​​Це не стільки реакція на події на трасі Київ-Харків, скільки ревізія соціального ставлення до ситуації. Без глибинного аналізу з джерелами, як би то могло бути — скоріше просто загальний огляд ситуації. Якщо хтось захоче — можу зробити детальний розбір.

Менше з тим. Сьогодні — про те, чому те, що сталося, мало статись, і як це треба пояснювати, щоб люди позитивно оцінили ситуацію.

Антибіотик для Держави

ВАЖЛИВО-АКТУАЛЬНО

У чужому оці побачив соринку, а в своєму...

Дуже легко критикувати когось, не несучи за свої слова жодної відповідальності. Часто люди, які різко змінюють свій статус, не встигають ментально вирости до того положення (а дехто і не здатен на це), і вже на новому положенні продовжують себе вести, як у минулому житті. Звісно, це призводить лише до фатальних наслідків.

Я — український націоналіст, і прагну того, щоб щодня самовдосконалюватись та краще служити своїй Нації. Покладаючи на себе таке велике право, я відповідно беру на себе титанічну відповідальність та обов'язок, про який не маю права забувати. Я несу відповідальність за свої слова та вчинки набагато більшу, ніж середньостатистичний житель країни.

Нещодавно під час дискусії в чаті мною було зроблено необережну заяву у сторону військових підрозділів "Айдар" і "Торнадо". Ця переписка потрапила у поле зору широкої громади, що призвело до дискредитації Азовського Руху в очах ветеранів цих підрозділів.

Після цього випадку я мав нагоду поспілкуватись з ветеранами, які воювали разом з цими підрозділами. Після цього я зробив висновки, то ж зараз готовий принести офіційні вибачення.
Визнаю, що помилявся у судженні щодо добровольчих підрозділів "Айдар" та "Торнадо", оскільки раніше був дезінформований. Тим більше, я, не будучи ветераном російсько-української війни, не мав жодного морального права судити про цілі підрозділили, які захищали в тому числі і мене супроти російського агресора — адже завдяки ним я сьогодні можу називати себе українським націоналістом.

Мені щиро прикро за свої слова. Готовий нести відповідальність перед Рухом, ветеранською спільнотою та всією Нацією.

Сегодня миллионы родителей в Украине и во всем мире совершили очередную колоссальную ошибку, которую они совершают каждый год — повели детей в школу. Как всегда, пытаясь преследовать самые благие цели: выучить, вырастить достойного человека, социализировать в конце-концов.

Вот только школа для реализации всех этих задач едва ли не худшее место.

Почему и как так получилось, читайте в моем новом тексте.

#ГіркийДіарій

​​Він був вільним, навіть будучи в неволі: пам'яті Василя Стуса 🔥

Існує багато шляхів увіковічити себе у пам'яті нащадків. Можна бути героєм, який зважується на героїчний чин, можна бути мучнем, що загинув за праведне діло. Василь Стус був і тим, і другим: у великій тюрмі народів треба було мати героїм, щоб говорити вільно, і за ту правду, що він говорив, він став мучнем української Нації.

📆Сьогодні, в роковини загибелі Василя Стуса, ми вшановуємо пам'ять українського митця. Сьогодні йому мало б бути 82 роки. Тяжко уявити, скільки геніальних творів письма не народилося в голові нашого майстра слова через його передчасну загибель.

Але ми завжди вважали, що не варто поливати сльози за героями, що вершили свій чин свідомо та до кінця. Василь Стус не був звичайною людиною — він був Лицарем, таким, яким його тільки можна уявити: благородний, відважний, натхненний, вольовий. За своїми якостями він був набагато краще від всієї верхівки радянської системи — і вони цього боялись, тому і прирекли на страту.

 Зараз кат Стуса засідає у стінах Верховної Ради. Але навіть через 35 років Медведчук продовжує боятись лицаря духу, якого прирік на смерть. Тому він так запекло бориться проти історичної книги Вахтанга Кіпіяні "Справа Стуса".

Але правду не заборониш, і одного дня винуватці будуть покарані, а дух Стуса зможе здобути спокій.

🔥Найкраща пам'ять про героїв — це продовження їх чину та виконання їх заповіту. Як і Пророк Шевченко, Василь Стус лишив до нас своє послання:

Коли в юрбі шляхетності не губиш,
А бувши з королями - простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді, я певен: ти єси людина
і Землю всю своєю назовеш.

@national_corp_kyiv🇺🇦

Опять заглянул в книжный магазин. В Украине, по статистике, читает не так-то много людей, ну а судя по полкам - читают во вред мозгам.

Лучше б их это делать не учили, меньше креаклов было бы вокруг, простой люд в этом плане поприятнее - без запросов.

1) Любовь, везде любовь, больше любви - ну а если не любовь, то обязательно "трогательная история воссоединения", "выживания", страдания, сопереживания и прочих соплей. Влюбленные, дети, измены, короче - вокруг трепыхающееся мясо с чувственными вздохами. Одни бабьи эмоции.

2) Сопереживать нас заставляют обычно: калекам (как вам робинзонада о женщине с синдромом дауна?), дебилам, соплежуям, овцам с разбитым сердцем, ну и, конечно, евреям. Реже - цветным всех мастей. Больше не страдал никто, великий человек не страдает, и вообще - его не существует.

3) Из предыдущего пункта: я навскидку раскрыл 5-6 художественных романов - всё про ужасы Холокоста и чудом спасшихся от преследований. Почему? Зачем в Украине? В 20-м веке не было ни одной больше важной темы?

4) Конечно, в центре - роман-критика всяческого угнетения: там унижают женщин, там опять божий народ, там - кого-то ещё. Триумфаторам и героям в современном мире существовать не положено, всем ясно?

5) Ну и "классика", куда же без неё. Тут без комментариев - высранную французами гору говна ложками есть ещё не одному поколению школьников придется.

6) "Историческая" литература, типа нон-фикшн - в виде откровений прогрессистов: Юваль Ной Харари расскажет вам как мозг засунуть в колбу и наклеить чип на лбу.

7) Тут мы подошли самому интересному. Я пропустил фантастику, фэнтези и прочую макулатуру - спецом, чтобы заострить внимание на этом моменте.

Целая полка, даже шкаф, книг: "Как писать книги"; рай креаклов. Тут вопрос к этой братии: тебе зачем, собака, книги писать? Ты кто вообще такой? Где жил, чем жил, что прожил? Тебе есть что рассказать? Лучше помолчи.

Каждый мещанин хочет написать книгу. О чём? О своей блеклой судьбе? О слизи своих обывательских чувств? О своих "любвях", "дружбах", "путешествиях"? О, нет - вы хотите написать роман с закрученным детективным сюжетом, или какой-нибудь фантастический опус?

С такой литературой - идите нахуй! Писать и читать вам не положено, и надеюсь, что в будущем так всё и устроится.

(Ну а интеллектуальную деятельность антибуржуазно настроенных, сильных и смелых людей - приветствую)

Це було залізне покоління, якого ще довго не знатиме щедра українська земля.

Якими вони могли б стати в умовах нормального мирного життя після Перемоги, нам залишається лише здогадуватись, вдивляючись в пожовклі фотографії спокійних і певних у собі молодих чоловіків та жінок…

Вони були до всього ж надзвичайно вродливими - ті, чиї світлини уціліли в вогні епохи. Головінський, Маланюк, Зарицька, Теліга, Лятуринська, Білас, Габрусевич… Революційні соціал-націоналісти належали до особливої людської раси – найкращі у всьому.

▪️Канал UA:Культура
▪️Показує фільм про Баухауз

Або це такий дуже жирний і не зрозумілий для мене тролінг, або це просто черговий прояв дегенеративних, вироджених цінностей Калі-Юги, у якій ми всі живемо.

Пояснюю:

"Бауха́ус (также встречается Бауха́уз[1], нем. Bauhaus, Hochschule für Bau und Gestaltung — Высшая школа строительства и художественного конструирования, или Staatliches Bauhaus) — учебное заведение, существовавшее в Германии с 1919 по 1933 год, а также художественное объединение, возникшее в рамках этого заведения, и соответствующее направление в архитектуре."

І такий опис завуальований не просто так. Вище — фото цього "відповідного напрямку в архітектурі". Тобто це було збіговисько виродженців з викривленим уявленням краси, заражених авангардними ідеями прогресивізму та функціоналізму.
Не дивно, що націонал-соціалісти відразу розігнали цю компанію, як тільки прийшли до влади.

Але канал ЮА: Культура, який ще й до того ж і державний, схоже, цілком поділяє такі "мистецькі цінності".

На злобу дня

Вы уже, наверное, видели новые требования Американской киноакадемии к фильмам, которые будут выдвигаться на Оскар с 2024 года.

Квоты для представителей лгбт-сообщества, расовых меньшинств, людей с инвалидностью и женщин. Если в фильме или в команде, которая работала над фильмом, их недостаточно — номинации на «Лучший фильм» картина не получит, всего доброго.

Так, один из моих любимых фильмов «Нефть» Пола Томаса Андерсона при таких условиях на Оскар вряд ли смог бы номинироваться, например. Думаю, часть ваших любимых фильмов тоже бы не отметили, хотя картины этого и заслуживали. Но это ладно.

Проблема не в том, что кто-то не хочет видеть на экране людей определенных рас, сексуальных ориентаций и полов. Кому-то во время просмотра «Властелина колец» мешало то, что актер, сыгравший Гэндальфа, гей? Мне — нет. Или может кто-то пошел удалять из памяти просмотр «Карточного домика», узнав, что Кевин Спейси спит с мужиками? Вряд ли. Они хорошо сыграли свои роли, и всем было наплевать, чем занимаются эти люди в свободное от съемок в кино время.

Дело в самой вот этой разнарядке, которая до ужаса напоминает то, как снимали кино, например, в советском союзе. Выполняете все идеологические требования? Пропускаем. Не выполняете — фильм ваш будет пылиться в архиве и никто его не увидит.

Диктат чего-угодно кем-угодно художнику — это, по меньшей мере, сомнительная затея с любой точки зрения, если только вы не строите новый тоталитаризм с опорой на культурные институты. Ой, погодите.

Но интересно тут вовсе не то, что качество произведения искусства уже давно никого не интересует — об этом сказано уже очень много. В конце-концов «Оскаром» всё не ограничивается, хотя новые требования и являются скорее приметой времени, которая будет появляться все в новых отраслях и сторонах жизни. Выделить в этом параде «позитивной» дискриминации стоит и хорошие стороны. А они, безусловно, есть.

Настоящая контркультура сегодня, учитывая все вот такие требования солидных культурных институций, возможна только в реакционном ключе. Сам того не понимая, левый истеблишмент создает невероятно благодатную почву для появления и развития альтернативной культуры, которая, хочет она того или нет, рефлексирует ли на данный момент свои задачи, или же пока находится в состоянии полусна, будет вынуждена формироваться вокруг идей реакционных.

И эти реакционные идеи не обязательно будут проходить под флагами какого-то из вариантов консерватизма или условно правых идей. Просто в определенный момент художникам надоест вот этот партийный курс борцов за социальную справедливость, и маятник качнется в правильную сторону, и времени больше не будет, то есть к свободе.

К настоящей свободе, где агитатора задвинули куда подальше, центральный комитет партии болтается на суку, а фильмы режиссеры снимают какие хотят и с теми актерами, которых они выбирают не по цвету кожи, сексуальной ориентации или полу, а согласно требованиям сюжета и мастерству этих самых актеров.

Только в антилиберальном (и под «либеральным» здесь стоит понимать именно его современную левую версию, то есть скорее сам ярлык с полным набором декларируемых под его вывеской ценностями) дискурсе сегодня возможно настоящее искусство, которое бросает вызов мировому порядку несвободы.

Вот этой уравниловке обязательно будет дан ответ, который нам всем необходимо услышать. Без благодарной и вменяемой аудитории иному искусству, иной повестке, иному дискурсу с леволиберальным монстром не справится.

Растить нужно не только новое поколение мыслителей, писателей, художников и режиссеров. Вместе с ними должна появиться и публика, которая сможет поддержать все эти начинания не только бурными овациями, но и монетой.

Поэтому найдите тех деятелей искусства, чье творчество вам нравится, и которые не прогибаются под неосоциалистическое безумие, и топите за них как можете, вкладывая в них свои поддержку и, конечно, деньги.

#ГіркийДіарій #ГіркаСінематека