Психоаналітики, психотерапевти, психологи, соціальні робітники, волонтери, тощо, часто спонукають своїх клієнтів шукати способи самодопомоги. Шукати ті, чи інші форми саморегуляції стану свого психічного та фізичного.
Та що робимо ми, люди допомогаючих професій під час роботи для себе та свого стану? Саме під час роботи, а не поза нею. Поза справді маєм колосальний вибір і про це масса статей, тренінгів і тд.

Тож, настпуного Реляційного Клубу говоритеме про:
✔️ як сетінг працює на психотерапевта
✔️ як запланована та спонтанна зміни впливають на аналітика та клієнта
✔️ чи є у аналітика приватний простір під час сесій?
✔️ на прикладі роботи з дитною представимо варіант саморегуляції, а також з власного досвіду роботи з дорослими
✔️ а ще звісно не оминемо самотність психоаналітика та спробуєм знайти в ній потенціал.

Ну і звісно, що насправді є основним в зустрічі Клубу матимемо дискусію практикуючих та початківців в полях пихотерапії.

Тема зустрічі: Приватний простір аналітика, міф чи ритуал, і як це вписується в рамки?
Місце проведення - Online, платформа Zoom.
Коли? - 21 вересня, неділя, 10:00
Тривалість - 1,5 години (1 година лекція - 1 година дискусія).
Запис - лише лекційної частини
Спікер: Марія Панькова, інтерперсональна психотерапевтка, викладачка ІРППГП, членкиня АПУ, УАРПП, АПУ, IARPP
Модератор: Альона Бартош, психологиня психодинамічного напрямку

Тож плануйте та не зволікайте з реєстрацією. І запрошуйте колег. 🫂

Відпустка відзначилась чудовою книгою. Якщо ви очікуєте легкий детектив, чи то, роман сьогодення, то вам не сюди.

Сьогодні порекомендую вам добряче депресивний роман, інтелектуальний, атмосферний, а ще в нього багато описів тогочасного Києва, який все ж є впізнаваним - «Дівчинка з ведмедиком». Цими тижнями ділилась звідти вирізками.

Автор Віктор Петров - Домонтович був агентом, але насправді він хотів писати й кохати. Дуже складна і не менш втаємничена історія автора тільки додає фантазій, чи є цей твір художньо-автобіографічним.

Головний герой, є досить депресивним, раціональним, логічним і структурованим лектором та робітником заводу. Скромний в своїх фантазіях, тим паче в бажаннях, а також надійний та чемний. Та от лихо, трапляється з ним любов. Захоплена, незрозуміла, атакуюча мораль, збиваюча з ніг. Ще більше такою її робить рамка того часу.

З іншої сторони ніби нічого нового, ну професор, ну учениця, ну різниця у віці. Здається давно заїжджена історія, та зовсім неочікувана кінцівка. Читаючи у мене були варіанти, але такого в моїх фантазіях не знайшлось.

1928 рік написання. Інтелектуальний роман. Героїню роману відносять до типу «нової жінки». Рекомендую!
А якщо читали, діліться враженнями, залюбки почую 🙏

#зхудожнього

Все що потрібно про мене знати 😉

Р. Closeness - Abstract Art | Acrylic On Paper | By Aditya Dev

Близькість

«А як це близькість?», тотожні питання часто зустрічаються в моїй роботі, як інтерперсонального терапевта.
«Чи є близькість в моїх стосунках?», запит клієнтів, що ризикують плавати в глибших водах.

Хочу спробувати все ж описати це переживання та досвід в словах. Читаючи, не забувайте підключати уяву для обʼємності. ;)

Люди, що переживали близькість напевно можуть сказати наступне:
я читаю повідомлення з тим настроєм, з яким вони написані
в складні моменти, етапи я можу всередині запитати, а яка б реакція була близької людини? Порада? Відгук?
можна близько до реальності спрогнозувати реакцію на ті чи інші події, і як ту, що може бути схожою на нашу, так і зовсім іншу. (Тобто відрізняється від проєкції)
з такою людиною можливо поділитись найтаємнішим, навіть якщо в неї виникне біль, огида, тощо. Та тим не менш знайдеться можливість розділити події та переживання
про таку людину тобі не важливий фактаж (що їв? де був? що робив?), бо в тебе є уявлення як людина думає, конструює, реагує
чи означає, що така людина завжди поруч, чи завжди зʼявиться? - ніт! В такому стосунку багато довіри і надійності, але також волі, свободи і незалежності
скажите, що якось ідеально, а де ж звичайні людські - біль, жадібність, ревнощі, заздрість, невиносимість? Вони є теж, нагадую пункт 4.
хтось скаже, що це як стосунок немовляти та матері, де багато співналаштування. І знову - ніт! Адже, повторюсь, в близькості багато свободи, волі, незалежності. А у випадку матері і немовляти багато залежності.
в близькості має місце спільно створений простір. Що залишає завжди слід у досвіді і вже нікуди не подінеться, як далеко б ви не відходили один від одного.
ну і останнє - в близькості більше бажання, ніж повинності, менше провини, знижений сором, відкинутий страх і завжди знайдеться простір для фантазій.

Ви доцільно можете запитати, а як же час? Гроші? Ми все ж живем в реальному житті. Вони теж є, та стосунок завжди буде важливішим.

Я сподіваюсь вам є кого згадати, або подумки чи реально обійняти прочитавши цей текст.

А як ні, то знайдіть собі терапевта, що готовий ризикувати, помилятись, падати, витримувати, насолоджуватись і наближатись в роботі з Вами.

До Незалежності та Близькості!

#нотованідумки

Звичайний понеділок, басейн, тренування. І от надиво масса чоловіків. Різного віку, статури, самі, сім’єю, на тренування чи самотужки. Здивувало, адже в той же самий час ходжу в той же басейн вже протягом довгого часу. Чому? Що там, Меркурій чи Венера? :)

Та важливо те, що коли в нас є щось відносно постійне та стале, то набагато легше споглядати зміни чи відмінності. Щось що не потребує надмірної концентрації. Тож рамка, сеттінг - допомагає в роботі психотерапевта помічати. Про це та багато іншого в найближчому Реляційному Клубі, 21 вересня, о 10:00, online із частковим записом.
👉https://forms.gle/JFAGve98Utgf7jL37
#реляційнийклуб

P: «Басейн» Thomas Roland Rathmell (1912–1990)

«Визнання помилок, не зменшує авторитет, а підвищує довіру». #ШандорФеренці

«Я хочу дозволити собі Fallenlassen (нім.)… тобто впасти у стосунки, розм’якнути в цій людині» - сказала якось одна з моїх аналізанток.

Fallenlassen – буквально означає «дати впасти», «залишити напризволяще» але в переносному значенні – «віддатися», «розтанути в іншому», тобто довіритися. Прекрасна гра зі словом.

У ранньому досвіді деяких пацієнтів «віддатися», «розслабитися» буквально означало б «впасти», оскільки материнський інший не був спроможним спіймати, підхопити, витримати, просто тримати. Деяких пацієнтів кинули напризволяще в тому чи іншому сенсі. Провал холдингу, такого життєво важливого для всіх первинних трансформацій, зокрема долі потягів.

Таким пацієнтам важко витримувати пасивність чи спокій, отримувати задоволення з партнером чи від тихої діяльності. Треба бути постійно напоготові, мобілізованим, сильним, в русі. Деяким навіть доводилося «нести на собі» матір, яка була надто крихкою, щоб можна було на неї покластися, не зруйнувавши.

Щоб мати змогу здійснити материнську функцію об’єкт повинен бути наділений певними якостями, серед яких зокрема пластичність (Руссійон, Мілнер) або здатність бути використаним (Віннікотт). Руссійон порівнює первинний об’єкт із пластиліном, який має бути достатньо гнучким, що передбачає його незнищенність, надзвичайну чутливість, нескінченну трансформованість, безумовну доступність, живучість тощо. Материнський об’єкт як «гнучке середовище» повинен дати себе використати як у своїй формі, так і у своїй внутрішності, і витримати це використання або атаку – не зруйнуватись. Лише за цієї умови об’єкт буде відкритий як реальний об’єкт, диференційований від об’єкта у фантазії. Лише у такий об’єкт можна Fallenlassen та fall in love (англ., закохатися), бо він той, хто захистив від жаху і падіння в порожнечу, він той, хто спокусив до життя.

Подібно до «мертвої матері» Ґріна Дідьє Анзьє пише про психічно відсутню матір: байдужу і безпристрасну у відповідь на почуття, очікування та потреби дитини в її проявах прив’язаності. Така мати холодна, відсторонена та відкидаюча, а будь-які спроби дитини пробудити її зазнають невдач. У всіх своїх пацієнтів, які страждали від «болю самотності» Анзьє виявляв не «мертву матір», а радше «смерть у подобі матері, від якої походить знищення, а не життя».

#МаринаДушина

«Терапевтичний простір, арена змін, є дивним, тому що, хоча він може здаватися надзвичайно чутливим і «реальним» — сповненим пристрасті та ніжних почуттів — він також може бути шокуюче відокремленим від того, що я називаю «реальністю інших життєвих контекстів». Як аналітики, ми стоїмо між принаймні двома окремими реальностями, часто переходячи від однієї до іншої. Перше, що спадає мені на думку, це те, що ілюзорний, тимчасовий і дослідницький характер аналітичного простору спонукає моїх пацієнтів і мене ставати все більш відкритими і людяними разом.»

#Weisel-Barth, J.

Недосяжні ідеали породжують лише страх і невпевненість. У цьому сенсі вчитель завжди працює проти себе і проти процесів ідеалізації, які неминуче прагнуть його охопити. Тому справжня спадщина вчителя ніколи не полягає в ідолопоклонницькій монументалізації його вчення, а радше в дрібному залишку, у невеличкій рисі, у чомусь, що ми не можемо забути, тому що воно залишило в нас незгладимий слід. [...]

Цю історію колись розповів мені ліцейський професор, викладач фізики. Він виявив свою пристрасть до наукових досліджень завдяки враженню, яке на нього справляли уроки його старого вчителя фізики, настільки зануреного у свої пояснення біля дошки, що той щоразу виходив з аудиторії, покритий білою крейдою. Та що означає той крейдяний пил, що залишався на піджаку старого вчителя? Зовсім не анонімне й об'єктивно довершене знання, а швидше матеріалізацію особливого бажання самого вчителя, його найглибшого покликання. Коли молодий професор помітив, що те ж саме трапляється з ним щоразу, коли він закінчує заняття, він зрозумів, що в тому крейдяному пилу було все те, що він успадкував від вчителя.

Ось простий приклад того, як відбувається передача бажання знати від одного покоління до іншого. Це приклад того, чим повинно бути життя Школи. Чимось більшим, ніж передачею закріпленого знання, адже на кону стоїть залишок, який стає незгладимим слідом живого прагнення знати, властивого самому вчителю: пил від крейди, який раніше був на піджаку старого професора, тепер опинився на піджаку його учня. Це яскравий приклад руху, найпитомішого для успадкування. Кожна справжня спадщина на ділі складається майже з порожнечі. Не з майна, генів, власності чи доходів. Фактично, ми не успадковуємо нічого, крім самого акту, який робить нас спадкоємцями.

Massimo Recalcati. La vera eredità dei maestri

#цитата@psychoanalytic_fields

Жодні дві людини з депресією, переживанням втрати, тривогою чи будь-яким іншим психічним розладом або хворобою не матимуть однакового ресурсу, потреб у лікуванні чи реакцій на надану допомогу.
#PDM2

Іноді здатність аналітика терпіти конфліктні висловлювання пацієнта порушується, що змушує його/її порушувати межі терапії (Cassorla, 2001), «що тягне за собою спільну вразливість і спільне страждання, у вірі, що це призведе до відновлення» (Atlas & Aron, 2018). Я хочу висловити тут думку, що справжня толерантність може бути відновлена в деяких складних випадках лікування, коли стандартна аналітична позиція тимчасово відкидається. Це створює ризик передчасного закінчення аналізу, відкритого зіткнення з антагонізмами та вразливістю аналітика і пацієнта. Це ставить під сумнів робочий союз і емоційну близькість цієї аналітичної пари. Фальшива толерантність служить для збереження несвідомої змови, лицемірства і призводить до антирозвитку, глухих кутів або обмежених досягнень. Вона може бути розкрита через інсценування і пропрацьована.
I
Латинське слово tolerantia означає терпіння, страждання, перенесення чогось негативного. Англійський термін «toleration» означає прийняття чогось, що не подобається, з чим не згодні або що викликає занепокоєння. Іншими словами, ми маємо негативну думку про певних осіб або ідеї і маємо силу їх заперечити, але свідомо утримуємося від такого заперечення. Причини такої позиції є різними, вони випливають з нашої поваги до автономії, пацифізму, доброти, щедрості, взаємності, скромності та наших педагогічних цілей. Я пропоную звузити значення цього поняття до такого визначення: толерантність – це акт нашої доброзичливої сили (оскільки ми наділені достатніми компетенціями, щоб або прийняти та захистити інакшість людей, або відмовитися від неї та захиститися від неї), а також акт нашої щирої турботи про збереження цієї інакшості. Такі зустрічі можуть іноді викликати дивні переживання та відчуття деперсоналізації, що не обов'язково має асоціюватися лише з тривогою чи гнівом, а також з цікавістю, піднесенням та зачаруванням (de M’Uzan, 2013). Звичайно, толерантність обумовлена нашою нарцисичною здатністю, потребою підтримувати психічну цілісність та безпеку. У безпечному або частково небезпечному стані піднесення або зачарування усвідомлення нашої унікальності повільно зникає, і ми відкриваємося впливу нового і дивного. Зачарування може наблизити нас до досвіду інших і відкрити двері для толерантності до них та розширення наших знань. На моє розуміння, толерантність є передумовою для зростання знань.

#MartinMahler

Плачуча дитина просить розради, усміхнена і граюча дитина просить чогось на кшталт захоплення, щоб принести світло в чиїсь очі. Це не обов'язково має включати маніакальний захист. Йому потрібен комфорт, але також потрібен доступний і досяжний об’єкт — чутливий, зацікавлений, такий, що радо приймає розвагу (Тревартен, 2001; Редді, 2005). Я висловлювала думку, що нам бракує слова для опису процесу, який може стати підґрунтям і передумовою репарації: коли людина хоче подарувати щось іншій не для того, щоб полагодити пошкоджений об’єкт, а щоб додати задоволення цілісному (неушкодженому) об’єкту. #AnneAlvarez

Важливо чітко розрізняти, коли ми бачимо просту маніпулятивну чи нарцисичну звабливість, а коли — бажання показати й подарувати радість, а не просто похизуватися, змусивши іншого відчути себе слабким чи приниженим.  Приваблювати не обов'язково означає спокушати. #AnneAlvarez

Дещо перекладали з колегою, ділюся.