Прочитав статтю заступника керівника Фрайкору про Демсокиру (або Гомосокиру — кому як зручніше). Мимоволі посміхнувся сам собі: і після того ще хтось вірить, що патріотичні сили можуть об'єднатись навколо "спільних цінностей". Угу, можуть)

Пам'ятаєте, я раніше вже писав, що об'єднання поміркованих і радикальних (від слова "корінь" з латини) неможливе, бо у нас різні цінності та різні підходи? Отут ми можемо бачити чергове підтвердження цієї тези.
І так, хтось може сказати, мол, це люди в чатах, в Інеті багато пурги несеться, це ж не офіційна позиція партії. Але саме актив партії складає враження про неї, про її цілі та погляди. І дивлячись на те, як мислять члени Демсокири (а там же багато не рядових)... Щоб не "сквєрнословить", промовчу.

Власне, за це я терпіти не можу "поміркованих правих". За їх двуликість, лицемірство і непослідовність. Вони ніби патріоти, але доброї думки про Сороса; ніби за військових, але називають Білецького "псом авакова"; ніби за Україну, але і за гей-паради та іншу ліво-ліберальну єресь. ЄС, Демсокира, Голос — всі вони дискредитують Ідею Нації, намагаючись гратись у політику так, що порушують принципи, які не мали б порушувати.
Ну і тут діє електоральна пропорція: чим більше ти центрист-ліберал — тим більше в тебе популізму (за все хороше, проти всього поганого) — тим більше в тебе електорату. Але Демсокира намагається ще гратись у вуличну політику. І як видно з прикладу харківських подій, іноді досить брудно.

І з такою картиною нам доведеться миритись. Останнім часом з нашого боку проявляється все більша тенденція на кооперацію з Демсокирою. Не знаю, яка буде позиція Лідера з цього приводу після маршу 24 серпня, і я не та людина, що може критикувати Його дії.
Одне знаю напевне: після цього ніхто не зможе дорікнути НК в тому, що ми не хотіли домовлятись чи в тому, що ми розкольники.
Нагадую:
Лідер перший запропонував підписати Національний Маніфест у 2017-ому;
Лідер був локомотивом єднання націоналістів на виборах до парламенту у фракції "Свобода", хоч для НК це мало катастрофічні наслідки;
Лідер перший запропонував створювати єдиний Штаб спротиву капітуляції, у Мінську почались розмови за імплементацію "формули Штайнмаєра";
Лідер ЗАВЖДИ заявляв, що єдина націоналістична партія — це його мрія, і заради цього він готовий жертвувати власними амбіціями;
саме Свобода, а не Лідер, почали срач, коли на марші Покрови 14 жовтня 2018 року, всупереч домовленостям, висунули свого кандидата в президенти, хоча домовленості між націоналістами тоді не було досягнуто.

Що б там не казали, ми дуууже лояльно ставимось до різного роду "ліберальних правих". І як прийнято у політиканів і людей без честі та гідності, вони цим активно користуємось.
Що ж, потім не кажіть, що ми не попереджали. Політика політикою, а принципи важливіше. Для нас.

А чи важливі вони для керівництва Демсокири — побачимо вже завтра. Бо позиція активу — то красномовна картинка РЕАЛЬНОЇ ідеології партії. І вона аж ніяк не відповідає поняттю "патріотизм" — про це красномовно писав американський націоналіст Уільям Пірс, почитайте.
Але у тому перевага Азовського Руху над всіма цима ліберальними зборищами. У нас є авторитарна ієрархія та чітка ідеологічна модель. А чи проявить керівництво Сокири хоча б умовно послідовність в діях — побачимо. Бо "правий лібералізм" — така ж міфічна купа теорем, як і "націонал-більшовизм". І набагато тяжче бути послідовним, будучи прихильником міфічної ідеології.

Поясню тут один момент. Я ж пишу сюди, так би мовити, у вільний час. Весь основний продукт моєї творчості ви можете читати на каналі київського осередку НК.
Тому якщо я не реагую на актуальну повістку – не бійтесь, реагую, просто не тут :)

Ну і буду репостити час від часу найважливіші пости. Як, наприклад, оцей.

Зі святом, камради! 🇺🇦

​​День Державного Прапора 🇺🇦

В усі часи усі народи позначали свої території спеціальними символами, щоб маркувати місця свого правління. Це могли були руни, сторожові застави, але найбільш поширеними були прапори. З прапорами війська з покон віків виступали у похід, і на них зображували священні символи, важливі для кожного вояка.

📆23 серпня, напередодні Дня Незалежності, Україна святкує День Державного Прапора. 18 вересня 1991 року Верховна Рада закріпила за синьо-жовтим біколором статус Державного Прапора, який став одним з чотирьох головних символів України — разом з Гербом, Гімном та Мовою.

Але історія цього стягу сягає у глиб віків. Вже у XIV сторіччі король Русі Данило Галицький використовував жовто-блакитні кольори на своїх стягах. На відомій картині Рєпіна ми бачимо синьо-жовті хоругви, і були доволі популярні. Саме під жовто-блакитними знаменами правив ясновельможний Гетьман Павло Скоропадський.

🇺🇦Сьогодні український прапор також символізує собою кордон: саме він розмежовує дикий Схід від цивілізованого Заходу. Українці на початку ХХІ сторіччя постали брамою Європи, як зробили це сотні років тому перед монгольською навалою.
Ми змагаємось не за прапор. Ми змагаємось за мирне українське небо та родючу українську землю, що зображена на нім. І тому з нами Бог і з нами перемога.

@national_corp_kyiv🇺🇦

Про побратимство

(останній раз про Демсокиру)

У легкому шоці від того, які страсті розгорілись після проведення Маршу захисників України. Так, я вже писав, що в принципі не вірю у можливість спокійного об'єднання всіх патріотів у єдину силу. Тим не менш, марш, організований ветеранами і для ветеранів мав одну характерну особливість — він був без партійних прапорів, що максимально нівелювало можливість всіх учасників пересваритись через свої політичні вподобання.
АЛЕ не могло не бути без проблем. І у цієї проблеми є одне ім'я — Петро Олексійович.

Щоб багато не писати про цю ситуацію, просто залишу посилання на післямову очільника Ветеранського Братерства — він куди більш яскраво описав ці події.
Натомість, мені хотілося звернути увагу на "вишеньку на торті", як пише Дмитро — на ситуацію, що розгорілася навколо Колумбета.

Якщо в двух словах:
На марші Пороха не мало бути від слова взагалі. Його партія від самого початку погано йшла на перемовини і не давала чітких гарантій, хоча вже перед самим маршем ніби все вдалося владнати.
Зрештою виявилось, що "сивочолий гетьман" повністю проігнорував прохання ветеранів та виконав все на свій лад у форматі піару на місцеві вибори. Детальніше — у дописі Дмитра Шатровського.
На цей інцидент відреагував гнівним дописом ветеран російсько-української війни та член партії Демсокира Антон Колумбет. І його допис ботоферма закидала гнівними коментарями, погрозами тощо...

І тут сталося найцікавіше... Демсокира і особисто очільник Юрій Гудименко випускають заяву, у якій засуджують дію Колумбета, називають його позицію тією, "що не відображає позицію партії" та готують голосування серед активу партії за можливість вигнання Колумбета з її рядів.
Нагадаю, цей скандал почався через те, що Антон просто написав, що Порох вчинив, як лицемір та дегенерат (не дословно, свій допис він видалив).

А тепер задайте собі питання:
Чи хотіли б ви знаходитись у колективі, віддавати йому свій час та ресурси — і при цьому знати, що в будь-який момент цей колектив може вас зректись ЧЕРЕЗ ВИСЛОВЛЕННЯ ДУМКИ?
Думку висловив ветеран, і думка його не суперечила національним інтересам. І тим не менш.

Здається, саме час змінити лозунг Демсокири:
«Роздуми породжують єресь. Єресь породжує відплату.»
Вони там великі фанати Warhammer 40к, то ж якщо будуть читати — мають зрозуміти, про що мова.

Тут мова йде не про Демсокиру — не хочу зайвий раз критикувати тих, хто сам себе дискредитував більше, ніж намагався. І я не захищаю Колумбета.
Ця історія вражає своєю мізерністю, побутовістю, і водночас показова. Ніби скандал дружини і свекрухи на кухні, і дружину через малу провину вже хочуть виганяти з хати.
А тепер порівняйте з Азовським Рухом. За весь час його існування рідко бували випадки, коли його учасників відкрито зрікались або подібні чвари виносились на загальне обговорення — остання ситуація сталась через Сергія Філімонова і то тільки тому, що спочатку він і команда обрехали Лідера та весь Рух, мол, ніби їх катували через підтримку Стерненка.

Ще раз.
Цей допис — не про Демсокиру, не про Азовський Рух, не про Колумбета і не про Пороха. Він про почуття побратимства. Один з тих небагатьох видів зв'язків, які продовжують об'єднувати людей, попри їх політичні, релігійні та інші види вподобань.
Єдність крові, загартована боєм — вища від всіх політичних суперечок. Це довів Марш, де люди з усіх партій на день позабули про свої амбіції і претензії та марширували в одній колоні. Це довів Дмитро Шатровський, який вступився за Антона, хоч вони з різних політичних рухів.
І цей тест на єдність провалив Гудименко&Со, які мало того, що "винесли сварку з хати", так ще й, по факту, публічно зріклись свого однопартійця.

Як на мене, це повною мірою демонструє принципи, які сповідує їх команда. І особисто в мене після цього все менше виникає бажання з ними співпрацювати. Бо якщо вони так легко зрікаються свого побратима — як "тяжко" їм буде вдарити в спину політичним союзникам?

​​Це не стільки реакція на події на трасі Київ-Харків, скільки ревізія соціального ставлення до ситуації. Без глибинного аналізу з джерелами, як би то могло бути — скоріше просто загальний огляд ситуації. Якщо хтось захоче — можу зробити детальний розбір.

Менше з тим. Сьогодні — про те, чому те, що сталося, мало статись, і як це треба пояснювати, щоб люди позитивно оцінили ситуацію.

Антибіотик для Держави

ВАЖЛИВО-АКТУАЛЬНО

У чужому оці побачив соринку, а в своєму...

Дуже легко критикувати когось, не несучи за свої слова жодної відповідальності. Часто люди, які різко змінюють свій статус, не встигають ментально вирости до того положення (а дехто і не здатен на це), і вже на новому положенні продовжують себе вести, як у минулому житті. Звісно, це призводить лише до фатальних наслідків.

Я — український націоналіст, і прагну того, щоб щодня самовдосконалюватись та краще служити своїй Нації. Покладаючи на себе таке велике право, я відповідно беру на себе титанічну відповідальність та обов'язок, про який не маю права забувати. Я несу відповідальність за свої слова та вчинки набагато більшу, ніж середньостатистичний житель країни.

Нещодавно під час дискусії в чаті мною було зроблено необережну заяву у сторону військових підрозділів "Айдар" і "Торнадо". Ця переписка потрапила у поле зору широкої громади, що призвело до дискредитації Азовського Руху в очах ветеранів цих підрозділів.

Після цього випадку я мав нагоду поспілкуватись з ветеранами, які воювали разом з цими підрозділами. Після цього я зробив висновки, то ж зараз готовий принести офіційні вибачення.
Визнаю, що помилявся у судженні щодо добровольчих підрозділів "Айдар" та "Торнадо", оскільки раніше був дезінформований. Тим більше, я, не будучи ветераном російсько-української війни, не мав жодного морального права судити про цілі підрозділили, які захищали в тому числі і мене супроти російського агресора — адже завдяки ним я сьогодні можу називати себе українським націоналістом.

Мені щиро прикро за свої слова. Готовий нести відповідальність перед Рухом, ветеранською спільнотою та всією Нацією.

Сегодня миллионы родителей в Украине и во всем мире совершили очередную колоссальную ошибку, которую они совершают каждый год — повели детей в школу. Как всегда, пытаясь преследовать самые благие цели: выучить, вырастить достойного человека, социализировать в конце-концов.

Вот только школа для реализации всех этих задач едва ли не худшее место.

Почему и как так получилось, читайте в моем новом тексте.

#ГіркийДіарій

​​Він був вільним, навіть будучи в неволі: пам'яті Василя Стуса 🔥

Існує багато шляхів увіковічити себе у пам'яті нащадків. Можна бути героєм, який зважується на героїчний чин, можна бути мучнем, що загинув за праведне діло. Василь Стус був і тим, і другим: у великій тюрмі народів треба було мати героїм, щоб говорити вільно, і за ту правду, що він говорив, він став мучнем української Нації.

📆Сьогодні, в роковини загибелі Василя Стуса, ми вшановуємо пам'ять українського митця. Сьогодні йому мало б бути 82 роки. Тяжко уявити, скільки геніальних творів письма не народилося в голові нашого майстра слова через його передчасну загибель.

Але ми завжди вважали, що не варто поливати сльози за героями, що вершили свій чин свідомо та до кінця. Василь Стус не був звичайною людиною — він був Лицарем, таким, яким його тільки можна уявити: благородний, відважний, натхненний, вольовий. За своїми якостями він був набагато краще від всієї верхівки радянської системи — і вони цього боялись, тому і прирекли на страту.

 Зараз кат Стуса засідає у стінах Верховної Ради. Але навіть через 35 років Медведчук продовжує боятись лицаря духу, якого прирік на смерть. Тому він так запекло бориться проти історичної книги Вахтанга Кіпіяні "Справа Стуса".

Але правду не заборониш, і одного дня винуватці будуть покарані, а дух Стуса зможе здобути спокій.

🔥Найкраща пам'ять про героїв — це продовження їх чину та виконання їх заповіту. Як і Пророк Шевченко, Василь Стус лишив до нас своє послання:

Коли в юрбі шляхетності не губиш,
А бувши з королями - простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді, я певен: ти єси людина
і Землю всю своєю назовеш.

@national_corp_kyiv🇺🇦

Опять заглянул в книжный магазин. В Украине, по статистике, читает не так-то много людей, ну а судя по полкам - читают во вред мозгам.

Лучше б их это делать не учили, меньше креаклов было бы вокруг, простой люд в этом плане поприятнее - без запросов.

1) Любовь, везде любовь, больше любви - ну а если не любовь, то обязательно "трогательная история воссоединения", "выживания", страдания, сопереживания и прочих соплей. Влюбленные, дети, измены, короче - вокруг трепыхающееся мясо с чувственными вздохами. Одни бабьи эмоции.

2) Сопереживать нас заставляют обычно: калекам (как вам робинзонада о женщине с синдромом дауна?), дебилам, соплежуям, овцам с разбитым сердцем, ну и, конечно, евреям. Реже - цветным всех мастей. Больше не страдал никто, великий человек не страдает, и вообще - его не существует.

3) Из предыдущего пункта: я навскидку раскрыл 5-6 художественных романов - всё про ужасы Холокоста и чудом спасшихся от преследований. Почему? Зачем в Украине? В 20-м веке не было ни одной больше важной темы?

4) Конечно, в центре - роман-критика всяческого угнетения: там унижают женщин, там опять божий народ, там - кого-то ещё. Триумфаторам и героям в современном мире существовать не положено, всем ясно?

5) Ну и "классика", куда же без неё. Тут без комментариев - высранную французами гору говна ложками есть ещё не одному поколению школьников придется.

6) "Историческая" литература, типа нон-фикшн - в виде откровений прогрессистов: Юваль Ной Харари расскажет вам как мозг засунуть в колбу и наклеить чип на лбу.

7) Тут мы подошли самому интересному. Я пропустил фантастику, фэнтези и прочую макулатуру - спецом, чтобы заострить внимание на этом моменте.

Целая полка, даже шкаф, книг: "Как писать книги"; рай креаклов. Тут вопрос к этой братии: тебе зачем, собака, книги писать? Ты кто вообще такой? Где жил, чем жил, что прожил? Тебе есть что рассказать? Лучше помолчи.

Каждый мещанин хочет написать книгу. О чём? О своей блеклой судьбе? О слизи своих обывательских чувств? О своих "любвях", "дружбах", "путешествиях"? О, нет - вы хотите написать роман с закрученным детективным сюжетом, или какой-нибудь фантастический опус?

С такой литературой - идите нахуй! Писать и читать вам не положено, и надеюсь, что в будущем так всё и устроится.

(Ну а интеллектуальную деятельность антибуржуазно настроенных, сильных и смелых людей - приветствую)

Це було залізне покоління, якого ще довго не знатиме щедра українська земля.

Якими вони могли б стати в умовах нормального мирного життя після Перемоги, нам залишається лише здогадуватись, вдивляючись в пожовклі фотографії спокійних і певних у собі молодих чоловіків та жінок…

Вони були до всього ж надзвичайно вродливими - ті, чиї світлини уціліли в вогні епохи. Головінський, Маланюк, Зарицька, Теліга, Лятуринська, Білас, Габрусевич… Революційні соціал-націоналісти належали до особливої людської раси – найкращі у всьому.

▪️Канал UA:Культура
▪️Показує фільм про Баухауз

Або це такий дуже жирний і не зрозумілий для мене тролінг, або це просто черговий прояв дегенеративних, вироджених цінностей Калі-Юги, у якій ми всі живемо.

Пояснюю:

"Бауха́ус (также встречается Бауха́уз[1], нем. Bauhaus, Hochschule für Bau und Gestaltung — Высшая школа строительства и художественного конструирования, или Staatliches Bauhaus) — учебное заведение, существовавшее в Германии с 1919 по 1933 год, а также художественное объединение, возникшее в рамках этого заведения, и соответствующее направление в архитектуре."

І такий опис завуальований не просто так. Вище — фото цього "відповідного напрямку в архітектурі". Тобто це було збіговисько виродженців з викривленим уявленням краси, заражених авангардними ідеями прогресивізму та функціоналізму.
Не дивно, що націонал-соціалісти відразу розігнали цю компанію, як тільки прийшли до влади.

Але канал ЮА: Культура, який ще й до того ж і державний, схоже, цілком поділяє такі "мистецькі цінності".

На злобу дня

Вы уже, наверное, видели новые требования Американской киноакадемии к фильмам, которые будут выдвигаться на Оскар с 2024 года.

Квоты для представителей лгбт-сообщества, расовых меньшинств, людей с инвалидностью и женщин. Если в фильме или в команде, которая работала над фильмом, их недостаточно — номинации на «Лучший фильм» картина не получит, всего доброго.

Так, один из моих любимых фильмов «Нефть» Пола Томаса Андерсона при таких условиях на Оскар вряд ли смог бы номинироваться, например. Думаю, часть ваших любимых фильмов тоже бы не отметили, хотя картины этого и заслуживали. Но это ладно.

Проблема не в том, что кто-то не хочет видеть на экране людей определенных рас, сексуальных ориентаций и полов. Кому-то во время просмотра «Властелина колец» мешало то, что актер, сыгравший Гэндальфа, гей? Мне — нет. Или может кто-то пошел удалять из памяти просмотр «Карточного домика», узнав, что Кевин Спейси спит с мужиками? Вряд ли. Они хорошо сыграли свои роли, и всем было наплевать, чем занимаются эти люди в свободное от съемок в кино время.

Дело в самой вот этой разнарядке, которая до ужаса напоминает то, как снимали кино, например, в советском союзе. Выполняете все идеологические требования? Пропускаем. Не выполняете — фильм ваш будет пылиться в архиве и никто его не увидит.

Диктат чего-угодно кем-угодно художнику — это, по меньшей мере, сомнительная затея с любой точки зрения, если только вы не строите новый тоталитаризм с опорой на культурные институты. Ой, погодите.

Но интересно тут вовсе не то, что качество произведения искусства уже давно никого не интересует — об этом сказано уже очень много. В конце-концов «Оскаром» всё не ограничивается, хотя новые требования и являются скорее приметой времени, которая будет появляться все в новых отраслях и сторонах жизни. Выделить в этом параде «позитивной» дискриминации стоит и хорошие стороны. А они, безусловно, есть.

Настоящая контркультура сегодня, учитывая все вот такие требования солидных культурных институций, возможна только в реакционном ключе. Сам того не понимая, левый истеблишмент создает невероятно благодатную почву для появления и развития альтернативной культуры, которая, хочет она того или нет, рефлексирует ли на данный момент свои задачи, или же пока находится в состоянии полусна, будет вынуждена формироваться вокруг идей реакционных.

И эти реакционные идеи не обязательно будут проходить под флагами какого-то из вариантов консерватизма или условно правых идей. Просто в определенный момент художникам надоест вот этот партийный курс борцов за социальную справедливость, и маятник качнется в правильную сторону, и времени больше не будет, то есть к свободе.

К настоящей свободе, где агитатора задвинули куда подальше, центральный комитет партии болтается на суку, а фильмы режиссеры снимают какие хотят и с теми актерами, которых они выбирают не по цвету кожи, сексуальной ориентации или полу, а согласно требованиям сюжета и мастерству этих самых актеров.

Только в антилиберальном (и под «либеральным» здесь стоит понимать именно его современную левую версию, то есть скорее сам ярлык с полным набором декларируемых под его вывеской ценностями) дискурсе сегодня возможно настоящее искусство, которое бросает вызов мировому порядку несвободы.

Вот этой уравниловке обязательно будет дан ответ, который нам всем необходимо услышать. Без благодарной и вменяемой аудитории иному искусству, иной повестке, иному дискурсу с леволиберальным монстром не справится.

Растить нужно не только новое поколение мыслителей, писателей, художников и режиссеров. Вместе с ними должна появиться и публика, которая сможет поддержать все эти начинания не только бурными овациями, но и монетой.

Поэтому найдите тех деятелей искусства, чье творчество вам нравится, и которые не прогибаются под неосоциалистическое безумие, и топите за них как можете, вкладывая в них свои поддержку и, конечно, деньги.

#ГіркийДіарій #ГіркаСінематека