

2. Армія безсила, на наших очах розстрілюють цивільних, а ми нічого не можемо вдіяти. Дизмораль серед військових. Зрозуміло що смерть ворога особливої шкоди солдату не нанесе, адже він його сприймає як мішень, а в нашому випадку ще й люто ненавидить. Водночас смерть тих, кого армія покликана захищати, може значно вплинути на стан. Бо як же так, що війська були там, тримали оборону, але людей все одно вбили.

Нам потрібно зважати на це і якщо раптом противник вирішить акцентувати увагу на цьому моменті - не піддатися.

Зрештою це війна, у підлості ворога винен лише ворог.

Варто завжди пам'ятати, що наші Збройні Сили, наша тероборона роблять все, що в їх силах і навіть більше. Люди, на щастя, не залишаються сторонніми глядачами, в оточеному Маріуполі населення, незважаючи на катастрофічний стан свого існування, підтримує захисників.

Те ж спостерігається всюди, навіть на територіях, де тимчасово розмістився ворог. Це чудово, адже населення чітко бачить, хто його нищить.

Тепер до військових. Сподіваємося, що всі ви розумієте, що війна - така штука, де життя особливо нетривке, тим більш, якщо це життя непідготовленої людини, і вберегти всіх людей було б неможливо. Ні в якому разі не піддавайтеся на дизмораль. Зараз вся нація єдина як ніколи, вона бачить ворога і тому ніхто зі своїх не буде для неї таким, що зробив недостатньо.

Зрештою ми переможемо і тоді з поваги і на пам'ять тих, хто загинув, у вільній могутній Україні виростимо багато гідних нащадків)

Про колективний захід

Останнім часом дуже розбирає злість на різні міжнародні організації: ООН, НАТО, МАГАТЕ і т.д.

Нам не закривають небо, не надають тієї кількості озброєння, яку ми хотіли б отримати, основну підтримку нам активно виявляють звичайні люди або ж приватні компанії. Як констатував наш Президент: "ми домовилися з усіма, крім тих, хто ухвалює рішення".

Це не може не розчаровувати, а багатьох, хто свято вірив у захист від НАТО - навіть заганяє в апатію. Може здатися, що це також психологічна атака на нас. Зрештою, хто найбільше наганяв паніки перед війною, коли українська влада намагалася заспокоїти людей, щоб вони не запороли бодай таку-сяку підготовку?

Хто читав наші статті, ті знають, що ставлення до міжнародних організацій у нас було прохолодне. Ми підтримували багато декларованих цінностей, але чудово розуміли, що над їх реалізацією навіть не намагалися працювати.

Реакція Заходу була не те щоб очікуваною... Очікуваним був повний ігнор ситуації чи навіть сприяння ворогу, бо росія була гравцем і гравцем зрозумілим міжнародній спільноті, у той час як Україна була, напевно, найбільш недооціненою країною світу. Захід не боявся втратити Україну, тому підготовкою до війни було вивезення громадян, переміщення посольств і консульств, виведення активів та бізнесів. Це не ті дії, що вчиняються, коли бажаєш допомогти.

Схоже, нас недооцінили всі. Путін і Західні лідери однакову інформацію отримували, чи що?

Допомога почала надходити по мірі того, як ми демонстрували рівень обороноздатності. Ця допомога недостатня, так, але чи могли ми очікувати більшого від організацій, які реально не змогли ніколи запобігти катастрофам. Також на допомогу вплинула поява нових загроз.

Не варто також забувати, що віра у міжнародні організації значно підкріплювалася комплексом меншовартості і впевненістю, що самі ми не здатні ні на що. Той же, хто у своїх силах був певний - вказував, що організації ці - неефективні, застарілі і працюють як лайно. Згадаймо, що Україна 11 разів просила в Радбезу Європи про миротворців на Донбасі і кожного разу рішення ветувала росія. І нікого там це не бентежило.

То як ми могли очікувати чогось іншого? Більш того, як можна було очікувати чогось від організацій, існуванням яких - невдоволений. Навпаки, їх бездіяльність веде до розвалу і створення нових утворень. Хіба не цього хотілося тим, хто ці організації не підтримував? Навіщо Україні взагалі йти до таких організацій на їхніх умовах та знову повертатися до статусу недооціненої держави?

До війни ми неодноразово казали про те, що люди в тих країнах розніжені, не здатні вижити в жорстокій реальності, що все їх життя - таке ж рабство, як і в росії, тільки рабство тік-току, латте на кокосовому і боротьби за невідомі права невідомо кого.

Ми самі казали, що тамтешні ЗМІ годують своїх громадян сміттям і намагаються годувати нас тим же. Водночас, багато хто переоцінював масштаб катастрофи.

То чи не лицемірно стверджувати, що ми хочемо повернутися до статус-кво? Хочемо, щоб для нас зробили все те, чого ми очікуємо, а тоді загребли на умовах підлеглих?

Тут відповідь теж має дати кожен перш за все собі.

Якщо Захід виконує всі наші забаганки - то він має право вважати нас слабкими і має право вирішувати, ким ми будемо. Якщо він не виконує - весь світ платить дуже велику ціну. Перш за все - Україна платить цю ціну, бо саме вона мусить протистояти ворогу. Це тисячі загиблих, знищені міста і села, це колосальні витрати сил від кожного громадянина. Результат - побудова нового світу. Самі люди держав-членів НАТО, особливо на східних рубежах - розчаровуються. Більш того, ті, хто найближче до загрози - ведуть себе найсміливіше.

Дуже сподіваємося, що нашій владі вистачить вмінь, щоб створити новий альянс, який вже окреслюється, та зайняти в ньому чільне місце так, аби він працював.

Війна не скінчиться завтра. На це і розраховувати не варто. Війна витягне з нас ще неймовірно багато сил і крові, проте, на виході ми отримаємо кращий результат, ніж якби війна дійсно скінчилася завтра. Ми отримали б незавершене перетворення, коли і назад вже дороги нема, але й вперед незрозуміло куди. Тому ми повинні пережити цей досвід до кінця.

Наразі ж нам треба контролювати емоції щодо всіх міжнародних організацій, адже той, хто одразу очікував твоєї смерті, побачивши, що ти перемагаєш, може злякатися твоєї перемоги і замість допомоги - добити тебе. Нам це не потрібно.

Всі зміни, якими б вони не були повинні пройти і пройдуть природно. Головне - не здаватися і на жодному з фронтів не переймати риторику окупанта "ми нічєго нє можем сделать". Все ми можемо.

Тому і переможемо.

Слава Україні!

Долучаємося до вітань! Велика подяка ЗСУ!

Слава Україні!

200 единиц техники под Мелитополем, расфигаченой и взятой в окружение - это лучший подарок!!!! Слава ВСУ :)

АПДЕЙТ: Інформація за 2 березня за деякими джерелами. Але Сонсцесяйного Кіма - вітаємо все одно:)