Коли у Путіна закінчаться гроші на війну?

Der Spiegel викатили цікаве інтерв’ю з експерткою Берлінського центру Carnegie Олександрою Прокопенко. Як на мене, вона тверезо проаналізувала бюджет Росії на 2026 рік і актуальні економічні виклики, що стоять перед Кремлем.

Її оцінка збігається з тим, що я зазвичай читаю в інших західних медіа: економіка Росії перегрівається, росіяни будуть більше платити за війну, але це зовсім не означає, що Путін буде змушений зупинити бойові дії вже завтра.

Підібрав для вас ключові фрагменти:

🔴Бюджет Росії на 2026 рік: 40% видатків на безпеку й оборону. Інші сфери фінансуються мінімально, витрати компенсують податками. Це компроміс між мілітаристами й монетаристами;

🔴Підвищення ПДВ із 20 до 22% — це наслідок війни. Населення буквально платить за армію. Кремль намагається стримати інфляцію високими ставками ЦБ і новими податками;

🔴Прогноз зростання ВВП слабкий: <1% у 2025 р., 1,3% у 2026 р., близько 2,8% у 2027 р. Все залежить від війни та нафти. Москва сподівається, що Трамп не посилить санкцій;

🔴Низьке безробіття створює дефіцит робочої сили. Кремль витісняє мігрантів зі сфери транспорту, ЖКГ і харчування, лишивши будівництво. Це небезпечно, бо робітників переманюють інші країни;

🔴Атаки України на НПЗ болючі: ремонт дорогий, захист від дронів потребує інвестицій, доступ до комплектуючих обмежений. У деяких регіонах дефіцит пального, але потужності відновлюють;

🔴Рівень життя росіян знизився, але запас міцності є. Кремль готує громадян до погіршення і веде пропаганду про «боротьбу з дармоїдами». Політичний люфт у Путіна зберігається;

🔴У Росії на спецрахунках є кошти західних компаній і фондів, можливо більші, ніж заморожені активи ЦБ РФ. Якщо Кремль їх конфіскує, то почне з європейських, американські пощадить;

🔴Немає ознак підготовки до економіки мирного часу. Росія роками буде заручником воєнно-промислової логіки, ресурси перерозподілені на армію. Це означає стагнацію цивільних галузей.

Теза про заморожені активи наштовхує мене на думку, що нерішучість Європи підсилюється точковим корпоративним лобізмом. Це стосується компаній та фондів, які мають активи в РФ та бояться втратити доступ до них у майбутньому.

Наприклад, нафтогазовий концерн British Petroleum досі володіє часткою в «Роснефті», яка виплачує британцям дивіденди. Тобто гроші накопичуються на рахунках, але вивести їх не можна.

Щодо іншого, то зниження виплат за підписання контракту з Міноборони в деяких регіонах є маркером того, що Кремль починає економити, що відкриває шлях до часткової мобілізації.

Попри це, у Путіна все ще залишається простір для маневру, який оплатить пересічний росіянин. Саме тому про завершення війни цього року не може бути й мови.

Це як у тому анекдоті: «Тату, на горілку ціну підняли, ти тепер будеш менше пити? Ні, сину, то ти будеш менше їсти».

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Отже, маємо чергову ітерацію «пошуку душі» в очах Путіна.

На місці Зеленського я б завтра також запропонував приїхати до Будапешта, щоб спробувати укласти угоду в присутності Трампа.

Очевидно, Путін намагатиметься уникнути такого сценарію, що знову поставить його в позицію зривача миру.

Втім, Будапешт як майданчик для будь-якої угоди [якої, зрозуміло, не буде] є максимально невдалим варіантом. Але цей фактор ми вже не контролюємо.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Останній з неоконів

Помер Дік Чейні — напевно один із найвпливовіших віцепрезидентів в історії США, людина, чиє ім’я стало символом епохи неоконсерваторів.

Він стояв біля керма у трагічні дні 11 вересня й формував відповідь Америки на терор — війни в Афганістані та Іраку, що назавжди змінили світ і залишили складну, але величезну спадщину.

Чейні став архітектором посилення виконавчої влади і був переконаним, що в часи загроз президент має володіти майже необмеженими повноваженнями. З цієї ідеї пізніше виросла «унітарна вертикаль» Дональда Трампа — уже в іншому контексті та з іншими мотивами.

Водночас він залишався щирим другом України — підтримував її право на шлях до НАТО, засуджував російську агресію й наголошував, що без вільної та сильної України неможлива безпека Європи.

У його постаті поєднувалися сила, розум і далекоглядність, які сьогодні рідко зустрічаються в політиці. З його смертю завершується епоха класичних неоконсерваторів, які вірили у глобальну місію Америки та в силу волі як рушій історії.

Шкода, що політиків масштабу Діка Чейні ми, мабуть, не побачимо ще довго. Щиро сумую за цим дядьком.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Обама — хрещений батько демократів

Ваш адмін підготував невелику оглядну статтю для ADASTRA про те, як Барак Обама намагається витягнути власну партію із затяжної кризи.

Демократи вже давно стикаються з межею власного розвитку. За роки після президентства Обами вони так і не знайшли яскравого лідера порівняного масштабу.

Попри успіх Джо Байдена на виборах 2020 року, він усе одно сприймався як продовжувач спадщини Обами, а не як самостійна харизматична фігура. Камала Гарріс, Піт Буттіджіч, Гевін Ньюсом та інші поки що не зуміли вийти за межі партійної лояльності й стати символами нової епохи демократів.

Активна роль Обами демонструє, що без його участі зусилля партії з мобілізації виборців і формування позитивного політичного наративу досі виявляються недостатніми.

Постає важливе питання: як довго партія зможе покладатися на фігуру Обами, не ризикуючи кадровою «посухою»? Затримка процесу оновлення лідерства гальмує появу нових фігур, здатних узяти на себе керівництво в умовах високої поляризації.

Україна зацікавлена в сильній і конкурентоспроможній Демократичній партії не тому, що наша національна стратегія колись покладалася на її прихильність [так було багато років], а тому, що це зробить політичну систему США стабільнішою й передбачуванішою.

Я щиро бажаю демократам завершити процес оновлення еліт і нарешті почати представляти інтереси всіх американців, а не лише власної прогресивної «бульбашки». І Обама відіграє в цьому не останню роль.

Тому буду радий, якщо ви ознайомитеся з матеріалом: https://adastra.org.ua/blog/hreshenij-batko-demokrativ

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Послухав так звані «плівки Міндіча». Судячи з усього, з відкриттям наступних переговорних кластерів з ЄС у нас будуть великі проблеми. І, схоже, Орбан тут далеко не головна перепона.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Я теж не прихильник лівих, але не розумію, навіщо пані Стефанішина взагалі згадує кейс Епштейна — він не стосується України й належить до внутрішніх американських розборок.

Відносини з республіканцями й так непрості, а створювати додаткові ризики у стосунках із демократами — це прикрий «постріл у ногу».

Баланс у такій ситуації критично важливий. Тому спроби вислужитися перед республіканцями в такій формі — відверто хибна стратегія.

Тим паче, коли США входять у виборчий цикл, подібних тем варто уникати. Схоже, що життя нас нічому не вчить.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Європа продає Україні нездійсненну мрію

На Foreign Policy вийшла відверта стаття про шанси України вступити до ЄС. Вона вразить лише тих, хто, як кажуть, «живе в танку». Люди, які слідкують за нашими переговорами з ЄС, підтверджують, що така картина відповідає реальності.

Європа далека від консенсусу щодо розширення. Я вже не беру до уваги наші корупційні скандали, які також не наближають нас до європейської родини. Втім, стаття цікава, хоч і дискусійна, але її точно варто читати.

Підібрав для вас ключові фрагменти:

🔴Нещодавній корупційний скандал в команді Зеленського швидко затьмарив піднесений настрій, викликаний нещодавніми похвалами ЄС щодо прогресу України на шляху до вступу в блок;

🔴Передумовою інтеграції України до Європи є відтіснення Росії за кордони. Поки триває війна, а частина території окупована, перспектива членства в ЄС залишається лише мрією;

🔴В Австрії, Чехії та Франції менше ніж 46% громадян підтримують розширення ЄС. Угорщина, Словаччина й частково Чехія відкрито виступають проти вступу України. У Польщі настрої теж охолоджені;

🔴Європейські лідери роблять Україні ведмежу послугу своїми нещирими заохоченнями, як було в минулому, коли вони підтримували демократичні реформи, а потім не дотрималися обіцянок, коли справа дійшла до суті;

🔴Марта Кос заявила, що не хоче «залишитися в історії як комісар, який привів троянських коней». Тобто вона не хоче, щоб нові члени повторили угорський сценарій і саботували роботу союзу, як це робить Віктор Орбан;

🔴Обіцянки європейців виглядають непереконливо через їхню нездатність гарантувати фінансування України на 2026 рік. Журнал Economist зазначає, що якщо ситуація не зміниться, кошти закінчаться вже наприкінці лютого;

🔴Виходом може стати поетапна інтеграція без права вето, але успіх будь-якого сценарію залежить від результатів війни: перед інтеграцією Європі доведеться забезпечити Україні можливість вижити й не програти.

Проте можу зазначити, що в нашій дипломатичній обоймі є люди, які намагаються керувати ризиками навіть під час таких криз [з НАБУ та САП], що розгорталися влітку. Нові корупційні скандали ускладнюють цю задачу.

Але треба бути відвертими й визнати, що і до цієї кризи в Європі не пахло консенсусом щодо вступу України до ЄС. Континент тільки входить у електоральні перетрубації з дуже непередбачуваними результатами.

Через кілька років до Угорщини та Словаччини може доєднатися Польща [якщо не вже], Британія [не у ЄС, але тенденції теж не радужні], Німеччина та інші. Тому переговорні кластери з ЄС треба сприймати виключно як реальний шанс перезапустити державу.

А там, якщо пощастить, може і з’явитися вікно можливостей для інтеграції в ЄС. Ключове слово «якщо».

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Нічого не буде.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

У Трампа новий спецпредставник

У призначенні Дена Дрісколла на посаду спецпредставника з «мирного плану» я бачу радше відносний позитив.

Його варто розглядати як балансира для Стіва Віткоффа та як людину з орбіти Джей Ді Венса.

Коли мова йде про деструктивну роль Віткоффа, я — і не лише я — схильний зараховувати Венса до умовної групи Марко Рубіо, який уже кілька місяців фактично стримує надмірну активність Віткоффа.

Тому розмова Зеленського і Венса, а також призначення його людини на посаду спецпредставника — це логіка одного процесу. Можемо припустити, що над коригуванням плану Віткоффа вже працюють.

До речі, я б не відкидав логіку виборів 2028 року. У консервативному таборі Венса та Рубіо розглядають як ключову пару для цих виборів. Я вже мовчу, що вони справді добрі друзі.

Відповідно, ці двоє зацікавлені в адекватній угоді [в їхньому розумінні], адже цілком можливо, що саме їм доведеться мати справу з війною в Україні після 2028 року.

Вашингтон зараз у стані турбулентності: прогнозувати щось складно, надмірний оптимізм небезпечний. Але процес я бачу приблизно так. Учора говорив про це в ефірі Радіо НВ.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Господи, який же Віткофф лапоть…

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Чи є життя без Борисовича?

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Дайте дипломатам робити свою роботу, чорт забирай!

А тепер без жартів. Аналітику про вихід Зеленського із політичної кризи я залишу іншим спікерам, адже цей канал здебільшого присвячений зовнішній політиці [хоча так буде не завжди].

Звільнення Єрмака нарешті має поставити крапку в добі «дипломатії на чуйке». Настав час довірити дипломатію [ви не повірите] дипломатам!

У спілкуванні з людьми з цих кіл я постійно відчував тихе роздратування через те, що їхньою роботою займалися люди, м’яко скажемо, зі специфічним баченням побудови відносин із міжнародними партнерами.

Ми давно минули той етап, коли в перші дні війни можна було дозволити собі нахабність, неформальність і порушення протоколів. Безперечно, тоді це працювало. Але зі зміною характеру війни мала змінюватися і дипломатія.

Пора визнати: не усе тримається на особистих контактах. Чимало фундаментальних і складних питань повинні опрацьовуватися на рівні інституцій — довго, нудно, але системно. Бо дипломатія — субстанція крихка, тим більше під час війни.

На американському напрямку вже давно очевидно, що наше «проникнення» в адміністрацію Трампа відверто слабке. Якщо колись у Єрмака дійсно був теплий і продуктивний канал зв’язку з Салліваном, то нині такого каналу немає.

Особисті зв’язки могли працювати з попередньою адміністрацією, але це не означає, що чинна працюватиме за тими самими лекалами.

З різних джерел я чую, що в нас досі немає нормального контакту з Марко Рубіо, який є чи не єдиним нашим союзником у цій адміністрації. Якщо не виходить вибудувати особисті відносини, варто спробувати побудувати інституційні.

Ми маємо Міністра закордонних справ, його заступників і помічників — дайте їм нарешті простір для роботи.

Не обов’язково прориватися до Рубіо напряму. Дехто з моїх співрозмовників звертає увагу на Майкла Нідема, радника Рубіо та впливову фігуру в MAGA-русі. Не буде контакту з Нідемом — не буде контакту з Рубіо.

Також багато хто згадує майже нікому невідомого Ендрю Бейкера — радника Джей Ді Венса з питань нацбезпеки. За чутками, Бейкер терпіти не міг Єрмака, тож його відставка відкриває нові можливості для встановлення комунікації.

Дипломатія часто тримається на тих, хто не з’являється в медіа, але має вплив на перших осіб. І, як показує практика, саме непублічні дипломати найкраще встановлюють такі контакти: люди, які не переймаються рейтингами та цитованістю, а просто працюють на результат.

Мій посил простий: дайте дипломатам робити свою роботу, чорт забирай!

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Миру не буде

Думаю, нікому не потрібно пояснювати логіку дій Кремля, який намагається створити враження «перспективності» переговорного процесу, при тому, що «жодного компромісного варіанта не знайдено», як сказав Ушаков.

Окрім затягування переговорів, Путін чудово розуміє ще одну річ: Америка входить у новий політичний сезон, який завершиться проміжними виборами наприкінці наступного року. Трампу потрібен «мир» в Україні, щоб отримати позитивний імпульс на старті своєї кампанії.

Якщо на зовнішньому контурі в Трампа перемог немає, то це вимагає шукати їх у внутрішньому порядку денному, де у чинної адміністрації ситуація теж непроста: рейтинги просідають, а демократи зробили перший крок до виходу з коми, одержавши кілька важливих перемог напередодні.

Відповідно, Трамп, який програв проміжні вибори [втратив Палату представників або Сенат] — це слабший і значно більш передбачуваний Трамп, який буде обмежений у можливостях тиску на Росію.

Тут важливо пам’ятати, що Кремль мислить виборчими циклами у США і вміє грати на внутрішньополітичних слабкостях Америки. Тому не виключаю, що Росія хоче «дожити» до наступного виборчого циклу, не отримавши нові обмежувальні заходи.

Втім, ця логіка не є визначальною. Головне для Кремля вже сталося: після Анкориджа Трамп пішов на фундаментальну поступку — він перестав вимагати припинення вогню як стартову умову мирного процесу.

Саме тому Путін може вести переговори про мирну угоду хоч до кінця каденції Трампа, паралельно продовжуючи просуватися на фронті й посилювати терор у тилу України.

Досягти мирної угоди в такому форматі — математично неможливо. Ви можете сьогодні погодити з Кремлем певні параметри угоди, але вже завтра, після захоплення кількох населених пунктів, росіяни висунуть зовсім інші умови. І так по колу.

Поки рухомий фронт — рухомі й позиції Росії. Тому переговори української та американської делегацій мають для нас передусім один практичний сенс: не допустити у Вашингтоні думки, що Україна не хоче миру. Але це жодним чином не наближає нас до реального завершення війни.

І, звичайно, не забувайте про аксіому, на якій я час від часу наголошую: що тихіше на американсько-китайському треку — то гучніше в українському небі.

Готуйтеся до зими й донатьте на армію. Такі реалії.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Хочу стати на захист Дмитра Кулеби

Співзасновник компанії Fire Point [що виробляє ракети «Фламінго»], Денис Штілерман радить правоохоронцям «придивитися» до Дмитра Кулеби, який заявив, що у 2026 році Україна втратить ще більше територій, а ресурсів для зміни траєкторії війни їй бракує.

Почнімо з того, що теза про те, що Кулеба «фактично саботував зовнішню політику» — відверта нісенітниця. У перші місяці повномасштабної війни саме він був одним із ключових рушіїв залучення безпрецедентних обсягів міжнародної допомоги. Про який «саботаж» тут узагалі може йтися?

Не менш абсурдним виглядає й закид щодо «вигнання Росії з місця СРСР в ООН». Будь-хто, хто має мінімальне уявлення про міжнародні відносини, знає, що вигнання Росії з ООН точно не залежить від України. І я вже вже мовчу про те, що користі з цього було б зовсім небагато.

Дуже цікаво, чи вбачає пан Штілерман «саботаж» у зриві контактів із Джаредом Кушнером, ініціатором якого, як стверджує сам Кулеба, був Єрмак?

Перепрошую, але ми відмовилися встановити зв’язок із людиною, яка нині активно залучена до переговорів і буквально є родичем Дональда Трампа. Це не означає, що такий контакт миттєво б вирішив усі наші проблеми. Але ігнорувати таку можливість — м’яко кажучи, недалекоглядно.

Я б не називав це саботажем, адже саботаж передбачає свідому дію. У випадку з Єрмаком і Кушнером маємо справу з простою некомпетентністю, ніж із умисними діями. Проте саме такими категоріями оперує пан Штілерман.

Щодо тривожних оцінок Дмитра Кулеби про наші перспективи у 2026 році, можу сказати наступне: ви можете з ним не погоджуватися й вважати, що він займається алармізмом [я так не вважаю], але скільки ще ми збираємося блокувати суспільну дискусію про ту надзвичайно важку стратегічну дилему, перед якою опинилася Україна?

Відсутність такої дискусії призвела до того, що суспільство досі не має чіткого уявлення про параметри перемоги України і не усвідомлює реалій, у яких ми усі опинилися. Соціологія лише підтверджує це.

Перестаньте тримати людей за ідіотів. Українці заслуговують на чесну розмову. І добре, що її розпочинають такі люди, як Дмитро Кулеба, адже інакше цю нішу легко могли б зайняти [і вже це роблять] цинічні й недоброчесні політики, яких у нас, на жаль, більш ніж достатньо.

Озвучуючи такі тривожні думки, Дмитро Іванович свідомо йде на серйозний ризик, фактично жертвуючи власною репутацією та політичиною спадщиною. До кожного політика є питання, і Кулеба не виняток. Але сміливість говорити те, чого інші бояться [у тому числі через страх втратити рейтинги], заслуговує на повагу.

Пане Штілерман, щиро дякую за ракети, але утримайтеся від політичних оцінок.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Гарантії безпеки від США — нічого не значать?

Не те щоб я хотів когось зневірити, але всі чутки про те, що США нібито розглядають надання Україні гарантій безпеки у форматі 5-ї статті НАТО й навіть готові ратифікувати це в Конгресі — зовсім не привід для оптимізму.

Давайте почнемо з того, що апеляція до 5-ї статті сьогодні звучить радше іронічно, зважаючи на глибоку кризу довіри до цього положення. У момент, коли жодна європейська держава не може з упевненістю сказати, чи прийдуть Сполучені Штати на допомогу, 5-та стаття НАТО вже не сприймається як беззаперечна гарантія безпеки.

Якщо ж говорити серйозно, то в історії безпекової політики США існує прецедент, який чітко демонструє: навіть ратифікація Конгресу не є магічним щитом, якщо у Вашингтоні виникає конфлікт інтересів. Фолклендська війна — показовий приклад того, що юридичні зобов’язання без політичної волі майже нічого не варті.

На момент початку війни між Аргентиною та Великою Британією США були учасником Пакту Ріо, суть якого була простою: напад на одну державу Західної півкулі розглядається як напад на всіх. Це мав бути регіональний «парасольковий» механізм стримування, покликаний запобігти зовнішньому втручанню.

Після початку військової операції Аргентина наполягала: Велика Британія є «зовнішньою силою», отже її дії підпадають під дію договору. На практиці Пакт Ріо не спрацював. США, ключовий гарант системи, зробили стратегічний вибір на користь Лондона.

У результаті більшість країн Латинської Америки висловили політичну симпатію Аргентині, але жодної військової чи колективної відповіді не було. США обмежилися спробами посередництва, а згодом фактично підтримали Велику Британію розвідданими, логістикою та дипломатично.

Фолклендська війна стала ключовим випробуванням для Пакту Ріо. У Західній півкулі його почали сприймати як асиметричний інструмент, що працює лише тоді, коли це відповідає інтересам Вашингтона. Пізніше договір втрачає політичну вагу, а низка країн у наступні десятиліття дистанціюється від нього.

Важливо коректно трактувати цей прецедент: він не означає, що гарантії безпеки США нічого не варті, але чітко демонструє — вони ніколи не є автоматичними. Навіть ратифікований Конгресом Пакт Ріо не змусив США діяти всупереч власним ситуативним інтересам.

Саме тому потенційні гарантії безпеки для України [які ще не факт, що будуть надані] в жодному разі не можна сприймати як страховий поліс з автоматичною компенсацією ризиків. Дати гарантії — відносно легко, а от виконати їх в очікуваній формі — питання іншого порядку.

Ще один ключовий урок Фолклендської війни полягає в тому, що не можна розраховувати на порятунок, якщо ви не є частиною стратегічних інтересів країни-гаранта. США підтримали Велику Британію, бо Лондон був ключовою віссю у протистоянні з СРСР під час Холодної війни, навіть попри зобов’язання в межах Пакту Ріо.

Юридичні формулювання безумовно важливі, але єдиний реальний критерій сталості будь-яких гарантій безпеки — це ціна їх невиконання. Тоді ціна непідтримки Лондона для США була надто високою: криза трансатлантичної єдності з ризиком посилення позицій СРСР.

Чи стане непідтримка України [навіть за наявності гарантій] неприйнятною ціною для нинішньої адміністрації, питання відкрите. Відповідь також ускладнює прагнення адміністрації Трампа відірвати Росію від Китаю та зайти з Москвою в спільні бізнес-проєкти.

Шкода це визнавати, але прямо зараз для Америки Росія — це Велика Британія часів Фолклендської війни, бо в розумінні адміністрації Трампа саме Москва є ключовим елементом в рівнянні Вашингтон - Москва - Пекін.

Важливо: не варто трактувати Фолклендський кейс буквально. Пост не про те, хто агресор, а хто жертва. Пост про дух та сталість гарантій безпеки як явища.

🇺🇸 Гамбіт Трампа