Вчинки Героїв - полеглих в боях воїнів - задають вектор розвитку всього суспільства. Бо ми в буквальному сенсі маємо змогу жити завдяки їхньому Чину.

Не в наших традиціях оплакувати й жаліти загиблих в бою. В наших традиціях згадувати -  їхню відвагу, хоробрість і їхню віру в боротьбу. Та продовжувати їхні справи. 

День Мертвих - дата, коли ми згадуємо кожного полеглого воїна. Ці імена - наш щоденний заклик до дії. Це мотивація та вогонь, що ніколи не дозволить нам зупинитися чи опустити руки.

@MaksymZhorin 👊🏻

З прийдешніми, друзі 🫶
Нехай рік буде для вас кращим за попередній. Любові і злагоди.

Щодо себе: я прожив цей час цікаво і змістовно. Не скажу, що легко, особливо в тих моментах де треба було приймати стратегічні рішення. Десь болить, десь гарчить, та ні про що не шкодую. Хіба що картаю себе за недостатню снагу або надмірну апатію — за обидві крайнощі.

Але пора від себе відвалити і просто пожити. Наскільки можливо.

Раджу ознайомитись усім. Більше навіть цивільним. Бо ми це все бачимо зсередини.

Третій армійський корпус — це український Deep State. А далі буде більше і краще. Доєднуйтесь, робіть свій внесок, боріться. І давайте жити. Обіймаю.

https://www.instagram.com/reel/DS8XNiviFAT/?igsh=MWtjaHZldHR3ZHFmNw==

Правильне новорічне звернення 😉

Що ж. В новому році обіцяю вам більше йоги. Як мінімум тому, що за цей бліндажний рік спина в мене почала виходити з чату.

Раджу і вам практику додати до своєї рутини.

Влітайте в марафон.

БЕЗОПЛАТНИЙ ЙОГА МАРАФОН

Всім добрим людям категоричні привітання і поклони! Вітаю всіх з новим роком!

Минулий рік був дуже непростий і новий також буде викликом. І наша головна відповідальність-це відповідальність за наш стан. І я знаю як це зробити

Вже традиційно пропоную вам почати новий рік правильно. Почати з роботи над собою, з налаштування свого стану в максимально здоровий, спокійний і ефективний.

Працюємо цілих два тижня, з понеділка по пʼятницю (початок пʼятого січня), два рази на день (8 ранку і 19.30 вечір). Короткі, дуже прості, але дуже ефективні онлайн тренування по гімнастиці йогів початкового рівня (10-30 хвилин) + записи до кінця марафону. Практика підійде абсолютно всім, результат відчуєте після першого тренування

Умова участі одна-репост цього допису (в сторіз), після чого скидайте мені в телеграм (@leftsidememories) скрін репосту і до понеділка я вас добавлю в нову закриту групу

Допис для репосту

https://www.instagram.com/p/DS9tOe1gSAb/?igsh=MTJkYWxqZnVyamQ4OA==

До зустрічі на килимках!

Ніщо так не бадьорить зранку, як копання хороших позицій під Пуер і Тегуанінь. Це навіть не сарказм.

Київ абсолютно спокійний.

Життя часто зводиться до вибору між стильним злом і огидним злом. Жодне з них не є абсолютним злом. Поза контекстом, і відносністю феноменів між собою, взагалі немає ніякого зла й добра.

Ідеологія, продуктивність, постійне устремління до цілей, як спосіб заповнити пустоту в собі чимось, окрім неприємних думок та емоцій, що самі собою з неї виринають.

А як не буде їх, то залишиться споживацтво, невпинне стрічкогортання, біганина за дофаміном, короткочасні знеболюючі задоволення.

Чим одне краще за інше?
Та й в цілому, завжди буде щось посередині, з легким нахилом в одну зі сторін

Мені не подобається цей світ драм, вічних воїн і конфліктів. Але інакше не може бути при хорошому масштабі. Гармонія і спокій є привілеями небагатьох малих соціальних груп.

Ніколи не буде ні ідеальної держави, ні бездоганної нації чи народу.

Якби я був достатньо сильний, то відмовився б від більшості з того, що маю і в чому існую. Від війни також. Посидів би в тюрмі років 10-20 за те що послав суспільство куди подалі, вийшов би, і робив все те саме: спостерігав дихання, працював би з умом і тілом, допомагав би іншим на буденному рівні без зайвих привʼязаностей і сталої взаємодії з соціальними інституціями та конструктами.

Але я не сильний. Я люблю гарно себе почувати, багато заробляти, спілкуватись з красивими жінками і цікавими мені людьми. Я люблю вирішувати складні задачі, коли маю на те ресурс, свободу люблю.

А також я багато чого майже ненавиджу. Коли мій графік контролює хтось окрім мене, коли те, що треба не співпадає з тим, що мені хочеться. Яка причина у «треба»? Проста — бо як не зроблю, то станеться не просто те, чого мені не хочеться але те, що мені категорично огидне або неприємне.
Отакі от негативні мотивації.

То ж я слабкий. І тому продовжуватиму далі вправлятись в тому, в чому я десь кращий за інших або потрібен іншим.

Зараз буде трохи закручена мораль, готові?

Поїхали.

Недостатньо сильний аби бути Діогеном?
Значить батрачитимеш на чергового Александра.

Можливо заперечите і скажете, що можна ж стати тим Александром? Я вам теж заперечу.
Статистично.
Та й Александри довго не живуть.

Втім така природа. І проти неї важко перти. Зістарюсь, лібідо впаде, як і авантюризм, і от вам вже зовсім інша особистість, і цінності. І вже суспільство тебе списує і менше питає за все. І з нової позиції розумієш, який же ідіотизм довкола. Усе має сенс лише відносно чогось іншого.
Ох, ця причинність…

Чую чийсь будильник. В добру путь трудягам, в їх абсолютно спокійний Київ.
А я спати.

Відпустки мають враховувати період нормалізації тиску — як у підводників. Два дні тільки намагаєшся виспатись і не впасти в ступор від того як вдома добре, а в день виїзду вже починаєш думати до якого сюрреалізму доведеться повертатись.

Так склалось, що цього разу я з «відпустки» одразу на війну. Настільки не люблю так робити, що роблю здається тільки вдруге за весь час. Іншого вибору просто не було.

Сподівався, що дистанційно зможу зробити вдома деяку роботу але обстріли мене переграли. Екофлоу не допоміг, бо в мене, як виявилось, не оптоволоконний інтернет. В офіційній відпустці я це вже виправлю.

Але чи буде в мене ця відпустка?:)

Та може воно все й на краще. Провів час з близькими (як завжди не з усіма, нажаль), не відволікався на новини та роботу.

І відпочив мінімально. Дивлюсь в очі своїй тривозі. З цікавого те, що мене більше бентежить імовірність не впоратись з додатковою роботою, яку я тепер маю, аніж з тим, що я одразу опинюсь на війні. Закручено працює психіка: виходить, що війна для мене є зоною меншого дискомфорту, аніж формальна взаємодія з людьми.

Я начебто давно витравив з себе перфекціонізм і синдром відмінника але деяке відлуння все ж залишається.

Що ж. Я знаю що роботи і робитиму. Але відчуття того, що все це лише труднощі на шляху до мети, не завжди дає достатньо сил аби продовжувати рух.

Лише дисципліна і якийсь фоновий стоїцизм — от на тому й тримаємось.

А далі буде цікавіше. Цікавість, інтерес, допитливість… ось тобі й життєві компаси поперед моральних. Вони вже привели мене до нового етапу в житті, втім перехід скрипучий і малоприємний.

З плюсів тільки те, що іншого сценарію я й не сподівався, а підготовлений — значить озброєний.

Цей рік повинен стати дуже важливим для мене і багато чого змінити. Сподіваюсь я просто буду достатньо розважливим і сильним аби прожити його як слід.

І вам бажаю з усім впоратись.
Обіймаю, тисну руки.

Продовжую рух.

Маю ще важливу нотатку для ваших очей. Нещодавно від кількох людей почув, що досить негативні думки транслюю тут, або ж досить великий набір протиріч розливаю по віртуальним полям, і це збиває з пантелику.

Тому нагадаю, що усі речі я пишу, перш за все, аби самому мати змогу спостерігати свій стан трохи збоку.
А станам властиво змінюватись. Це не книжка, обмежена апріорними правилами жанру, це — частина палацу моєї памʼяті і досить скромна, насправді.

Я не public figure чи role model, і всі очікування очікуючих вождя не їбуть так і залишаться з ними наодинці.

Взагалі гарно було б, аби люди більше прислухалися до себе і читали книжки, яким від пʼятиста років, аніж тесали собі кумирів з лісу телеграмних дубів, і без вагань поглинали словесний форшмак (неважливо тиражований чи розкиданий між пабліків), в прикуску до трьох чарок новин.

P/s

П’ю зараз «Золотий равлик» — той, що червоний, а не зелений. Просто мед богів, а не чай. Рекомендую.

Ніщо так не надихає, як поїзд, що спізнився на 5 годин і прохолодний вокзал.
Мав час почитати мантру і побути в моменті. Одразу якось і хвилювати перестало все, що чекає мене колись там аж завтра.

Втім це було краще ніж сидіти в пункті незламності. Зайшов туди і пошкодував, що ковід не вбив мій нюх повністю (так, після корони я втратив десь відсотків 30 чутливості до запахів, і це ще не найцікавіший постефект, колись напишу про те).

Не вистачило мене й на 5 хвилин — вирішив, що постояти на холоді буде ближче до велінь Неба😁
А благородний муж тільки тих велінь і чекає, ви ж знаєте:)

То ж частіше здіймайте голову до небес, аби в ній міг зародитись якийсь благородний помисел (чи категоричний імператив).

Загалом цікавий день був, адже я встиг побувати в церкві і в пункті незламності. І знаєте, за якими б параметрами не придумали голосування і оцінку, церква лишилася б моїм фаворитом у цьому порівняльному двобої.

Що ж. Можна й поспати. В добру путь.

Тридцять. Якось не дуже віриться. Колись остерігався того аби не потрапити в Club 27, як мій батько. Так остерігався, що наприкінці тих двадцяти семи просто пішов воювати. Не художник але «так бачив».

Насправді досі не розумію як це 30, а не 23? Чи хоча б 25. Якщо розгорнути мій план на вже завершену пʼятирічку, то залишиться лише здіймати брови від того наскільки тогочасне бажане відрізняється від нинішнього сущого. Та й сьогоденне бажане теж змінилось.

Найважче, мабуть, собі не зрадити. Як і завжди нікого не слухатись але прислухатись до тих, кого вважаєш розуміючими.

Не вестись на ідеології та чужі цінності, якими б привабливими або загально правильними вони не видавались. Лишатись скептиком, критично аналізувати й синтезувати.

Не відвертатись від чудес, продовжувати робити хоч щось хороше. Зберігати намір, мотивацію, погляд. Не впасти до цинізму попри потворність деяких проявів світу.

Переступити дуальність.

Просто не здатись загальному божевіллю.
Не поспішати там, де інші бігтимуть. І дати прискорення, де інші воліли б відлежатись.

Памʼятати, що я марафонець, а не спринтер.
Просто любити.

Десь я вдоволений, а десь навпаки.
Проте тут не буде підсумків.
Я знаю, що робити, хоча й не знаю чим усе це закінчиться. Чого ж ще бажати?

Дякую всім, хто поруч. Навіть коли далеко.
Навіть коли поза цим Бардо.

Вдруге зустрічаю в бліндажі.
Вдруге на порозі великих змін.

ОМ МАНІ ПЕМЕ ХУНГ.


Що ж. Досить лірики. Нижче прикріплю банки. Одну зі збору на тачки, а другу — собі на китайський чай та хороші книги.

Збір на півмільйона для моєї роти. В неділю закриватимемо банку. Хто хоче загальнокорисно поздоровити — вам сюди.
❤️🙏🫶

А сюди кидайте під настрій. В пріоритеті збір.
Все закинуте на мою банку, витрачу на книги, пахощі, чай та інші сансаричні приємнощі

https://send.monobank.ua/jar/31sX7cvcV7

Я вже думаю які в мене мають бути нові захоплення, як для людини поважного віку.

Поки що серед кандидатів: доміно з дідами під підʼїздом, шахи з бездомними в скверах, куріння на лавці з дідом-сусідом, катання громадським транспортом о 6 ранку без цілі та звісно ж крапельниці в санаторіях, де буду залицятись до медсестер та ховати коньяк.