«Визнання помилок, не зменшує авторитет, а підвищує довіру». #ШандорФеренці

«Я хочу дозволити собі Fallenlassen (нім.)… тобто впасти у стосунки, розм’якнути в цій людині» - сказала якось одна з моїх аналізанток.

Fallenlassen – буквально означає «дати впасти», «залишити напризволяще» але в переносному значенні – «віддатися», «розтанути в іншому», тобто довіритися. Прекрасна гра зі словом.

У ранньому досвіді деяких пацієнтів «віддатися», «розслабитися» буквально означало б «впасти», оскільки материнський інший не був спроможним спіймати, підхопити, витримати, просто тримати. Деяких пацієнтів кинули напризволяще в тому чи іншому сенсі. Провал холдингу, такого життєво важливого для всіх первинних трансформацій, зокрема долі потягів.

Таким пацієнтам важко витримувати пасивність чи спокій, отримувати задоволення з партнером чи від тихої діяльності. Треба бути постійно напоготові, мобілізованим, сильним, в русі. Деяким навіть доводилося «нести на собі» матір, яка була надто крихкою, щоб можна було на неї покластися, не зруйнувавши.

Щоб мати змогу здійснити материнську функцію об’єкт повинен бути наділений певними якостями, серед яких зокрема пластичність (Руссійон, Мілнер) або здатність бути використаним (Віннікотт). Руссійон порівнює первинний об’єкт із пластиліном, який має бути достатньо гнучким, що передбачає його незнищенність, надзвичайну чутливість, нескінченну трансформованість, безумовну доступність, живучість тощо. Материнський об’єкт як «гнучке середовище» повинен дати себе використати як у своїй формі, так і у своїй внутрішності, і витримати це використання або атаку – не зруйнуватись. Лише за цієї умови об’єкт буде відкритий як реальний об’єкт, диференційований від об’єкта у фантазії. Лише у такий об’єкт можна Fallenlassen та fall in love (англ., закохатися), бо він той, хто захистив від жаху і падіння в порожнечу, він той, хто спокусив до життя.

Подібно до «мертвої матері» Ґріна Дідьє Анзьє пише про психічно відсутню матір: байдужу і безпристрасну у відповідь на почуття, очікування та потреби дитини в її проявах прив’язаності. Така мати холодна, відсторонена та відкидаюча, а будь-які спроби дитини пробудити її зазнають невдач. У всіх своїх пацієнтів, які страждали від «болю самотності» Анзьє виявляв не «мертву матір», а радше «смерть у подобі матері, від якої походить знищення, а не життя».

#МаринаДушина

«Терапевтичний простір, арена змін, є дивним, тому що, хоча він може здаватися надзвичайно чутливим і «реальним» — сповненим пристрасті та ніжних почуттів — він також може бути шокуюче відокремленим від того, що я називаю «реальністю інших життєвих контекстів». Як аналітики, ми стоїмо між принаймні двома окремими реальностями, часто переходячи від однієї до іншої. Перше, що спадає мені на думку, це те, що ілюзорний, тимчасовий і дослідницький характер аналітичного простору спонукає моїх пацієнтів і мене ставати все більш відкритими і людяними разом.»

#Weisel-Barth, J.

Недосяжні ідеали породжують лише страх і невпевненість. У цьому сенсі вчитель завжди працює проти себе і проти процесів ідеалізації, які неминуче прагнуть його охопити. Тому справжня спадщина вчителя ніколи не полягає в ідолопоклонницькій монументалізації його вчення, а радше в дрібному залишку, у невеличкій рисі, у чомусь, що ми не можемо забути, тому що воно залишило в нас незгладимий слід. [...]

Цю історію колись розповів мені ліцейський професор, викладач фізики. Він виявив свою пристрасть до наукових досліджень завдяки враженню, яке на нього справляли уроки його старого вчителя фізики, настільки зануреного у свої пояснення біля дошки, що той щоразу виходив з аудиторії, покритий білою крейдою. Та що означає той крейдяний пил, що залишався на піджаку старого вчителя? Зовсім не анонімне й об'єктивно довершене знання, а швидше матеріалізацію особливого бажання самого вчителя, його найглибшого покликання. Коли молодий професор помітив, що те ж саме трапляється з ним щоразу, коли він закінчує заняття, він зрозумів, що в тому крейдяному пилу було все те, що він успадкував від вчителя.

Ось простий приклад того, як відбувається передача бажання знати від одного покоління до іншого. Це приклад того, чим повинно бути життя Школи. Чимось більшим, ніж передачею закріпленого знання, адже на кону стоїть залишок, який стає незгладимим слідом живого прагнення знати, властивого самому вчителю: пил від крейди, який раніше був на піджаку старого професора, тепер опинився на піджаку його учня. Це яскравий приклад руху, найпитомішого для успадкування. Кожна справжня спадщина на ділі складається майже з порожнечі. Не з майна, генів, власності чи доходів. Фактично, ми не успадковуємо нічого, крім самого акту, який робить нас спадкоємцями.

Massimo Recalcati. La vera eredità dei maestri

#цитата@psychoanalytic_fields

Жодні дві людини з депресією, переживанням втрати, тривогою чи будь-яким іншим психічним розладом або хворобою не матимуть однакового ресурсу, потреб у лікуванні чи реакцій на надану допомогу.
#PDM2

Іноді здатність аналітика терпіти конфліктні висловлювання пацієнта порушується, що змушує його/її порушувати межі терапії (Cassorla, 2001), «що тягне за собою спільну вразливість і спільне страждання, у вірі, що це призведе до відновлення» (Atlas & Aron, 2018). Я хочу висловити тут думку, що справжня толерантність може бути відновлена в деяких складних випадках лікування, коли стандартна аналітична позиція тимчасово відкидається. Це створює ризик передчасного закінчення аналізу, відкритого зіткнення з антагонізмами та вразливістю аналітика і пацієнта. Це ставить під сумнів робочий союз і емоційну близькість цієї аналітичної пари. Фальшива толерантність служить для збереження несвідомої змови, лицемірства і призводить до антирозвитку, глухих кутів або обмежених досягнень. Вона може бути розкрита через інсценування і пропрацьована.
I
Латинське слово tolerantia означає терпіння, страждання, перенесення чогось негативного. Англійський термін «toleration» означає прийняття чогось, що не подобається, з чим не згодні або що викликає занепокоєння. Іншими словами, ми маємо негативну думку про певних осіб або ідеї і маємо силу їх заперечити, але свідомо утримуємося від такого заперечення. Причини такої позиції є різними, вони випливають з нашої поваги до автономії, пацифізму, доброти, щедрості, взаємності, скромності та наших педагогічних цілей. Я пропоную звузити значення цього поняття до такого визначення: толерантність – це акт нашої доброзичливої сили (оскільки ми наділені достатніми компетенціями, щоб або прийняти та захистити інакшість людей, або відмовитися від неї та захиститися від неї), а також акт нашої щирої турботи про збереження цієї інакшості. Такі зустрічі можуть іноді викликати дивні переживання та відчуття деперсоналізації, що не обов'язково має асоціюватися лише з тривогою чи гнівом, а також з цікавістю, піднесенням та зачаруванням (de M’Uzan, 2013). Звичайно, толерантність обумовлена нашою нарцисичною здатністю, потребою підтримувати психічну цілісність та безпеку. У безпечному або частково небезпечному стані піднесення або зачарування усвідомлення нашої унікальності повільно зникає, і ми відкриваємося впливу нового і дивного. Зачарування може наблизити нас до досвіду інших і відкрити двері для толерантності до них та розширення наших знань. На моє розуміння, толерантність є передумовою для зростання знань.

#MartinMahler

Плачуча дитина просить розради, усміхнена і граюча дитина просить чогось на кшталт захоплення, щоб принести світло в чиїсь очі. Це не обов'язково має включати маніакальний захист. Йому потрібен комфорт, але також потрібен доступний і досяжний об’єкт — чутливий, зацікавлений, такий, що радо приймає розвагу (Тревартен, 2001; Редді, 2005). Я висловлювала думку, що нам бракує слова для опису процесу, який може стати підґрунтям і передумовою репарації: коли людина хоче подарувати щось іншій не для того, щоб полагодити пошкоджений об’єкт, а щоб додати задоволення цілісному (неушкодженому) об’єкту. #AnneAlvarez

Важливо чітко розрізняти, коли ми бачимо просту маніпулятивну чи нарцисичну звабливість, а коли — бажання показати й подарувати радість, а не просто похизуватися, змусивши іншого відчути себе слабким чи приниженим.  Приваблювати не обов'язково означає спокушати. #AnneAlvarez

Дещо перекладали з колегою, ділюся.

Стаття. «Типи сексуального перенесення та контрперенесення в психотерапевтичній роботі з дітьми та підліткам.» Анне Альварез (Переклад: Марія Панькова; Редакція: Марія Ярмак)

Ідеї які можна знайти в статті:
• Авторка розглядає різні прояви сексуальності у дітей та підлітків: перверсну, дезорганізовану та нормальну (здорову), яка може бути відстроченою.
• Аналізує, як ці типи проявляються в перенесенні (дитячі фантазії, збудження, огида, способи викликати реакцію терапевта) та в контрперенесенні (емоційні реакції терапевта).
• Робота показує, що важливо розрізняти нормальне сексуальне самосприйняття від нарцисичної звабливості чи патологічних форм сексуалізації.
• Наголошено, що терапевт має бути уважним до моментів, коли дитина починає переживати себе як сексуально привабливий об’єкт — це частина розвитку, а не лише “перверсія”.
• Авторка наводить клінічні приклади (Девід, Майкл, Тобі, Нікола), щоб показати, як робота з перенесенням/контрперенесенням допомагає вивести дитину з патологічних патернів до більш зрілих форм сексуальності.

Хоч сама стаття концентрується на роботі з дітьми та підлітками та може стати підказкою і в роботі з дорослими. Особливо, якщо в історії клієнтів мало місце сексуальне насильство, депривація, аутичний розвиток, колапси в формуванні сексуальної ідентичності чи у випадку стикання з інтенсивним еротичним чи відразливим контрперенесенням.

#AnneAlvarez
#короткийзміст

Психотерапевти направду мають багато постійного навчання. Я б назвала це таким стилем життя навіть.

Мої друзі, часто мене підколюють. «Невже, ти можеш на вихідних. І що не супервізія і не лекція.», «О які люди на горизонті» і таке інше.

Не так давно, я вигадала гру: «Що б Ви сказали на місті психотерапевта?».
Суть проста - прочитати текст і подумати, щоб ви відповіли.

І ВАЖЛИВО - вона для всіх!
Так вам не потрібна освіта чи знання психотерапії.

Чому?
Психотерапевти вивчають багато струнких теорій, технік і тд. Та що важливо, це зберігати людяність. І вона є в кожному. Тому окрім техніки, важливо як ми користуємось власними травмами болями і радощами також. Якщо можем грати з власною історією, то можемо наблизитись до іншої. Таке я бачу насправді досить часто, як початківці в своїй спонтанності, можуть бути влучніше мастадонтів.

Граю в сторіз в інстаграм https://www.instagram.com/divchuna_v_kargo?igsh=NTZqa2hmNmdqNWlk&utm_source=qr

Граю в Threads https://www.threads.com/@divchuna_v_kargo?igshid=NTc4MTIwNjQ2YQ==

Зіграймо 😉

Людяність, на противагу досконалості, не тільки показує звільнення від тиранії травми та переслідувань, грандіозного «Я», але й висвітлює, що в основі дитячої порнографії лежить знищення людяності дитини та злочинця. Людяність вимагає, щоб зневажених розуміли, відкинутих приймали, недоторканних пестили, а роздроблених відновлювали. Людяність не може бути відновлена поведінковою інтервенцією і, звичайно, не ув'язненням. Вона створюється і зростає в лікувальному просторі, який сприяє перехідному простору, відношенню до часу і постійності об'єкта, а також визнанню людськості інших і власної, тобто тих елементів, які лежать в основі внеску Шелдона Баха. #RobertGrossmark