"У процесі виконання бойового завдання я зрозумів, що метою є не військові об'єкти, а житлові будинки і мирні люди. Але злочинний наказ я виконав. Після бомбардування був збитий засобами ППО України", - заявив полонений льотчик

Москва поляже, а Золотоверхий Київ відновить свої почесні права.

Те, що ми бачимо, спостерігаючи за росією - агонія. Московити самі починають розуміти, що їх більшовицька недоімперія поляже через розв'язану ними війну. У той же час, навіть, під постійним звуком сирен, що сповіщають про небезпеку, Київ - квітне та налагоджує зв'язки.

Слід розуміти, що сьогоднішня російфська федерація - не є ані тим радянським союзом, а ні російською імперією, а виключно більшовицьким проектом, який у 1917 році був сформований більшовиками зі Левом Камєнівим на чолі. Це не є природнім, а виключно штучним геополітичним утворенням, яке, щоправда, існує вже більш ніж 100 років. На щастя, цьому проекту не вдалося реалізувати зрівняння цивілізаційно різних народів, хоч як він намагався це зробити.

Як ми можемо побачити, наразі це утворення тріщить по швам і все активніше наближається той час, коли воно припинить своє існування. Поневолені народи, що потерпають від самого існування, так званої, російської федерації, наразі мають історичний шанс здобути свої незалежні національні держави.

У суспільстві інших країн Москва втратила вплив на будь кого, окрім деяких зовсім маргінальних груп. Залишилося тільки деяким міжнародним організаціям припинити боятися та вважати росію частиною цивілізованого світу, адже ніколи вона такою не була, за винятком часів, коли західне прикордоння недоімперії було населене європейськими націями. Та й то, лише ці нації і створювали росії фасад цивілізованості. Кровні зв'язки Європи та росії згинули у 1918 році, причин вважати, що вони все ще існують - немає.

Звичайно, світ пасивно чекає на нашу перемогу, іноді надсилаючи нам допомогу. Проте, в культурному плані можна помітити, що роль та вплив росії знатно поступається впливу українському. Навіть олів'є перстав бути "руським салатом", натомість ставши салатом "країни, що знаходиться біля України" (в Греції) та "київським салатом" (в Іспанії). Дрібнички, що вказують на реальне ставлення людей.

Київ же продовжує виконувати свою історичну місію, бо несе очищення для всієї Землі. Своїм прикладом він демонструє, що, насправді, є справжніми цінностями. Духовність, братерство та сестринство, родина, самопожертва... Москва ж, впадаючи, показує свої цінності, притаманні для неї - агресія, егоцентризм, матеріалізм, пиха. Просто згадаймо, що вони визнали, що умисно цілилися у пологовий будинок.

Гріховне місто паде, а святий Золотоверхий, Другий Ієрусалім, Другий Константинополь, - займе своє місце. Місце сили та правди. Київ, місто, що поведе людство у нову еру, де не буде місця слабкості та брехні!

Поширюйте, ініціатива топ)

"Звичайно, Україна має право захищатись, але також є обов'язок бути розсудливими, щоб побачити, коли здатись..." - німецький "філософ" Ріхард Давід Прехт

У цій фразі зараз дуже багато того, що ми можемо чітко бачити у філософії...не лише Німеччини. "Звісно, ми маємо щось зробити, але треба бути розсудливим, щоб не спровокувати росію".

На щастя, це не стосується всього суспільства всіх країн. Приватні компанії роблять надзвичайний внесок, звичайні люди роблять надзвичайний внесок.

Проте, справді, де та межа, на якій ми маємо здатися? Подумайте. Цікаво, чи наші думки збігаються.

Але спершу кілька слів.

Ви якось думали про градацію рабства? Наприклад, в контексті теперішньої війни.

1. Погроза або вербальний вплив. Це перша стадія. Якщо людину можна змусити підкоритися злочинному наказу просто словами - то нема сенсу тратити ресурс.

2. Фізичний вплив. У нашому випадку - напад. Якщо людину можна підкорити демонстрацією того, що ти сильний і можеш вдарити - то надалі можна використовувати цей спосіб.

3. Психологічний і фізичний вплив. Це вже складніше, але якщо людину можна підкорити фізичним примусом та впливом на психіку - то це і буде верхня межа зусиль противника.

Далі можна сказати - градація методів. Якщо люди підкорилися після розстрілу мирної демонстрації - до них застосовуватимуть цей метод.

Якщо люди підкорилися після розстрілу пологового будинку - це буде методом примусу.

Якщо люди підкорилися після розстрілу колони жінок і дітей - це буде методом впливу.

Якщо люди підкорилися після застосування коврового бомбардування - це буде засобом противника надалі.

Якщо люди підкорилися після хімічної атаки - це буде допустимо щодо них і в майбутньому.

Умовно, чим більші страждання витримують люди - тим вищою є межа знущання над ними.

Залежно на якому етапі люди припиняють боротися - всі пройдені до цього засоби впливу зберігатимуться в арсеналі ворога. Люди ніби кажуть: "ось те, що ви робили до цього - прийнятно, але цього ми витримати не можемо".

Тож все, що було до того, ворог ніби може використовувати. І він використовуватиме. З надзвичайною жорстокістю. Використовуватиме доти, доки ця межа не підніметься до першого пункту.

Тобто, допоки не буде повністю зламана будь-яка воля.

Схоже, дехто вже згоден на це і вважає, що це правильно. Більш того, намагається схилити нас до такої ж думки. На щастя, це не громадяни України.

Здаватися треба або на першому етапі, або ніколи. Топу що не можна бути трішки рабом, на половину рабом чи на 2/3 рабом.

Ти або раб, або не раб. Так само як і свобода або є, або її немає.

І якщо обираєш шлях боротьби, то йди ним до кінця.

Україна обрала його.

Тож у нас немає іншого варіанту, крім перемоги і відповідь на питання "коли здатися?" - "ніколи".

Противник атакує мирне населення, це терор і залякування. Проте також це атака на нашу армію.

русня не в змозі впоратися із ЗСУ та навіть наполовину озброєною теробороною, тому атакує цивільних. Так вона може створити дві ілюзії:

1. Армія безсила, не може захистити людей. Так можна не просто налякати населення, що його можуть повбивати, а створити враження, що військові ніяк не можуть цьому запобігти. Тобто або армія надто слабка, або просто неспроможна бути в потрібний момент у потрібному місці. Навряд чи це мета рядових ванюшек яким просто весело розстрілювати всіх підряд, поки їх самих не перетворять на хороших рускіх, але на вищих ієрархічних рівнях така психологічна ціль є.

2. Армія безсила, на наших очах розстрілюють цивільних, а ми нічого не можемо вдіяти. Дизмораль серед військових. Зрозуміло що смерть ворога особливої шкоди солдату не нанесе, адже він його сприймає як мішень, а в нашому випадку ще й люто ненавидить. Водночас смерть тих, кого армія покликана захищати, може значно вплинути на стан. Бо як же так, що війська були там, тримали оборону, але людей все одно вбили.

Нам потрібно зважати на це і якщо раптом противник вирішить акцентувати увагу на цьому моменті - не піддатися.

Зрештою це війна, у підлості ворога винен лише ворог.

Варто завжди пам'ятати, що наші Збройні Сили, наша тероборона роблять все, що в їх силах і навіть більше. Люди, на щастя, не залишаються сторонніми глядачами, в оточеному Маріуполі населення, незважаючи на катастрофічний стан свого існування, підтримує захисників.

Те ж спостерігається всюди, навіть на територіях, де тимчасово розмістився ворог. Це чудово, адже населення чітко бачить, хто його нищить.

Тепер до військових. Сподіваємося, що всі ви розумієте, що війна - така штука, де життя особливо нетривке, тим більш, якщо це життя непідготовленої людини, і вберегти всіх людей було б неможливо. Ні в якому разі не піддавайтеся на дизмораль. Зараз вся нація єдина як ніколи, вона бачить ворога і тому ніхто зі своїх не буде для неї таким, що зробив недостатньо.

Зрештою ми переможемо і тоді з поваги і на пам'ять тих, хто загинув, у вільній могутній Україні виростимо багато гідних нащадків)

Про колективний захід

Останнім часом дуже розбирає злість на різні міжнародні організації: ООН, НАТО, МАГАТЕ і т.д.

Нам не закривають небо, не надають тієї кількості озброєння, яку ми хотіли б отримати, основну підтримку нам активно виявляють звичайні люди або ж приватні компанії. Як констатував наш Президент: "ми домовилися з усіма, крім тих, хто ухвалює рішення".

Це не може не розчаровувати, а багатьох, хто свято вірив у захист від НАТО - навіть заганяє в апатію. Може здатися, що це також психологічна атака на нас. Зрештою, хто найбільше наганяв паніки перед війною, коли українська влада намагалася заспокоїти людей, щоб вони не запороли бодай таку-сяку підготовку?

Хто читав наші статті, ті знають, що ставлення до міжнародних організацій у нас було прохолодне. Ми підтримували багато декларованих цінностей, але чудово розуміли, що над їх реалізацією навіть не намагалися працювати.

Реакція Заходу була не те щоб очікуваною... Очікуваним був повний ігнор ситуації чи навіть сприяння ворогу, бо росія була гравцем і гравцем зрозумілим міжнародній спільноті, у той час як Україна була, напевно, найбільш недооціненою країною світу. Захід не боявся втратити Україну, тому підготовкою до війни було вивезення громадян, переміщення посольств і консульств, виведення активів та бізнесів. Це не ті дії, що вчиняються, коли бажаєш допомогти.

Схоже, нас недооцінили всі. Путін і Західні лідери однакову інформацію отримували, чи що?

Допомога почала надходити по мірі того, як ми демонстрували рівень обороноздатності. Ця допомога недостатня, так, але чи могли ми очікувати більшого від організацій, які реально не змогли ніколи запобігти катастрофам. Також на допомогу вплинула поява нових загроз.

Не варто також забувати, що віра у міжнародні організації значно підкріплювалася комплексом меншовартості і впевненістю, що самі ми не здатні ні на що. Той же, хто у своїх силах був певний - вказував, що організації ці - неефективні, застарілі і працюють як лайно. Згадаймо, що Україна 11 разів просила в Радбезу Європи про миротворців на Донбасі і кожного разу рішення ветувала росія. І нікого там це не бентежило.

То як ми могли очікувати чогось іншого? Більш того, як можна було очікувати чогось від організацій, існуванням яких - невдоволений. Навпаки, їх бездіяльність веде до розвалу і створення нових утворень. Хіба не цього хотілося тим, хто ці організації не підтримував? Навіщо Україні взагалі йти до таких організацій на їхніх умовах та знову повертатися до статусу недооціненої держави?

До війни ми неодноразово казали про те, що люди в тих країнах розніжені, не здатні вижити в жорстокій реальності, що все їх життя - таке ж рабство, як і в росії, тільки рабство тік-току, латте на кокосовому і боротьби за невідомі права невідомо кого.

Ми самі казали, що тамтешні ЗМІ годують своїх громадян сміттям і намагаються годувати нас тим же. Водночас, багато хто переоцінював масштаб катастрофи.

То чи не лицемірно стверджувати, що ми хочемо повернутися до статус-кво? Хочемо, щоб для нас зробили все те, чого ми очікуємо, а тоді загребли на умовах підлеглих?

Тут відповідь теж має дати кожен перш за все собі.

Якщо Захід виконує всі наші забаганки - то він має право вважати нас слабкими і має право вирішувати, ким ми будемо. Якщо він не виконує - весь світ платить дуже велику ціну. Перш за все - Україна платить цю ціну, бо саме вона мусить протистояти ворогу. Це тисячі загиблих, знищені міста і села, це колосальні витрати сил від кожного громадянина. Результат - побудова нового світу. Самі люди держав-членів НАТО, особливо на східних рубежах - розчаровуються. Більш того, ті, хто найближче до загрози - ведуть себе найсміливіше.

Дуже сподіваємося, що нашій владі вистачить вмінь, щоб створити новий альянс, який вже окреслюється, та зайняти в ньому чільне місце так, аби він працював.

Війна не скінчиться завтра. На це і розраховувати не варто. Війна витягне з нас ще неймовірно багато сил і крові, проте, на виході ми отримаємо кращий результат, ніж якби війна дійсно скінчилася завтра. Ми отримали б незавершене перетворення, коли і назад вже дороги нема, але й вперед незрозуміло куди. Тому ми повинні пережити цей досвід до кінця.

Наразі ж нам треба контролювати емоції щодо всіх міжнародних організацій, адже той, хто одразу очікував твоєї смерті, побачивши, що ти перемагаєш, може злякатися твоєї перемоги і замість допомоги - добити тебе. Нам це не потрібно.

Всі зміни, якими б вони не були повинні пройти і пройдуть природно. Головне - не здаватися і на жодному з фронтів не переймати риторику окупанта "ми нічєго нє можем сделать". Все ми можемо.

Тому і переможемо.

Слава Україні!

Долучаємося до вітань! Велика подяка ЗСУ!

Слава Україні!

200 единиц техники под Мелитополем, расфигаченой и взятой в окружение - это лучший подарок!!!! Слава ВСУ :)

АПДЕЙТ: Інформація за 2 березня за деякими джерелами. Але Сонсцесяйного Кіма - вітаємо все одно:)

Наш волонтерський центр потребує вашої допомоги!

Через те, що допомагаємо всім, тепер й самі просимо про допомогу.
З нас – вдягнені та ситі захисники, а з вас – репост інформації в сторіс.

1 репост = 1 щаслива Петля. 🥰

Щороку ми писали про те, що це особливе свято для України та українців, бо кожного разу, коли виникає потреба, ми завжди стаємо добровольцями.

Сталося так, що практично всі ми, українці, у цей час стали добровольцями. Кожний на своєму поприщі.

Хтось зі зброєю, хтось - лікуючи поранених, хтось - поставляючи усе необхідне, хтось - годуючи наших військових, хтось - активною участю в ІТ-армії, допомагаючи вивезти людей, психологічною підтримкою, бізнесом... Дуже, дуже багато сфер.

Потужний тил - запорука перемоги. Сьогодні важлива робота кожного. Бо від кожного українця залежить доля нашої держави.

Ніхто з нас не має скласти рук. Бо це зрада, це внутрішня поразка, яка неминуче веде до зовнішньої.

Сьогодні, у цей час, кожен з нас добровільно виборює майбутнє дя своєї держави, для своєї нації майбутнє. Те майбутнє, за яке нам, українцям не буде соромно.

Честь і хвала нашим воїнам! Честь і хвала кожному українському добровольцю!

Слава Україні!

Вчора наткнулися на дуже милу штуку: звернення Арестовича на тему психологічного здоров'я під час війни. Якщо хто не бачив - можна подивитися тут.

Насправді, такі відео мають надзвичайну важливість. Можливо, навіть більшу, ніж сама інформація з них.

1. Нагадування, що треба тверезо оцінювати інформацію. Не всі люди можуть це робити. Більш того, ми отримуємо РІЗНІ новини. Хтось підписаний на канали, які акцентують увагу на смаженій русні і наших перемогах. Інші ж частіше бачать негативні новини. Одні знаходяться в містах, де панує тиша, поки інші спостерігають смерть сусідів, яких знали все життя. Наша психіка вразлива і сильніше реагує на негатив. Побачивши новину "НАТО відмовило Україні у наданні того-то" - можна впасти у стан апатії піддавшись думкам про самотність і зраду. А якщо після цього людина бачить: "від попадання снаряду загинуло Х людей, У - отримали поранення", "окупант отримав контроль над об'єктом Х" - то може серйозно перейнятися занепадницькими настроями. Особливо, якщо навколо такі ж настрої. Дуже важливо оцінювати ситуацію зі стратегічної точки зору. Плекати марних надій не треба, але бодай тверезе сприйняття. Якщо не можете мислити стратегічно - просто майте на увазі, що наша влада під прицілом русні, тому прагне перемоги так само, як кожен із нас і робить все можливе. Відео Арестовича - один з прикладів.

2. Демонстрація зв'язку представників влади з кожною людиною. Так посадовці показують, що вони є, ось вони тут, цілком розуміють почуття людей. Без пафосних промов і закликів, з повним розумінням того, що саме від зусиль українського народу залежить результат. Вони приймають ситуацію та стан суспільства, визнають, що перемога заллежить від доброї волі громадян. Не через накази і примус, а через заклики до свідомості. Це правильно, ніякими наказами влада не отримала б такої згуртованості як у нас зараз. Як мінімум, ще у 2021 45% громадян називали Президента розчаруванням року, тож розраховувати на накази було безглуздо. Як не дивно, невисокий рейтинг у поєднанні зі значною народною самодіяльністю і призвів до чудового результату. Високий рейтинг міг навпаки призвести до того, що люди б не йшли на діалог, а безпорадно очікували наказів згори. Це б нас вбило.
3. Апеляція до мислення. Людям не нав'язують вибір, не вбивають у голову фразу: "ти мусиш вірити в перемогу інакше здохнеш!". Натомість, пропонують самостійно обміркувати сказане з поясненням, чому активна позиція - кращий вибір. Сам процес мислення є важливим і допомагає вилізти з апатичного стану. Мислення, це - діяльність. Саме продумавши, що ви можете зробити - ви отримуєте ідеї, які переростають в дії. А дії, вчинені під впливом власної мотивації - ефективніші і дають енергію.

Як не дивно, це саме той діалог, який ми уявляли, ще перед війною, пишучи про зв'язок влади і народу.

Ми повинні стежити за собою, не дозволяти собі капітулювати. Для цього авжеж потрібно стежити за своїм здоров'ям, наскільки це можливо. Потрібно діяти, а ще - не допускати поширення паніки й депресії в оточуючих. Навіть найсильніша людина в оточенні панікерів - здасться, коли як в оточенні впевнених солідарних людей її воля до перемоги тільки зміцніє.

Не давайте ближнім своїм почуватися непотрібними. Долучайтеся і долучайте.
Разом переможемо!
Слава Україні!

Одному з адмінів випала честь бути знайомим з паном Миколою особисто. Свого часу нас познайомив пан Едуард Юрченко і кілька годин ми всі разом розмовляли на широкий загал тем.

Пан Микола був людиною дуже освіченною та розумною, впевненою у своїх поглядах і мав неабияку харизму. Мабуть, те ж саме скаже будь хто, хто коли-небудь спілкувався з Круком. І не важливо, чи належить людина до Азовського руху, або-ж, як я, прийшла з іншої організації.

Але скажу одне: наші герої, такі як пан Микола, не умирають. Вони навічно залишаються з-поміж нас, щоб оберігати нашу державу та націю.

Вічна пам'ять!

А русня відповість за кожного героя. Багатократно.

На 20 день війни в героїчному бою під Києвом загинув відомий патріот Микола Кравченко, позивний "Крук".

Микола Кравченко був ветераном АТО, головним ідеологом Азовського руху, одним з облич Національного корпусу, чоловіком і батьком. Він був патріотом, який ще до Майдану боровся з антиукраїнською владою Януковича і продовжував боронити Україну до останнього дня.

Окрім цього, 1 березня російська війна забрала життя батька Миколи - Сергія Григоровича, який захищав рідне місто Харків.

Окупант безжально знищує наших героїв, символи нашої боротьби. Нехай кожний з них спочиває з миром, а ми помстимося за кожного загиблого!

Герої не вмирають!🇺🇦

Наскільки росія поважає інших? Та ні на скільки і це давно відомо і, навряд чи тут є хтось, хто скаже інакше. Саме тому ніхто з російської сторони не прийшов на слухання суду в Гаазі (ну а ще через те, що ніхто не насмілився змусити росію прийти і ми отримали рішення з розряду "заочний арешт Януковича").

Суд зобов'язав росію негайно припинити військові дії, вивести усі свої військові формування та підконтрольні їй з території України, утримуватися від дій, що можуть продовжити чи ускладнити справу та звітувати щодо виконання рішення. Звичайно ж, відповідно до п. 1 ст. 53 Статуту Міжнародного Суду ООН при відсутності опонента та ненаданні ним доказів, інша сторона може просити про вирішення справи на свою користь. Але фактично, Україна, незважаючи на відсутність опонента все одно надала докази і довела вину росії. Це було також актом демонстрації поваги до міжнародних інституцій.

Відповідно до ст. 60 Статуту Міжнародного Суду ООН - рішення є остаточним та не підлягає оскарженню, а тільки за зверненням однієї із сторін, може бути розтлумачене. Тобто рашці від нього вже не відвертітися, хоч вона думає, що може його ігнорувати. Більш того, це її ще більше спонукає до того, щгоб кинути більше сил на захоплення України.

Тому у своїх ЗМІ росія виставила результатом судового розгляду "зобов'язання України та росії утриматися від дій що можуть загострити конфлікт".

І тому за кілька годин після ухвалення рішення судом, росія скинула на Маріупольський драматичний театр - обумовлене місце збору людей, що втратили дім та людей що потребують особливого догляду - надважку бомбу. Досі невідомо, скільки людей загинуло під завалами.

Геноцид, звісно ж, не припинився. Щонайменше тому, що росії абсолютно все одно і вона збирається досягати свого лише військовим шляхом. Заради України путін готовий хоч стерти росію з обличчя землі і послати останнього громадянина своєї помийки помирати в нашій землі.

Санкції, очевидно, теж не допоможуть. Важливо, наскільки швидко Захід зрозуміє ставлення росії до нього та його інституцій. Чи треба бути сліпим, щоб розуміти рівень демонізації західної цивілізації росією, після того, як заявленим приводом для війни стало як раз таки розширення меж цієї цивілізації. Одним з інфоприводів була банальна ненависть до заходу.
Треба зазначити, що реальних механізмів, окрім санкцій країн-членів Суду (ними є всі країни ООН) для контролю за виконанням рішення - нема. Це не передбаченро ніде, оскільки для цього потрібно було б створювати спеціальну інституцію, яка виконувала роль судового виконавця. А її не створили, напевно тому, що ніхто не очікував що ще коли-небудь знадобиться. Думали, що механізмів стримування достатньо. Безпечність вона така. Наразі роль виконавця може виконувати виключно міжнародний тиск, який росія, попри самознищення, скоріш за все, продовжить ігнорувати.

До того ж, прийняття рішення щодо введення санкцій проти окремої країни - індивідуальне рішення кожної держави. Хіба що рішення на нашу користь може трохи полегшити нам домовленості.

Наразі все залежить від ситуації: наскільки самі західні країни поважають Суд і наскільки вони поважають Україну. Ну а повага до нас з кожним днем росте завдяки нашим діям. Так само як із самоприниженням росія і сама чудово справляється.

Пройде трохи часу і ми доставимо винних вже до міжнародного кримінального суду фізично, а потім будемо тими, хто буде стежити за дотриманням міжнародного законодавства)

Яке файне

В Україні запрацював офіційний сайт Центру національного спротиву, створений Силами Спеціальних Операцій Збройних Сил України.

Головне призначення сайту sprotyv.mod.gov.ua - підтримка та координація всіх, хто бажає боротися за звільнення України від російських військ.

@informnapalm