​​НІЦШЕ ТА МАРІЯ АНТУАНЕТТА

​​16 жовтня – трагічний день, коли банда дегенератів (в прямому, біологічному розумінні цього слова) закатувала одну з найкрасивіших жінок тогочасної Європи, матір чотирьох дітей, людину виключного милосердя та доброти.

Все життя вороги зводили на неї наклеп, і навіть зараз вся ця наволоч не може заспокоїтись. Її звинувачували в розпусництві – історики це давно спростували, але ця брехня досі розповсюджується, в діапазоні від шкіл до популярних фільмів. Їй приписували фразу: "Якщо в народу нема хліба – хай їдять тістечка", – але це теж брехня: фраза була взята з літературного твору і використана в революційній пропаганді, це добре досліджене питання. Тим не менш, ця брехня теж розповсюджується, притому, масово.
Таке враження, що Королева ще жива і погрожує окупаційній анти-європейській системі самим фактом свого існування.

Як не дивно, але так і є. Режим поневолення і геноциду, встановлений на землях колись вільних націй Європи, базується на ідеях "французької" революції, "священних ідеях 1789 року" на жаргоні цих недолюдків. Маленький сірник може викликати лісове багаття – викриття злочинів архітекторів сучасного світопорядку здатне пробудити нації, приречені ними на рабство та геноцид. Тому і поливають брудом імена мучнів Європи, тому і прославляють їх вбивць.

«Хто контролює минуле – контролює майбутнє, хто контролює майбутнє, той контролює сьогодення.»

Цікаво, що Королеву було вбито 16 жовтня, а 15 жовтня народився Фрідріх Ніцше – людина, яку можна сміло вважати одним з головних могильників бридких побрехеньок 1789 року про "свободу, рівність, братерство".

Найкращою помстою за Королеву-мучницю буде тотальна руйнація спадщини 1789 року. Хай її вбивці, які зараз підсмажуються на пекельних пательнях, побачать, як все те, через що вони попали в гєєну, руйнується та піддається нарузі. А на очищеному від бруду місці постає нова, відродивша Традиції, вільна, археофутуристична Європа.

Я якості реквієму за прекрасною Королевою та, водночас, заклику до боротьби з нащадками її вбивць, пропоную чудові слова Ніцше. Слова, спрямовані проти "священної корови" 1789 року. Проти рівності.


«Дивись, ось яма тарантула!

А ось і сам він вилазить: привіт тобі, тарантуле! На спині в тебе – чорний трикутник, прикмета твоя; знаю я також і те, що в душі твоїй: помста.

З такою приказкою звертаюсь я до вас, проповідники рівності! Для мене ви – тарантули і приховані месники.

Але ваше таємне хочу я зробити явним: і тому розриваю ваші тенета, щоб лють вирвала вас з ями брехні і жага помсти проявилася за словами про справедливість.

Хай буде людина позбавлена помсти: ось міст, що веде до надії, і веселкове небо після довгої негоди.

Та іншого, звісно, хочуть тарантули. "Справедливість у тому, щоби весь світ наповнився бурями нашої помсти", – так говорять вони між собою.

"Віддамо на помсту і наругу всіх, хто не рівний нам", – так клянуться серця тарантулів.

Ви, проповідники рівності! Безсила шаленість тирану волає в вас про "рівність": так ховається жага тиранії за словами про доброчесність.

Знуджена пиха, прихована заздрість, а можливо, – пиха і заздрість батьків ваших – ось що проривається в вас шаленим пломінем помсти.

Заздрість веде їх, і ось ознака цієї заздрості: у ній завжди вони заходять так далеко, що кінець кінцем змушені без сил засинати на снігу.

В їхньому наріканні чується помста, в кожній похвалі їхній прихована зневага; і бути суддями здається їм найвищою насолодою.

Але я закликаю вас, друзі мої: не довіряйте нікому, хто дуже хоче карати!

Це люди поганої породи: в обличчі їхньому видно ката і нишпорку.

Не довіряйте й тим, хто багато говорить про справедливість. Воістину, душам їхнім бракує тільки меду.

І коли вони називають себе "добрими і праведними", не забувайте: щоб зробитися фарисеями, їм не вистачає тільки одного – ВЛАДИ!

......

Так казав Заратустра.»

@EdYurchenko 🎓

Про окупаційний режим та історичну пам'ять

📆 3 листопада — річниця розстрілів української еліти в урочищі Сандармох у 1937 році

Історичний наратив т. зв. "ватників" побудований на міфі про "добрий СРСР". Це не тільки ковбаса по 2.20 та солодше морозиво, але й про "подвиги дідів", "велику перемогу" тощо. Судити за це їх складно. Зрештою, у мене прадід теж воював у Червоній армії. Тим не менш, я чітко стою на позиції того, всі 70 років існування УРСР були не більше, ніж окупаційним режимом. І на це є ряд причин, а точніше — дат.

В цю ніч до Праотців відійшли такі люди, як Марко Вороний, Микола Зеров, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Степан Рудницький та багато інших. Вони відомі нам сьогодні як "розстріляне відродження", що навіки упокоєні в землі Сандармоха. Буквально за один рік націю позбавили культурної інтелігенції, що можна прирівняти до свисту гільйотини. А "радянська еліта", що прийшла їй на зміну, нічого краще від "Трактор в полі дир-дир-дир" придумати не змогла.

Проблема людей з проросійськими наративами у тому, що у своїй свідомості вони не здатні відірвати своїх предків від історії самого режиму. Коли їм говориш, що СРСР = зло, вони це автоматично сприймають як "мої предки = зло". А старше покоління так і взагалі екстраполює ці звинувачення на себе.
І це не совковий патріотизм некрофілія та не ностальгія. Це дія інформаційних наративів, які вже протягом майже ста років Кремль, незалежно від своєї політичної окраски, транслює на українських громадян. А наша пропаганда діє, певно, ще гірше, ніж кайзерівська у часи Великої війни.
Результат? "Великий терор" вони виправдовують рішучими діями влади на "пропаганду реакціонерів".

Боротьба за історичну пам'ять — це не тільки про заміну радянських дат на українські. В першу чергу це боротьба за сенси в головах людей.
Ярлик "совкодрочера" та заперечення всього радянського — це не боротьба за сенси, а історичний шовінізм.
Боротьба за повагу до кожного українського ветерана Другої світової та "від'єднання" СРСР від діянь предків — ось конструктивна боротьба за сенси.

Нашому національному організму загрожує забагато внутрішніх та зовнішніх паразитів, щоб ми могли собі дозволити таку розкіш, як внутрішні чвари. Питання приходу до консенсусу історичної пам'яті — не просто забаганка людей, але вимога часу. Без цього нам не вижити у ХХІ столітті, не стати Великою Nацією, як цього однаково сильно хотів би Григоренко і Шухевич.

Вікіпедія

​​Про підкорення реальних підземель та внутрішніх драконів

📆 5-6 листопада можна вважати неофіційним днем київського метро. У різні роки саме в ці дні відкрилась повальна більшість станцій, якими сьогодні користуються мільйони киян.

Особисто для мене київське метро асоціюється з трьома тезами:
1) Воно гучне. Була нагода якось побувати у підземці Берліну. Перше враження — це тиша. У вагоні можна говорити пошепки і тебе почують.
2) Воно маленьке. Кличко, де гілка на Виноградар та Троєщину? Де кільцева дорога?
Хоча, разом з тим, наше метро досить лампове. Принаймні, в ньому не заблукаєш, як у тому ж Берліні чи Москві.
3) Воно чисте і порядне. На станціях нема графіті, наркоманів (ну, майже), є охорона, люди чітко знають, нащо вони спускаються під землю.

Так, з початком коронавірусної істерії зона метро стала для нас малодоступною. То введуть пропускну систему, то тепер з'явились ковід-контролери. Ще трохи, і справді буде аномальна зона, як у творах Глуховського.

Але якщо розцінювати метро, як свого роду квест, то подібні обмеження перетворюються лише на завдання із зірочкою. Доїхати з точки А в точку Б, придумати, чим себе зайняти в дорозі, втиснутись у переповнений вагон, не пропустити свою станцію, знайти загублений на платформі телефон. Навіть буденний день у метро завдяки грі уяви перетворюється на захоплюючу пригоду, зі своїми ризиками, нагородами і драконами.

Гейміфікація життя — нормальне явище, в першу чергу для дорослих. Ми чомусь думаємо, що вік накладає на тебе рамки похмурої серйозності. Зі сторони це виглядає чистим снобізмом. Нащо відмовлятись від внутрішньої дитини, якщо це робить тебе щасливим?
Зрештою, навіть коли ми виростаємо, то продовжуємо гратись. Хлопці з дитячих автоматів переходять на цілком реальні, дівчата міняють ляльки на дітей.

І це робить нас по справжньому щасливими. Це дозволяє нам ставити глобальні цілі та мріяти. Коли життя перетворюється на гру, ми позбавляємось оков буденної реальності та починаємо мислити ідеалістично.

Грати у життя — не соромно. Соромно бути серйозним снобом і цим труїти життя іншим.

📷 На фото — мапа київського метро у альтернативному постапокаліпсисі.

Вікіпедія

Про Чин Історика

📆 6 листопада 1855 року. Вам може бути невідоме ім'я Дмитра Яворницького. Але завдяки його працям сьогодні ми знаємо про добу козацтва так багато. Сьогодні — день його родження.

Рідко коли вдається зустріти справжніх фанатів своєї справи. Ідеалізм праці в усі часи був ресурсом дефіцитним, а у нашу добу — і подавно. Але такі люди є, і я не перестаю захоплюватись їх серйозним та фанатичним підходом до своєї справи.

Є у мене друг, який підходить під цей опис. Фотограф, ідейний вояка, Інтелігент з великої літери. А ще він по справжньому закоханий в історію.
Ні, от реально. Де ви ще знайдете людину, яка буде витрачати по 8 годин на день для того, щоб зараз, за 2 роки до написання магістерської роботи, сидіти в архівах і перечитувати по кілька сотень сторінок справ на день?

Тут чітко можна прослідкувати різницю між людьми, для яких історія — то просто хобі, та між тими, для яких історія — це покликання та одна любов на все життя. Так є з кожною професією, в національному організмі кожна праця є важлива. Але Чин Історика серед них усіх вирізняється особливим значенням.

Мало сказати, що історик — то інтелігенція. Недостатньо буде описати його фах як "дослідження минувщини". Історики — це провидці нашого часу, вони є акторами історії, а не далекими спостерігачами. Справжній історик — не той, хто пливе у історичному потоці чи спостерігає за його ходом, але який активно впливає на його річище.

Натхненний Nаціональним Духом історик — не менший захисник, аніж боєць на фронті. Він оберігає печать історичної спадщини та стоїть на сторожі національної ідентичності. Він досліджує, аналізує, документує, збирає докупи різні уламки цілісної картини та творить з цього той Національний Міф, який стає фундаментом державотворення на багато сотень років вперед.

Вікіпедія

​​Про непримиримість до лівацтва

📆 7 листопада. Та сама "октябськая ревалюція".

У мене в плейлисті є пісні гурту Heritage та виконавця Dagaz. Декілька їхніх творів присвячені російській громадянській війні 1917 року. І можете уявити картину, коли я йду по вулиці чи стою у метро і наспівую: "Но спустя полвека рабства встал народ — скинуть коммунизма красный сброд".
Виникає питання: наскільки ці пісні та ця тема загалом актуальна сьогодні? Актуальна. Як в минулому, так і в майбутньому.

Минуле
Моя сім'я стала прямими жертвами більшовицького "розкуркулення". До "революції" вони володіли фільварковим господарством і, загалом, жили достатньо заможно. Не витримавши жахів революційного терору, померла бабуся у 4 коліні. Її дочка вийшла заміж за файного молодика із сусіднього села. Вони чудом пережили Голодомор 32-33 років. У них були жернова, які комуністи спершу зламали. Щоб не поламали знов, довелося віддати курку. Рятувало тільки те, що прадід працював на стратегічному підприємстві.

Розумію, що сьогодні розповідати історії про комуністичний терор стало мейнстрімом. Але від того вони не перестають бути актуальними. Практично кожна українська сім'я пережила щось подібне. Комунізм, як хвороба, лишив на тілі нашої Nації глибокий шрам, який не загоївся і понині.
Голодомори 21-23, 32-33, 46-47 років, Червоний терор, сірожупанники, крутянці, холодноярці. Тяжко сказати, скільки мільйонів наших предків загинуло через комуністів.

Майбутнє
Неомарксизм — загроза не менша від революціонерів 1917-го року. Вони не вбивають людей на вулицях, але вбивають їх ще у тілі матері. Вони знищують культуру не тотальним терором, а тотальною дискредитацією та руйнацією цінностей. Замість репресій вони вигадали "культуру відміни".

Тільки дурень сьогодні може казати, що сучасні ліво-ліберали є меншою загрозою, аніж комуністи та їх російські необільшовистські нащадки. Такі люди або не розуміють елементарних базисів культурної ідентифікації, або не хочуть їх розуміти. Хоча гасла у лівих терористів не змінювалися з часів французької катастрофи 1789 року — "свобода-рівність-братерство".

І найголовніше
Я категорично не погоджуюсь з людьми, які кажуть, що СРСР був тією ж Російською імперією, тільки під іншими прапорами. Ні. Глобальна лівиця — явище вселюдське, незалежне від національності й навіть раси. Теза про незмінність російського імперіалізму є лише спробою легітимізувати український комунізм. Але нагадаю, що Косіор та виконавці Голодомору в Україні були переважно тими самими українцями. Що російські комуністи змогли окупувати Україну та встановити на 70 років кривавий режим тільки завдяки внутрішнім колаборантам. Що сьогодні на лівацьких грантах сидять також переважно українці.

Якщо Naція — це організм, то лівизна — смертельний вірус, який проникає в тіло, заражає клітини, згодом добирається до центральних органів та захоплює їх. І тоді наступає передсмертна агонія та смерть.
Непримиримість до комунізму минулого і сьогодення — це не шовіністичні замашки націоналістів, але вимога до виживання. Якщо у нас не буде кипіти праведний гнів до розсадників лівацької зарази, то ми, як імунітет, не виконаємо свою місію і програємо боротьбу за життя.

📷 На картині — бій під Крутами. Перший бій українців проти лівої чуми. Ця війна, на фоні новітньої російсько-української, триває і понині.

Вікіпедія

Ребят, я тут составил неполный список сигнальных маяков, свидетельствующих о том, что вы бы с энтузиазмом присоединились к Владимиру Ульянову и его банде 7 ноября (25 октября) 1917 года:

1. Вы презираете иерархии. Вас раздражает любой ваш начальник, вы б его пристрелили. Вас злит не просто кто-то конкретно, а сама необходимость подчиняться кому-то в принципе (как в семье, так и в социуме).

2. Вы ненавидите уважаемых людей, особенно, если у него отличные от вас взгляды и убеждения. А поэтому без смущения можете, например, в этом вашей фейсбуке назвать дураком и подонком человека, за которого почти 30 лет голосуют люди и вручают ему мандат народного депутата в течение рекордных восьми созывов.

3. Вместо самостоятельного поиска правды вы предпочитаете найти струю и влиться в нее. Чтобы не сильно выделяться. Ведь историческая память про 1937-ой все еще не атрофирована. Зачем эти риски...

4. Вы совершенно искренне недоумеваете, как интеллигентный и образованный человек может не вступить в партию или не сделать себе прививку от сами знаете чего. То есть если без партбилета не сделать карьеру, а без сертификата в ДИЯ не поесть в любимом рестике – то вы поспешите заполучить и то, и другое.

5. Вы очень быстро подхватываете конъюнктурный лексикон. Для вас вполне приемлемо вчера говорить "глобальное потепление", сегодня уже перейти на "изменение климата", а завтра обвинить во всех экологических бедах коров, которые выпивают всю воду на земле и вредят природе. Вы вообще в принципе любите всякий новояз, подхватываете новые словечки и придурковатые идеи во мгновение ока, особенно, если эти словечки и идеи прозвучали где-нить в условном Давосе, Москве, Брюсселе.

6. Вас напрягает церковь. Верующих в Бога считаете слегка придурковатыми.

7. Вы активно ратуете ЗА маскулинизацию женщин. Чтоб они и на стройке БАМа, и на фронте в ООС.

Список можно продолжать, но у меня тут близится полночь и соответственно 8 ноября. Хочу успеть в годовщину, поэтому на сем заканчиваю. А вы в комментариях продолжайте добавлять свои пункты.

Перехожий

Випадково натрапив на папку зі своєю "студентською прозою". З жахом почитав ті тексти, деякі видалив одразу, деякі ще чекають вердикту. А оцей здався мені актуальним навіть крізь призму двох років, що пройшли з моменту його написання. Навіть не соромно опублікувати, а що :)

У той час натхнення для текстів я шукав у творчості Solar Cross`а. Цілком закономірна поява його віршів у водах моєї графоманії.

Тоді я присвятив цей текст одному художнику та моєму викладачу з журналістики, Олександру Тур'яну. Сьогодні ж, два роки потому, хочеться присвятити його іншому Провіднику.

P.S. У вас є збережені тексти зі школи / універу, якими могли б поділитись? Буде цікаво почитати, обговорити.

Про мовну ідентичність та мовний шовінізм

📆 9 листопада — День української мови та писемності. Принагідно вітаю зі святом!

З українською мої взаємини почались після Зимової революції 2014 року. Може матеріальна її складова і провалилась з приходом до влади псевдоопозиції у вигляді Пороха&Со, але у багатьох людей вона пробудила "внутрішню революцію". Події тої зими на короткий період легітимізували виключно націоналістичні наративи, а остаточно закріпились символи та сенси, які сигналізують про культурне відродження. І головне: та Революція породила масовий попит на українську мову. І це стало як її даром, так і прокляттям.

Я часто вживаю у вжитку термін "мовний шовінізм". Настав час роз'яснити, що ж маю на увазі.

Мовний шовінізм — це фанатичне небажання чути чи бачити якусь мову в будь-якому її прояві. Незалежно від того, яка суть матеріалу, якщо він викладений певною мовою, у мовного шовініста починається істерика. Це може бути образа, агресія, саркастичний тон. Мовний шовініст вважає, що певну мову потрібно знищити як явище, а її носіїв закрити у резерваціях.

Так зазвичай трапляється у тому випадку, коли людина з внутрішньою неповноцінністю стає дотичною до великої ідеї та намагається слідувати їй неухильно, радикально, без жодних компромісів. Мова йде не про принципи, а саме про ненависть, яка проявляється під лозунгами великих ідеалів.
Авжеж, мовний шовінізм не має нічого спільного з мовною ідентичністю.

В Україні найбільша концентрація мовних шовіністів склалась у спільноті лібералів (яка несподіванка). У них буквально починає текти піна з рота, коли вони бачать російський текст. Для них мова — єдиний або головний чинник націєтворення, без урахування етнічної, територіальної та історичної складової. Для них негр, що розмовляє українською, буде ближче від російського добровольця, що з 2014 року воює на українському боці. Саме з їх образу проросійські ЗМІ ліплять образ "мовних каратєлєй" та шизонутих "свідомітів".

Знаєте, у чому різниця між радикальним націоналістом та мовним шовіністом?
Перший готовий на чин заради Nації, навіть якщо це суперечить закону та загрожує його здоров'ю або життю. Він керується моральним компасом, в центрі якого лежить Україна, всі його вчинки проходять через фільтр питання "Чи буде це добре для моєї країни?".
Мовний шовініст керується не любов'ю до України, а ненавистю до ворогів (у нашому випадку — до Росії). Його свідомість надто мала, щоб робити й думати в національних інтересах. Все, на що його вистачає — це шаблонне розуміння проукраїнських наративів. Але у своїй голові він керується логікою "роблю все, аби було погано ворогові".

Мовна ідентичність — це про любов до свого.
Мовний шовінізм — ненависть до чужого.
Завдання націоналістів — підвищувати рівень першої та не допускати проявів другого.

Вікіпедія

ПЛАТА ЗА ПРОГРЕС

У міжнародному протоколі ведення вагітності вказано, що 70% викиднів на терміні до 12 тижнів відбувається через спадкові чи набуті хромосомні аномалії. Тобто, відбувається природний відбір генетично слабких ембріонів.

Також у протоколі вказано, що в разі виявлення ризику викидня, не рекомендується до 8 тижня звертатись до заходів збереження вагітності. До 12 тижня і пізніше жінка може прийняти рішення зберегти вагітність, але має бути повідомлена про всі ризики. Звісно, до 8 тижня вона теж може так вирішити, але тут ймовірність важкої хвороби у дитини найбільші.

Сучасні медичні і репродуктивні технології дають змогу зберегти таку вагітність. Також вони дають можливість тим батькам, чий генетичний матеріал має слабкий потенціал (вагітність не приживається, через що звертаються до використання ЕКО чи сурогатного материнства), народити таку дитину.

Звертаю увагу, що проблема не в жінці або чоловікові, а в наборі їхніх генів, які склалися в конкретному ембріоні. Тобто, якщо у жінки трапляється певна кількість викиднів на ранніх тижнях вагітності, це свідчить про нежиттєздатність і неможливість розвитку самого ембріону. Тобто, наступна дитина може народитись здоровою, оскільки її набір генів дозволить це. Звісно, якщо у когось із подружжя немає діагнозу, який унеможливлює зачаття і вагітність.

В минулому, коли медицина не була так розвинута, народжувались, грубо кажучи, сильні діти, чий набір генів був оптимальним. Немала частина з них помирала в дитинстві, адже їхній організм таки не був настільки сильним, щоб пристосуватись до середовища і встояти перед хворобами. Тобто, дорослого віку досягали найсильніші люди, лишали потомство, таким чином вдосконалюючи людський вид.

Звісно, такий прогрес мав темний бік у вигляді болю за втраченими дітьми та знесилених великою кількістю вагітностей жінок. Сьогодні ж умови для виношування, народження і виховання дитини в рази кращі та безпечніші, а здоров'ю жінки звертається набагато більше уваги. А ті, хто нездатний, мають змогу стати щасливими батьками.

Але в той же час ми втручаємось у природний відбір і даємо змогу народитись тим, кого природа не задумувала пускати у світ. Ці люди теж народжують дітей, що послабляє генофонд нації/людства. Це своєрідна плата за прогрес. Ця думка є дуже складна, неоднозначна та непопулярна, яку більшості людей розглядати без емоцій неможливо.

Хтось уже хоче звинуватити мене у нацистських замашках, але перед цим поставте собі питання: "Як я ставлюсь до аборту?"

Дуже часто аборти роблять саме тоді, коли у ембріона були виявлені генетичні аномалії чи ризик розвитку певної хвороби після народження. І це ні у кого не викликає питань, мало хто задумується про те, що це теж є евгенікою, хоч і неусвідомленою. Однак такий розвиток подій прийнято називати "правом жінки".

Це одна з моїх улюблених тем - людина і прогрес. Це прекрасно, що ми дізнаємось про чудо життя все більше і можемо це життя врятувати, але з іншого боку, чи дивимось ми на це у далекій перспективі? Емоції і прагнення радості батьківства будь-якою ціною завжди є аргументом у розмовах про використання сучасних репродуктивних технологій, однак ці ж самі емоції не дають оцінити ситуацію комплексно, а не лише тут і зараз.

Пишу це в контексті конфлікту, який відбувся під час мого навчання сексології. Людей, які мали гінекологічну освіту і поділилися такою точкою зорою, яка існує серед медиків і біологів, почали звинувачувати в антигуманізмі за такі речі.

І ось що дивно, люди, психологи і сексологи, які мають розуміти, що таке наука та еволюція, які мають дивитися на проблему широко, першими ж нападають на своїх колег, апелюючи до абстрактних суспільно-політичних ідей. Не без цього, звісно, але як же ж об'єктивність? І стає сумно, адже якщо фахівці не можуть роз'єднати емоції від наукових даних, то що говорити про громадськість?

Природа беземоційна і максимально прагматична у своєму розсуді. А люди про це часто забувають, бо думають, що можуть відірватись від неї та стати вище від своєї Матері.
Погоджуюсь з думкою.

Додам: виступаю за впровадження абортів як євгенічних норм.
Більше детально свою позицію висловлював тут:
https://news.1rj.ru/str/WikipedUa/464