Ну що, перша офіційна літературна вечеря відбулася. Сподіваюся це початок нової доброї традиції

Подивилася відео яке раптово пояснило мені не тільки коли і як (це я знала) але і чому народилася триактна структура.

Якщо коротко, великі американські кіновиробники (universal, paramount) в середині минулого століття вирішували питання того, як поставити виробництво кіно на конвеєр. Вони створювали величезні склади з костюмами, вони будували цілі містечка з декорацій (наприклад, для вестернів), підписували багаторічні контракти з акторами. Але крім іншого потрібно стандартизувати що? Правильно, сценарій. Було стандартизовано час кінострічки (в якийсь момент прийшли до діапазону 90-120 хвилин) і... її сюжетну структуру.

І отак в 1979 році ми отримуємо Screenplay Сіда Філда який презентує нам три акти.

А потім накладаємо народну міфологію про те, що "це завжди так було, ви шо". 😁

Я, коли мова заходить про триактну структуру

Шпаргалка по відомих структурах прозового тексту.

Три акти (Сід Філд): 25%-50%-25%, перший акт суміщає в собі експозицію, стрімкий початок дії, представлення персонажів, основний конфлікт. Другий розвиває, третій дає кульмінацію і швидке завершення (розвʼязку)

Три акти (Блейк Снайдер): додаєм на 7% каталізатор змін, першу половину другого акту присвячуємо іграм і забавам, останні 10% другого акту — найнижча точка “поганці насуваються”. Приклад: як приборкати дракона, Міцний горішок.

Пʼять актів: спочатку довга експозиція, знайомство з персонажами і світом, дія починається ближче до 15-20% тексту, в третьому акті поворотний момент, виходимо на кульмінацію (все вже знайоме), в кінці після розвʼязки ще довго розповідаємо що сталося після, як склалося життя персонажів. Приклад: Володар перснів.

Піраміда Фейртага: має 5 актів, стосується трагедій що тривають 3 години. половину історії герої “піднімаються” — тобто є надія на те що їхні життя стануть кращими в фіналі, кохані будуть разом і щасливі, але на середині йде перелам і решта історії це шлях на дно. Приклад: Ромео і Джульєта.

Азійські 4 акти: Майже такі самі як 3 акти, але середина присвячена неочікуванному центральному повороту, додавання нової неочікуваної теми. Звичайна 3-актна структура не додає нові теми після першого акту. Основна ідея: гармонія всіх елементів сюжету. Приклад: “Паразити”, в середині ми раптово дізнаємося про ще одну родину що живе під будинком.

13 Сцен Аристотеля: 1. Пролог. 2. Вступна пісня 3. Сцена. 4. Пісня. 5. Сцена. 6. Пісня. 7. Сцена. 8. Пісня 9. Сцена. 10. Пісня. 11. Сцена. 12. Пісня. 13. Епілог

(Аристотель ніколи не говорив про триактну структуру в Поетиці, коли він казав про початок-сердина-кінець він воював проти нехронологічної оповіді, популярних в Давній Греції флешбеків і флешфорвардів, тобто формату середина-початок-кінець. Приклад структури середина-початок-кінець Одіссея)

Те що вважають за 3-актну структуру Елія Доната (римського ритора): протаза, епітаза, катастрофа це структура прологу. В роботах, які цитуються він оцінює вступ до різних пʼєс. Фактично це означає: представлення персонажів, представлення конфлікту, введення катастрофи що запускає решту дії. Подібне до 1 акту Блейка Снайдера.

Шлях героя: чітка послідовність етапів. 1. Представлення (звичайний світ) 2. Поклик до пригод. 3. Відмова від поклику 4. Зустріч з ментором 5. Перехід порога 6. Випробування, союзники і вороги. 7. Наближення до Печери 8. Найголовніше випробування 9. Винагорода 10. Дорога назад. 11. Воскресіння 12. Повернення з еліксиром. Приклади: “Зоряні Війни: Нова надія”, “Диявол носить Прада”. Дуже чітка послідовність етапів яка гарно накладається на три акти, але три акти не зобовʼязані бути такими.

Фіхтеанська крива: одразу пірнаєте в дію, сюжет це нескінченний ланцюжок сутичнок конфліктів що ведуть до найбільшого (кульмінаційного) коли нарешті наступає розвʼязка. Відмінність від 3 актів Снайдера: дія починається навіть раніше, немає передишок (наприклад спокійних, ліричних моментів) ані в першій ані в другій половині другого акту.

Паралельна структура: пишуться два таймлайни подій, фактично два сюжети, які повʼязані темою і розвиваються паралельно.

Фрагментарне письмо: збірка оповідань чи міні-історій, обʼєднаних однією темою, але немає спільної наростаючої дії, центрального поворотного моменту, кульмінації єдиного конфлікту. Все це існує лише всередині окремих епізодів, але не спільне. Приклад: Кульбабкове Вино Бредбері.

Коротше, у вас є варіанти, як писати (і це не всі). Нагадайте мені пізніше написати як використовувати ці схеми на практиці при плануванні або редактурі.

коротше я не знала а я зробила підводку до рекламної інтеграції

Хоча б чаєм мене пригостіть!

Тільки позавчора затирала дівчатам, що якби орлами Ілуватара можна було кататися, як Уклоном, то Володар Перснів був би фентезі.

А так це епос.

В рамках трохи відволіктися, хотіла розповісти як я ставлюся до структур і композицій прозових творів.

Відповідь: так само як і до структур і композицій поезії.

Існує наприклад хайку: 17 складів, в західному запису в три рядки складовою структурою 5-7-5

Існує лімерик: 5 рядків римується за схемою ААББА
Або сонет: 14 рядків, пʼятистопний або шестистопний ямб, два катрени і два тривірші (абба, абба, ввд, еед або абаб, абаб, вде, вде)

І я страшно поважаю поетів, за те що в них не виникає раптової спокуси заявити, що сонети існували взагалі завжди і це єдина форма вірша, і всі вірші насправді сонети, якщо дуже старанно працювати пилою

Хоча, визнаю, спроби записати в сонети білий вірш я таки бачила на власні очі...

*Дивиться на нотатки* є враження що матеріал про переходах між сценами в пост в ТГ не влізе. Ви як ставитеся до статей на Друкарні?

#переходи_між_сценами №0

Перед тим, як ми поговоримо про переходи між сценами я маю пояснити, що називаю сценами.

Моє визначення таке:

неперервний (цільний) шматок тексту, обʼєднаний героями, місцем, темою і часом.

Приклади:

▶️ Двоє героїв сидять в кафе і розмовляють.

▶️ Шляхта зібралася в тронному залі, король виголошує промову, з натовпу раптово вистрибує найманий вбивця, ранить короля, його заламують

Але є і певний нюанс визначення. Це теж сцени:

▶️ Дівчина сидить вітальні з мамою, до неї по черзі заходять залицяльники, дарують подарунки. (Персонажі залицяльників змінюються, але вони побічні для сцени)

▶️ Детективи женуться в місті за злочинцем (Змінюються локації, але тут це можна вважати виключенням)

▶️ Герой сидить в корчмі і довго очікує (час може змінитися з ранку на вечір впродовж сцени, але це відбувається безперервно, тому я вважаю однією сценою)

Також в межах однієї сцени дія може логічно перетікати з однієї в іншу: король читав промову, раптом стався напад, вартові скручують нападника.

В будь-якому разі типова сцена містить в собі (образно): хто з героїв що сказав, куди сів, як виглядала кімната чи місцина, хто як повернув голову, хто як швидко витяг бластер. Наявністю деталізації вона відрізняється від наративу (те що радять в ”показуй, а не розказуй”).

Що є (для мене) різними сценами?

✴️ Герой грає в гольф, до нього приходить друг, що просить грошей, вони трохи грають разом, друг йде. За деякий час зʼявляється конкурент, герой з ним сваряться, вони зчіпляються і котяться по траві. Хоча ці події відбулися послідовно, в одному місці, тематично зустріч з другом і сварка з конкурентом різні події. Тому це для мене різні сцени (і тут ми бачимо один з переходів до речі)

✴️ Герої таємно зустрічаються в техвідсіку корабля і домовляються підслуховувати важливі новини. За тиждень вони зустрічаються там знову і обмінюються новинами. Хоча місце і герої ті самі, відбувся стрибок у часі. Але (!) якщо відійти від правила “показуй а не розказуй”, наратив може перетворити ці дві сцени в одну. 😉

Загалом, є багато нюансів (як і завжди в літературі) і у нас є сіра зона, де різниця між “а це все ще одна сцена чи вже декілька” стає неочевидною. Але з точки зору переходів це не проблема.

Якщо в нас виникає питання “а це дві різні сцени чи все ж одна?” значить між ними вже точно є гарний гармонійний перехід. Інакше питання б не виникало.

Я здається тільки зрозуміла чому одних авторів критика активізує а іншим вбиває весь запал 👀

Які у вас припущення, в чому різниця?

Я ще пропоную вам подумати, чи є у вас таке, чи може ви знаєте таку людину: в одній сфері (конструктивна) критика не ображає, тільки як зворотній звʼязок, в іншій сфері та ж людина миттєво здувається

Я вже десь писала, що регулярно дивлюся одного американського психіатра. І цього разу в нього вийшло відео про два типи мотивації: внутрішню і зовнішню.

І хочете прикол? Вони не плюсються, вони віднімаються одна від одної.

Зовнішню мотивацію ми всі знаємо: схвалення (”молодець!”), винагорода (наприклад, оплата), покарання за невиконання (штрафи), дедлайни, списки справ, людина, яка буде тебе “тримати в тонусі”, постійні “треба”. Більшість порад на мотивацію як раз про підсилення зовнішньої, бо її довше і краще вивчали. Головне — зовнішня мотивація завжди про активізацію амігдали, тобто про стрес, навіть якщо деякі форми цього стресу можуть бути азартними і захопливими.

Внутрішня мотивація будується на наших радості, цікавості. Вона буквально протилежна. Є теорія самовизначення, яка виділяє три її компоненти:

• Компетентність
• Автономія
• Звʼязок з іншими.

Тобто внутрішня мотивація найсильніша, коли ми робимо щось, почуваючись одночасно компетентними (а це рідко легкі задачки, частіше це відчуття виникає десь на межі чогось нового, “які потужні в мене лапи!”), автономними (ми самі ухвалюємо рішення що і як робимо), і частиною спільноти (наприклад ми робимо щось для інших людей, або спільна справа обʼєднує нас із колегами тощо).

Нікого не здивує що найчастіше внутрішня мотивація підживлена нашими цінностями і спирається на наше бачення себе. І вона особливо характерна для творчості.

Як в це вписується критика?

Варіант 1: Якщо мотивація чисто зовнішня звісно критика може бути перегибом, і людина може болісно її сприймати через інші причини. Але загалом або ніяк не впливає або підсилює мотивацію. Про це добре знають маніпулятори, які стратегічно відпускають критичні зауваження щоб наприклад змуcити партнера чи друзів метушитися навколо виконувати їхні забаганки доводити “а я не такий/не така!”.

Варіант 2. Для внутрішньої мотивація критика може бути небезпечною. Бо вона одночасно бʼє по всіх трьох компонентах. Тобі вказують, як потрібно було виконувати роботу (автономія в мінус), твою компетентність піддають сумніву, а сам факт конфронтації (критика завжди трохи конфронтація) може зруйнувати відчуття спільноти і прийняття.

Але.

Варіант 3. (Мені здається багато хто в коментарях писав про це.) Внутрішня мотивація + критика, коли людину не засмучує. Коли критика не звучить вороже і людина відчуває що її не виключають зі спільноти, а навпаки намагаються взаємодіяти. Коли людина усвідомлює що “я можу послухати і нічого з цього не втілювати” — тобто автономність захищена. І нарешті коли людина бачить в критиці не удар по компетентності, а посильний виклик. Просто у задачки зʼявилася додаткова умова.

Так що надія є. Єдине сумне в цьому що як дійти до третього варіанту — поки що незрозуміло 😅

Уважний читач помітить, що зовнішнє схвалення буде працювати так само як критика 👀

Ті самі три варіанти