Інша справа стосується таких організацій як AI.

Якщо ООН фінансують усі держави-члени (принаймні, за несплату внеску - настає санкція у вигляді позбавлення права голосу до вирішення цього питання), то такі структури фінансуються, здебільшого, фондами. Як приватними, так і не приватними.

Питання у тому, що якщо на повному серйозі читати звіти, як от, нещодавній, можна напевно зрозуміти, що:

а) писала людина, що конкретно так не розуміє що таку війна, як все працює, нормальну термінологію. Банально не може написати що вона хоче (на яку відстань за треба відвезти цивільних. А також на повному серйозі вважає, що воювати сучасною зброєю, за принципами, які заповідали феодальні лорди та Святослав Хоробрий у 2022 році - цілком нормальна адекватна ідея);
б) перевіряла редакція, для якої нормальним доказом є “свідченням тітки Клари” з повним ігноруванням запитів щодо надання офіційної інформації; Більш того, якщо почитати звіт, можна побачити, що люди не жалілися, а пояснювали свої вчинки, коли як уже самі автори публікації надали негативного емоційного змісту. Люди, котрі добровільно надавали своє житло для проходу українським військовим і носили їм їжу – точно не вважали їх своїми кривдниками.
в) з видом експертів, не розбираючись у кейсі країни, говорити що їй потрібно;
г) І всі вони абсолютно не знають і не розуміють що таке є війна.

Давайте відверто, таким організаціям нормально спонсорувати сумнівні проекти але реально вникати у суть місцевих проблем - зась.

До того ж, твіт про «українських і російських тролів» тільки підтверджує реальне ставлення до українців. Навіть колишні прихильники міжнародних правозахисних організацій почали агресивно відстоювати позицію «проти».

Після цього викотили пост на «відвали» про те, що, звісно, організація моніторила дії русні і спустошення українських міст і так, російська агресія – це агресія. Хоча реальних таких дій не помітно. Чисто для заспокоєння публіки.

Про минулі дії amnesty international говорити нема сенсу оскільки навіть самого одного такого прецеденту уже достатньо. Єдиним варіантом не зганьбитися було:

1. Не допускати проколів раніше
2. Одразу вибачитися за публікацію, видалити її, провести розслідування
3. Надати докази підготовки публікацій про злочини російської сторони

Нічого з цього не було, а отже ніяких підстав для реабілітації.

Тому, і маємо те, що маємо. І багато вже хто розуміє, що світ і вже не буде таким, як колись. І опираються цьому ті, хто не бажає потім лишитися за палубою.

З падінням репутації міжнародних організацій тепер більш актуальним стає питання виходу з них. Але легко сказати «нафіг ці конторки». Продовження розмови приводить до питання, а чи буде нам тоді допомога Заходу.

Отже, в наступному пості ми поговоримо не про те, які організації погані, а про те, чи можна реально з них вийти.

Отож, до питання міжнародних організацій. Вони бувають урядові та неурядові.

Урядові – створені офіційно законною владою різних держав. Виникають внаслідок багатосторонніх міжнародних договорів. Відповідно, повноваження і фінансування їм дають країни-члени. Органи такої організації можуть бути в різних країнах, і регулюються вони не внутрішнім правом однієї держави, а положеннями договору (у форматі Статуту як от ООН).

Неурядові – не створені урядами, не є договором між державами, а виникли на основі внутрішнього права однієї з держав. Відповідно, керуються статутами, але за національним правом. Можна сказати, що вони схожі радше на благодійні організації, що розрослися. Фінансуються добровільно, зазвичай просто мають стабільне коло спонсорів.

Найбільш відома серед міжурядових організацій – ООН. Вона є гегемоном. Її членами є всі визнані держави, крім Ватикану (у якого є релігійні причини, через які не може дотримуватися принципів ООН). В комплекті до ООН як організації йде ГенАсамблея, РадБез, ЕКОСОР + права людини, Рада з опіки, Міжнародний суд. Туди ж різні комітети, як от комітет проти катувань, комітет з прав людини, комітет з прав дитини і т.д.
Також ООН має купу «дочок»: структурно входять МВФ і МБРР (при цьому членом МБРР може бути лише учасник МВФ), ВООЗ теж пов’язана, МАГАТЕ, Міжнародна організація праці, ЮНЕСКО… Можливо, цим і пояснюється їх бездіяльність.

З якої-небудь «дочки» можна легко вийти без особливих наслідків, коли як з центру формально вийти можна, а фактично – буде купа проблем. Індонезія виходила у 1965, але вже наступного року повернулася. Наслідком для України були б численні проблеми з фінансами, дипломатичні труднощі, а ще нас би могли травити члени ООН, а ми їх – ні.

Той же Міжнародний суд наче й не дуже ефективна штука, яка карає пост-фактум (сторону, яка програла хехе), але більш легітимна, ніж проведення суду і винесення вироку однією державою проти іншої. Ми до нього не могли б звернутися, якби не були в організації.

А ще ми б не мали доступу до ООН і не могли б нічого робити всередині її структур легально. Наразі ми не отримуємо від них особливої користі, але, принаймні, маємо змогу не допустити критичної шкоди. Вийти з такої організації, залишивши там росію в статусі постійного члена РадБезу було б неприпустимою поразкою. Можна вважати, для нас би закрився цей дипломатичний фронт, коли як у русні були б розв’язані руки, бо «ахаха, бачите, вони втекли, значить злочинці».

Крім того, формально ООН справді не бачить в нас війни. Так, це дуже позитивістський підхід (переклад з юридичної: коли якась норма сприймається буквально, а не так, як вона насправді є. Тобто ООН хоче, щоб було оголошено саме війну для того, щоб назвати це війною, а назва «спецоперація» для них війною не є. Можливо, росія говорила про це з членами ООН і тому знала про такий аспект або узгодила, цього ми, скоріш за все, не дізнаємось). Те, що ми добилися використання слова «війна» - вже прогрес, хоч і на рівні запущених процесів війни справді немає.

Для них це «інтернаціоналізований конфлікт» - тобто збройне протистояння неміжнародного характеру (внутрішньодержавне), де на захист однієї зі сторін стали офіційні збройні сили якоїсь держави.
Ми зі свого боку таке забезпечити не можемо, оскільки в тилу маємо членів НАТО (крім Молдови, яка просто не має достатньої сили), котрі не можуть самостійно запускати свої війська нам на допомогу, щоб не втягнути у війну всю організацію (бо дехто цього не хоче).

Якби війна офіційно була, то ООН мусила б застосувати свій Статут і повинна була б її зупинити. Статті 41-51 Статуту ООН передбачають, що організація мусить розібратись. Проте, по-перше: РадБез. По друге: людський фактор.

РадБез просто є максимально дикою штукою. Фактично – головною і створений для власних же постійних членів. РадБез накладає санкції на якусь країну і рекомендує щоб ГенАсамблея призупинила повноваження і привілеї цеї країни. Поновлює теж РадБез. От тільки, всі постійні члени надійно від цього захищені, адже легко ветують санкії проти самих себе.

Людський фактор: теперішній склад є переважно бюрократами і людьми, в яких вигода перед честю. В теорії воно могло працювати, якби:

1. Був адекватний спосіб набору на посади;
2. Був адекватний механізм забезпечення рівних можливостей. Стаття 1 Статуту декларує таку рівноправність, коли як далі згадується РадБез, який її начисто нівелює. Недоторканність постійних членів точно не є рівноправністю;
3. Постійні члени були набрані адекватно. Всі чудово знали, що собою являє СРСР, але мовчки люб’язно пропустили;

Зрештою, члени ООН і не бажають, щоб була офіційна війна. Тому й Україна не може оголосити її. Банально тому, що нас би…могли визнати агресором.

Неймовірно, але так. Навряд чи, звісно, таке б пройшло на 6 місяці повномасштабного вторгнення, але як мінімум ООН не мало б ніяких обов’язків взагалі нами займатися, собливо, якби ми ще й з організації вийшли. На нас би навіть не діяло право на самозахист.

Це особливо комічно в контексті того, що ООН було створено внаслідок війни, офіційно оголошеної сторонами, що захищалися. Однак, ситуація для нас така, що Україна:

- втратила б дипломатичний фронт;
- створила б росії вигідніше становище на ньому;
- була б позбавлена фінансових потоків;
- була б безправною в міжнародному сенсі (не слід розраховувати, що якась інша країна вийшла б з ООН чи свого воєнно-політичного блоку заради нашого порятунку, а до ООН Україна вже б звернутися не могла);
- в гіршому випадку нас би мали легальне право додавити;

Конкуренція наразі дуже болісна оскільки росія все ще має перевагу завдяки місцю в РадБезі і ресурсам. Ми всі дійсно дуже пригнічені тим, що нас ігнорують, що ООН не виконує своїх обов’язків, але покладає обов’язки на нас.

Втім, на жаль, вихід з організації або конфлікт з нею, все ще створили б нам більше проблем, ніж вигоди. Тож попри дуже складну конкуренцію, Україна мусить залишатися і взаємодіяти з (не значить довіряти) ООН. Мусить проштовхнути свої інтереси. Розбиратися з ООН і всіма іншими на тему, чого нам так погано допомагали, ми зможемо лише після перемоги. І повинні.

Стосовно неурядових організацій на кшталт amnesty international, МКЧХ, то тут трохи інакше. Взаємодія з ними не робить нам погоди, проте вони, навіть якщо не мають репутації, то мають аудиторію і все ще можуть поширювати різноманітну дичину, яку люди хавають. Звісно, треті особи, а не ті, кого ця інформація стосується.

МКЧХ до речі, є особливою неурядовою організацією, адже керується Женевськими конвенціями і протоколами до них й має серед своїх функцій і повноважень догляд за військовополоненими і цивільними за межами зони збройного конфлікту. Тобто, повинен був відвідувати і наглядати за ставленням до наших полонених бійців. Не може МКЧХ апелювати до того, що в них таких повноважень нема і вони можуть лише вивести бійців з якогось місця.

Отож, такі організації, безперечно можна слати. Проте тоді вони будуть зайняті ворогом. Знову ж таки матимемо слабке місце в дипломатії.

Дозволяти їм публікувати сумнівні звіти теж не можна, оскільки діє ефект первинності. ЦПД аналізували цю маніпуляцію в себе на сторінці. Якщо коротко: коли інформація вже розлетілася мережею і спричинила кіпіш – будь-які спроби її спростувати виставлятимуться ворогом як доказ тиску на «незалежні» ЗМІ.

І що з цим робити?

Впливати на спонсорів, впливати на саму організацію. Пропонувати їй вигіднішу взаємодію, ніж ворог. Це також складно, безперечно, але тільки так можна вигнати звідти конкурента. Ніяка організація розпускатися не хоче, спроби її до цього примусити, коли вона не у твоїй юрисдикції – не дадуть нічого, крім конфлікту і подальшого зближення з ворогом. Зрештою, організація часто як людина – шукає шлях найменшого спротиву, найбільшої вигоди.

На наш погляд розглядати їх як «благодійні» пародії на ТНК було б коректно. До речі, деякі ТНК зараз благодійніше «благодійних» організацій.

А отже, висвітлення себе як кращого контрагента, аніж ворог – варіант стратегії. Створивши вигідні умови для взаємодії ми б змогли переманити цю компанію (організацію) до себе. Тут ніяк не йдеться про задоволення всіх захцянок організації, але, радше, робота зі спонсорами і людьми, які реально впливають на хід справ, переманювання співробітників і т.д.

Нечесно? Цілком нормально при поточному стані речей.

Зрештою, можна додатково створити у порожній ніші власну організацію, яку пізніше перевести у міжнародний формат. Під час війни є чим зайнятися й, зрештою, українська організація мала б шанси на успіх, за рахунок більшої ефективності, ніж закордонні аналоги. Зверніть увагу на U24, на неї великі плани.

У підсумку:
Послати всі організації ми можемо, але продовжувати конкуренцію за місце під сонцем всередині них нам все ж вигідніше. Україна не може полишити цю дипломатичну битву, якою б складною вона не була. Треба шукати точки впливу. І їх можуть знайти не лише державні фахівці)
Для нас це було б куди вагомішим аргументом, ніж регулярні набіги в коменти ООН. Точки впливу дали б Україні змогу краще просувати інтереси просто зараз, а після перемоги – стати провідною державою й конкурувати з серйозними гравцями. Тому не треба цуратися відстоювати інтереси України і в таких структурах, якщо маєте змогу та знання, звісно.

Продовжуємо збір на потреби Східного фронту!

За перші 2 тижні ми зібрали майже половину затребуваної суми — на банці вже лежить понад 22 тисячі грн. Це чудовий результат, але завжди варто прагнути кращого ✊🏻

Нагадаємо список того, на що збираємо кошти:

- дощовики тактичні — 50 шт
- рукомийник — 10 шт
- подовжувач на 3 розетки — 10 шт
- подовжувач на 20 м — 5 шт
- плівка будівельна 50 м 120 мікрон — 5 рулонів

Скинете 14 грн — допоможете облаштувати бліндаж.
Скинете 88 грн — одягнете бійця у якісний дощовик.
Скинете цю цифру разом — забронюєте собі перші місця на концерт у спаленій Москві.

🎯 Наша ціль — 56 000 ₴

🔗Банка для донатів:
https://send.monobank.ua/jar/6KheQL3zWk

💳Номер картки Банки:
5375 4112 0134 2586 (Радковський Олександр)

Ми чекали цього дня, ви чекали цього дня, і от він настав.

Сьогодні із гордістю та радістю нарешті можу оголосити, куди пішли зібрані кошти з проекту «Народний Байрактар».

Наші ЗСУ отримають три Байрактари безкоштовно, а на додачу до цього Україна отримала… що? Про це у відео ;))

https://youtu.be/cOcW6IfsgME

Докази глобального потепління: тепер бавовна культивується також у Білгородській області.
Веселого вечора бавовни!

Шановне панство та панянство! Від усього адмінського складу і від щирого серця хочемо привітати вас з Днем Державного папора!

Відповідно до статті 20-ї Конституції України Державний прапор як і Державний гімн та Герб є Державними символами України. Закон України “Про Державний прапор України” був прийнятий 28-го січня 1992 року. Втім, попри історичність та сакральність нашого синьо-жовтого прапора - під час обговорення виникало багато інших варіантів (так само і щодо Державного Гербу), оскільки деякі депутати пропонували інші варіанти і висловлювали побоювання, що державні символи монополізує собі одна партія (малася на увазі - п.п. “Народний Рух України). Проте, попри усі дискусії, наш Прапор зайняв своє законне місце, як Символ нашої держави. Саме ж свято було встановлено Указом Президента України Л. Кучми № 987/2004 «Про День Державного Прапора України» від 23.08.2004.

За ці 30 років, після прийняття і офіційного затвердження синьо-жовтого полотнища, як державного прапора, він обріс новими сенсами, емоціями, почуттями та символізмом.

Після 2014 року він став символом боротьби за свободу. І відомий був в усьому світі: активно використовувався під час заворушень у Гонконгу, а також зараз, як можна помітити, на території Китайської Республіки (о. Тайвань).

Наразі, після повномасштабного вторгнення росіян на територію України – стяг символізує боротьбу за суб’єктність, суверенітет та незалежність, а ще є знаком сміливості.

Наш Святий Стяг є одним з символів нашої майбутньої Великої Перемоги над силами зла, що прагнуть знищити нашу прекрасну Країну. Бо після Перемоги, про нашу велич і про подвиг тих, хто боронить нашу державу та віддає за це своє життя, будуть нагадувати синьо-жовті прапори, що майорітимуть над мирними, багатими, відбудованими та прекрасними українськими містами.

З днем Державного Прапора! Слава Україні!

З Днем Незалежності!

Цьогоріч ця незалежність набуває суб'єктності і ваги, якої їй спершу не надали.

Цьогоріч наш День Незалежності - кожного дня, відколи ми всі обрали боротьбу! І насправді, хотілося б побажати, щоб День Незалежності для нас всіх наставав щодня до Перемоги і після неї, й щоб ніколи вона не була б ні зменшена ні втрачена. Спільними зусиллями все буде тільки так.

Ну і, звісно, чекаємо хорошої бавовни)

Зізнавайтесь, всі вже бачили меми з новим «тризубом незалежності», який безпечний на тимчасово окупованих територіях, має сексуальний підтекст, а в жестовій мові позначає букву «н»?

Напевно, тут міг бути текст про те, як правильно показувати тризуб, але, нас зацікавив інший момент. Жест, який використовується в жестовій мові для нормального спілкування, має в народі сексуальне значення.
Вдумайтесь, яка велика комунікативна прірва між людьми, які чують і тими, хто змушений послуговуватися жестами.

В Україні близько 18% населення вільно володіє англійською, загалом 89% розуміє на різних рівнях (як мінімум може скористатися перекладачем). При цьому носіїв жестової мови за даними 2014 року – 223 000, тобто менше 1%.

Фактично, люди з вадами слуху: не можуть чути повітряну тривогу, не можуть чути прильоти, вибухи, розуміти, де вони відбуваються, щоб обрати безпечний напрямок руху, не можуть звернутися до інших людей по допомогу, отримати необхідну інформацію, якщо опиняться під завалами - почути, що їх шукає ДСНС й відгукнутися. Ці люди не ознайомлені з порядком дій у разі небезпеки, не можуть надати допомогу собі, оточуючим, не можуть відвідати курси з підготовки, оскільки вони призначені для тих, хто чує.
Про проблему ще в березні заявляли в офісі Омбудсмена з прав людини в Україні, однак вона досі не вирішена. Наразі держава має пріоритетніші напрямки, ніж забезпечення всіх нечуючих смартфонами зі сповіщенням, спеціальними браслетами чи світловим оповіщенням, тому запорукою виживання цих людей є громадянське суспільство. Це нормально, оскільки саме суспільство відповідає за прийняття або неприйняття.

В Україні є успішні приклади інтеграції осіб, що не чують в суспільство, зокрема, в Охтирській громаді люди з особливими потребами беруть активну участь у волонтерстві. Однак, у більших містах, де не всі одне одного знають, такі люди часто ізольовані.

Багато із них залишаються близько до лінії фронту і перебувають в дуже безпорадному стані. Нещодавній приліт в гуртожиток у Харкові, внаслідок якого загинуло 19 людей, це підтверджує, адже не приховується факт того, що людей не могли знайти, оскільки вони не могли повідомити про себе. Тобто, навіть ДСНС не зовсім знали, що робити у таких випадках, тому просто розбирали завали на випадок, якщо там ще хтось є.
Ми вважаємо, що з цим варто розібратися, але хтось може сказати, що не така вже й масштабна проблема, більшості людей нормально. Проте, по-факту, ми маємо справу з перманентною проблемою, яка була, є і буде. Внаслідок війни кількість людей, які не зможуть чути – зросте. Це і цивільні, яких оглушило прильотами, і військові, котрі на війні втратили слух. Це і старші люди, і молодь, і діти. І не всім їм допоможуть слухові апарати, оскільки перепонки може не тільки пошкодити, але й зовсім знищити.

Для людини це велика проблема на війні. Як писала Мері Роуч у книзі «Вояки»: «50-60% інформації на війні сприймається вухами» і «Навіть слабке погіршення слуху призводить до погіршення показника «співвідношення втрат» (кількість знищених ворогів, поділена на кількість вояків підрозділу, що лишилися живими) на 50 відсотків навіть у найкращих підрозділах». Що вже казати про початківців або взагалі цивільних людей, які просто неочікувано стають жертвами.

Для адмінші ця проблема взагалі дуже особиста й добре відома, оскільки вона сама має проблеми зі слухом і має через це незручності як у повсякденному житті (люди можуть повважати якимось фріком, якщо їх перепитувати багато разів, або відповідати на те, що почулося, а не що реально було сказано), так і у зв’язку з війною.

Додамо тут трохи особистого досвіду:

«Я не завжди чую повітряну тривогу, якщо вона далеко, а іноді вона навпаки чується, коли насправді немає. Треба підійти до кого-небудь і спитати: «перепрошую, а повітряна тривога звучить зараз?». Якщо не звучить, то люди явно думають про біди з головою. Можу відрізнити прильот від відльоту, але не завжди можу оцінити ступінь небезпеки. Наприклад, коли був прильот у ТРЦ «Ретровіль» - його чув весь Київ, люди вдома почали метушитися й інстинктивно бігти ховатися, а я навіть не почула і не розуміла, що відбувається. Пізніше волонтерила в Ірпені, допомагала прибирати біля церкви. Почала почуватися не дуже добре, тому зайшла до церкви і випадково заснула. Там було ще кілька людей, які ремонтували вікна. В якийсь момент всі почали вибігати. Я не могла зрозуміти, що і де, все ще почувалася зле і просто заснула знову. Оскільки проблеми зі слухом у мене не з народження, хоч і назавжди – то я все ще можу спілкуватися з людьми, якщо вони ставляться з розумінням, але багато людей, котрі вазагалі не можуть чути – просто ізолюються і намагаються не показуватися. Вони стають безпомічними в суспільстві, хоча їх розумові і фізичні (окрім самої проблеми зі слухом та, іноді, мовленням) залишаються на цілком нормальному рівні. Це доводять, як мінімум, перемоги на міжнародних спортивних змаганнях. Тобто це цілком функціональна адекватна група, яка може бути корисною, може бути задіяна, але потребує опіки виключно через нездатність з нею комунікувати, дуже важливу для біосоціальної істоти, якою і є людина».

Але дійсно, як комунікувати з людиною, яка не може тебе чути, навіть якщо сама розмовляє? Всім обов’язково вивчити жестову мову? Наразі, проблематично, хоча люди можуть це добровільно робити. У майбутньому, з розвитком технологій спілкування може стати простішим. Наприклад, програма, яка автоматично перекладала б мовлення на жести або використання мікрочіпів, щоб мозок сприймав інформацію, хоч вуха не чули. Те саме можна і з зором. Хотілося б, щоб Україна могла таку можливість забезпечити своїм громадянам, це б позитивно вплинуло на загальний розвиток суспільства.

Навіть нам складно одразу відповісти на питання, що найкраще зробити зараз, але маємо пропозиції:

1. Організація курсів безпеки і медицини конкретно для людей, котрі не чують. Тобто, навчання однієї групи, яка надалі могла б самостійно навчати решту у комфортному форматі, або тривале навчання багатьох груп.

2. Інтеграція в суспільство. Вибір комфортної роботи у проекті, яку людина може виконувати, пошук шляхів комунікації. У такому випадку людина не лише може продемонструвати вміння й покращити їх, але здатна навчатися без задіяння мовлення, за рахунок вивчення поведінки інших у тій чи іншій ситуації.

3. Можливості для навчання. Теоретично, навчальні заклади повинні створювати умови для всіх школярів та студентів, але по-факту цього майже немає (як мінімум, коли адмінша пішла складати спершу ЗНО, а потім FCE з англійської – організатори були шоковані, дезорієнтовані, хоч зрештою і змогли організувати умови для складання іспитів). Зараз багато молодих людей, взяли академвідпустки, щоб долучитися до захисту України, звісно, частина з них зазнали як очевидних фізичних травм, так і порушень зору, слуху. Що ці люди отримають, коли зможуть повернутися до навчання? ЗВО, нездатні забезпечити їм умови, і подальшу роботу «де візьмуть»?

Об’єктивно, такого бути не повинно. І найкращий спосіб – саме долучити людей з особливими потребами до громадського життя. Так вони будуть корисними, самостійними, наскільки це можливо, і не стануть обтяженням, як це масово відбулося після 2 Світової. Зрештою, людям неприродно турбуватися про тих, хто не продовжує вносити щось у суспільний розвиток, нехай би які здобутки ця людина мала в минулому і якщо відмовитися від реінтеграції постраждалих від війни – через 20-30 років (якщо перемога буде остаточна та абсолютна) ми знову матимемо покоління, якому буде психологічно складно і не зрозуміло підтримувати навіть турботу про всіх ветеранів. Виховання поваги, безперечно, важливе і до нього треба додати безпосередній обмін досвідом і взаємодію.

Залучення стосується і людей, які мають труднощі, що виникли не внаслідок війни. Щонайменше, вони також можуть зробити внесок у перемогу.

Отож, відносно всіх людей з особливими потребами ми вважаємо найкращим виходом ставлення з розумінням, попередження (само)ізоляції і максимальне залучення до громадських активностей. Якщо маєте таких знайомих – старайтеся зрозуміти, як з ними можна спілкуватися, сповіщати про небезпеку, долучити до корисної й цікавої діяльності.

🔶Шановний українець!

Забута Спадщина - це вітчизняний проект, метою якого є повернення уваги та інтересу до історії нашої рідної землі, до спадщини наших предків.

На нашому каналі ви знайдете безліч публікацій на тему археології, фолькльору та історії. Підписуйтесь та підтримайте молодий, український проект.

🔸@zabutaspadshina

🔸@zabutaspadshina

🔸@zabutaspadshina

До нас зверталися підписники щодо контрнаступу на Півдні.

Хто не новий – знає, що ми про контрнаступи нічого не постимо з багатьох причин.

Хоча так, було приємно знати, що наша думка щось важить, а також, що люди зверталися не з проханнями запостити щось про Херсон чи переможними заявами, а раціональним поглядом на ситуацію.

І все ж, кілька слів.

1.  Контрнаступ – це ще не перемога, але водночас і заперечувати його не слід. Треба розуміти, що це власне таке. Це не марш-кидок на 20-30 км при якому ЗСУ просто переслідує противника, що звалює на повній швидкості. З іншого напрямку знаємо, що реальна ситуація – це близько кількох сотень метрів, кілька кілометрів…ні, не за день. Кілька тижнів приблизно. Зайняті рубежі мало захопити – треба на них закріпитися. До того ж, противник може бути наскільки завгодно тупий, але ж він теж не хоче, щоб його вибили. Це не їх земля, але внутрішньо вони вважають захоплену територію своїм успіхом, трофеєм, підтвердженням сили і значимості й соромляться так просто втратити. Банальна психологія. Тому при контрнаступі наших сил, ворог пручатиметься: кине підкріплення чи активізується на іншому напрямку.

2.   Будьте зрілими та серйозними. Дійсно, не поширюйте всяку дичину на кшталт фейкових «боїв за Херсон», краще взагалі мовчати, як і сказано. Це і тактичний момент – щоб ворог знав поменше (якщо маєте знайомих на т.о. територіях, скажіть, щоб як їх деокупують – теж не починали масово поширювати цю інформацію. Винести воїнам ЗСУ гостинців і порадіти – буде достатньо). І психологічний: не кожен контрнаступ завершується однаково вдало, противник може відбити територію. Якщо завчасно розвести велику перемогу, то потім можна сильно розчаруватися з того, що контрнаступ – це не звільнення Херсонської області за тиждень. Так і до зрадойобства недалеко.

3.  Контрнаступ чисто через свої особливості потребує більше ресурсів і, на жаль, людських у тому числі. Він передбачає необхідність вилізти з добре зробленого окопу чи іншого укриття і рухатися в бік території де противник навпаки ховається в укріпленні, а територія – потенційно сильно замінована. Це наша земля, яка, однак, була змінена противником, підлаштована до його потреб і може різко відрізнятися від того стану, в якому була до окупації. Для уникнення нещасних випадків, звісно, проводиться розвідка, однак небезпека не зникає. Потрібно розуміти, що доведеться зіткнутися з порівняно більшими втратами особового складу, а також зі зростанням потреб військових на цьому напрямку.

Тому не треба питати знайомих із ЗСУ: «ну як там, просуваєтесь?» - і потім про це всім трубити. Краще спитайте чи потрібно щось купити, надіслати й зробіть це.

Шановне панство, як ви могли помітити, зараз трошки менше статей. Статті будуть, але, скоріш за все й далі - небагато.

Наразі ми готуємо проект, про необхідність якого роздумували кілька постів вище, а саме, проект з допомоги нечуючим людям під час війни.

Відомо, що близько половини нечуючих виїхало за кордон або на захід України, однак так само багато залишається у прифронтових містах, як от в Харкові.

Що планується:
1. Організація курсів з основ безпеки (тактмед, інструктаж, як дати про себе знати, якщо опинишся під завалами, як діяти в небезпечних ситуаціях)
2. Технологічне вирішення проблеми. Створення пристрою, який би міг сповіщати людину про повітряну тривогу (тактильний/світловий сигнал).

На жаль, ми не є ані медиками, ані перекладачами на жестову мову, ані технарями. Тому, для реалізації проекту шукаємо:

- Сурдоперекладача, який зможе асистувати на курсах (бажано Київ або Львів)
- Інструктора, який може провести заняття з основ безпеки, тактмед (бажано Київ або Львів)
- Людину, яка розбирається в технологіях достатньо, щоб принаймні проконсультувати щодо можливості створення пристрою для повідомлення нечуючих людей про тривогу

Попередньо - на волонтерських засадах, однак, наразі працюємо над залученням фінансування, тому, можливо, вдасться покрити витрати.

Якщо вдасться - то будемо першою країною, яка змогла і в разі 3 світової матимемо фору у забезпеченні громадян. Окремо працюємо також над законодавчою базою, особливо щодо забезпечення можливості людям, які втратили слух/зір внаслідок бойових дій навчатися і працювати.

Щиро вітаємо наших військових розвідників з професійним святом!

Дякуємо за вашу Службу!
Слава Україні!

#ГУРперехоплення
🇺🇦 "ОСЬ ЧОМУ УКРАЇНСЬКА РОЗВІДКА НАЙКРАЩА"

Ексклюзивне перехоплення з нагоди Дня воєнної розвідки України.

Повідомлення для окупантів — МИ ВСЮДИ!

Слава Україні!
Смерть ворогам!

ГУР в інших соціальних мережах:
🔹 Facebook 🔹 YouTube
🔹 Twitter 🔹 Viber