Україна може в геополітику

Вперше за всі роки незалежності у нас з'являється саме наша адекватна зовнішня політика. Про це свідчить і виявлена цікавість до ініціативи Трьох Морів, і стратегія розвитку взаємовідносин з країнами на всіх континентах, й інші проекти. Варто згадати про доручення Зеленського для усіх дипломатичних представництв України, зокрема їх керівників, розробити політику взаємодії та представництва інтересів України, поширення правдивої інформації про російське вторгнення.

Сьогодні відбулася цікава штука - Президент заявив, що з’явиться посада спеціального представника України з Африки, а також анонсував турне голови ВРУ та міністра закордонних справ країнами Африки. Що це значить і чому це добре?

Мабуть уже всі чули про те, що на Африку насувається голод через відсутність поставок нашого зерна? Водночас, всі прекрасно чули про те, що рашка намагається активно цим маніпулювати, намагаючись як торгувати краденим зерном і за рахунок цього схиляти африканські країни на свій бік. Додатково нав’язуючи наратив, що це Україна винна.

Здавалось би, не треба пояснювати чому за таких умов необхідно налагодити контакт з країнами, що потребують українського зерна, але для уточнення, все ж, пройдемося.

Щонайменше, це ставить Україну на зовсім інше місце у системі світової геополітики, оскільки ми тепер беремо участь у глобальних процесах. Згадаємо, що до того Україна переймалася і мала активні відносини не більш ніж з її найближчими сусідами та основними гравцями. Фактично, це не було зовнішньою політикою - виключно симуляцією її наявності або, якщо менш грубо, примітивною зовнішньою політикою.

В цьому росія теж була зацікавлена (щоб ми не стали важливими), і це зіграло проти нас, коли росія поширювала думку про нікчемність України.

Натомість сучасні процеси і тенденції вказують на початок переходу нашої зовнішньої політики у стадію не просто реального існування, а й глобального поширення й зацікавленості. Відповідно до цього маємо поширення сфери інтересів, нові ринки для експорту українською продукції та можливості отримання якісною менш дороговартісної сировини з раніше невідомих ринків країн з якими ми, фактично, не мали жодного дипломатичного сполучення.

По-друге, там де нема нас є рашка. Що погано для нас, оскільки наразі нам потрібна підтримка. Щонайменше - нові ринки збуту (як ми вже вказували раніше), щонайбільше - нові лобісти наших інтересів у різних куточках Землі. Якщо хочемо якось впливати на світові процеси (а ми просто не маємо права цього не робити) - повинні мати не тільки представництво, але й постійний діалог і розроблену стратегію взаємодії.

Те, що ми мали в у тій же Африці ринок збуту, але не спроможні були налагодити ефективне представництво наших інтересів, вказує лише на грандіозні провали попередніх років. Економіка, як і будь-що зараз - зброя, яку активно необхідно використовувати для здобуття місця під сонцем.

Відповідно, якщо хтось залежний від нашого експорту, то і ми повинні мати хоч якусь політику щодо цього суб’єкта міжнародних правовідносин.

Не зовсім зрозуміло, чому раніше цим ніхто не цікавився й країнами, залежними від наших ресурсів завідувала русня та актори, що взагалі до того стосунку не мають, але тепер нарешті у нас є міжнародна політика.

Хто ще не долучився до збору на сім'ю виводок байрактарів: https://prytulafoundation.org/uk/home/support_page

Це буде мама-байрактар, тато-байрактар і маленьке байрактаренятко чи виводок молодняка байрактарів?

Ну що ж, вчора ввечері Україна набула статусу кандидата на членство ЄС. Можна було-б привітати, але, як казав президент: це тільки початок великої роботи, але, водночас кінець епохи невизначеності у стосунках ЄС та України.

Звичайно, ми неоднократно критикували ЄС, як і визнавали, що там є і багато хорошого, можливостей, якими не кожен вміє скористатися, і від своїх слів не відмовляємося. Але про це згодом.

І так, що далі? Набагато більше старань, ніж було. Чому? Банально тому, що нам вже надали офіційний статус і підтвердили, що колись ми точно увійдем до складу (якщо на те буде наша воля), і чітко вказали що потрібно зробити.

Але ж і до того було щось подібне! Насправді, ні. Були деякі рекомендації та зобов’язання по угоді про Асоціацію. І, насправді, у більшості випадків, це були просто скопійовані і перекладені європейські нормативні акти, директиви, принципи, при чому переважно економічного змісту, щоб з нами було вигідно торгувати. Тобто, питання про узгодженість з уже наявним законодавством - майже не стояло або стояло не так гостро. Стосунки з ЄС були, скоріше, експериментальними, ніж дійсно направленими на інтеграційні процеси. Згадаймо, хоча б, скільки було євро-проектів та й, загалом, те, що вони хотіли принести - не завжди було у самому ЄС.

Оскільки зараз офіційно визнали, що Україна колись буде частиною ЄС - їм потрібно, щоб ми імплементували інтеграційні норми ЄС, при тому зробивши це так, щоб воно у нас працювало, могло працювати впродовж тривалого часу, а також не суперечило іншим нормам національного законодавства, а стало його гармонійним доповненням.

Всього нам дали список по 35-ти галузям які ми маємо адаптувати до вимог ЄС. Банально, щоб могти з ними адекватно співпрацювати. Тут варто підмітити, що і самі країни-члени знаходяться на різних рівнях розвитку, не секрет, що одні держави мають більше впливу, ніж інші. Якщо хтось не в змозі «тримати планку» - перетворюється на формально рівного партнера (звучить несправедливо, але реально - цілком природна ситуація).

Україна вже побувала в ролі об’єкта міжнародних відносин і навряд чи хтось хотів би повернутися до цього стану. Зараз нам треба буде орієнтуватися на себе і свої потреби при гармонізації правових систем. Не на чиїсь-там, а саме на наші, бо мета України – стати фактично рівноправним (а бажано – провідним) членом міжнародної спільноти. Нав’язані чи скопійовані норми чи дії, нехай і близьких країн - як от Польщі – не будуть діяти, такі норми - як маріонетковий уряд – не працюють самі, потребують постійного патронату.

Тож дійсно, роботи в нас надзвичайно багато. Не для ЄС. Для України майбутнього. І робота ця йде вже, можливості є вже, долучайтеся до цього процесу)

Білоруси, до речі, вчора на українців образилися, що ми їм не вдячні, що вони повідомляють про пуск ракет, які вбивають українських дітей, замість того, щоб запуску цих самих ракет протидіяти. І звернення президента України їм не подобається.
Цікаво, як представники, так званого, “пасивного спротиву” щось вякають на тему того, що вони нічого не повинні, оскільки ми їх юридично ніяк не визнали. Кажуть, що, немов би, нічого не можуть зробити, бо живуть під окупацією. У доказ наводять наших людей на окупованих територіях, які, немовби теж нічого не можуть зробити.
От тільки, знаєте, щось не складається. Чому у нас існує партизанський спротив на тимчасово окупованих територіях, а у них, чомусь таки, ні? Чому, скажіть нам, будь ласка, нема хоч спроб вбити представників окупаційної адміністрації, якщо вже вони називають своє існування «під окупацією»?
Не визнали ми Тихановську… А що з неї толк? Вона реально потрібна Білорусі? Як і москворотий Харитонов? Це ж реально такі самі “нєтакіє рускіє”. Сенсу від них стільки ж, як і від президента Афганістану, який звалив зі своєї країни, при цьому не підтримуючи жодний спротив в екзилі.
Реально можна погодитись з однією тезою: єдині люди, що реально хочуть врятувати Білорусь - це бійці полку імені Кастуся Калиновского. Це люди які реально є символом жаги білоруського народу бути чимось самобутнім та таким, що хоче мати свою державу. Напевно, слід сюди додати людей, яких ми, можливо, з тих чи інших причин, не знаємо, але які справді діють (діяльність без кіпішу теж заслуговує поваги).
Україна та українці шанують тих, хто справді діє. Українці це цінують і визнають, до речі, нещодавнє перейменування вулиць Києва, тому приклад. Ще, згадаймо, як офіційні джерела дякували тим, хто в березні колії пошкоджував, щоб русняві ешелони не їздили.
Очевидно ж, що держава не отримується з випрошеним ярликом, держава здобувається, будується й зберігається титанічною працею та кров’ю.
Але ж ні, пропаганда у нас не така, от горе, рекомендацій не потребують… Звичайно, що пропаганда в Україні, наскільки вона існує, визначає своєю цільовою аудиторією українця, але цікава суть образи. В Україні на байрактари збирають, щодня волонтери завозять купу снаряги, коли як північні сусіди кажуть, що нічого не можуть зробити і не підуть же з голими руками щось робити заради українців. Класно, а заради себе, свого народу, дітей? Чи окупацію варто у спадок передати?
Якщо людину щось критично не влаштовує, то вона бореться з усіх сил, готова пожертвувати власним життям.
Боротьба проти окупаційної влади в Білорусі вже і зараз – не егоїстичний інтерес України. Нам то все одно, зробимо в разі чого деруни та й по всьому. А от панове великі борці за демократію мирними способами в результаті стануть співучасниками, особливо, зважаючи на свою образу, та як наслідок – відмову від діяльності, що їх оцінили не такими героями, як вони самі себе бачать – будуть так само страждати від санкцій, ізоляції й тягаря репарацій. Малої крові їм шкода для своєї свободи, але втягування своєї країни у війну терпіти готові.
В телеграмчик писати не будуть.
Добре. Дякуємо. Не треба.

Можуть йти вслід за руснявими лібералами , якими по-факту є, якщо «а што ми можем сделоть». А краще хай звільнять місця для тих , хто цього заслуговує.

Про трагедію в Кременчуці писати багато не будемо.

Вся країна затамувала подих від жаху.
Співчуваємо рідним загиблих і молимося за здоров'я поранених. Хто в Кременчуці - є потреба в донорській крові, адреса Івана Мазепи, 8. Також мер міста Віталій Малецький повідомляє, що якщо не можете знайти рідних, які могли бути в ТЦ - звертатися у готель "Дніпровські зорі".

Ми також нагадуємо: русня повинна бути винищена.

Ми вже давно невтомно пишемо про те, що українське право – не ідеальне. Зрештою, якби ми вважали, що все чудово – можна було б сміливо сказати, що на юридичному ми займалися чим завгодно, тільки не навчалися.

Звичайно, в українському праві було багато що намішано, нашаровано: купа нескасованих радянських норм, купа закосів на радянські норми у часи, коли юристів без радянського досвіду не було, трошки локального права, а тоді ще купка експериментально-європейського. Дика мішанина, яка часто створює колізії, а щоб знати як правильно застосовувати ту, чи іншу норму – нам обов`язково треба знати офіційне тлумачення та правозастосування цієї норми українськими судами.

Втім, українське право не ідеальне, бо досі перебуває в процесі свого формування.

Що ж до Конституції? Вона писалася нашвидкоруч, багато правових-конституційних норм запозичувалися як із західного, так і з радянського права. Такий собі мікс, який, по-факту, всюди є у вітчизняній нормативній базі 90-х- 00-вих.

Можливо краще було замість одного нормативного основного ату ухвалювати свої конституційні (органічні) закони, які б сформували конституційне правило на тих умовах, що закладало тогочасне суспільство? Щоправда, така система теж була б запозиченням, хоча б за своєю формою.
Для свого часу Конституція була дуже проривним для України та українського права документом. Щонайменше тому, що ми позбулися конституції Української РСР, як основного закону, натомість, замінивши на Документ написаний в незалежній Україні.

Наша Конституція справді є нашим «кодом». У ній записано й помітно наші успіхи та хиби у формуванні державності. Звісно, и могли б сказати, що Основний Закон держави міг бути набагато краще написаний, але ми це кажемо у 20-х роках 21 століття, а на дату прийняття Конституції – навіть не народилися, тому, можливо, тодішні законодавці зробили краще на що були спроможні.

Чи сформувалося та чи стало більш розвинуте українське право? Так, оскільки нарешті доросло до того , що настав час формування саме української нормативної бази, а отже і повноцінної правової школи України.
Чи потрібна нова Конституція? Мабуть що так.

Але поки що ми керуємося тією, що у нас є. І будьмо раді та вдячні за те, що взагалі зараз можемо керуватися Конституцією України.

Тому і вітаємо всіх.

Адміни живі, з адмінами все добре. Тепер ми можемо бути юристами, а не параюристами, зможемо застосовувати свої вміння краще)

Це потребувало трохи зусиль.

Дякуємо ЗСУ! Дякуємо волонтерам! Дякуємо тим, хто підтримує економіку України й будь-яким чином долучається до наближення перемоги!

Завдяки вам всім, ми отримали змогу взагалі завершити навчання, зробити це в Україні і за українською програмою.

Рухаємося вперед й обов'язково переможемо)

Напевно, варто сказати кілька слів на тему заяви Генштабу.

Ця заява стосується не лише ВПО, а всіх, хто між областями/ з Києва-в Київ їздить. Поки що ще нічого не розібралися з цими довідками. Поки що нічого не відбувається, лише заява.

Маловірогідно, що щось відбудеться, оскільки заява вже викликала фурор. В країні купа людей, а військовий облік зараз не лише для чоловіків, але й для окремих категорій жінок, що спричинило б дикий DDoS на військомати (або треба було б придумувати таку фічу в Дії).

Міністерства взагалі мають право займатися створенням нормативно-правових актів на виконання Законів України. Ніби як заява цьому і слугувала. Проте є така штука, що акти не повинні суперечити меті. Зайняття всіх воєнкоматів видачею довідок волонтерам і тим, хто перетинає кордони областей з робочою метою - суперечить, на наш погляд, законній меті оборони держави як через зупинку адекватної роботи органів, так і зупинку адекватного переміщення людей.

Поки що бачимо, що кіпіш піднявся знатний, гадаємо, що Генштаб потім роз'яснить суть заяви, і, ймовірно, дасть назад.

Ввечері точно скажемо хто, що і як. Бо тут вже з'явилися коментар Залужного та пояснення координатора руху адвокатів Збройних Сил України Євгенії Рябеки.

Тому чекаємо ще коментарів і тоді точно скажемо. В будь якому разі, у найближчі дні поки нічого не буде.

Як бачимо, вирішилося поки що на користь довідок. Якщо потім їх можна буде отримати через Дію, то, може, не буде так погано, але як мінімум неприємно. Нам теж треба іноді переміщатися, зокрема, з волонтеркою. Потреба отримання довідок зручності точно не додає.

Відчуваємо у заяві Генштабу натяк на потребу в мобілізації більшої кількості людей (там де обгрунтування рішення потребою оцінити мобілізаційний ресурс). Та й тому, що в найбільш критичний час такого обмеження не було.

Втрати на фронті є, ми не русня, щоб це заперечувати й нівелювати внесок загиблих у нашу з вами незалежність. Можливо, втрати у нас менші, але й українців кількісно менше. 40 млн українців і 140 млн русаків передбачає, що рівні втрати – це приблизно 1:4/1:5. На жаль. Тому нам потрібна зброя, щоб берегти людей, а русаків влаштовує м’ясо.

Втім, спосіб мобілізації «з зацепкою» - точно не найкращий варіант. Тут навіть відвертість була б краще. Всі ми відчуваємо, що нас пробують десь намахати, відповідно, держава втрачає підтримку й довіру. Втрата такого важливого ресурсу може нівелювати навіть хороші рішення.

Слід відмітити важливу річ.

Втрати, як загиблими, так і пораненими були, є і будуть до кінця війни. На початку повномасштабного вторгнення в центрах комплектації був просто нереальний натовп, потрапити без досвіду подекуди було дуже складно, та й не всіх брали. Бюрократична робота все ще продовжується, але людей поменшало.

Накачати армію 100к солдат і чекати, що ці 100к закриють потреби в кадрах аж до перемоги – не варіант. Потрібен постійний притік людського ресурсу.

Незалежно від довідок – кожному, хто має фізичну змогу, треба бути готовим рано чи пізно замінити на полі бою пораненого або загиблого співвітчизника. На 5 місяць війни відмазка «я нічого не вмію і ні до чого не готовий» - дивна. Навчайтеся, ходіть на вишколи, наскільки можете, якщо працюєте – є одно/дводенні вишколи на вихідні.

Так, на вихідних та після роботи/навчання може бути ліньки, але від цього залежать ваші шанси на виживання у разі мобілізації, користь від вас + адміншею перевірено, що вишкіл може навпаки додати сил та впевненості) камон, організм людини позитивно реагує на досягнення навіть на гормональному рівні, це піде на користь.

До того ж, отримати мінімальну необхідну підготовку в тилу, у зручному адекватному темпі, який дозволяє графік – чудове поєднання комфортного з корисним. Навіть тим, хто з острахом дивиться в бік армії, варто пройти підготовку. Дізнавшись більше й встановивши хороші стосунки з людьми навколо – не будете так боятися, станете більш впевненими (до того ж, багато посад не пов’язані з біганням по полю з калашом).

Обов’язковість тактмеду в принципі не повинна обговорюватися, бо це, зокрема, і самодопомога.

Армія потребує стабільного надходження якісних кадрів. В армії України нікого не використовують як м’ясо, там воюють професіонали. Тож не бійтеся, а готуйтеся!

Сьогоднішнє рішення ГенШтабу - взагалі цікава штука. Про неї не знав сам Верховний Головнокомандувач. Про це він сказав у сьогоднішньому звернені, також, сказавши, що для надання пояснень задіяні у прийняті цього рішення пред ставкою Верховного Головнокомандувача. Хоча міг знати, але не надати уваги чи повважати, що все добре буде (це ще не зрада, всі ми трохи задовбані роботою).

Хоча справді, це серйозний геп, який викриває проблеми комунікації, проте, ми щиро сподіваємося на те, що подібне сталося ненавмисне. Повторення ситуації столітньої давності - нам, от взагалі, зараз ні до чорта.

Тепер до наступного.

п. 4 ст. 37 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” наголошує на тому, що УСІ призовники, військовозобов’язані та резервісти мають отримувати такий дозвіл. Ну, тобто, і військовозобов’язані жінки.

Що з того буде? Ну, побачимо як і що, бо рішення явно перекочувало з юридичної площини в політичну, але сподіваємося, що перевезення волонтерки це не сильно обтяжить…

Адміни каналу доєднуються до вітань з нагоди дня народження нашого головнокомандувача Валерія Залужного та бажають довгая літа та безсмертної слави переможця.
Многая літа!

Напевно, ви вже могли бачити в ЗМІ новину про законопроект №7546 – про кримінальне покарання для власників бізнесу, за порушення законодавства у сфері цивільного захисту, вчинених в умовах воєнного стану, або ж як його нам подали: ігнорування повітряної тривоги.

Законодавство у сфері цивільного захисту не обмежується реагуванням на повітряну тривогу. Там є ще багато чого, наприклад про шляхи евакуації, навчання людей тому, як поводитись при евакуації. Тому думати, що достатньо реагувати на повітряні тривоги – неправильно. Якщо у вас в закладі персонал буде не готовий до евакуації, не знатиме, як діяти в тому чи іншому випадку, зокрема, як надати допомогу – це теж порушення.

Законодавство у сфері цивільного захисту об’ємне.
Наприклад, кодекс: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5403-17#Text
Постанова КМУ. Стосується споруд цивільного захисту: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/138-2017-%D0%BF#Text

Детально розписати кодекс й усе законодавство навколо в одному пості нереально або ж це будуть мемуари, тому, якщо вас цікавить щось конкретне – питайте в коментах.

Отож, порушення законодавства у сфері цивільного захисту в умовах воєнного стану – поняття ширше ніж регулярно відвідувати укриття. Та й узагалі, є речі, що надзвичайно потребують деталізації. Особливо стосовно повітряної тривоги.
На жаль, часто стикалися з ситуацією, коли реагуванням закладу на повітряну тривогу є банально виганяння людей на вулицю, іноді навіть без можливості забрати оплачене замовлення у тому числі щойно принесене. У відвідувача виникає логічне питання, хто стикався, зрозуміє. Іноді, частину людей виганяють надвір, а частину у підвал. Дуже дивний підхід.

Вважаємо, що вигнати людей надвір – не є належним способом виконання приписів закону. Підприємець логічно припускає, що люди мають самі розбрестися по укриттях. Проте, не завжди люди можуть це зробити. По-перше, часом, укриття знаходиться далеко, як, наприклад, у випадку ТРЦ «Lavina Mall» (укриття на Синьозерній реально далеко). По-друге, погодні умови. Нам пощастило бути вигнаними на вулицю під час сильної зливи у Львові (тої, про яку ще було багато мемів). Йти куди-небудь без парасолі з ноутбуками було нереально, оскільки вода реально несла машини, до того ж був град))). По-третє, не всі люди знають, де укриття й орієнтуються на місцевості, особливо це проблема для іноземців.

Заради безпеки населення законодавець просто мусить створити чіткі вимоги реагування бізнесу на повітряну тривогу. В нашому баченні – це розміщення людей в укритті, якщо воно є в закладі чи сам заклад знаходиться у підвалі (наприклад, так у Львові працює «Криївка», «5 Підземелля»), або евакуація відвідувачів до найближчого укриття. Щоправда, це не вирішує проблему заміських закладів, які не мають укриття й знаходяться далеко від населених пунктів з укриттями. У такому разі, скоріш за все, потрібно зобов’язати підприємця облаштувати укриття. Це додаткові витрати, але, на жаль, кращого варіанту ми поки не бачимо: возити людей в місто кожного разу – зовсім не зручно + на майбутнє це було б виконанням вимог законодавця (нові архітектурні правила передбачають облаштування укриттів навіть після завершення війни).

32 роки тому була прийнята Декларація Про державний суверенітет України.

За довгий період поневолення України, ця Декларація, як вже сьогодні було сказано Президентом, відновила тисячолітню історію українського державотворення. Більш того, саме цей документ, в подальшому в правовому полі, став основним орієнтиром для здобуття незалежності.

Саме цей документ визначив Україну як суверенну національну державу, чия нація має право на самовизначення. Проголосив народовладдя, принципи формування державної влади, громадянства, територіального верховенства, економічної самостійності, екологічної безпеки, культурного розвитку, внутрішньої та зовнішньої безпеки, а також міжнародних відносин.

Звичайно, у цього документа були й свої недоліки й протиріччя, як, до прикладу, при визначенні “національна” - цей документ вводив термін “народ України”, як сукупність усіх громадян різних національностей, оминаючи визначення “національні меншини”, а також, відповідно їх право на збереження, захист та розвиток, які гарантує Українська суверенна держава, відповідно.

Так само, були й відзначилася тоді ще домінуюча практика верховенства закону, яка є наслідком монополії і, відповідно, домінування позитивізму в радянському праві.

Водночас, цей документ поставив загальнолюдські права та цінності вище класових, що неодмінно вказує на початок відмови від совітського минулого за яке ми й досі розплачуємося.

Як би там не було, але саме цей документ є тією сходинкою, який допоміг нам, свого часу ,хоч і тільки, тоді ще, у юридичній площині вирватися з пазурів москви та почати будувати свою, вільну та прекрасну Україну.

Військова підготовка для жінок може бути добровільною, але повинна бути рівною підготовці чоловіків.

Найпоширеніший закид у бік жінок в армії – непідготовленість, неконкурентність відносно чоловіків, використання становища для пошуку статевого партнера. При чому така думка не завжди пов’язана з особистим досвідом, часто з розповідей третіх осіб. Це або зникає після знайомства з компетентними жінками, або трансформується в «загалом жінки в армії такі, але конкретно ця жінка нормальна». Ну або лишається чи підтверджується, якщо відповідного знайомства не відбулось.
А тепер логічне питання: як так сталося, що люди, до яких такі претензії, взагалі потрапили до лав війська? Зазвичай підготовкою бойових підрозділів, як і просто вишколами, займаються чоловіки. То хто не догледів, що у війську бойова одиниця, професійні і моральні якості якої не відповідають нормативам?
Якщо людина «не тягне», то вона не може бути допущена до виконання завдань. Якщо людина відлинює – так само. Значить звідкись взялося, що «і так піде».
І, на жаль, це досі існує. Я (адмінша – буду від першої особи говорити), зараз проходжу військові вишколи і бачу проблеми:

1. До жінок, особливо молодих, ставляться поблажливо. Пояснюють матеріал окремо/додатково «для дівчат», ставлять менші вимоги, якщо щось виходить не так добре, ставляться з розумінням, бо дівчата. На таку поведінку в інструкторів, напевно, різна мотивація, часто позитивна (захистити), але це йде на шкоду. Якщо жінка налаштована серйозно, виконуватиме вказівки, але все одно не зможе вступити на службу – буде небезпідставно обурена. Якщо вступить після таких занять, то дійсно буде менш кваліфікованою, ніж чоловіки і ставлення буде відповідне. Коли заняття проводяться у змішаних групах – поблажливе ставлення можна ідентифікувати і протидіяти, але коли чоловічі та жіночі групи окремо – це дуже складно, бо видається, що виконуєш команди і все в порядку, а тільки потім виявляється, що нормативи весь цей час були нижчими.
2. Іноді самі інструктори сповідують життєву позицію, що жінкам не варто бути в армії. Була нагода поговорити з інструктором, який саме вважав, що жінкам треба не в армію, а народжувати дітей, бо це корисніше; що пріоритет для жінки в армії – вижити і знайти партнера. Власне, те, на що і жаліються військові.
3. Рівень підготовки часом базується на самонавчанні і здатності до такого собі «бунту». Наразі побутує ще радянське уявлення, що старший за званням наказує, а той, хто нижче – виконує. І все. КК України трохи підкоригував це твердження, вказавши, що за виконання злочинного наказу передбачено кару. Під злочинним наказом ми традиційно уявляємо щось на кшталт «вбити цивільних свідків» або «нікого не щадити». Проте, тепер почало здаватися, що під таке визначення можуть потрапляти і куди менш помітні вказівки. Навряд чи вони тягнули б на кримінал, але на усне зауваження інструктору – напевно. Наприклад, інструктор приділяє більше уваги підготовці чоловіків у змішаній групі або взагалі ставить жінок окремо/не виконує з ними частину вправ. До чого це призведе, якщо жінка таки потрапить у бойові умови? До закономірно плачевних наслідків, при чому, в реальній бойовій обстановці відповідальність за ці наслідки нестиме особисто. Отже, вказівку інструктора потрібно порушити аби мати відповідні навички та кваліфікацію. А за порушення вказівки інструктора можна отримати покарання. Проблема))

Заради справедливості слід відзначити, що вдалося відвідати і дуже якісні вишколи (кому цікаво, можна питати в коменти).
Так, не кожна жінка може витримати те ж навантаження, що й чоловік, як в принципі і не кожен чоловік може, але тим важливіше подати це навантаження ще на етапі підготовки і на всіх приватних вишколах, щоб людина могла відмовитися ще тоді. Так би й відмова була обгрунтованою і не було б невдоволених дискримінацією, і ми б не мали історій, що дискредитують жінок.

ССО Азов потребує нашої допомоги!

Наш друг @WikipediaUA (Вікіпедія) захищає країну у складі 2 батальйону полку ССО Азов Київ. Від нього дізнались, що хлопці на передку, крім шоломів / броні / електроніки, потребують банальних побутових речей. Облаштувати бліндаж та КСП на одному доброму слові не вийде. Потрібні матеріали, і багато.

💰 Відкриваємо збір на потреби київського "Азову"!
От список того, що будемо закуповувати:

дощовики тактичні (50 шт)
патчкорд 3 м. (5 шт)
рукомийник (10 шт)
подовжувач на 3 розетки (10 шт)
подовжувач на 20 м (5 шт)
плівка будівельна 50 м 120 мікрон (5 рулонів)

На всю цю радість — приблизно потрібно 56 000 грн

Це, звісно, не Байрактар, але це те, що потрібно на передку вже сьогодні. І замість того, щоб випити зранку чашку кави, можете допомогти Азовцям ще краще нищити орків 🔥

🎯 Ціль: 56 000 ₴

🔗Посилання на Банку
https://send.monobank.ua/jar/6KheQL3zWk

💳Номер картки Банки
5375 4112 0134 2586 (Радковський Олександр)

Кілька слів про припинення громадянства України.

Питання, чи може президент таке робити вже підіймалося. Було вирішено, що може припиняти громадянство.

Чи є різниця між припиненням громадянства і позбавленням? Так.

Позбавлення – це покарання. Тобто, в Україні не можна забрати паспорт у покарання за який-небудь злочин (тому в нас позбавлення волі, а не вигнання з країни).

Припинення – наслідок порушення законодавства про громадянство, тобто добровільне набуття громадянства іншої держави повнолітнім громадянином. Закон уточнює, що добровільне – це коли особа подавала заяву про бажання набути громадянства іншої держави.

У другому випадку особа ніяк не може залишитися БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА. Тут наші прикордонники зробили провтик, записавши Корбана особою без громадянства. Особа при припиненні громадянства України стає громадянином тієї держави, паспорт якої вона отримала.

Тобто, якщо громадянства іншої держави особа реально не має – громадянство України припинити не можна, бо виходить, що порушення не існувало.

Чи повинен президент мати змогу позбавляти громадянства при порушення законодавства про громадянство? Чому б і ні? Питання тільки в тому, як цим користуватися. Якось ми казали, що проблема правозастосування в Україні не в незаконності рішень, а в їх вибірковості.

Це спричиняє політичні коливання, адже народ бачить у таких рішеннях політичну маніпуляцію. Останнім часом доволі багато таких моментів з громадянством, як от було з громадянством для Нєвзорова.

Як юристи, ми ставимося до такого дуже критично. Як патріотично налаштовані громадяни – боролися б з колаборантами, особами, що несуть загрозу безпеці держави під час війни, у тому числі й актами індивідуальної дії.

Сьогодні ми святкуємо День хрещення України-Русі та День української державності.

Історія нашої держави налічує більше ніж 1000 років. Дехто розпочинає відлік із заснуванням Києва Києм, Щеком та Хоривом. Хтось розпочинає зі сходженням Великого Князя Віщого Олега на київський княжий престол, що зробило Київ політичним центром Русі на довгі й довгі роки. Хто ж з Хрещення Русі Володимиром Великим або з формалізацією і письмовою систематизацією неписемного права Великого Князя Ярослава. Скільки вчених - стільки і думок щодо початку становлення нашої державності.

Але головна справа у тім, що довгі роки наша державність, як і наш український дух, загартовувалися під натиском часів, недолі, болю, страждань, неволі, поневіряння та фактичної втрати свободи. Але не втратили ми волі.

Бо не відняти у народу волі. І саме народ є єдиним джерелом влади в нашій державі. Бо він ніс у собі, передавав з покоління у покоління дух державності, який, попри всі намагання сторонніх гравців, дав свої паростки, з яких, немов фенікс із попелу, відродилася Українська держава.

Ніщо не народжується з нічого. Бо, навіть, руїни та попіл можуть нести у собі мудрість прийдешніх поколінь, що залишається у наших українських серцях, думах та наміцно закарбована у нашому дусі.

Держава - пряме відображення свого народу. І зараз наш народ, який є носієм державності, стоїть на захисті своєї правосуб’єктності та суверенітету держави. Бо ми сильні, ми стали загартованими і могутніми. Ми більше ніколи не будемо повторювати помилок минулого.

Настав наш час і тільки нам будувати, розбудовувати і підтримувати нашу державність. Наше Право. Нашу Долю.

Ми витримаємо будь-яке випробування і станемо тільки сильнішими. А українська державність стане тим орієнтиром, на який слід рівнятися.

Вітаємо з Днем української державності та з Днем хрещення України-Русі!

Слава Україні!