Що якщо наші клієнти, лише результат адаптації до середовища в якому вони є?

«До мене приходили люди, які змальовували свою близьку людину. Це міг бути хто завгодно з сім’ї, роботи, друзів тощо. І я сиділа і думалла: «До мене прийшла не та людина». Такі клієнти були готові прийти самі і отримати діагноз, назвати себе психічно хворими, щоб отримати допомогу, страховку, тощо. При цьому вони мають справу з неймовірно складними людьми. В результаті, складається картина: всі люди, яким потрібно було б піти в терапію, вони просто гуляють, стимулюючи інших звертатися в терапію. І я запитувала, чи не задумувались вони, що поведінка інших більше заслуговує на психотерапевтичне втручання. Вони пригадували якісь жарти, чи то свої роздуми. Тобто клієнти, що звертались, здогадувались, але ніколи не впевнювались в тому, що мають зв’язок з людьми без емоційної зрілості.»

#LindsiGibson

Нервова анорексія

При анорексії людина відмовляється підтримувати вагу, відповідну її віку та зросту, і відчуває сильний страх набрати вагу або стати товстою, навіть якщо вона має недостатню вагу. Депресія та обсесивно-компульсивні розлади, пов'язані з їжею, є досить поширеними супутніми розладами.
Розлад набагато частіше зустрічається серед молодих жінок, ніж серед молодих чоловіків, причому співвідношення жінок до чоловіків становить щонайменше 10:1.

«Тонкі» (2006) — документальний фільм HBO, який показує життя жінок з розладами харчової поведінки та їх лікування в стаціонарі від моменту госпіталізації до виписки. Чотири жінки віком від 15 до 30 років, які мешкають у Південній Флориді, страждають на анорексію або булімію. Фільм показує молодих жінок під час сеансів психотерапії, зважування, групових занять та спілкування. Зображено тривогу перед зважуванням, уникнення їжі, зловживання ліками та інші проблеми, характерні для людей з розладами харчової поведінки.

Та якщо вас цікавить художній фільм, то раджу звернути увагу на класику «Найкраща малесенька дівчинка в світі» 1981. Головна героїня Дженніфер Джейсон Лі мусіла дуже схуднути для цієї ролі. В фільмі показана і сімейна система і симптоми і уникання контакту.
Я дивилась англійською, але якщо знайдете в перекладі, діліться. 😉

#кіноісимптом

Формування стосунків перетинається з тим, що я називаю утриманням, хоча формування відносин підкреслює терапевтичну цінність обміну досвідом самопочуття з пацієнтом. Проте аналітична функція утримання сприяє формуванню відносин і навпаки: наша процедурна — іноді несвідома — реакція на пацієнта впливає на наші свідомі зусилля утримати його. Обидва процеси діють за лаштунками під час активної дослідницької роботи; у моменти більш гострого стресу вони домінують у клінічному процесі.

#RobertGrossmark

Здатність розважати і дарувати радість відрізняється від потреби в годуванні чи навіть утримуванні об'єкта в розумінні Bion (1962) чи Bik (1968): він стосується потреби в чуйному зацікавленому об'єкті, здатному викликати захоплення.

Плачуча дитина просить розради, усміхнена і граюча дитина просить чогось на кшталт захоплення, щоб принести світло в чиїсь очі. Це не повинно включати маніакальний захист, їй потрібен комфорт, але також потрібен доступний і досяжний об'єкт; вражаючий, зацікавлений, задоволений тим, що його розважають.

Нам напевне потрібне слово для позначення процесу, який може бути основою і прелюдією до відшкодування - бажання дати щось комусь, не для того, щоб відремонтувати пошкоджений об'єкт, а для того, щоб отримати задоволення від уже неушкодженого об’єкта.

Wallart

#Trevarthen&Reddi

трохи філософії світла (і кольору)

Мені подобається думати, що в центрі видимого спектру після розщеплення світла є зелений колір. Тобто колір трави, листя, стеблин, рослин. Того, що росте. Колір фотосинтезу. Тобто перетворення світла на життя. Сонця на життя

Мені подобається думати, що зелений утворюється від суміші жовтого та блакитного. Що жовтий та блакитний немов обіймають зелений з двох боків. Я колись писав, що у нас унікальна країна в тому, що ми постійно бачимо свій прапор в реальності, емпірично, він нам буквально дається у відчуттях - згори небо, знизу пшениця - але між ними часто розташовується зелена площина лісосмуги. Як у спектрі. І подорожуючи Україною я постійно ловлю себе на думці, що саме це поєднання створює відчуття якоїсь космічної рівноваги

Мені подобається думати, що жовтий і блакитний - улюблені кольори Ван Ґоґа, художника, який вирішив подивитися на колір як на стихію життя, а не лише бачення. Ван Ґоґа не цікавить світло як стихія бачення; його цікавить світло як стихія життя. Його картини стверджують: речі не стають просто видимими завдяки світлу; вони Є завдяки світлу. Вони зіткані зі світла

І цікаво, як багато він використовував зелений, зокрема коли писав власне обличчя! І це виявляється у нього таким природним. Відтінки зеленого на обличчі ))

Ми з Танею і з дітьми щойно побачили класний відеоперформанс - діалог крізь часи між Рембрандтом і Ван Ґоґом - у церкві Noorderkerk в Амстердамі, в яку вони обоє ходили (в різні часи 🙂. І попри те, що у Ван Ґоґа дуже багато вдячних згадок про Рембрандта, все ж між ними велика екзистенційна опозиція (митці і філософи з діаметрально крайніх точок часто тягнуться один до одного):

Ван Ґоґ вірить в надлишок світла, в те, що речі створені зі світла, і тому він насичує світлом свої картини, і тому він так любить соняшники, бо вони - втілення сонця на землі.

Рембрандт, натомість, переконаний в нестачі світла в цьому світі, в його дефіциті - і він, як і Караваджо, як і ван Гонтгорст, як де ля Тур, як інші митці 17го століття, постійно зображує лише ДОТИК світла до речей і тіл; його тіла прагнуть вирватися з темряви, але їм нечасто це вдається. І тому на Рембрандтових портретах обличчя так часто в тіні, і це велика драма: бо портрет - це зображення обличчя, а на Рембрандтовому портреті (і передусім автопортреті) обличчя зображене так, що велика частина лишається у прірві тіні..

Словом, мені подобається про це думати, про те, як мислення переплітається з зором, зі світлом і кольором, бо лише здається, що це різні речі - а насправді там всередині багато нерозгаданого.. і якщо ми згадаємо, що вся модерна і сучасна фізика, від Ньютона до Айнштайна - бʼється над загадкою світла, як оптичного, філософського, фізичного і метафізичного принципа, все стає ще цікавіше

А кольори - це ж передусім множинні різновиди того, як світло існує посеред нас

#ВолодимирЯрмоленко

Напевно не просто ми з Альоною ведемо Реляційний Клуб. Такі роздуми мені часом приходять. Особливо коли здається, що не виходить, чи не так, чи не послухала. Легше, від того, що про таке вже написали. Шукайте себе! 🤗

[Маємо] відмовитись від шкільної ілюзії, що вчитися — це коли ми дійсно робимо все так, як роблять наші вчителі. У такому випадку не виникне жодного власного стилю, а лише ксерокопія того самого стилю. Натомість щоб відбувся творчий акт, прояв власного голосу, власного таланту, покликання, створення індивідуального стилю, необхідно визнати порожнечу, що лежить в основі будь-якого творіння.

Саме вона може викликати тривогу та гальмування. Чистий аркуш або тиша перед концертом є для письменника чи музиканта вираженням цієї порожнечі, яку жоден майстер ніколи не зможе заповнити. У цьому сенсі невдача — це не просто те, чого треба уникати, але й істотний досвід кожного процесу формування. Це імператив, який Беккет адресував насамперед самому собі: "Помиляйся знову, помиляйся все краще і краще". Тому що перформативний ідеал досконалості може зрештою породити лише гальмування або імітацію без творчості.

Але як я можу відповідати недосяжному стандарту мого вчителя? Як я можу писати після Пруста, Джойса чи Маккарті, або як я можу малювати після Сезанна, Пікассо чи Кіфера?

Як я можу писати пісні після Боба Ділана чи Де Андре? Або як я можу, простіше кажучи, у власному житті та творчості не бути розчавленим моделями, якими надихався? Монументальна ідеалізація майстрів схильна паралізувати нашу ініціативу, роблячи неможливим жест творчості. Якщо завжди необхідно робити за вчителями — адже самоосвіти, по суті, не існує — то так само необхідно не робити як вони, а знайти ту єдину недосконалість, яка характеризує наш власний стиль.

Це те, що Лакан казав своїм учням, застерігаючи їх не наслідувати його: "Робіть як я, не імітуйте мене!"

Massimo Recalcati. Non temete l’errore, fallite sempre meglio. Questo è il segreto

#цитата@psychoanalytic_fields

Іноді позитивне перенесення важче прийняти і втримати, ніж негативне, а коли воно ще й сексуальне, то вимагає від нас великої мужності, чесності і поваги у наших контрпереносних відповідях.

#AnneAlvarez

Pic. Cecile and her Friends
Marie Manon Corbeil

Цими вихідними мала доповідь на конференції, де ділилась закінченою терапевтичною роботою. Історією, що склалася та залишила свій слід. З огляду на конфіденційність, деталі історії залишу за кулісами, а тут поділюся теоретичними роздумами, які стали в нагоді.

Тема: «Сцена зустрічі та плин розігрувань: Чи можемо ми зробити більше ніж закладено на початку?».

https://telegra.ph/Tema-Scena-zustrіchі-ta-plin-rozіgruvan-CHi-mozhemo-mi-zrobiti-bіlshe-nіzh-zakladeno-na-pochatku-07-08

«Є два шляхи позбавити вас від страждання - швидка смерть і тривала любов».

#Ніцше

Колеги,

Хто почувається комфортно слухати англійською та цікавиться темою Нарцисизму. 2 серпня о 19:00 (за Києвом) буде відкрита лекція відмого британського аналітика Mark Solms. Доєднуйтесь за бажанням.

Zoom Link

https://us06web.zoom.us/j/85352318433?pwd=APEXlQEii9KEANd4icbyTv3TlVDh6i.1
 
Meeting ID: 853 5231 8433
Passcode: 215649

#безкоштовнілекції

Сьогодні пропоную в кіноперегляді зацікавитись нарцисичним розладом особистості. Нарцис, стає певним клеймом в соціальному контексті. Тож, якщо вам цікаво розширювати своє розуміння та знання, в зручний спосіб, то читайте далі ;).

Люди з нарцисичним розладом особистості мають сильну потребу в захопленні, часто егоцентричні та мають перебільшене уявлення про власну важливість. Вони можуть проводити багато часу, мріючи про успіх або владу. Вони вважають, що мають право на особливе ставлення і очікують, що інші автоматично відповідатимуть їхнім очікуванням; це часто призводить до того, що вони здаються зарозумілими та пихатими.

Зацикленість на собі змушує їх не помічати або недооцінювати внесок інших. Назва цього розладу походить від грецького міфу про Нарциса, який закохався у власне відображення. Дзеркала часто використовуються у фільмах, що зображують нарцисів, як символ саморефлексії та закоханості в себе, а спотворені або розбиті дзеркала використовуються для зображення роздробленого почуття власної цінності або самоповаги. (Трактувань цього міфа є безліч, тут вказаний самий вживаний)

Хоча люди з нарцисичним розладом особистості здаються впевненими і захищеними, вони мають низьку самооцінку і приховують несвідомі почуття невпевненості, неповноцінності та сумнівів у собі.

Пропоную фільм «Телефонна будка» (2003), який вартий уваги головним чином завдяки кінцівці, в якій високонарцисичний нью-йоркець (Colin Farell) позбавляється своїх захисних механізмів і повністю розкривається, зізнаючись у всіх своїх обманах, маніпуляціях і приховуваннях, починаючи від дорогого одягу, який він носить, і закінчуючи глибокими страхами перед стосунками та утриманням молодого помічника, щоб почуватися краще. Раптом вся його велич, право на все і зарозумілість зникають. Він ніколи свідомо не визнавав цих глибинних проблем навіть перед самим собою, і вони залишалися присутніми, але глибоко вкоріненими. Потрібна була екстремальна ситуація, щоб викликати усвідомлення і визнання. Звичайно, більшість нарцисів не доходять до таких висновків про себе, а коли доходять, то незабаром повертаються до старих моделей поведінки.

Фільм «Телефонна будка» 2002 українською онлайн

Джерело: Movies and Mental Illness

#кіноісимптом

Десь у травні мала змогу закінчити переклад статті, ДОННЕЛ Б.СТЕРН, «БАЧАЧИ СЕБЕ ОЧИМА
ДИСОЦІАЦІЯ, РОЗІГРУВАННЯ ТА ДОСЯГНЕННЯ КОНФЛІКТУ». В редагуванні допомогли Лариса Вербенко та Ольга Трофімова.

У своїй статті Доннел Б. Стерн розгортає ідею інтерсуб’єктивного конструювання ідентичності через феномен «бачення себе очима іншого». Автор підкреслює, що суб’єктність не є статичною внутрішньою сутністю, а формується у просторі взаємного впізнавання, де значущу роль відіграє уявлення про те, як нас сприймає Інший.

Цей досвід є емоційно насиченим і має здатність як підтримувати цілісність Я, так і викликати глибокі розщеплення чи травми — особливо у випадках негативного або відсутнього «погляду». Стерн описує, що людина завжди вже живе у психічному просторі, де відображає себе у свідомості іншого. Саме це уявне «дзеркало» є осердям саморефлексії й основою для формування образу Я.

Особливу увагу приділено терапевтичному контексту, де переживання «бачення себе очима аналітика» може бути регресивним, але зцілювальним досвідом. Через такі моменти створюється можливість відновлення зв’язку з відкинутими або витісненими частинами себе. Таким чином, психотерапевтична зустріч набуває значення простору реконструкції ідентичності, де нове відображення здатне переписати попередній травматичний досвід суб’єктивності.

Ідеї Стерна інтегруються у ширше русло реляційного та інтерсуб’єктивного психоаналізу, акцентуючи увагу на ролі афективної взаємодії, уявленої присутності Іншого та динаміки взаємного впливу в становленні Я.

Основні тези за посиланням 🖇 https://telegra.ph/Pro-shcho-stattya-DONNEL-BSTERN-BACHACHI-SEBE-OCHIMA-07-22

Ну і тут поділюсь, кому цікаво повним перекладом

#реляційністатті

Розлади адаптації

Розлад адаптації діагностується, коли у людини розвиваються значні емоційні або поведінкові симптоми у відповідь на певний психосоціальний стрес-фактор, і ця реакція перевищує те, що зазвичай очікується в такій ситуації. Це може вплинути на соціальне, академічне або професійне функціонування. Розлади адаптації зазвичай супроводжуються депресією, тривогою, порушенням поведінки або поєднанням цих симптомів.

Вонмейер (Джоан Аллен) у фільмі «Видимість гніву» включає поєднання порушень поведінки та емоцій. Ми бачимо це в її реакції, коли вона дізнається, що її чоловік зраджує їй, і вона переконується, що він поїхав до Швеції, щоб бути з молодшою жінкою. Террі стає неймовірно гіркою, дратівливою, самотньою та вибуховою. Вона починає регулярно вживати алкоголь і стає все більш злитою та цинічною, особливо у спілкуванні зі своїми доньками. Переглянути.

Неважко знайти інші фільми, що зображують розлади адаптації — у багатьох фільмах герої стикаються зі стресовими факторами, конфліктами або викликами, і часто це суттєво впливає на певні сфери їхнього життя. Багато фільмів, що зображують стресові стосунки або проблеми на роботі, містять персонажів із симптомами розладу адаптації, наприклад, тривожність Гаррі Санборна (Джек Ніколсон) у фільмі «Щось та віддаси» та порушення поведінки Томмі Роуленда (Мет Діллон) у фільмі «Красиві дівчата». Головний герой фільму «Знайомтесь Білл», якого грає Аарон Екхарт, — чоловік, який страждає в декількох сферах свого життя. Він намагається впоратися з невірністю дружини, що призводить до численних змін у його житті; спочатку це порушує його життєвий устрій, але зрештою він знаходить спосіб надати сенс стресу, який переживає. Подібну тему (пристосування до зради) можна знайти у фільмі «Зіграємо в теніс?».

У фільмах, що об'єднують кілька новел або історій, майже напевно є хоча б один персонаж із розладом адаптації. Хорошими прикладами є «Лантана», «Останній поцілунок», і
«13 розмов про одне».

#кіноісимптом

В підготовці до наступного Реляційного Клубу натрапила на цікавий випуск підкасту Культ. Ціную цей подкаст саме за зрозумілість, надихання на роздуми, а також, що не потрібно кожні 2 хвилини лізти в словник філософських термінів.
Отже випуск «Безсилля сильних», як на мене є досить психоаналітичним, особливо кого цікавить групова динаміка. Ключові тези, що можуть зацікавити:
дискурс мусить мати стіни (оце особливо, десь на 27 - 28 хвилині, дуже резеною з динамічними групами)
страх сили, насилья в демократичному суспільстві
створення підгрунтя ризиків для інших, як ресурс розвитку чи все ж таки зменшення їх за рахунок страхування? (десь 9 хвилина)
сила безсилих, як наважитись боротися за себе.
https://podcasts.apple.com/ua/podcast/безсилля-сильних-чому-європа-поки-що-слабка-єрмоленко/id1581339249?i=1000719456389

Картина: «Де палац?» Андрій Єфименко

Часто, особливо в широкому соціальному просторі зустрічаєш «психотерапевт повинен…». І це можна чути, як від людей дуже далеких від психотерапії так і наближених. Психотерапія все більше стає професією, навколо якої багато міфів, додумувань, фантазій і звісно це історично теж обумовлено.

Та сьогодні хочеться поговорити про позицію, яку може займати психотерапевт. Чи мусить психотерапевт стати дипломатом, мамою, братом, сестрою? Так це ролі, як і під час роботи точно можуть пропонувати клієнти, сцени, які можуть розігруватись разом.
Читаючи різні психотерапевтичні, історичні, філософські, літературні і мистецькі роботи мені зустрілось поняття, яке дуже наближає до того, яке варто займати в кульмінації (ях) процесу.

Парресія — (з давньогрецької ἡ παρ-ρησία -«вільна промова», «відкритість», «правдивість», «нестриманість на слово») стиль промов та в певних випадках стиль життя, згідно з яким паресіаст (з давньогрецької ο παρρεσιαστες — «той, хто говорить правду») завжди публічно висловлює істину, об'єктивність якої збігається із суб'єктивним баченням самого промовця. Важливий внесок у дослідженні цього поняття вніс Мішель Фуко, зокрема у своїй праці «Дискурс і істина». (Wiki)

Отже паресіаст, той що користається щирістю, істинністю (отриманою з досвіду), ризикує (витримує небезпеку), критикує, витримує відповідальність.

Позиція в якій при необхідності стаєш ріжучим, хижим, незручним і тоді дуже важливий терапевтичний альянс та довіра сформована протягом спільно пройденого шляху.

#нотованідумки

Картина: «Тут і далі» Олена Рижих