Анонсували вихід оновленого стандарту з психотерапії в Україні. Хочуть, щоб всі, у кого це друга вища освіта (навіть з мільйоном років практики та всеможливим визнанням), знову проходили бакалаврат. Що про це думаєте? Що робитимете?
Чекаю, поки напишуть повторно проходити школу та дитячий садок 🤡
Чекаю, поки напишуть повторно проходити школу та дитячий садок 🤡
🤪13🌚2👍1
Forwarded from syg.ma
Редакційний дайджест матеріалів на syg.ma. Читайте й діліться з друзями, колегами та розширеною сім'єю.
🦋 Альона Бартош переклала пролог та фрагмент першого розділу книги Ізабель Міллар «Психоаналіз штучного інтелекту» (2021), в якому автор демонструє як гіперстиції — наративи, що здійснюють себе через віру — вплітаються в теологію та параною сучасного технокультурного уявлення про ШІ.
🦋 В іншій публікації Альона Бартош аналізує фільм Йоргоса Лантімоса «Види милосердя» як триптих, де кожна частина відповідає одному з християнських іпостасей — Отцю, Сину та Святому Духу, які у фільмі перетворюються на гротескні фігури жорстокості, маніпуляції та віри.
🦋 Владислав Петренко опублікував поетичну добірку — хроніку втрат, що порушує питання часу, пам’яті, війни та присутності смерті в повсякденному.
🦋 Артем Ремізовський критикує концепцію «воєнного соціалізму», яку просуває ліве середовище у відповідь на повномасштабну війну, та пропонує альтернативну децентралізовану й антикапіталістичну стратегію спротиву.
🦋 Курт Петріков пропонує анархістське прочитання фільму «Титанік». Він розглядає персонажа Джека Доусона як символ соціальної рівності та втілення внутрішньої революції головної героїні Роуз, а саме: її прагнення до свободи.
🦋 Федя Акне розмірковує про місце мистецтва у лівому політичному проєкті. Автор критикує спроби включення мистецтва до планової економіки як потенційно згубні для творчості, застерігаючи від перетворення його на соцреалістичну рутину.
«Тейшера Пінто підкреслює едіпову логіку, що лежить в основі постулюванні Василіска, але до цього можна додати й те, що фалічне задоволення, пов’язане з уявленням про абсолютну математизовувану Єдиність, яка не допускає жодних винятків, є чоловічою логікою в її найчистішому вираженні. Василіск також функціонує як найвищий індикатор тривоги — неможливий об'єкт як причина бажання й водночас цілковитого знищення. Бідна людина в цьому випадку затиснута між скінченним шматом м’яса, що завдає їй страждання, та нескінченною симуляцією, якою вона неминуче стане».
Те, що робить нас нами — завжди є чимось прихованим. Відтак Інший може сприйматися лише як манекен, якого ми бачимо через зовнішні прояви (вигляд, поведінка), накидаючи йому якихось властивостей. Для Левінаса це ситуація метафізичного насилля, що спричинюється до насилля фізичного. (Що, до прикладу, виражається у фразі: «Мені все одно, хто ти є, я бачу тебе лише таким, яким хочу бачити»). Перекреслення, нехтування інакшістю простежується й у сновидінні Ліз, коли вона каже, що уві сні зайняла місце собаки, найбільш слухняної та відданої тварини, щодо якої людина має необмежену владу.
чорна стрічка землі робить коло
вздовж обрію
повертається назад
туди де в центрі порожньо
а війна проклята
На мою думку, посилення обороноздатності економіки України лежить через посилення автономії на силу та економічну автономію кожного окремого індивіда. Саме це відкриє простір для появи нових виробничих потужностей, поширення взаємодопомоги та встановлення реального суспільного контролю над засобами виробництва.
Авторитарна особистість часто не усвідомлює власні справжні бажання чи ресурси, через обмеженість рефлексивних здібностей та навичок, і у результаті не може контролювати та розподіляти власні ресурси. У наслідок такого дисбалансу, авторитарна особистість не може спрямувати власну енергію на будівництво, творчість, а лише на руйнування: знищення себе як самостійної та автономної особистості, підпорядковуючи власну цінність та життя якомусь «привиду», якому потрібно підкорятися, адже вона цінніше за людське життя
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
🎉4🔥3❤1👍1
Forwarded from syg.ma
Усе просто: у процесі боротьби за публіку вдосконалюються й писемні здібності, чого не відбувається, коли людина не претендує ні на що більше, ніж на власне хобі. Тобто, індивідуальна праця ліваків, що виражається в частушках, не встановлює собі яку-небудь ціну, а зупиняється на атомізації всередині свого кокону, де вони апріорі визнані тільки за те, що транслюють так звані ліві наративи. Це монополія: анархіст, що цікавиться творчістю своїх ближніх, деградує в такому оточенні конвеєрних самоварів, нічого не прагнучи, оскільки нічого не прагнуть й інші. За цих умов нічогісінько, крім плачевно оформлених лозунгів, поетів-анархістів не цікавить,
#sygma_uk #psychoanalysis #cinema #politics #society #societyandpolitics
syg.ma — відкрита платформа, де кожен і кожна можуть щось опублікувати. Позиція редакції може не збігатися з думкою автор:ок.
syg.ma
Психоаналіз штучного інтелекту: Василіск Роко
Чи стане ШІ могутнім Василіском, який карає всіх, хто до нього не доклався, чи — що ще гірше — навіть не помітить нас? Осмислення різниці між людським та штучним інтелектом у книжці Ізабель Міллар
❤7🔥2🎉1
«Ніцше каже, що навіть найкращі поети й мислителі писали погані вірші, але в історії збереглося лише найкраще. Все не так просто. Вірно, що садівнику в розарії потрібні гній, бур'яни і солома, проте ці предмети відрізняються не тільки цінністю, але й функцією. Те, що виглядає поганим, може бути зародком хорошого.»
Людвіг Вітгенштайн
#цитата@psychoanalytic_fields
Людвіг Вітгенштайн
#цитата@psychoanalytic_fields
❤13
Каким-то чудом я оказалась подписана на платную версию журнала La Repubblica, где в том числе публикуется итальянский психоаналитик-эссеист Massimo Recalcati. Буду иногда присылать сюда его работы. Показалось правдоподобным, как он пишет про саморазрушительную природу злокачественного нарциссизма, в т.ч. как это превращается в попытку уничтожения всего мира. (Только нужно учитывать, что эссе не новое — 2022 год).
❤7
Франко Форнарі, один із найвпливовіших та найоригінальніших італійських психоаналітиків другої половини минулого століття, визначив війну як "суто параноїдальне опрацювання скорботи". У той час як скорбота передбачає глибокий біль і розпач, пов'язані з втратою любимого об'єкта — дорогої людини, ідеалу, території, ідентичності — та важку й звивисту роботу з її опрацювання, паранойя є, навпаки, способом перекласти відповідальність за цю втрату на чужинця або ворога, зрештою заперечивши її існування.
Показовою є аналогія Форнарі, почерпнута з етнологічних досліджень: якщо трапляється так, що в племені раптово помирає син короля, замість того щоб опрацьовувати цю жахливу скорботу, люди воліють розв'язати війну проти сусіднього племені, приписуючи відповідальність за ту смерть його шаманові. Замість болісної роботи скорботи розв'язується насильство війни: внутрішній біль від втрати перетворюється на агресивний потяг, спрямований назовні.
Massimo Recalcati. La guerra di Putin spiegata con la psicoanalisi
#цитата
Показовою є аналогія Форнарі, почерпнута з етнологічних досліджень: якщо трапляється так, що в племені раптово помирає син короля, замість того щоб опрацьовувати цю жахливу скорботу, люди воліють розв'язати війну проти сусіднього племені, приписуючи відповідальність за ту смерть його шаманові. Замість болісної роботи скорботи розв'язується насильство війни: внутрішній біль від втрати перетворюється на агресивний потяг, спрямований назовні.
Massimo Recalcati. La guerra di Putin spiegata con la psicoanalisi
#цитата
🔥7❤2
У цьому сенсі війна нагадує галюцинацію: переслідується "найкоротший шлях" насильства, у той час, як "довший" шлях мовлення уникається; мовлення, що передбачає звивистий символічний шлях скорботи. Переклавши на більш сучасні терміни: "довгий шлях" дипломатії та посередництва замінюється коротким шляхом вирішення (війна), що він скасовує будь-який діалог. Закон сили таким чином замінює закон слова.
Саме з цієї причини демократія носить у своєму серці глибокий колективний досвід скорботи. Як саме? Не існує єдиної мови, не існує єдиного народу, не існує єдиної інтерпретації істини. Натомість усі недемократичні режими схильні до війни, оскільки, відкидаючи важку роботу скорботи, прагнуть реалізації істини, яка силоміць виключає розбіжності та плюралізм, що накладаються законом слова.
Massimo Recalcati. La guerra di Putin spiegata con la psicoanalisi
#цитата
Саме з цієї причини демократія носить у своєму серці глибокий колективний досвід скорботи. Як саме? Не існує єдиної мови, не існує єдиного народу, не існує єдиної інтерпретації істини. Натомість усі недемократичні режими схильні до війни, оскільки, відкидаючи важку роботу скорботи, прагнуть реалізації істини, яка силоміць виключає розбіжності та плюралізм, що накладаються законом слова.
Massimo Recalcati. La guerra di Putin spiegata con la psicoanalisi
#цитата
❤6🔥2
Чи варто переживати, що про нас думають інші? Чи цікавить їх наша персона взагалі? Ось які дані наводить Денис Ш. в парі з машиною:
- за 16 годин неспання у нас є 960 хвилин на свідоме думання;
- з них за розрахунками Harvard‑study людина 47% часу просто «блукає думками» (здається, це те, про що казав Біон, що ми живемо здебільшого у фантазуванні, грёзах), а решта розприділяється на життєві задачі, роботу;
- серед спонтанних думок, на інших спрямована приблизно третина;
Далі цей «соціальний мисленнєвий фонд», що приблизно дорівнює 144 хвилини розприділяється так (хв/на особу):
- найближче оточення (топ-5) ≈ 11,5
- ті, хто нам симпатичні (наступні 10) ≈ 2,9
- усі решта (із соціальної мережі розміром 135) ≈ 0.43 (26 с)
Отже ті, хто реально тримають нас в голові - скоріше за все хтось, кого ми самі вважаємо друзями чи близькими. А більшість людей в середньому згадує нас лише тоді, коли ми явно натрапились їм на очі (і думають про нас аж 30 секунд!)
- за 16 годин неспання у нас є 960 хвилин на свідоме думання;
- з них за розрахунками Harvard‑study людина 47% часу просто «блукає думками» (здається, це те, про що казав Біон, що ми живемо здебільшого у фантазуванні, грёзах), а решта розприділяється на життєві задачі, роботу;
- серед спонтанних думок, на інших спрямована приблизно третина;
Далі цей «соціальний мисленнєвий фонд», що приблизно дорівнює 144 хвилини розприділяється так (хв/на особу):
- найближче оточення (топ-5) ≈ 11,5
- ті, хто нам симпатичні (наступні 10) ≈ 2,9
- усі решта (із соціальної мережі розміром 135) ≈ 0.43 (26 с)
Отже ті, хто реально тримають нас в голові - скоріше за все хтось, кого ми самі вважаємо друзями чи близькими. А більшість людей в середньому згадує нас лише тоді, коли ми явно натрапились їм на очі (і думають про нас аж 30 секунд!)
😁9❤2🤔1
[Маємо] відмовитись від шкільної ілюзії, що вчитися — це коли ми дійсно робимо все так, як роблять наші вчителі. У такому випадку не виникне жодного власного стилю, а лише ксерокопія того самого стилю. Натомість щоб відбувся творчий акт, прояв власного голосу, власного таланту, покликання, створення індивідуального стилю, необхідно визнати порожнечу, що лежить в основі будь-якого творіння.
Саме вона може викликати тривогу та гальмування. Чистий аркуш або тиша перед концертом є для письменника чи музиканта вираженням цієї порожнечі, яку жоден майстер ніколи не зможе заповнити. У цьому сенсі невдача — це не просто те, чого треба уникати, але й істотний досвід кожного процесу формування. Це імператив, який Беккет адресував насамперед самому собі: "Помиляйся знову, помиляйся все краще і краще". Тому що перформативний ідеал досконалості може зрештою породити лише гальмування або імітацію без творчості.
Але як я можу відповідати недосяжному стандарту мого вчителя? Як я можу писати після Пруста, Джойса чи Маккарті, або як я можу малювати після Сезанна, Пікассо чи Кіфера?
Як я можу писати пісні після Боба Ділана чи Де Андре? Або як я можу, простіше кажучи, у власному житті та творчості не бути розчавленим моделями, якими надихався? Монументальна ідеалізація майстрів схильна паралізувати нашу ініціативу, роблячи неможливим жест творчості. Якщо завжди необхідно робити за вчителями — адже самоосвіти, по суті, не існує — то так само необхідно не робити як вони, а знайти ту єдину недосконалість, яка характеризує наш власний стиль.
Це те, що Лакан казав своїм учням, застерігаючи їх не наслідувати його: "Робіть як я, не імітуйте мене!"
Massimo Recalcati. Non temete l’errore, fallite sempre meglio. Questo è il segreto
#цитата@psychoanalytic_fields
Саме вона може викликати тривогу та гальмування. Чистий аркуш або тиша перед концертом є для письменника чи музиканта вираженням цієї порожнечі, яку жоден майстер ніколи не зможе заповнити. У цьому сенсі невдача — це не просто те, чого треба уникати, але й істотний досвід кожного процесу формування. Це імператив, який Беккет адресував насамперед самому собі: "Помиляйся знову, помиляйся все краще і краще". Тому що перформативний ідеал досконалості може зрештою породити лише гальмування або імітацію без творчості.
Але як я можу відповідати недосяжному стандарту мого вчителя? Як я можу писати після Пруста, Джойса чи Маккарті, або як я можу малювати після Сезанна, Пікассо чи Кіфера?
Як я можу писати пісні після Боба Ділана чи Де Андре? Або як я можу, простіше кажучи, у власному житті та творчості не бути розчавленим моделями, якими надихався? Монументальна ідеалізація майстрів схильна паралізувати нашу ініціативу, роблячи неможливим жест творчості. Якщо завжди необхідно робити за вчителями — адже самоосвіти, по суті, не існує — то так само необхідно не робити як вони, а знайти ту єдину недосконалість, яка характеризує наш власний стиль.
Це те, що Лакан казав своїм учням, застерігаючи їх не наслідувати його: "Робіть як я, не імітуйте мене!"
Massimo Recalcati. Non temete l’errore, fallite sempre meglio. Questo è il segreto
#цитата@psychoanalytic_fields
🔥7❤4
Раз-два в год мне звонит моя бывшая пациентка. Здравствуйте! - говорит она бодрым, немного мяукающим голосом, - это Лиза с паническими атаками! Я неизменно отвечаю - Я помню Вас, Лиза! Кстати, а когда у Вас последний раз была паническая атака? Семь лет назад (восемь, девять, десять) - отвечает Лиза. Время, как мы знаем, идет быстро. Лиза уже знает, что сейчас я ей задам вопрос, почему же до сих пор она определяет себя как "Лизу с паническими атаками". Лиза есть. Панических атак нет как нет. Но в самоопределение этой женщины слова "паническая атака" вошли прочно. Это часть ее индивидуальной психики. Расстаться с этой формулировкой нелегко.
Вы скажете - она говорит так, потому что хочет, чтобы я ее узнал. И она мне вот сейчас скажет то же самое. Но, в принципе, ей уже пора привыкнуть к тому, что я ее помню. Для психотерапевта память - одно из орудий труда. Я помню, в каком возрасте ее отец ушел из семьи, когда умерла ее бабушка, я помню, когда она впервые поцеловалась с мальчиком, помню страшилки, которые ей рассказывали в детстве. Помню какие лекарства она принимала. Много чего еще.
Иногда она говорит иначе: Это Лиза, у которой были панические атаки! - и смеется. Я должен похвалить ее, и хвалю. Вот ведь она учла мои пожелания! И я одобряю это стремление быть приятной для своего доктора. Хотя ничего она не учла. Сейчас ли, в прошлом ли, но панические атаки являются частью ее жизни.
Вот старый одесский анекдот: едет поезд, на полке лежит Абрамович и стонет: Ох, как я хочу пить! Ох, как я хочу пить! Не выдержав этих стенаний, сосед идет к проводнику и приносит Абрамовичу стакан чая. Абрамович выпивает чай, говорит спасибо, ложится на полку и стонет: Ох, как я хотел пить! Ох, как я хотел пить!
Страдание драгоценно. Это не такая вещь, с которой легко расстаются.
Автор: Борис Херсонский
Вы скажете - она говорит так, потому что хочет, чтобы я ее узнал. И она мне вот сейчас скажет то же самое. Но, в принципе, ей уже пора привыкнуть к тому, что я ее помню. Для психотерапевта память - одно из орудий труда. Я помню, в каком возрасте ее отец ушел из семьи, когда умерла ее бабушка, я помню, когда она впервые поцеловалась с мальчиком, помню страшилки, которые ей рассказывали в детстве. Помню какие лекарства она принимала. Много чего еще.
Иногда она говорит иначе: Это Лиза, у которой были панические атаки! - и смеется. Я должен похвалить ее, и хвалю. Вот ведь она учла мои пожелания! И я одобряю это стремление быть приятной для своего доктора. Хотя ничего она не учла. Сейчас ли, в прошлом ли, но панические атаки являются частью ее жизни.
Вот старый одесский анекдот: едет поезд, на полке лежит Абрамович и стонет: Ох, как я хочу пить! Ох, как я хочу пить! Не выдержав этих стенаний, сосед идет к проводнику и приносит Абрамовичу стакан чая. Абрамович выпивает чай, говорит спасибо, ложится на полку и стонет: Ох, как я хотел пить! Ох, как я хотел пить!
Страдание драгоценно. Это не такая вещь, с которой легко расстаются.
Автор: Борис Херсонский
🔥12❤4👍4
Коллега на страничке для поиска специалистов сделала красивую опечатку: ищут психолога для античного ребёнка (ребёнка в античном спектре).
❤7😁7
В Киеве сейчас очень трудно выспаться, да и просто поспать. Но о сне, о снах всё ещё можно говорить! Так появился первый выпуск «Сонного подкаста», который мы записали вместе с Димой — талантливым инженером и сторонником психоанализа.
Почему мы «видим» сны, а например французы их «делают»? От лингвистических особенностей до философских парадоксов — разбираем «кассетную теорию» снов, фройдовские символы и вопрос «А снится ли нам что-то на самом деле?». Говорим о механизмах сновидений, анализируем живой сон про «растягивание» девушки и выясняем, зачем психике нужны эти ночные спектакли. Исследуем территорию, где бессознательное режиссирует собственное кино.
Послушать можно тут:
Spotify | Apple | Castbox.fm
#аудио
Почему мы «видим» сны, а например французы их «делают»? От лингвистических особенностей до философских парадоксов — разбираем «кассетную теорию» снов, фройдовские символы и вопрос «А снится ли нам что-то на самом деле?». Говорим о механизмах сновидений, анализируем живой сон про «растягивание» девушки и выясняем, зачем психике нужны эти ночные спектакли. Исследуем территорию, где бессознательное режиссирует собственное кино.
Послушать можно тут:
Spotify | Apple | Castbox.fm
#аудио
❤14💔1
Зі статті Жижека «Девід Лінч як прерафаеліт»:
В історії мистецтв прерафаеліти виступають як парадоксальний приклад авангарду, що межує з кітчем. Спочатку їх сприймали як носіїв антитрадиціоналістської революції в живописі, що перервала усю традицію, починаючи з епохи Відродження, але невдовзі після цього — з піднесенням імпресіонізму у Франції — їх знецінили як втілення сирого вікторіанського псевдоромантичного кітчу. Це зневажливе ставлення тривало до 1960-х років, тобто до появи постмодернізму. Як же так сталося, що вони стали «читабельними» лише ретроспективно, з постмодерністської парадигми?
У цьому контексті найважливішим художником є Вільям Голман Гант: його зазвичай відкидають як першого прерафаеліта, який продався істеблішменту, ставши добре оплачуваним виробником солодкавих релігійних картин («Тріумф невинних» тощо). Однак, уважніше розглянувши його роботи, ми стикаємося з моторошним, глибоко тривожним виміром його творчості: його картини викликають певний неспокій або невизначеність; попри їхній ідилічний та піднесений «офіційний» зміст, здається, що щось не так.
Читати далі
В історії мистецтв прерафаеліти виступають як парадоксальний приклад авангарду, що межує з кітчем. Спочатку їх сприймали як носіїв антитрадиціоналістської революції в живописі, що перервала усю традицію, починаючи з епохи Відродження, але невдовзі після цього — з піднесенням імпресіонізму у Франції — їх знецінили як втілення сирого вікторіанського псевдоромантичного кітчу. Це зневажливе ставлення тривало до 1960-х років, тобто до появи постмодернізму. Як же так сталося, що вони стали «читабельними» лише ретроспективно, з постмодерністської парадигми?
У цьому контексті найважливішим художником є Вільям Голман Гант: його зазвичай відкидають як першого прерафаеліта, який продався істеблішменту, ставши добре оплачуваним виробником солодкавих релігійних картин («Тріумф невинних» тощо). Однак, уважніше розглянувши його роботи, ми стикаємося з моторошним, глибоко тривожним виміром його творчості: його картини викликають певний неспокій або невизначеність; попри їхній ідилічний та піднесений «офіційний» зміст, здається, що щось не так.
Читати далі
❤5
Візьмімо, наприклад, картину «Корисливий пастух»: здавалося б, проста пасторальна ідилія, що зображує пастуха, який зваблює сільську дівчину і через це нехтує отарою овець (очевидна алегорія на Церкву, яка нехтує своїми ягнятами). Чим довше ми розглядаємо картину, тим краще усвідомлюємо безліч деталей, що свідчать про напружене ставлення Ганта до насолоди, до життєвої субстанції, тобто про його огиду до сексуальності. Пастух м’язистий, дурнуватий, грубий і примітивно-чуттєвий; хитрий погляд дівчини свідчить про вульгарно-маніпулятивну експлуатацію її сексуальної привабливості; надто яскраві червоні та зелені кольори надають усій картині відразливого тону, ніби ми маємо справу з набряклою, перезрілою, гнилою природою.
🔥5
Подібне ми бачимо в Гантовій «Ізабеллі з горщиком базиліку» (1868), де численні деталі суперечать «офіційному» трагіко-релігійному змісту (зміїна голова, черепи на краю вази тощо). Сексуальність, яку випромінює картина, волога, «нездорова» та пронизана тлінням смерті. [...]
Картини прерафаелітів видаються пласкими, їм бракує «глибини» простору, організованого за лініями перспективи, що сходяться в нескінченній точці; ніби сама «реальність», яку вони зображують, не є «справжньою» реальністю, а радше структурованою як рельєф. Іншим аспектом цієї ж риси є «ляльковість», механічність композиції, штучність зображених фігур: їм ніби бракує тієї глибини особистості, яку ми зазвичай асоціюємо з поняттям «суб’єкт». Таким чином, позначення «прерафаелітизм» слід сприймати буквально, як ознаку переходу від ренесансного перспективизму до «замкнутого» середньовічного всесвіту.
Читати далі
Картини прерафаелітів видаються пласкими, їм бракує «глибини» простору, організованого за лініями перспективи, що сходяться в нескінченній точці; ніби сама «реальність», яку вони зображують, не є «справжньою» реальністю, а радше структурованою як рельєф. Іншим аспектом цієї ж риси є «ляльковість», механічність композиції, штучність зображених фігур: їм ніби бракує тієї глибини особистості, яку ми зазвичай асоціюємо з поняттям «суб’єкт». Таким чином, позначення «прерафаелітизм» слід сприймати буквально, як ознаку переходу від ренесансного перспективизму до «замкнутого» середньовічного всесвіту.
Читати далі
❤6