​Сьогодні вийшов magnum opus Джамали — альбом «QIRIM».

14 барвистих кримсько-татарських народних пісень, закутаних у величні аранжування симфонічного оркестру. Ці пісні артистка віднайшла на рідному півострові у містах і селищах від Керчі до Ак’яру, від Ялти до Джанкою. І це свято кримсько-татарського спадку.

Вперше Джамала входить у такий резонанс і синергію з власним корінням, власною історією, собою найсправжнішою, і це процес взаємозбагачення: дивовижні за мелодикою і глибиною почуттів пісні отримують нове пишне життя і водночас голос Джа через ці пісні розкривається у всій своїй потужності. Лише інколи здається, що в гонитві за урочистістю і масштабністю з’їдається динаміка, нюансованість — майже все тут звучить гучно й помпезно. Але свято на те й свято, щоб відбуватись гучно й помпезно.

У цьому калейдоскопі емоцій, мелізматичних розспівів, історій, загадкових для більшості через незнання мови, артистка розповідає про всенародного героя Аліма Айдамаха (благородного розбійника, такого собі місцевого Робіна Гуда або Устима Кармалюка), про ногаїв (степових кримських татар), про керченського верблюда Чалбаш-Бора (образу сильної любові й відданості у фольклорі) — і це лише символи на поверхні, що потрапили до прес-релізів. Дуже сподіваюсь, що хтось зробить детальне інтерв’ю з Джа про цей альбом — про зміст пісень, процес дослідження, роботу над аранжуваннями і так далі. Світ має знати більше про контекст. Одразу уявляється вініл з красивим буклетом.

Хіба що обкладинка альбому виглядає недоречною: цифровий, неживий пейзаж, наче не з наймагічнішого місця на Землі, а з комп’ютерної гри Fortnite, і така ж цифрова нежива Джамала з поглядом, спрямованим неясно куди. Де тут мудрість і унікальність, що саме хотіла сказати артистка цим зображенням з ефектом «моторошної долини» — для мене лишилось загадкою. Усі фотоматеріали, що супроводжували реліз, виглядали значно цікавіше, містичніше.

Я почав з того, що назвав цей альбом магнум опусом, та насправді хочеться вірити, що для Джа це лише новий початок. Адже окрім звеличування кримськотатарських мотивів, їх можна занурювати в сучасний контекст, перетворювати на сильні поп-пісні, пружні танцювальні треки, гнучкий джаз (раптом згадав фантастичну концертну програму харків’ян Acoustic Quartet із кримсько-татарською співачкою Ельвірою Сарихаліл, яка так і не вийшла в студійному варіанті). Зрештою хіт з Євробачення «1944» частково вже демонстрував цей потенціал.

Та це все в майбутньому. Зараз є «QIRIM». Монументальна робота, в якій Джамала затверджує, що ніхто не перепише і не знищить багату історію її землі. Культурний тріумф як для самої співачки, так і для цілого народу.

Якщо маєте сили, послухайте сьогодні Бармалія і Лівінстона 😇

Трансляція ювілейного концерту «Лесі Квартиринки» продовжується, також святкуємо День Києва разом. Учора всі були вражені, тому не пропустіть сьогодні.

Порядок та орієнтовний час виступів другого дня:
16:00 — Andrii Barmalii feat. Oleksandr Yavdyk
17:00 — Пенсія
18:30 — Лівінстон
20:15 — The Unsleeping

Посилання на пряму трансляцію. Обов'язково дивіться та запрошуйте друзів і подруг.

Нагадаємо, що «Леся Квартиринка» також концентрують увагу на зборі коштів на антидронову систему для 14-ї боп НГУ «Червона Калина» від фонду Musicians Defend Ukraine. Ціль — 368 тисяч гривень. Доєднатися до збору можна за посиланням.

🖤 В продовження серії про афро-американську музику

Розповім про дві круті джазові платівки, які "заримувалися" в моїй уяві. Обидві присвячені Руху за права чорних

Частина І "Ми наполягаємо: Сюїта свободи Макса Роача"

Надзвичайно гарно зроблений альбом 1961-го року. В ньому до культового барабанщика доєдналися поет Оскар Браун та співачка Еббі Лінкольн.

Платівка прекрасна високим рівнем експресії, класною взаємодією вокалу і інструменталу, а також – ритм-секцією, яка підтримує це висловлення. "Ми наполягаємо" по-хорошому різка, як гамір вуличної акції, до якої хочеться доєднатися.

Цікавий також історичний контекст альбому: записаний за 3 роки до пермоги Мартіна Лютера Кінга, а також – під час протестів проти апартеїду в Південній Африці, він ніби "ловить момент" історії й стає мистецькою реакцію на неї.

Альбом сприйняли без захвату (через його "заполітизованість"), але сьогодні він – один з майлстоунів джазу, сміливий документ епохи і наочний приклад, на що здатний цей жанр і ця форма.

Частина II "Десять літ свободи" (2012)

Не менш цікава рефлексія на події 60-річної давнини. Чотиригодинна (!) платівка Вадади Лео Сміта складається з 19-ти композицій, які присвячені важливим подіям у історії афроамериканців. Вони так і називаються: "Мрія про рівність у освіті, 1954", "Бойкот автобусів", "Медган Еверс" і навіть "11 вересня, 2001".

Але що важливіше, так це власне музика. "Десять літ свободи" – це річ на перетині джазу і класики, для повного розуміння якої може забракнути музичної освіти. На платівці майже немає хаотичної поліфонії, адже більшість 15-хвилинних композицій побудовані на мінімалістичних партіях двох-трьох інструментів, які почергово підтримують одне одного.

Слухати цей альбом – це велика насолода. Вадада писав його більше 30 років, і його труба тут – просто неймовірна. Досвід знайомства з цим твором – це якась суміш просвітлення і емоції від думки "невже музика буває ТАКОЮ". Це той тип мистецтва, у якому не обов'язково знати "ключі" контексту чи теорії – воно просто примушує тебе проживати цей досвід, і лише назви треків натякають на задум автора.

Ось так зустрічаються один із найкращих джазових альбомів 1960-х і один із найкращих джазових альбомів 2010-х. Дякую за вашу увагу до цієї історії 🙏

🎵 Сьогодні слухаю Фей Ван

Цікава персонажка. За вайбом рохи нагадує Карпу початку нульових (і Cranberries)

⚠️ BREAKING: ви не чекали, але випуск альбомної кошиківки вже тут

Три альбомчики на тверду сімочку, які не соромно увімкнути і потішитись

⬇️ ⬇️ ⬇️

🗿O Monolith – другий альбом молодого арт-панк гурту Squid. У 2021-му вони разом із Black Country, New Road та black midi розвалили всі топи і вкотре довели, що в Британії вміють грати музику.

Мені дуже сподобалася їхня перша платівка: така грайлива, мелодійна і тягуча – одним словом, приємна до споживання. На цій вони пішли іншим шляхом і зробили своє звучання складнішим, так що -панк став переважати над -арт.

Але талант зі складністю нікуди не зник. Просто мені трохи іншого хочеться зараз слухати.

🌚 Space Heavy – а це четвертий альбом досить розхайпленого King Krule.Тут теж багато всього намішано (інді, психоделія, трошечки джазу), і теж талановито: інколи навіть буває трошки важко вгадати, як саме взаємодіятимуть в певний момент інструменти.

Єдиний недолік: на платівці аж 15 пісень, і під кінець вони починають здаватися одноманітними. Але зате альбом не настільки нонконформістський, як попередній.

Радше навпаки: досить мирний і задуманий. Ніби спостерігаєш за людиною, яка шукає правильний рух для свого танцю.

🎐 Weathervane – аж дев'ятий альбом Jason Isbell, про якого я вперше почув, побачивши твіт Пічфорка на цьому тижні. На відміну від попередніх двох платівок, тут усе відносно просто: це такий альбом, під який зручно їхати в машині кудись за місто.

Жанрово це суміш альт-кантрі та південного року, але найголовніше, що можна сказати про цей альбом: він з великою долею імовірністі сподобався б вашому тату.

Проста музика, яка нічого не винаходить. З класним вайбом, але і з трошечки незручними текстами (які міг би написати хтось із героїв Фолкнера, якби жив у 70-80-х).

***
Отже, у вас є три кошика. Запрошую обрати той, який припаде найбільше до смаку 🧺

🎹 Сьогодні слухаю Кейта Джаретта – людину, яка записала найпродаваніший фортепіанний альбом усіх часів.

Дуже сподобалась його плавна п'єса "Prayer" 75-го року. Кейт вміє грати дофігіщє нот в секунду, але найбільше люблю, коли він ощадливо натискає на клавіші.

Вчора дивився передачу, в якій він згадував, що Майлз Девіс, коли послухав його гру, із захватом і нерозумінням сказав: "як ти можеш грати це все з голови !?"

Кейт належить до нечастого типу музикантів, які наживо імпровізують краще, ніж у студії. Власне, його найпродаваніший альбом також є концертним записом.

💛 Сьогодні несподівано вриваюся з бінго "відлунь"

Ставте ✔️, присилайте свої варіанти в коментарі, а також пишіть, чого вам не вистачає на каналі (або що дратує)

Хочеться робити якісніший продукт для вас 😇

👁 Раптом ви не знали: чат GPT вміє заповнювати бінго.

Але він не є читачем "відлунь", тому його відгуки не такі цінні, як ваші 🙏

🏤 Сьогодні слухаю "Орфея" – італійську барокову оперу в записі 1987 року.

Дуже красивий і емоційний твір.

В ньому, як і в класичній драмі, 5 актів. Радісне весілля, смерть Еврідіки, розпачлива подорож Орфея до пекла...

Навіть не розуміючи тексту, розвиток дії все одно відчутний на рівні емоцій.

Можливо, не найвдаліший час для прослуховування цього твору, але хотілось розповісти про нього 🙏

Кошиківка повертається після тривалої перерви 💔

Сьогодні в фокусі уваги платівки Slowdive, Kofi Flexxx та Sprain, про які розповім, щойно прослухаю

🫶🏼 Slowdive записали свій 5-й альбом Everything is Alive, який за атмосферою нагадує споглядання зірок у нічному небі. І водночас – розмову зі старшою людиною, яку дуже поважаєш.

30 років тому (!!) гурт записав свій найуспішніший альбом, який забезпечив їм визнання на незалежній сцені. Потім був ще один альбом, 20-річна перерва, і повернення вже в 2010-х.

Мені дуже сподобалась перша половина платівки, більш медитативна й навіть трошечки пост-рокова. Слухаючи її, зміг на кільканадцять хвилин забути про все, що тривожило. В другій половині більше динаміки, але аранжування так само класні.

Попри "повагу до старшої людини", цей реліз не здається музикою з попередньої епохи. Навпаки, це актуальний і абсолютно самодостатній продукт, який дуже збагачує, якщо слухати його не фоново.

Два наступні альбоми об'єднані тим, що вони не зовсім виправдали моїх очікувань 🫠

Flowers in the Dark ‒ це ще один реліз лейбла Native Rebel Recordings, який повністю відповідає його профайлу. Минулого року я намагався промотувати схожий альбом Eyes in the Tower цього ж видання.

В окремих треках платівки Kofi Flexxx (By Now, Flowers in the Dark, Aim) є певна кількість цікавих музичних рішень (афро-бітівська ритм-секція, духові тощо), однак окрім цього в альбомі важко за щось зачепитися. 6 з 9 композицій ‒ це фіти, тобто багатоголосся артистів, що походять із Африки.

Втім, це може бути цікаво слухати, якщо сприймати цей та інші релізи лейблу в сукупності, як намагання створити нову гілку на дереві африканської музики 🖤

Натомість нойз/хардкорний альбом Sprain виявився справжньою поплавою, в якій немає практично нічого, крім болю ❤️‍🩹

The Lamb as Effigy – це друга платівка гурту, в якій багато експериментів і безкомпромісності. Він все ще зроблений так, що його можна слухати, однак для цього треба погодитись на його тиск. Тут є 2 треки на 25 хвилин, багато "ламаного" звуку і досить типовий вокал із надривом, голосінням і речитативом.

Можливо, таку музику легше слухати в підлітковому віці, коли всі речі надзвичайно загострено сприймаєш. Зараз же не витримав і зупинився на передостанньому треці альбому. Втім, на їхньому бендкемпі є lyrics – і можна зайти й прочитати їх, як похмуру поезію.

П.С. на альбом Бармалія в мене вже не буде сил сьогодні. Але впевнений, що ви і так знаєте, що він прекрасний 🪷

📝 Підписався на два нові музичні телеграм-канали, які здаються мені близькими

Протягом останніх днів на тлі скандалів, що трапилися в комунікаціях артист – музмедіа, активізувалась дискусія про музичну критику як таку. Вона не була дуже публічною, а радше нішовою. Тим не менш, ця дискусія стала чимось на зразок об'єднавчого тригера, який змусив роззирнутися й розшукати людей, "які також пишуть про музику".

Завдяки цьому процесу знайшов два цікавих для себе канали, які можу рекомендувати:

1. Нічне радіо Кіото, автор якого написав гарну замітку про альбом Андрія Бармалія, на яку в мене не вистачило сил. Але і поза тим у каналу класний вайб, який ви одразу помітите.

🎷⚙ "Autoportrack хаотичний, проте це надає йому глибокого шарму та унікальної аури. платівка потихеньку ставить шматочки пазлу на зазначені місця, наприкінці створюючи цілісну картинку – автопортрет".

2. Сродність ліри й тону підкупає тим, що автор ставиться до постів, як до наукових досліджень. Свої думки він розписує дуже ґрунтовно, так ніби це академічні тексти – але за цією ґрунтовністю стоїть вичерпне знання матеріалу.

📖🌚 Тому з великим інтересом прочитав його лонгрід про українську емо-сцену від кінця 00-х до сьогодні. Повірте, це дуже якісний текст, за який автору мали б заплатити гроші.

П.С. Серед іншого, згадана дискусія надихнула мене повернутися до написання великих текстів на медіумі. Завтра маю вихідний, тож постараюся розписати свої враження про альбоми Юлі Юріної 🙌🏽

Нарешті дописав свій текст про два альбоми Юлі Юріної. Запрошую читати й (не)погоджуватися 🌻

Якщо коротко: обидва альбоми – своєрідна "післямова" до її попередньої творчості, особливо до альбому "Dura?". Зокрема, на "Рефлексії" центральною залишається тема аб'юзу.

При цьому "Ґвара" мені сподобалась трошки більше, ніж "Рефлексія". Найкращі треки – в першій "Давно-давно" та "Голубочки", а в другій – "Довбаний світ" та "Колискова".

Головний підсумок: Юля може бути крутою в будь-якому жанрі завдяки її таланту емоційно впливати на слухачів/ок своїм вокалом. Але поки що (поза фольком) рецептурна формула її музики ще не виведена. Тому можна очікувати, що в наступних релізах її пошуки продовжаться.

П.С. за два тижні Юля даватиме новий концерт у Києві, і якщо ви зацікавлені його відвідати, то ось тут можна купити квитки