ССО Азов потребує нашої допомоги!

Наш друг @WikipediaUA (Вікіпедія) захищає країну у складі 2 батальйону полку ССО Азов Київ. Від нього дізнались, що хлопці на передку, крім шоломів / броні / електроніки, потребують банальних побутових речей. Облаштувати бліндаж та КСП на одному доброму слові не вийде. Потрібні матеріали, і багато.

💰 Відкриваємо збір на потреби київського "Азову"!
От список того, що будемо закуповувати:

дощовики тактичні (50 шт)
патчкорд 3 м. (5 шт)
рукомийник (10 шт)
подовжувач на 3 розетки (10 шт)
подовжувач на 20 м (5 шт)
плівка будівельна 50 м 120 мікрон (5 рулонів)

На всю цю радість — приблизно потрібно 56 000 грн

Це, звісно, не Байрактар, але це те, що потрібно на передку вже сьогодні. І замість того, щоб випити зранку чашку кави, можете допомогти Азовцям ще краще нищити орків 🔥

🎯 Ціль: 56 000 ₴

🔗Посилання на Банку
https://send.monobank.ua/jar/6KheQL3zWk

💳Номер картки Банки
5375 4112 0134 2586 (Радковський Олександр)

Кілька слів про припинення громадянства України.

Питання, чи може президент таке робити вже підіймалося. Було вирішено, що може припиняти громадянство.

Чи є різниця між припиненням громадянства і позбавленням? Так.

Позбавлення – це покарання. Тобто, в Україні не можна забрати паспорт у покарання за який-небудь злочин (тому в нас позбавлення волі, а не вигнання з країни).

Припинення – наслідок порушення законодавства про громадянство, тобто добровільне набуття громадянства іншої держави повнолітнім громадянином. Закон уточнює, що добровільне – це коли особа подавала заяву про бажання набути громадянства іншої держави.

У другому випадку особа ніяк не може залишитися БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА. Тут наші прикордонники зробили провтик, записавши Корбана особою без громадянства. Особа при припиненні громадянства України стає громадянином тієї держави, паспорт якої вона отримала.

Тобто, якщо громадянства іншої держави особа реально не має – громадянство України припинити не можна, бо виходить, що порушення не існувало.

Чи повинен президент мати змогу позбавляти громадянства при порушення законодавства про громадянство? Чому б і ні? Питання тільки в тому, як цим користуватися. Якось ми казали, що проблема правозастосування в Україні не в незаконності рішень, а в їх вибірковості.

Це спричиняє політичні коливання, адже народ бачить у таких рішеннях політичну маніпуляцію. Останнім часом доволі багато таких моментів з громадянством, як от було з громадянством для Нєвзорова.

Як юристи, ми ставимося до такого дуже критично. Як патріотично налаштовані громадяни – боролися б з колаборантами, особами, що несуть загрозу безпеці держави під час війни, у тому числі й актами індивідуальної дії.

Сьогодні ми святкуємо День хрещення України-Русі та День української державності.

Історія нашої держави налічує більше ніж 1000 років. Дехто розпочинає відлік із заснуванням Києва Києм, Щеком та Хоривом. Хтось розпочинає зі сходженням Великого Князя Віщого Олега на київський княжий престол, що зробило Київ політичним центром Русі на довгі й довгі роки. Хто ж з Хрещення Русі Володимиром Великим або з формалізацією і письмовою систематизацією неписемного права Великого Князя Ярослава. Скільки вчених - стільки і думок щодо початку становлення нашої державності.

Але головна справа у тім, що довгі роки наша державність, як і наш український дух, загартовувалися під натиском часів, недолі, болю, страждань, неволі, поневіряння та фактичної втрати свободи. Але не втратили ми волі.

Бо не відняти у народу волі. І саме народ є єдиним джерелом влади в нашій державі. Бо він ніс у собі, передавав з покоління у покоління дух державності, який, попри всі намагання сторонніх гравців, дав свої паростки, з яких, немов фенікс із попелу, відродилася Українська держава.

Ніщо не народжується з нічого. Бо, навіть, руїни та попіл можуть нести у собі мудрість прийдешніх поколінь, що залишається у наших українських серцях, думах та наміцно закарбована у нашому дусі.

Держава - пряме відображення свого народу. І зараз наш народ, який є носієм державності, стоїть на захисті своєї правосуб’єктності та суверенітету держави. Бо ми сильні, ми стали загартованими і могутніми. Ми більше ніколи не будемо повторювати помилок минулого.

Настав наш час і тільки нам будувати, розбудовувати і підтримувати нашу державність. Наше Право. Нашу Долю.

Ми витримаємо будь-яке випробування і станемо тільки сильнішими. А українська державність стане тим орієнтиром, на який слід рівнятися.

Вітаємо з Днем української державності та з Днем хрещення України-Русі!

Слава Україні!

Щодо удару по колонії в Оленівці, де перебувають наші з «Азовсталі».

Цієї ночі росіяни вбили частину полонених азовців.

Російське командування обставило масове убивство полонених як дії української армії.

Бійці полку були переведені в окрему будівлю.

Була проведена пропагандистська робота - знятий людоїдський фільм про «Азовсталь».

Ми збираємо інформацію про жертв і конкретних виконавців цього воєнного злочину.

Вже очевидно, що це був заздалегідь спланований акт країни, для якої невідоме поняття офіцерської честі, а тим більше - дотримання Женевських конвенцій, правил, законів та звичаїв війни.

Росія не змогла перемогти «Азов» у чесному бою, тому намагається нас знищити віроломством.

Я, від імені Азовських підрозділів, оголошую полювання на кожного причетного до масового убивства. Понесе відповідальність кожен рядовий виконавець і кожен організатор незалежно від посади та місця перебування. Де б ви не ховалися, ви будете знайдені й екстерміновані.

Всі ми шоковані вчорашньою розправою з військовополоненим і сьогоднішнім масовим вбивством військовополонених в Оленівці. Багато хто не чекав такого, але це русня, від якої не варто було чекати нічого іншого. За словами СБУ – події не були узгоджені з керівництвом, а здійснені ПВК «Вагнер» з метою приховування розкрадання грошей.

Тим гірше для них. Істоти які знищують людей, щоб не видавати на них гроші це…загалом цілком руснява сутність. І звісно, що помститися їм можемо лише ми, українці, бо тамтешньому керівництву буде максимум цікаво де ті кошти, а міжнародна спільнота не особливо то відреагує, хіба попросить доступу до місця події, як це вже зробив МКЧХ.

Насправді, чим далі – тим більше буде схожих звірств. Ворог, який наступав, чинив їх радісно з вседозволеністю. Ворог, який зазнає поразок, чинить їх з усією жорстокістю, ніби сам мститься за те, що не може нас здолати. І, звісно, чим сильнішим буде опір, чим далі ми знищуватимемо склади ворога і чим більше поразок йому завдаватимемо – тим жорстокіше він буде «мститися» беззбройним, до кого в змозі дістатися.

Ми можемо побачити, як з кожною новою трагедією мережа рясніє постами на кшталт: «тепер вся русня повинна страждати за те, що сталося». Не треба підвищувати планку і робити такі поступки. Вся русня заслугувала помсти ще самим фактом нападу, це теж злочин. Будь-які їх подальші звірства це лише події, які їм можна пригадати, частини підстав для відплати. Але відплата має починатися не з кожного наступного випадку, а з початку теперішньої війни - тобто з 2014 року. Вони так само відповідальні за все, що відбувалося тоді: «парад полонених», Донецький аеропорт, Іловайськ тощо.

Хоча і це – привід, фактична можливість розправитися з ворогом, бо він порушив суверенітет і територіальну цілісність. З’явилася можливість відповісти йому зброєю. Підстав же значно більше, адже можна зарахувати все, що робила русня з українським народом всі минулі століття.

Нам важливо ніколи не звикати до цього. Комусь може здаватися, що емоційна реакція – це щось погане, але в таких випадках краще бути шокованим, розлюченим, засмученим і т.д (головне не переводити цю злість на своїх). Емоційна реакція на страждання співвітчизників доводить, що ви все ще є частиною спільноти і вам не все одно. Апатія/байдужість навпаки шлях до поразки, бо висвітлює, що ви втомилися і вже не маєте такого міцного зв’язку з іншими людьми.

Відплатою вже займаються військові. І відплата має бути найбільш ефективна. Загалом щось не схоже, щоб русня сповідувала які-небудь цінності, які сповідуємо ми, тому не факт, що те, що діє на нас так само діє і на них, тож уступимо вибір помсти фахівцям.

Цивільним найкраще конвертувати свою ненависть до русні в працю в ім'я перемоги і турботу про наших військових

Нагадуємо про збір для ССО "Азов". Долучайтеся і допомагайте репостом:

🔗Посилання на Банку
https://send.monobank.ua/jar/6KheQL3zWk

💳Номер картки Банки
5375 4112 0134 2586 (Радковський Олександр)

Русня зараз намагається нас психологічно продавити. Не страхом, а скоріш відчаєм.

Вона вчиняє розправи, знаючи, що нас турбує життя і здоров'я співвітчизників, бачить, що міжнародні організації не дуже то клопочуться нашими проблемами, їм важливіше зерно, і тоді психологічно глумляться, як от у пості посольства про те, що азовців треба вішати, а не стріляти.

Це природно викликає в нас ненависть. Проте арсенал дій у нас не такий великий: працювати, волонтерити, донатити, воювати в інфорпросторі та на реальному фронті. Як ми вже казали, у даному випадку краще відчувати емоції, аніж ні, і, відверто, дії з переліку вище не завжди можуть задовольнити наші потреби.

Можна написати агресивний пост, але це ще не значить, що він до чого-небудь призведе. Можна написати агресивний коментар під постом оон чи іншої організації/держави, але вони ігнорують цілий уряд суверенної незалежної держави, не кажучи вже про людей в коментах (їх навіть не читають, а іноді просто закривають). Можна продовжувати працювати, волонтерити і донатити, але не бачачи реальних наслідків своїх дій можна виснажитися і впасти в апатію.

Зазвичай, лише військові, безпосередньо задіяні у військових діях, не мають екзистенційних проблем, але, звісно, так само зазнають стресу та виснажуються.

Насправді, і робити пости, і коментувати, і волонтерити, і все інше, що йде на благо Україні - необхідно. Водночас, відчай може нас вганяти в стан напруженості й агресії, який не зникне від агресивного коменту. Розмова з іншими людьми теж може не допомогти, оскільки вони, вірогідно, теж почуваються не дуже щасливо.

В таких випадках є одна дуже помічна рекомендація, отримана від військових: займатися фізичною працею.

Нічого особливо робити?

Поприсідайте, повіджимайтеся, виконайте ще якісь вправи. Фізичні навантаження, як відомо, сприяють виробленню гормонів, які знизять вам рівень стресу, крім того, сам факт пересилення себе самого - позитивно впливає на емоційний стан.

Робити це слід одразу як вичерпаєте свій арсенал доступних корисних дій або одразу, як відчуєте, що втрачаєте контроль над собою (вам буде значно легше сконцентруватися на роботі, якщо вас не дьоргатиме від стресу).

Займатися слід поки не зрозумієте, що в порядку, або поки не станете надто втомленими навіть для злості.

Таким чином уникнете перенесення свого відчаю на інших людей (сварки), або на себе (депресія). До того ж, організм буде більше вдячний за фізичні навантаження, ніж за алкоголь, сигарети чи які-небудь інші шкідливі способи зняти напругу. Ну і, можливо, накачаєтеся та опануєте себе достатньо, щоб потім долучитися до безпосередньої помсти русні))

Повітряні Сили надійно боронять українське небо і дають гідну відсіч у ньому російському агресору.

Дякую за вашу професійність та відданість справі захисту України!

Вічна слава і памʼять всім, хто назавжди пішов у небо...

Разом до Перемоги!

@CinCAFU

Знаєте, морально складно бути юристом зараз, але давайте поговоримо про ООН, Amnesty International та подібні міжнародні структури та організації.

Критикувати - це мало. Критики вже всюди багато і видно, що нейтральними постами її вже не притлумити. Більшість міжнародних організацій, які мають стосунок до політики – застаріла.

Одна з причин - в них не була закладена та актуалізаторська функція, щоб доводила нам, простим мешканцям нашої прекрасної Планети, що ці люди для чогось отримують свою заробітну плату. А саме – ефективність.

Просто нагадаємо, що стаття ч. 1 ст. 1 Статуту ООН проголошує, що однією з основних задач цієї структури є “Підтримка міжнародного миру і, відповідно цього, прийняття ефективних колективних заходів”. А на сторінці в інстаграмі є таке чудове відео про те, чи може ООН зупинити війну.

Насправді, спершу все було непогано (в принципі як і у випадку НАТО), потім пішло на перекіс. На початку існування в цих організаціях були люди, зацікавлені в результаті, оскільки їх пам’ять про події світових воєн була ще свіжою, проте вони не зробили достатньо аби убезпечити організації від стагнації та розкладу (якщо це взагалі було можливо).

Тому зовсім скоро почалися проблеми: повне ігнорування військових конфліктів, геноцидів. Власне, якщо почуєте історії про Руанду, Родезію або постійні Африканські конфлікти, просто знайте що ООН на них адекватно не відреагувала. Прецедент, коли у 1971 році місце Китайської Республіки отримала Китайська Народна Республіка. Це важливо, оскільки з РадБезу та й з самого ООН прогнали не просто постійного члена, але офіційно визнаного співзасновника.

Про окремий жанр драматургії - комітети ООН. Як приклад ми наводимо 6-й комітет Генеральної Асамблеї ООН що за весь свій час діяльності, фактично, зміг створити лише Міжнародний Кримінальний Суд у 2002 році (заснований у 1998 році з прийняттям багатостраждального Римського Статуту), коли як дискусії та напрацювання щодо нього почалися ще в далекому 1948 році, коли вперше на Генеральній Асамблеї була представлена доповідь про необхідність створення відповідного органу. Тобто, нормальна така різниця. Бюрократія + Прокраститація + Постійне доверешення того, що є лише поки на папері роблять свою справу. Ну, тобто не роблять

Власне, це вже не кажучи про виявлення факту корупції і зловживання своїх повноваженнями колишніх очільників цієї структури. Звичайно ж, проти себе можна й позатягувати з розслідуванням і нічого не робити. Як і сталося у 2015-2016 роках.

Зрозуміло що ООН - це інструмент в руках великих гравців. Для задоволення власних інтересів, ним уже користувалися. Згадати, хоча б, кооперацію між СРСР та США щодо процесу деколонізації. Отримання підтримки на вторгнення США в Ірак. Постійні взаємоблокування США-СРСР у Раді Безпеки. Використання дочірніх організацій в своїх інтересах (як от КНР використовувала ВООЗ). Використання права вето для того, щоб захистити себе або своїх союзників від тиску (Неодноразово робили СРСР та рашка (Чечня, Сребрениця, Грузія, Крим, Повномасштабне вторгнення)).

Тому ми і маємо проблематику, що ця організація досі не розпущена і попри те, що для інших вона, скоріше, шкідлива.

Інша справа стосується таких організацій як AI.

Якщо ООН фінансують усі держави-члени (принаймні, за несплату внеску - настає санкція у вигляді позбавлення права голосу до вирішення цього питання), то такі структури фінансуються, здебільшого, фондами. Як приватними, так і не приватними.

Питання у тому, що якщо на повному серйозі читати звіти, як от, нещодавній, можна напевно зрозуміти, що:

а) писала людина, що конкретно так не розуміє що таку війна, як все працює, нормальну термінологію. Банально не може написати що вона хоче (на яку відстань за треба відвезти цивільних. А також на повному серйозі вважає, що воювати сучасною зброєю, за принципами, які заповідали феодальні лорди та Святослав Хоробрий у 2022 році - цілком нормальна адекватна ідея);
б) перевіряла редакція, для якої нормальним доказом є “свідченням тітки Клари” з повним ігноруванням запитів щодо надання офіційної інформації; Більш того, якщо почитати звіт, можна побачити, що люди не жалілися, а пояснювали свої вчинки, коли як уже самі автори публікації надали негативного емоційного змісту. Люди, котрі добровільно надавали своє житло для проходу українським військовим і носили їм їжу – точно не вважали їх своїми кривдниками.
в) з видом експертів, не розбираючись у кейсі країни, говорити що їй потрібно;
г) І всі вони абсолютно не знають і не розуміють що таке є війна.

Давайте відверто, таким організаціям нормально спонсорувати сумнівні проекти але реально вникати у суть місцевих проблем - зась.

До того ж, твіт про «українських і російських тролів» тільки підтверджує реальне ставлення до українців. Навіть колишні прихильники міжнародних правозахисних організацій почали агресивно відстоювати позицію «проти».

Після цього викотили пост на «відвали» про те, що, звісно, організація моніторила дії русні і спустошення українських міст і так, російська агресія – це агресія. Хоча реальних таких дій не помітно. Чисто для заспокоєння публіки.

Про минулі дії amnesty international говорити нема сенсу оскільки навіть самого одного такого прецеденту уже достатньо. Єдиним варіантом не зганьбитися було:

1. Не допускати проколів раніше
2. Одразу вибачитися за публікацію, видалити її, провести розслідування
3. Надати докази підготовки публікацій про злочини російської сторони

Нічого з цього не було, а отже ніяких підстав для реабілітації.

Тому, і маємо те, що маємо. І багато вже хто розуміє, що світ і вже не буде таким, як колись. І опираються цьому ті, хто не бажає потім лишитися за палубою.

З падінням репутації міжнародних організацій тепер більш актуальним стає питання виходу з них. Але легко сказати «нафіг ці конторки». Продовження розмови приводить до питання, а чи буде нам тоді допомога Заходу.

Отже, в наступному пості ми поговоримо не про те, які організації погані, а про те, чи можна реально з них вийти.

Отож, до питання міжнародних організацій. Вони бувають урядові та неурядові.

Урядові – створені офіційно законною владою різних держав. Виникають внаслідок багатосторонніх міжнародних договорів. Відповідно, повноваження і фінансування їм дають країни-члени. Органи такої організації можуть бути в різних країнах, і регулюються вони не внутрішнім правом однієї держави, а положеннями договору (у форматі Статуту як от ООН).

Неурядові – не створені урядами, не є договором між державами, а виникли на основі внутрішнього права однієї з держав. Відповідно, керуються статутами, але за національним правом. Можна сказати, що вони схожі радше на благодійні організації, що розрослися. Фінансуються добровільно, зазвичай просто мають стабільне коло спонсорів.

Найбільш відома серед міжурядових організацій – ООН. Вона є гегемоном. Її членами є всі визнані держави, крім Ватикану (у якого є релігійні причини, через які не може дотримуватися принципів ООН). В комплекті до ООН як організації йде ГенАсамблея, РадБез, ЕКОСОР + права людини, Рада з опіки, Міжнародний суд. Туди ж різні комітети, як от комітет проти катувань, комітет з прав людини, комітет з прав дитини і т.д.
Також ООН має купу «дочок»: структурно входять МВФ і МБРР (при цьому членом МБРР може бути лише учасник МВФ), ВООЗ теж пов’язана, МАГАТЕ, Міжнародна організація праці, ЮНЕСКО… Можливо, цим і пояснюється їх бездіяльність.

З якої-небудь «дочки» можна легко вийти без особливих наслідків, коли як з центру формально вийти можна, а фактично – буде купа проблем. Індонезія виходила у 1965, але вже наступного року повернулася. Наслідком для України були б численні проблеми з фінансами, дипломатичні труднощі, а ще нас би могли травити члени ООН, а ми їх – ні.

Той же Міжнародний суд наче й не дуже ефективна штука, яка карає пост-фактум (сторону, яка програла хехе), але більш легітимна, ніж проведення суду і винесення вироку однією державою проти іншої. Ми до нього не могли б звернутися, якби не були в організації.

А ще ми б не мали доступу до ООН і не могли б нічого робити всередині її структур легально. Наразі ми не отримуємо від них особливої користі, але, принаймні, маємо змогу не допустити критичної шкоди. Вийти з такої організації, залишивши там росію в статусі постійного члена РадБезу було б неприпустимою поразкою. Можна вважати, для нас би закрився цей дипломатичний фронт, коли як у русні були б розв’язані руки, бо «ахаха, бачите, вони втекли, значить злочинці».

Крім того, формально ООН справді не бачить в нас війни. Так, це дуже позитивістський підхід (переклад з юридичної: коли якась норма сприймається буквально, а не так, як вона насправді є. Тобто ООН хоче, щоб було оголошено саме війну для того, щоб назвати це війною, а назва «спецоперація» для них війною не є. Можливо, росія говорила про це з членами ООН і тому знала про такий аспект або узгодила, цього ми, скоріш за все, не дізнаємось). Те, що ми добилися використання слова «війна» - вже прогрес, хоч і на рівні запущених процесів війни справді немає.

Для них це «інтернаціоналізований конфлікт» - тобто збройне протистояння неміжнародного характеру (внутрішньодержавне), де на захист однієї зі сторін стали офіційні збройні сили якоїсь держави.
Ми зі свого боку таке забезпечити не можемо, оскільки в тилу маємо членів НАТО (крім Молдови, яка просто не має достатньої сили), котрі не можуть самостійно запускати свої війська нам на допомогу, щоб не втягнути у війну всю організацію (бо дехто цього не хоче).

Якби війна офіційно була, то ООН мусила б застосувати свій Статут і повинна була б її зупинити. Статті 41-51 Статуту ООН передбачають, що організація мусить розібратись. Проте, по-перше: РадБез. По друге: людський фактор.

РадБез просто є максимально дикою штукою. Фактично – головною і створений для власних же постійних членів. РадБез накладає санкції на якусь країну і рекомендує щоб ГенАсамблея призупинила повноваження і привілеї цеї країни. Поновлює теж РадБез. От тільки, всі постійні члени надійно від цього захищені, адже легко ветують санкії проти самих себе.

Людський фактор: теперішній склад є переважно бюрократами і людьми, в яких вигода перед честю. В теорії воно могло працювати, якби:

1. Був адекватний спосіб набору на посади;
2. Був адекватний механізм забезпечення рівних можливостей. Стаття 1 Статуту декларує таку рівноправність, коли як далі згадується РадБез, який її начисто нівелює. Недоторканність постійних членів точно не є рівноправністю;
3. Постійні члени були набрані адекватно. Всі чудово знали, що собою являє СРСР, але мовчки люб’язно пропустили;

Зрештою, члени ООН і не бажають, щоб була офіційна війна. Тому й Україна не може оголосити її. Банально тому, що нас би…могли визнати агресором.

Неймовірно, але так. Навряд чи, звісно, таке б пройшло на 6 місяці повномасштабного вторгнення, але як мінімум ООН не мало б ніяких обов’язків взагалі нами займатися, собливо, якби ми ще й з організації вийшли. На нас би навіть не діяло право на самозахист.

Це особливо комічно в контексті того, що ООН було створено внаслідок війни, офіційно оголошеної сторонами, що захищалися. Однак, ситуація для нас така, що Україна:

- втратила б дипломатичний фронт;
- створила б росії вигідніше становище на ньому;
- була б позбавлена фінансових потоків;
- була б безправною в міжнародному сенсі (не слід розраховувати, що якась інша країна вийшла б з ООН чи свого воєнно-політичного блоку заради нашого порятунку, а до ООН Україна вже б звернутися не могла);
- в гіршому випадку нас би мали легальне право додавити;

Конкуренція наразі дуже болісна оскільки росія все ще має перевагу завдяки місцю в РадБезі і ресурсам. Ми всі дійсно дуже пригнічені тим, що нас ігнорують, що ООН не виконує своїх обов’язків, але покладає обов’язки на нас.

Втім, на жаль, вихід з організації або конфлікт з нею, все ще створили б нам більше проблем, ніж вигоди. Тож попри дуже складну конкуренцію, Україна мусить залишатися і взаємодіяти з (не значить довіряти) ООН. Мусить проштовхнути свої інтереси. Розбиратися з ООН і всіма іншими на тему, чого нам так погано допомагали, ми зможемо лише після перемоги. І повинні.

Стосовно неурядових організацій на кшталт amnesty international, МКЧХ, то тут трохи інакше. Взаємодія з ними не робить нам погоди, проте вони, навіть якщо не мають репутації, то мають аудиторію і все ще можуть поширювати різноманітну дичину, яку люди хавають. Звісно, треті особи, а не ті, кого ця інформація стосується.

МКЧХ до речі, є особливою неурядовою організацією, адже керується Женевськими конвенціями і протоколами до них й має серед своїх функцій і повноважень догляд за військовополоненими і цивільними за межами зони збройного конфлікту. Тобто, повинен був відвідувати і наглядати за ставленням до наших полонених бійців. Не може МКЧХ апелювати до того, що в них таких повноважень нема і вони можуть лише вивести бійців з якогось місця.

Отож, такі організації, безперечно можна слати. Проте тоді вони будуть зайняті ворогом. Знову ж таки матимемо слабке місце в дипломатії.

Дозволяти їм публікувати сумнівні звіти теж не можна, оскільки діє ефект первинності. ЦПД аналізували цю маніпуляцію в себе на сторінці. Якщо коротко: коли інформація вже розлетілася мережею і спричинила кіпіш – будь-які спроби її спростувати виставлятимуться ворогом як доказ тиску на «незалежні» ЗМІ.

І що з цим робити?

Впливати на спонсорів, впливати на саму організацію. Пропонувати їй вигіднішу взаємодію, ніж ворог. Це також складно, безперечно, але тільки так можна вигнати звідти конкурента. Ніяка організація розпускатися не хоче, спроби її до цього примусити, коли вона не у твоїй юрисдикції – не дадуть нічого, крім конфлікту і подальшого зближення з ворогом. Зрештою, організація часто як людина – шукає шлях найменшого спротиву, найбільшої вигоди.

На наш погляд розглядати їх як «благодійні» пародії на ТНК було б коректно. До речі, деякі ТНК зараз благодійніше «благодійних» організацій.

А отже, висвітлення себе як кращого контрагента, аніж ворог – варіант стратегії. Створивши вигідні умови для взаємодії ми б змогли переманити цю компанію (організацію) до себе. Тут ніяк не йдеться про задоволення всіх захцянок організації, але, радше, робота зі спонсорами і людьми, які реально впливають на хід справ, переманювання співробітників і т.д.

Нечесно? Цілком нормально при поточному стані речей.

Зрештою, можна додатково створити у порожній ніші власну організацію, яку пізніше перевести у міжнародний формат. Під час війни є чим зайнятися й, зрештою, українська організація мала б шанси на успіх, за рахунок більшої ефективності, ніж закордонні аналоги. Зверніть увагу на U24, на неї великі плани.

У підсумку:
Послати всі організації ми можемо, але продовжувати конкуренцію за місце під сонцем всередині них нам все ж вигідніше. Україна не може полишити цю дипломатичну битву, якою б складною вона не була. Треба шукати точки впливу. І їх можуть знайти не лише державні фахівці)
Для нас це було б куди вагомішим аргументом, ніж регулярні набіги в коменти ООН. Точки впливу дали б Україні змогу краще просувати інтереси просто зараз, а після перемоги – стати провідною державою й конкурувати з серйозними гравцями. Тому не треба цуратися відстоювати інтереси України і в таких структурах, якщо маєте змогу та знання, звісно.

Продовжуємо збір на потреби Східного фронту!

За перші 2 тижні ми зібрали майже половину затребуваної суми — на банці вже лежить понад 22 тисячі грн. Це чудовий результат, але завжди варто прагнути кращого ✊🏻

Нагадаємо список того, на що збираємо кошти:

- дощовики тактичні — 50 шт
- рукомийник — 10 шт
- подовжувач на 3 розетки — 10 шт
- подовжувач на 20 м — 5 шт
- плівка будівельна 50 м 120 мікрон — 5 рулонів

Скинете 14 грн — допоможете облаштувати бліндаж.
Скинете 88 грн — одягнете бійця у якісний дощовик.
Скинете цю цифру разом — забронюєте собі перші місця на концерт у спаленій Москві.

🎯 Наша ціль — 56 000 ₴

🔗Банка для донатів:
https://send.monobank.ua/jar/6KheQL3zWk

💳Номер картки Банки:
5375 4112 0134 2586 (Радковський Олександр)

Ми чекали цього дня, ви чекали цього дня, і от він настав.

Сьогодні із гордістю та радістю нарешті можу оголосити, куди пішли зібрані кошти з проекту «Народний Байрактар».

Наші ЗСУ отримають три Байрактари безкоштовно, а на додачу до цього Україна отримала… що? Про це у відео ;))

https://youtu.be/cOcW6IfsgME

Докази глобального потепління: тепер бавовна культивується також у Білгородській області.
Веселого вечора бавовни!

Шановне панство та панянство! Від усього адмінського складу і від щирого серця хочемо привітати вас з Днем Державного папора!

Відповідно до статті 20-ї Конституції України Державний прапор як і Державний гімн та Герб є Державними символами України. Закон України “Про Державний прапор України” був прийнятий 28-го січня 1992 року. Втім, попри історичність та сакральність нашого синьо-жовтого прапора - під час обговорення виникало багато інших варіантів (так само і щодо Державного Гербу), оскільки деякі депутати пропонували інші варіанти і висловлювали побоювання, що державні символи монополізує собі одна партія (малася на увазі - п.п. “Народний Рух України). Проте, попри усі дискусії, наш Прапор зайняв своє законне місце, як Символ нашої держави. Саме ж свято було встановлено Указом Президента України Л. Кучми № 987/2004 «Про День Державного Прапора України» від 23.08.2004.

За ці 30 років, після прийняття і офіційного затвердження синьо-жовтого полотнища, як державного прапора, він обріс новими сенсами, емоціями, почуттями та символізмом.

Після 2014 року він став символом боротьби за свободу. І відомий був в усьому світі: активно використовувався під час заворушень у Гонконгу, а також зараз, як можна помітити, на території Китайської Республіки (о. Тайвань).

Наразі, після повномасштабного вторгнення росіян на територію України – стяг символізує боротьбу за суб’єктність, суверенітет та незалежність, а ще є знаком сміливості.

Наш Святий Стяг є одним з символів нашої майбутньої Великої Перемоги над силами зла, що прагнуть знищити нашу прекрасну Країну. Бо після Перемоги, про нашу велич і про подвиг тих, хто боронить нашу державу та віддає за це своє життя, будуть нагадувати синьо-жовті прапори, що майорітимуть над мирними, багатими, відбудованими та прекрасними українськими містами.

З днем Державного Прапора! Слава Україні!

З Днем Незалежності!

Цьогоріч ця незалежність набуває суб'єктності і ваги, якої їй спершу не надали.

Цьогоріч наш День Незалежності - кожного дня, відколи ми всі обрали боротьбу! І насправді, хотілося б побажати, щоб День Незалежності для нас всіх наставав щодня до Перемоги і після неї, й щоб ніколи вона не була б ні зменшена ні втрачена. Спільними зусиллями все буде тільки так.

Ну і, звісно, чекаємо хорошої бавовни)

Зізнавайтесь, всі вже бачили меми з новим «тризубом незалежності», який безпечний на тимчасово окупованих територіях, має сексуальний підтекст, а в жестовій мові позначає букву «н»?

Напевно, тут міг бути текст про те, як правильно показувати тризуб, але, нас зацікавив інший момент. Жест, який використовується в жестовій мові для нормального спілкування, має в народі сексуальне значення.
Вдумайтесь, яка велика комунікативна прірва між людьми, які чують і тими, хто змушений послуговуватися жестами.

В Україні близько 18% населення вільно володіє англійською, загалом 89% розуміє на різних рівнях (як мінімум може скористатися перекладачем). При цьому носіїв жестової мови за даними 2014 року – 223 000, тобто менше 1%.

Фактично, люди з вадами слуху: не можуть чути повітряну тривогу, не можуть чути прильоти, вибухи, розуміти, де вони відбуваються, щоб обрати безпечний напрямок руху, не можуть звернутися до інших людей по допомогу, отримати необхідну інформацію, якщо опиняться під завалами - почути, що їх шукає ДСНС й відгукнутися. Ці люди не ознайомлені з порядком дій у разі небезпеки, не можуть надати допомогу собі, оточуючим, не можуть відвідати курси з підготовки, оскільки вони призначені для тих, хто чує.
Про проблему ще в березні заявляли в офісі Омбудсмена з прав людини в Україні, однак вона досі не вирішена. Наразі держава має пріоритетніші напрямки, ніж забезпечення всіх нечуючих смартфонами зі сповіщенням, спеціальними браслетами чи світловим оповіщенням, тому запорукою виживання цих людей є громадянське суспільство. Це нормально, оскільки саме суспільство відповідає за прийняття або неприйняття.

В Україні є успішні приклади інтеграції осіб, що не чують в суспільство, зокрема, в Охтирській громаді люди з особливими потребами беруть активну участь у волонтерстві. Однак, у більших містах, де не всі одне одного знають, такі люди часто ізольовані.

Багато із них залишаються близько до лінії фронту і перебувають в дуже безпорадному стані. Нещодавній приліт в гуртожиток у Харкові, внаслідок якого загинуло 19 людей, це підтверджує, адже не приховується факт того, що людей не могли знайти, оскільки вони не могли повідомити про себе. Тобто, навіть ДСНС не зовсім знали, що робити у таких випадках, тому просто розбирали завали на випадок, якщо там ще хтось є.
Ми вважаємо, що з цим варто розібратися, але хтось може сказати, що не така вже й масштабна проблема, більшості людей нормально. Проте, по-факту, ми маємо справу з перманентною проблемою, яка була, є і буде. Внаслідок війни кількість людей, які не зможуть чути – зросте. Це і цивільні, яких оглушило прильотами, і військові, котрі на війні втратили слух. Це і старші люди, і молодь, і діти. І не всім їм допоможуть слухові апарати, оскільки перепонки може не тільки пошкодити, але й зовсім знищити.

Для людини це велика проблема на війні. Як писала Мері Роуч у книзі «Вояки»: «50-60% інформації на війні сприймається вухами» і «Навіть слабке погіршення слуху призводить до погіршення показника «співвідношення втрат» (кількість знищених ворогів, поділена на кількість вояків підрозділу, що лишилися живими) на 50 відсотків навіть у найкращих підрозділах». Що вже казати про початківців або взагалі цивільних людей, які просто неочікувано стають жертвами.