Ну що, вітаю всіх новоприбулих!
Хто я і що тут коїться? Відповідь на перше — хто його зна, взнаєте — скажіть мені. А є тут: трохи пісень, написаних на бігу, коли гітара того захоче; трохи віршів і прозових текстів, а також зародків перекладів. Сни, думки, спогади та ідеї, часом фото.

Ви в мене вдома, подушок і місця на дивані вистачить на всіх. Сідайте, давайте наллю вам чаю чи кави. А там десь і пісні почнуться. Від чийого імені та якою мовою — цілком залежить від настрою. Голосів, якими я ділюся, теж вистачить на всіх. А в антракті можна вийти на балкон, полити сукуленти та глянути на великий світ зовні.

Ласкаво прошу!
#чаю?)

Ііі якщо ви відмітили 1 чи 2 варіант, — ні, це не значить, що ваша близька людина — клінічний нарцис. Це означає, що ця людина свідомо чи несвідомо мала виразний патерн маніпуляції людьми.

І що вами, якщо ви виросли в такій атмосфері, відносно легко маніпулювати через провину щодо важливих людей у вашому житті.

Звісно, я не спеціаліст, це просто моя думка. Маму згадав.

#мемуаразми

Сьогодні йду додому накручений ледь не до сліз (в мене дуже багато співчуття до моїх учен_иць), аж тут ловлю відчуття язиком:

У МЕНЕ ПОВНИЙ РОТ ЗУБІВ.

Не знаю, як це пояснити, однак відчуття мене дуже підтримало та заспокоїло.

Додам:

ПОВНИЙ РОТ ГОСТРИХ ЗУБІВ. ЗУБИ ЦЕ КОСТІ. В МЕНЕ ПОВНИЙ РОТ ГОСТРИХ КОСТЕЙ.
#мемуаразми #груші

А хочете #сни ?
Мені, як і багатьом пострадянським міленіалам, що пішли до школи на початку надмодерного періоду незалежності, часто та довго снилися неприємні сни про школу, сповнені синдрому самозванця. Довелося в них мені побути і учнем (переважно), і викладачем, але суть була та сама: забув матеріал.

Аж от сьогодні сниться: якийсь фестивальний день у школі, мій клас чомусь (насправді не "чомусь") спустився у сховище, а для інших класів можна прочитати лекцію за бажанням.

І я читаю для шостого класу лекцію про середньовічне мовознавство (???). І ніби щоби вивчати типи німецьких речень, монахи малювали собак і блазнів верхи на них. Голова собаки — то перше слово в реченні. Далі сидить перший блазень — "дієслово на другому місці", основа німецького розповідного речення та граматики взагалі. Далі сидить босий блазень, "народне речення", коли дієслово ставлять собі десь у середині й не надто переймаюся правильністю. А далі задом наперед сидить третій блазень, інверсія. Він дивиться на хвіст собаки, з-під якого виходить то модальне, то допоміжне дієслово, то частка "не".

Далі ми багато сміялися, розглядали те, як люди малювали собак і як малюють тепер. А ще я розказував про якогось середньовічного мовознавця (тоді як такого мовознавства не була, але були філософи, що любили повивчати, порозмірковувати). Він уважав, що мов усього 7-8, а інше — то діалекти. Винайшов мовні групи мужик.

Який же це класний і цікавий був сон. І жодного синдрому самозванця.

А ось і малюночок того собаки нашвидкоруч

...є люди, що сердяться на інших через їхню неуважність. Мені теж доводилося потрапляти в ситуації, же на мене селилися за це. Недослухав, не помітив, реагую на розмову так, наче я не тут. Був неуважний, включаюся в справу не повністю. Швидко й палко ввійшов у тему, вигорів і заледве тлію.

Вони мають рацію і мають право на свої емоції.
Але сміх у тому, що всі, певно, завжди дають те, що можуть. Внесок, що виглядає як 25% від можливих ста, в моєму випадку завжди чи майже завжди є 110%. Понад силу. Позичаючи в себе ж крихти здоров'я. Бо інакше не буде нічого взагалі. Бо я хочу тут були і хочу робити це. Бо в мене поки немає мови, якою я можу пояснити ці три речі: я хочу бути тут, в мене мало сил, я зможу зробити рівно це й це. Але я вчуся.
Але це дуже, дуже боляче.

Добре те, що чимдалі, тим більше люди взагалі починають розуміти, що відбувається і як.
Чи мені в останні роки дивно щастить на людей, що мене розуміють у прямому сенсі.

Настільки щастить, що стало сили написати це, бо не соромно й не страшно, що хтось образиться. В мене просто завжди мало сил, але я хочу бути поруч, наскільки зможу. Я знаю, що це знають. Я просто боюся часом, що мені це розуміння просто примарилося.

#мемуаразми

Щойно дійшло.
Мені завжди здавалося, що я друкую на телефоні не натисками, а ніби малюючи лише тому, що так менш обтяжливою для нервів рук.

Але ні. Такий спосіб ще й красиво виглядає. Як танок мурмурації птахів у призахідньому небі. Як каліграфія незнайомою мовою. І я пишу так доволі часто, коли, звісно, не треба писати якісь особливі й доволі рідкісні слова штибу "мурмурація" чи "призахіднє". Але потім алгоритм запам'ятовує їх на деякий час.

Одруки, звісно, бувають (і часом діють на нерви моїм друзям і навіть колегам). Але мене дуже заспокоює той факт, що я зараз пишу цей пост, вимальовуючи дивні риби, як зграя невідомих птахів у небі. Є в цьому щось, еге ж?
#груші

Зараз буде трохи сплутаних ранкових думок.

І таки вибачте, але за нашої доби мерзотники кричать на сполох і ґвалт посеред влаштованої ними різанини, а фашисти називають себе антифашистами. А ті, хто їх підтримують, дуже неохоче дозволяють собі пояснити, що не так. І, гадаю, так завжди було.

Люди, які зараз досі кажуть "я проти війни", будучи ні з російського, ані з українського боку, кажучи це, в моїх очах виглядають як щонайменше донатори, а часом і як бенефіціанти цієї війни. Бо ці слова не означають спорту конфлікту. Вони означають небажання вислухати жертву чи знати про її існування взагалі.

В Німеччині такі люди, звісно, ж, теж є (на жаль, як і скрізь), й це переважно люди, що дивляться "незалежні" російські новини (бачите, для цього необов'язково бути росіянином). Якщо з такою людиною поговорити, завжди можна натрапити на проклятий скарб: расизм, ейблізм, сексизм чи все разом. Така людина носить своє прокляття з погордим лицем і твердить, мовляв, вона не расист. А далі вставляє щось на її позір таке влучне, щоб усі зрозуміли. Хибне твердження щодо біології, наприклад. Або намагається присоромити людей з інвалідністю за їхнє існування. Посміятися над жінками. Принизити жартом представників інших етнічних груп.

Прикро, але нічого дивного, що в Німеччині днями була спроба державного перевороту на користь монархії: в монархічної структури цілком деструктивний наратив, надто якщо мова про "відновлення імперії", а в заколотників із вищих щаблів німецького суспільства наратив був саме таким. Убити когось, когось викрасти, багатьох лишити без світла. Дуже шляхетно, атож. Багато місцевих дивується, як це могло статися в такому прогресивному суспільстві. Все просто: бо в суспільстві була група впливових симпатиків насилля, і вони, бачачи вседозволеність можновладців у межах рфії, вирішили й собі спробувати. На щастя, їх упіймали та ведуть розслідування.

Місцеві кажуть, та як так, у нас у всіх класах середньої та старшої школи діти на історії вивчають, який поганий націонал-соціалізм.

...а тоді деякі додають: не те що в деяких інших країнах типу, скажімо, вашої, де живуть такі шумні, нахабні люди. І питають, коли ми там нарешті пограємо. Але якщо розмова відбувається не віч-на-віч, всі інші її учасники потім вбачаються переді мною, бо це сором — таке казати.

Звісно, що сором. На щастя, ця думка не єдина в тутешньому суспільстві. Вона навіть не переважає (принаймні публічно, бо публічно бути шовіністом тут таки не надто заохочується). Але поки токсична шовіністична думка ходить суспільством будь-якої колишньої метрополії, це означає одне: тоталітарний дух іще лишився, і досі є вірогідність повернення до старих хижацьких звичаїв.

І якщо ця думка бродить тут у головах любителів кисельова, то в межах кордонів рфії вона давно вже забродила, перетворилася на огидний оцет і вкрилася грибами. Знаєте такі гриби, які ростуть на мурахах і керують їхніми діями?..

Атож.

Але тому, хто пускає в своє мислення й основу особистості таку заразу, загалом байдуже, що дорога назад — тонша за вушко голки. Ця людина голосніше за всіх, та й то безпосередньо з місця злочину, з закривавленими руками кричатиме про свою невинність. Казатиме навіть, що так, це вона зробила, але вона невинна. І робитиме великі-великі очі.

Якщо до подібних ситуацій і подібної риторики не ставиться критично, якщо не вчитися аналізувати, якщо вивчення історії обмежити датами перемог, — громадське суспільство збудувати й не вийде. І мале горизонтальне не вийде. Навіть себе збудувати не вийде. В кращому випадку вийде лицемір, копія з копії з копії. В гіршому випадку вийде людина, яка прагне крові невинних. І щиро не розуміє, що не так. Вона ж уже вісім крикнула, що вона — хороша.
#мемуаразми

Зараз поки не пишеться, бо багато навалилося. Я записую сни та часом смішу (сподіваюся) друзів жартівливими пісеньками.
Дуже хочеться додому, дуже стомився. Сьогодні дізнався, що потороч майже зруйнувала Херсонес.
Поки все схоже на мої сни, це й виснажує, і підтримує.
Хочу додому. І щоб у людей, малих і дорослих, було менше приводів для життя на межі :(
#мемуаразми #сни

Упд: Сьогодні дивилися зі школярами кіно. В одного з них сталося дежа вю в якийсь момент: на кадр із фільму, положення однокласників, погоду за вікном, усе.
Цей момент снився моєму учневі місяці чотири тому.
Виявилося, що приблизно останній рік він живе за снами.
...я теж, хлопче, я теж.
"Але це ж круто!" — сказав він. — "Або принаймні цікаво".

Оце в людини психіка.
Але його слова мене дуже підтримали, як не дивно.
#мемуаразми #сни

(А хто теж останнім часом регулярно ловить дежа вю, — поставте, може, смайлик, де очі-зорі, гляну хоч, скільки нас)

Щоранку я дивлюся в вікно, і якщо бачу там щось схоже на труну чи надгробок, — це означає, що в рфії щось горітиме.

"Щось схоже" я бачу щодня, мені дехто вже навіть пропонував звести під передбачення окремий канал і просто писати: "сьогодні палатиме".

А я от про інше думаю. Рано чи пізно все це закінчиться, і закінчиться перемогою для України. І потім напевно виявиться, що то в рфії не просто палало, що то якісь партизани були (цілком імовірно, що на 0.001% це справді так).

І от у мене жодного сумніву нема, що ті з рфського уряду, хто виживуть і лишатися, одразу цих партизанів візьмуть на прапори й помалюють їхніми обличчями клейноди. "Та ми ж... Та нас... Та ми завжди!.."

І кричатимуть голосно. Дуже голосно. Щоби перекричати голоси тих, кому, можливо, знадобиться ціле життя, щоби відкривати за рідними, друзями та містами.

І коли я думаю про це, мені згадується старе єврейське прокляття — "Зітри ім'я його". Після кожного злочину ім'я злочинця лунає трембітою. Чи це справді когось чомусь навчило? Чи те, як гучно злочинці вигукують властиві імена, насправді продовжує їхні життя?..

З іншого боку, безсловесність і замовчування точно нікому нічого хорошого не приносили. Там, де справедливість мовчить, насилля співає.

Як-то кажуть, поміркуймо про це.
#мемуаразми

... Але з цього приводу...
Сьогодні палатиме. Плюсом до того, що вже палає.
#груші

... Сьогодні цілком очікувано палатиме (і вже палає зранку, це я пізно прийшов у мережу). А ще, ймовірно, ляже під граніт якийсь великий тамтешній бонза. Можливо, військовий.
#груші

Одна дитина з мого класу — з Херсону. Батьки лишилися там. Частину окупації прожила там одна, розказувала страшне. П'ять разів намагалася виїхати з міста, поки змогла.
І зараз щоразу, коли Херсон бомблять, я думаю про родичів цієї дитини.
Висновків не буде, певно.
#мемуаразми

Днями було відчуття, що на півдні буде багато людей, і гаряче, й багато (прямо багато) окупантів там поляже, і горітиме...
Але знаєте, воно й так буде, без передбачень. Бісова імперія агонізує, іскри летять, олігархи палять свій бізнес, щоби позбутися доказів (ніби нема на світі ні глобальної мережі, ні камер, ні банківських систем).
І окупант складатиме голови там, куди прийшов, і в рфії горітиме до небес іще якийсь час усе нова та нова розтопка у печі тамтешнього безглуздя.
Це не щось нове, це всі розуміють.
А потім, разом із довгим часом на заліковування тих ран, які можна залікувати, буде наша з вами перемога.
Я дуже зичу вам - особисто вам і всім, хто вам дорогий - дожити до неї.

Вночі снилися теки-портали, що відкриваються в місця та події чи просто зберігають у собі якісь моменти й речі.
Скажімо, пустелю.
Скажімо, сухий град (???).

Я лежу біля вікна, яке стільки разів вибивало вибухами в моїх дитячих снах (тих, що снилися мені років із чотирьох; тих, у яких війна в Криму була ще тоді, і я боявся туди їхати; тих, де від простреленого серця помирав мій батько — який згодом справі помер від розриву сердечного м'язу). Я лежу при вікні, поки в мене за головою, під шарами подушок, вистигають батареї, а електрички міста змінюють свій маршрут.
Я страшенно хочу спати.
Я думаю про сни.
Я думаю, що снів у моєму житті завжди було так багато, що я ніколи надто не мріяв. Ну, тобто я часом уявляв себе кимось, якимось. Фантазував про інші світи з завзятістю фантастичного ж персонажа. Часом планував щось у деталях. Але це було... Несерйозно, не по-справжньому, не по-дорослому — я-бо незрілий, інфантильний, я це неодноразово чув від близьких людей, — я планував на тому рівні, на якому дитина планує пригоду для своїх іграшок. Дуже, дуже багато подробиць. Дуже, дуже багато уяви. Дуже мало віри в те, що це цікаво та потрібно комусь, крім власне тебе.
Це як сни. Наші сни в першу чергу потрібні нам, і розказувати їх комусь, хто не в'ївся під шкіру, ніяково нам самим.

Але я майже ніколи не мріяв. Просто сни мені справджувалися.
І тексти оповідань.
І пісні.
І майже всі ігри.
Випадкові записи на полях.
Малюнки в зошитах. Якось налякав батьків, мені було десь років 14, чималенький вже. Намалював пожежу і демона, що ту пожежу влаштував. Батьки побачили той малюнок. За пів години по тому почалася пожежа в будинку навпроти.
Але так, не мріяв.

Навколо багато людей, чиї мрії вислизнули від них, і їм це досі болить. А ще є люди, яким мрії справдилися, й вони до сказу тримаються за ті мрії, панічно боятися втратити їх і нападають на кожного, хто, як їм здається, зазіхає на їхню мрію.
У мене теж є свої часи зневіри і страху.
Але в мене немає мрій, давно вже — чи краще сказати, віддавна?.. В мене замість них якась абсолютна детермінованість снів.
Змалку і десь до старших курсів я думав, що я — лялька. Або ожила скульптура. Це було майже жартома, мені здавалося, що в людей емоції справжні, а в мене — ні.
Цього року я думаю, що в людей просто є мрії.

... Так чи так, я вдома, і дім мій досі повен мною. Снами, передбаченням, фантазіями, казками та піснями.

Але так — не мріями.
#сни
#мемуаразми

#мемуаразми #груші

Сиджу і шукаю слова, якими можна говорити про пошук слів:) для створення історії, де людям у тексті, а також тим, хто його створив, і тим, хто читатиме, приблизно геть байдуже на те, що саме в героїв у штанях.
Гадаю, універсально рятівним є теперішній час.
Інших слів поки не придумав.

Що ж до історій про людей з етнічних меншин, без екзотизації та шароварщини, — тут взагалі швах, потрібні нові наративи.

Спостереження з натури.
У кав'ярні на Подолі відрубають світло. Бариста:
— Як казав Ісус Христос, «русні пизда».
Голос із зали:
— Воїстину пизда!
#груші #мемуаразми

В Києві +12 на сонці. А весною не пахне.
Підсумки року, якщо вони й будуть, будуть не тут. А поки що знаєте що?

Ось.