Тільки позавчора затирала дівчатам, що якби орлами Ілуватара можна було кататися, як Уклоном, то Володар Перснів був би фентезі.

А так це епос.

В рамках трохи відволіктися, хотіла розповісти як я ставлюся до структур і композицій прозових творів.

Відповідь: так само як і до структур і композицій поезії.

Існує наприклад хайку: 17 складів, в західному запису в три рядки складовою структурою 5-7-5

Існує лімерик: 5 рядків римується за схемою ААББА
Або сонет: 14 рядків, пʼятистопний або шестистопний ямб, два катрени і два тривірші (абба, абба, ввд, еед або абаб, абаб, вде, вде)

І я страшно поважаю поетів, за те що в них не виникає раптової спокуси заявити, що сонети існували взагалі завжди і це єдина форма вірша, і всі вірші насправді сонети, якщо дуже старанно працювати пилою

Хоча, визнаю, спроби записати в сонети білий вірш я таки бачила на власні очі...

*Дивиться на нотатки* є враження що матеріал про переходах між сценами в пост в ТГ не влізе. Ви як ставитеся до статей на Друкарні?

#переходи_між_сценами №0

Перед тим, як ми поговоримо про переходи між сценами я маю пояснити, що називаю сценами.

Моє визначення таке:

неперервний (цільний) шматок тексту, обʼєднаний героями, місцем, темою і часом.

Приклади:

▶️ Двоє героїв сидять в кафе і розмовляють.

▶️ Шляхта зібралася в тронному залі, король виголошує промову, з натовпу раптово вистрибує найманий вбивця, ранить короля, його заламують

Але є і певний нюанс визначення. Це теж сцени:

▶️ Дівчина сидить вітальні з мамою, до неї по черзі заходять залицяльники, дарують подарунки. (Персонажі залицяльників змінюються, але вони побічні для сцени)

▶️ Детективи женуться в місті за злочинцем (Змінюються локації, але тут це можна вважати виключенням)

▶️ Герой сидить в корчмі і довго очікує (час може змінитися з ранку на вечір впродовж сцени, але це відбувається безперервно, тому я вважаю однією сценою)

Також в межах однієї сцени дія може логічно перетікати з однієї в іншу: король читав промову, раптом стався напад, вартові скручують нападника.

В будь-якому разі типова сцена містить в собі (образно): хто з героїв що сказав, куди сів, як виглядала кімната чи місцина, хто як повернув голову, хто як швидко витяг бластер. Наявністю деталізації вона відрізняється від наративу (те що радять в ”показуй, а не розказуй”).

Що є (для мене) різними сценами?

✴️ Герой грає в гольф, до нього приходить друг, що просить грошей, вони трохи грають разом, друг йде. За деякий час зʼявляється конкурент, герой з ним сваряться, вони зчіпляються і котяться по траві. Хоча ці події відбулися послідовно, в одному місці, тематично зустріч з другом і сварка з конкурентом різні події. Тому це для мене різні сцени (і тут ми бачимо один з переходів до речі)

✴️ Герої таємно зустрічаються в техвідсіку корабля і домовляються підслуховувати важливі новини. За тиждень вони зустрічаються там знову і обмінюються новинами. Хоча місце і герої ті самі, відбувся стрибок у часі. Але (!) якщо відійти від правила “показуй а не розказуй”, наратив може перетворити ці дві сцени в одну. 😉

Загалом, є багато нюансів (як і завжди в літературі) і у нас є сіра зона, де різниця між “а це все ще одна сцена чи вже декілька” стає неочевидною. Але з точки зору переходів це не проблема.

Якщо в нас виникає питання “а це дві різні сцени чи все ж одна?” значить між ними вже точно є гарний гармонійний перехід. Інакше питання б не виникало.

Я здається тільки зрозуміла чому одних авторів критика активізує а іншим вбиває весь запал 👀

Які у вас припущення, в чому різниця?

Я ще пропоную вам подумати, чи є у вас таке, чи може ви знаєте таку людину: в одній сфері (конструктивна) критика не ображає, тільки як зворотній звʼязок, в іншій сфері та ж людина миттєво здувається

Я вже десь писала, що регулярно дивлюся одного американського психіатра. І цього разу в нього вийшло відео про два типи мотивації: внутрішню і зовнішню.

І хочете прикол? Вони не плюсються, вони віднімаються одна від одної.

Зовнішню мотивацію ми всі знаємо: схвалення (”молодець!”), винагорода (наприклад, оплата), покарання за невиконання (штрафи), дедлайни, списки справ, людина, яка буде тебе “тримати в тонусі”, постійні “треба”. Більшість порад на мотивацію як раз про підсилення зовнішньої, бо її довше і краще вивчали. Головне — зовнішня мотивація завжди про активізацію амігдали, тобто про стрес, навіть якщо деякі форми цього стресу можуть бути азартними і захопливими.

Внутрішня мотивація будується на наших радості, цікавості. Вона буквально протилежна. Є теорія самовизначення, яка виділяє три її компоненти:

• Компетентність
• Автономія
• Звʼязок з іншими.

Тобто внутрішня мотивація найсильніша, коли ми робимо щось, почуваючись одночасно компетентними (а це рідко легкі задачки, частіше це відчуття виникає десь на межі чогось нового, “які потужні в мене лапи!”), автономними (ми самі ухвалюємо рішення що і як робимо), і частиною спільноти (наприклад ми робимо щось для інших людей, або спільна справа обʼєднує нас із колегами тощо).

Нікого не здивує що найчастіше внутрішня мотивація підживлена нашими цінностями і спирається на наше бачення себе. І вона особливо характерна для творчості.

Як в це вписується критика?

Варіант 1: Якщо мотивація чисто зовнішня звісно критика може бути перегибом, і людина може болісно її сприймати через інші причини. Але загалом або ніяк не впливає або підсилює мотивацію. Про це добре знають маніпулятори, які стратегічно відпускають критичні зауваження щоб наприклад змуcити партнера чи друзів метушитися навколо виконувати їхні забаганки доводити “а я не такий/не така!”.

Варіант 2. Для внутрішньої мотивація критика може бути небезпечною. Бо вона одночасно бʼє по всіх трьох компонентах. Тобі вказують, як потрібно було виконувати роботу (автономія в мінус), твою компетентність піддають сумніву, а сам факт конфронтації (критика завжди трохи конфронтація) може зруйнувати відчуття спільноти і прийняття.

Але.

Варіант 3. (Мені здається багато хто в коментарях писав про це.) Внутрішня мотивація + критика, коли людину не засмучує. Коли критика не звучить вороже і людина відчуває що її не виключають зі спільноти, а навпаки намагаються взаємодіяти. Коли людина усвідомлює що “я можу послухати і нічого з цього не втілювати” — тобто автономність захищена. І нарешті коли людина бачить в критиці не удар по компетентності, а посильний виклик. Просто у задачки зʼявилася додаткова умова.

Так що надія є. Єдине сумне в цьому що як дійти до третього варіанту — поки що незрозуміло 😅

Уважний читач помітить, що зовнішнє схвалення буде працювати так само як критика 👀

Ті самі три варіанти

Вже 65 голосів і можна підвести деякий підсумок.

Людей яким складніше починати ніж продовжувати близько чверті. Тих, кому починати навпаки легше навіть дещо більше - близько третини.

Але "синдром чистого аркуша" існує і про нього написано мільйон статей, а ніякого "синдрому/страху нечистого аркуша" не існує.

Якась тотальна несправедливість.

Я вирішила провести це опитування бо знову відкрила чергову книгу по письменництву і знову побачила там "ой, вам напевно страшно починати? Ну ви почніть а там розпишетеся". І вирішила перевірити — може це я чогось не розумію, може 90% письменників страждають перед чистим аркушем, а проблем з продовженням ні в кого немає?

А ні, схоже ми маємо просто сліпу пляму

Мій творчий цикл виглядає десь так

#переходи_між_сценами №1

Я не забула про переходи. Продовжимо.

Уявімо, що ми — стовідсоткові адепти поради “показуй, а не розказуй”. В нашому тексті неможливо знайти жодного граму наративу (наприклад фразу “Антона всі вважали дуже розумним хлопцем”). Ні, все як в кіно. Описи місця; репліки, дії, міміка і жести персонажів, можливо ще трохи їхніх думок. Все.

Як в такій ситуації нам побудувати мости між сценами?

Наш основний інструмент — це порада сценаристів Південного Парку (Метта Стоуна і Трея Паркера).

Зробіть так, щоб між послідовними сценами можна було вставити “саме тому” або “але”. Створіть причинно-наслідковий звʼязок.

Родич залишає Брюстеру 300 мільйонів доларів у спадок, але тільки якщо той витратить за наступні 30 днів 30 мільйонів (з купою умов як). Саме тому Брюстер вигадує план і негайно починає витрачати гроші. Але банкіри, що управляють спадком, змовляються завадити Брюстеру…

Або мій варіант причинно-наслідкового ланцюжку.

1. Сцена автомобільної аварії.
2. Хлопець сидить у поліцейському відділку і виправдовується.
3. Дівчина повертається додому, коли їй телефонує незнайомий номер. Представник поліції повідомляє що її машина розбита, а хлопця потрібно забирати з відділку.

У таких випадках ви можете обходитися навіть без прикрас — сцени вже повʼязані між собою логікою і загалом це вважається основою.

Трошки далі йде Кеті Вейланд. В своїй книжці вона пропонує структуру побудови сцен так, щоб вони утворювали безперервний ланцюжок. (Детальніше про це тут: https://drukarnia.com.ua/articles/struktura-sceni-prichina-ta-naslidok-088R4)

Вона поділяє сцени на два типи: Причина та Наслідок. В “Причині” герой має ціль, досягненню якої перешкоджає конфлікт, а завершується вона катастрофою. В “Наслідку” ми спостерігаємо реакцію героя на те, що сталося, перед ним постає дилема, і він ухвалює рішення, як діяти далі. Коло замикається, в героя знову є ціль.

Наприклад:

1.
На званій вечері герой А старанно уникає героя Б, бо той його бісить. (Ціль).
Як назло, Б сидить поряд і ніби його переслідує (Конфлікт).
А намагається вже відверто бігти геть, Б за ним женеться, вони перечіпляються і падають на величезний торт, псуючи всім вечір. (Катастрофа)

2.
Пізніше того вечора А і Б вимушені вибачатися перед господинею дому (Реакція).
Та повідомляє, що якщо їхня ворожнеча не припиниться, їх більше не кликатимуть на жодне пристойне зібрання (Дилема).
А і Б вирішують вдавати друзів, щоб не стати соціальними паріями (Рішення).

Поки перетравлюються великі пости, тримайте спогад про Дарсі в Карпатах

Таки феєрверки... святкують Аляску, падлюки

Нашо я скотч з вікон познімала?

Помітила що для всіх успішно дописаних історій я малювала плани квартир / приміщень

Коротше, тепер у мене є план другого поверху для "мільйонерки-асексуалки"

А отак я колись малювала план будинку героїв у фанфіку "Коли в небі всі згаснуть зірки"

З Днем Незалежності, друзі!

Бажаю всім нам скоріше святкувати і день перемоги

На відміну від більшості своїх знайомих, я почала читати і тим паче писати фанфіки досить пізно.

Я починала з оригінальних історій — і читати і писати, ще до школи. Перший фанфік мені трапився років у 11 чи 12 — і це одразу було шокуюче 18+ що змусило мене закрити браузер і не згадувати про це ще довго.

Тож в старшій школі я почала цікавитися літературною теорією — спочатку для віршів, потім для прози, я почала всотувати і вивчати всі ці правила, схеми, композицію, метафори, сюжетні арки і все таке. І було шалено цікаво бачити підтвердження цим правилам в друкованих книжках і в кіно (бо я загалом люблю коли все по поличках розкладено)

І десь лише після 19 років я з головою пірнула у світ фанфіків... І раптом відкрила для себе, скільки там свободи. Я раптом побачила що історії не мають слідувати 3-актній структурі, щоб викликати в мене захват, я побачила вагон "помилок новачків", але водночас парадоксальні, свіжі, цікаві підходи, про які я навіть не думала, читаючи друковані книжки.

Найбільше мене вразив темп. Темп тогочасної популярної друкованої літератури здавався приблизно однаковим. Тоді як в фанфіку ти міг пробігти величезний пласт подій за 4 речення, або ж 4 сторінки роздивлятися кожен вираз обличчя в невеличкому діалозі. Я раптом виявила, що люблю більш повільні історії, ніж ті, що пропонував ринок. Я виявила, що мені не так потрібно, щоб автор шокував мене неочікуваними поворотами, як щоб він уважно розкривав особливості взаємодій між персонажами.

Звісно, література різна. І риси, які я назвала не є характерними лише для фанфіків. Але, якщо бути чесною, в друкованій літературі я і зараз бачу оце втискання в рамки — напевно так виглядає "редактор попрацював, ми вписали книгу в серію". Тоді як фанфікшен і досі нагадує цукерки-боби з Гаррі Поттера: завжди є немаленький шанс, що вони здивують тебе своїм смаком.