...є люди, що сердяться на інших через їхню неуважність. Мені теж доводилося потрапляти в ситуації, же на мене селилися за це. Недослухав, не помітив, реагую на розмову так, наче я не тут. Був неуважний, включаюся в справу не повністю. Швидко й палко ввійшов у тему, вигорів і заледве тлію.

Вони мають рацію і мають право на свої емоції.
Але сміх у тому, що всі, певно, завжди дають те, що можуть. Внесок, що виглядає як 25% від можливих ста, в моєму випадку завжди чи майже завжди є 110%. Понад силу. Позичаючи в себе ж крихти здоров'я. Бо інакше не буде нічого взагалі. Бо я хочу тут були і хочу робити це. Бо в мене поки немає мови, якою я можу пояснити ці три речі: я хочу бути тут, в мене мало сил, я зможу зробити рівно це й це. Але я вчуся.
Але це дуже, дуже боляче.

Добре те, що чимдалі, тим більше люди взагалі починають розуміти, що відбувається і як.
Чи мені в останні роки дивно щастить на людей, що мене розуміють у прямому сенсі.

Настільки щастить, що стало сили написати це, бо не соромно й не страшно, що хтось образиться. В мене просто завжди мало сил, але я хочу бути поруч, наскільки зможу. Я знаю, що це знають. Я просто боюся часом, що мені це розуміння просто примарилося.

#мемуаразми

Щойно дійшло.
Мені завжди здавалося, що я друкую на телефоні не натисками, а ніби малюючи лише тому, що так менш обтяжливою для нервів рук.

Але ні. Такий спосіб ще й красиво виглядає. Як танок мурмурації птахів у призахідньому небі. Як каліграфія незнайомою мовою. І я пишу так доволі часто, коли, звісно, не треба писати якісь особливі й доволі рідкісні слова штибу "мурмурація" чи "призахіднє". Але потім алгоритм запам'ятовує їх на деякий час.

Одруки, звісно, бувають (і часом діють на нерви моїм друзям і навіть колегам). Але мене дуже заспокоює той факт, що я зараз пишу цей пост, вимальовуючи дивні риби, як зграя невідомих птахів у небі. Є в цьому щось, еге ж?
#груші

Зараз буде трохи сплутаних ранкових думок.

І таки вибачте, але за нашої доби мерзотники кричать на сполох і ґвалт посеред влаштованої ними різанини, а фашисти називають себе антифашистами. А ті, хто їх підтримують, дуже неохоче дозволяють собі пояснити, що не так. І, гадаю, так завжди було.

Люди, які зараз досі кажуть "я проти війни", будучи ні з російського, ані з українського боку, кажучи це, в моїх очах виглядають як щонайменше донатори, а часом і як бенефіціанти цієї війни. Бо ці слова не означають спорту конфлікту. Вони означають небажання вислухати жертву чи знати про її існування взагалі.

В Німеччині такі люди, звісно, ж, теж є (на жаль, як і скрізь), й це переважно люди, що дивляться "незалежні" російські новини (бачите, для цього необов'язково бути росіянином). Якщо з такою людиною поговорити, завжди можна натрапити на проклятий скарб: расизм, ейблізм, сексизм чи все разом. Така людина носить своє прокляття з погордим лицем і твердить, мовляв, вона не расист. А далі вставляє щось на її позір таке влучне, щоб усі зрозуміли. Хибне твердження щодо біології, наприклад. Або намагається присоромити людей з інвалідністю за їхнє існування. Посміятися над жінками. Принизити жартом представників інших етнічних груп.

Прикро, але нічого дивного, що в Німеччині днями була спроба державного перевороту на користь монархії: в монархічної структури цілком деструктивний наратив, надто якщо мова про "відновлення імперії", а в заколотників із вищих щаблів німецького суспільства наратив був саме таким. Убити когось, когось викрасти, багатьох лишити без світла. Дуже шляхетно, атож. Багато місцевих дивується, як це могло статися в такому прогресивному суспільстві. Все просто: бо в суспільстві була група впливових симпатиків насилля, і вони, бачачи вседозволеність можновладців у межах рфії, вирішили й собі спробувати. На щастя, їх упіймали та ведуть розслідування.

Місцеві кажуть, та як так, у нас у всіх класах середньої та старшої школи діти на історії вивчають, який поганий націонал-соціалізм.

...а тоді деякі додають: не те що в деяких інших країнах типу, скажімо, вашої, де живуть такі шумні, нахабні люди. І питають, коли ми там нарешті пограємо. Але якщо розмова відбувається не віч-на-віч, всі інші її учасники потім вбачаються переді мною, бо це сором — таке казати.

Звісно, що сором. На щастя, ця думка не єдина в тутешньому суспільстві. Вона навіть не переважає (принаймні публічно, бо публічно бути шовіністом тут таки не надто заохочується). Але поки токсична шовіністична думка ходить суспільством будь-якої колишньої метрополії, це означає одне: тоталітарний дух іще лишився, і досі є вірогідність повернення до старих хижацьких звичаїв.

І якщо ця думка бродить тут у головах любителів кисельова, то в межах кордонів рфії вона давно вже забродила, перетворилася на огидний оцет і вкрилася грибами. Знаєте такі гриби, які ростуть на мурахах і керують їхніми діями?..

Атож.

Але тому, хто пускає в своє мислення й основу особистості таку заразу, загалом байдуже, що дорога назад — тонша за вушко голки. Ця людина голосніше за всіх, та й то безпосередньо з місця злочину, з закривавленими руками кричатиме про свою невинність. Казатиме навіть, що так, це вона зробила, але вона невинна. І робитиме великі-великі очі.

Якщо до подібних ситуацій і подібної риторики не ставиться критично, якщо не вчитися аналізувати, якщо вивчення історії обмежити датами перемог, — громадське суспільство збудувати й не вийде. І мале горизонтальне не вийде. Навіть себе збудувати не вийде. В кращому випадку вийде лицемір, копія з копії з копії. В гіршому випадку вийде людина, яка прагне крові невинних. І щиро не розуміє, що не так. Вона ж уже вісім крикнула, що вона — хороша.
#мемуаразми

Зараз поки не пишеться, бо багато навалилося. Я записую сни та часом смішу (сподіваюся) друзів жартівливими пісеньками.
Дуже хочеться додому, дуже стомився. Сьогодні дізнався, що потороч майже зруйнувала Херсонес.
Поки все схоже на мої сни, це й виснажує, і підтримує.
Хочу додому. І щоб у людей, малих і дорослих, було менше приводів для життя на межі :(
#мемуаразми #сни

Упд: Сьогодні дивилися зі школярами кіно. В одного з них сталося дежа вю в якийсь момент: на кадр із фільму, положення однокласників, погоду за вікном, усе.
Цей момент снився моєму учневі місяці чотири тому.
Виявилося, що приблизно останній рік він живе за снами.
...я теж, хлопче, я теж.
"Але це ж круто!" — сказав він. — "Або принаймні цікаво".

Оце в людини психіка.
Але його слова мене дуже підтримали, як не дивно.
#мемуаразми #сни

(А хто теж останнім часом регулярно ловить дежа вю, — поставте, може, смайлик, де очі-зорі, гляну хоч, скільки нас)

Щоранку я дивлюся в вікно, і якщо бачу там щось схоже на труну чи надгробок, — це означає, що в рфії щось горітиме.

"Щось схоже" я бачу щодня, мені дехто вже навіть пропонував звести під передбачення окремий канал і просто писати: "сьогодні палатиме".

А я от про інше думаю. Рано чи пізно все це закінчиться, і закінчиться перемогою для України. І потім напевно виявиться, що то в рфії не просто палало, що то якісь партизани були (цілком імовірно, що на 0.001% це справді так).

І от у мене жодного сумніву нема, що ті з рфського уряду, хто виживуть і лишатися, одразу цих партизанів візьмуть на прапори й помалюють їхніми обличчями клейноди. "Та ми ж... Та нас... Та ми завжди!.."

І кричатимуть голосно. Дуже голосно. Щоби перекричати голоси тих, кому, можливо, знадобиться ціле життя, щоби відкривати за рідними, друзями та містами.

І коли я думаю про це, мені згадується старе єврейське прокляття — "Зітри ім'я його". Після кожного злочину ім'я злочинця лунає трембітою. Чи це справді когось чомусь навчило? Чи те, як гучно злочинці вигукують властиві імена, насправді продовжує їхні життя?..

З іншого боку, безсловесність і замовчування точно нікому нічого хорошого не приносили. Там, де справедливість мовчить, насилля співає.

Як-то кажуть, поміркуймо про це.
#мемуаразми

... Але з цього приводу...
Сьогодні палатиме. Плюсом до того, що вже палає.
#груші

... Сьогодні цілком очікувано палатиме (і вже палає зранку, це я пізно прийшов у мережу). А ще, ймовірно, ляже під граніт якийсь великий тамтешній бонза. Можливо, військовий.
#груші

Одна дитина з мого класу — з Херсону. Батьки лишилися там. Частину окупації прожила там одна, розказувала страшне. П'ять разів намагалася виїхати з міста, поки змогла.
І зараз щоразу, коли Херсон бомблять, я думаю про родичів цієї дитини.
Висновків не буде, певно.
#мемуаразми

Днями було відчуття, що на півдні буде багато людей, і гаряче, й багато (прямо багато) окупантів там поляже, і горітиме...
Але знаєте, воно й так буде, без передбачень. Бісова імперія агонізує, іскри летять, олігархи палять свій бізнес, щоби позбутися доказів (ніби нема на світі ні глобальної мережі, ні камер, ні банківських систем).
І окупант складатиме голови там, куди прийшов, і в рфії горітиме до небес іще якийсь час усе нова та нова розтопка у печі тамтешнього безглуздя.
Це не щось нове, це всі розуміють.
А потім, разом із довгим часом на заліковування тих ран, які можна залікувати, буде наша з вами перемога.
Я дуже зичу вам - особисто вам і всім, хто вам дорогий - дожити до неї.

Вночі снилися теки-портали, що відкриваються в місця та події чи просто зберігають у собі якісь моменти й речі.
Скажімо, пустелю.
Скажімо, сухий град (???).

Я лежу біля вікна, яке стільки разів вибивало вибухами в моїх дитячих снах (тих, що снилися мені років із чотирьох; тих, у яких війна в Криму була ще тоді, і я боявся туди їхати; тих, де від простреленого серця помирав мій батько — який згодом справі помер від розриву сердечного м'язу). Я лежу при вікні, поки в мене за головою, під шарами подушок, вистигають батареї, а електрички міста змінюють свій маршрут.
Я страшенно хочу спати.
Я думаю про сни.
Я думаю, що снів у моєму житті завжди було так багато, що я ніколи надто не мріяв. Ну, тобто я часом уявляв себе кимось, якимось. Фантазував про інші світи з завзятістю фантастичного ж персонажа. Часом планував щось у деталях. Але це було... Несерйозно, не по-справжньому, не по-дорослому — я-бо незрілий, інфантильний, я це неодноразово чув від близьких людей, — я планував на тому рівні, на якому дитина планує пригоду для своїх іграшок. Дуже, дуже багато подробиць. Дуже, дуже багато уяви. Дуже мало віри в те, що це цікаво та потрібно комусь, крім власне тебе.
Це як сни. Наші сни в першу чергу потрібні нам, і розказувати їх комусь, хто не в'ївся під шкіру, ніяково нам самим.

Але я майже ніколи не мріяв. Просто сни мені справджувалися.
І тексти оповідань.
І пісні.
І майже всі ігри.
Випадкові записи на полях.
Малюнки в зошитах. Якось налякав батьків, мені було десь років 14, чималенький вже. Намалював пожежу і демона, що ту пожежу влаштував. Батьки побачили той малюнок. За пів години по тому почалася пожежа в будинку навпроти.
Але так, не мріяв.

Навколо багато людей, чиї мрії вислизнули від них, і їм це досі болить. А ще є люди, яким мрії справдилися, й вони до сказу тримаються за ті мрії, панічно боятися втратити їх і нападають на кожного, хто, як їм здається, зазіхає на їхню мрію.
У мене теж є свої часи зневіри і страху.
Але в мене немає мрій, давно вже — чи краще сказати, віддавна?.. В мене замість них якась абсолютна детермінованість снів.
Змалку і десь до старших курсів я думав, що я — лялька. Або ожила скульптура. Це було майже жартома, мені здавалося, що в людей емоції справжні, а в мене — ні.
Цього року я думаю, що в людей просто є мрії.

... Так чи так, я вдома, і дім мій досі повен мною. Снами, передбаченням, фантазіями, казками та піснями.

Але так — не мріями.
#сни
#мемуаразми

#мемуаразми #груші

Сиджу і шукаю слова, якими можна говорити про пошук слів:) для створення історії, де людям у тексті, а також тим, хто його створив, і тим, хто читатиме, приблизно геть байдуже на те, що саме в героїв у штанях.
Гадаю, універсально рятівним є теперішній час.
Інших слів поки не придумав.

Що ж до історій про людей з етнічних меншин, без екзотизації та шароварщини, — тут взагалі швах, потрібні нові наративи.

Спостереження з натури.
У кав'ярні на Подолі відрубають світло. Бариста:
— Як казав Ісус Христос, «русні пизда».
Голос із зали:
— Воїстину пизда!
#груші #мемуаразми

В Києві +12 на сонці. А весною не пахне.
Підсумки року, якщо вони й будуть, будуть не тут. А поки що знаєте що?

Ось.

Привіт.
Тобі теж сняться особливі сни, про які ти забуваєш після пробудження та згадуєш, коли вони збуваються?
Чи супроводжує тебе в цих снах собака, багатоокий і багатопикий, плоть від плоті сну?..
Якщо так — не бійся. Це Ґас, він тебе не образить. Він просто буває поруч у снах людей, які переживають темні часи, та іноді тихенько виє на зорі. Він не рятує життя й не творить чудес. Але одного дня, коли ти захочеш згадати якусь історію чи слово, яке зовсім-зовсім стерлося тобі з пам'яті — не засмучуйся. Просто почекай ночі, і вві сні потойбічний пес принесе тобі й твоє слово, і твою історію. Така його служба.
І ще.
Кажуть, цієї новорічної ночі може не бути снігу. Кажуть, усе біле в цю ніч дістанеться зіркам, ліхтарям і квадратам освітлених вікон. Але ще — в місцях, чиєї назви мені не можна поки розкривати, — кажуть, що якщо новорічної, воротної ночі, коли сняться віщі сни та закладаються камені самосправджуваних пророцтв... Якщо такої ночі ти раптом побачиш силует хижого пса, що мчить собі кудись у своїх справах, знай: то Ґас несе в зубах слова й історії, а на хвості в нього — темні часи. Він несе їх далеко-далеко, геть в інші місця. І рік справді закінчується. І далі буде зовсім, зовсім інша історія.

Редакція «Андерхаунд» зичить тобі щасливого нового року. Хай ворог захлинеться власною війною, і хай твої боги й демони тебе бережуть.

А отепер відчув.
Від землі пахне квітами.
#мемуаразми

Чи є в мене для вас свіжі тексти?
Є. Навіть не один.
Але поки я збираю #мемуаразми та пинаю #груші у формі, по вінця заповненій небом. Тобто ходжу у справах.
Дивна річ, святковий настрій є. Місто живе. Його люди живуть. Мені хочеться плакати та співати, коли бачу кожне знайоме обличчя. Від людей іде таке неймовірне тепло, яке не зрівняти ні з чим.
Також я зайшов в улюблену крамничку чаю. І тут, можливо, через учорашній день народження (мій, а не героя відомої пісні)) мене безкоштовно напоїли чаєм.

Русский военный корабль, иди нахуй.

Сьогодні я вдруге чи втретє в житті почув, як хропить кіт.
І вибачте, але це таки миліше та мімішніше, ніж виття скорпіоноїдного ховраха-перевертня на місяць.
#мемуаразми #груші

Коли серед ночі фігачить судинами кортизол -
ти прокидаєшся в такому знайомому, чомусь незручному ліжку,
своєму дитячому (за одну ніч воно стало малим) ліжку -
воно тісне, і ковдра тісна і збита,
немов не на тебе шита.

В кімнаті так холодно (коли не було опалення, було тепліше).
Це луплять шахеди? Це скриплять під паркетом миші?
...Ні. Ніч темна, тиха, сповнена тільки твоїх жахіть.
Ніч відділяє від інших ночей мільярд століть.

Чим ця ніч краща чи гірша за інші ночі?
Бо ця ніч тривожна й сліпа, а інші ночі - пророчі,
В них ти знаєш, хто ти і де, що було і що буде.
В цій ночі - відсутність часу демоном-паралічем сідає на груди.
Ця ніч - на дні забутої небом утроби.
В неї нема пам'яті.
В неї болять суглоби.

В Києві чотири, в Берліні три, у Парижі, напевно, - два?
Зворотній відлік. На моїх іменах проростає зимова трава.
Невідомий біль замінює спогади, невідоме свистіння з усіх шпарин -
Віру в те, що я для чогось потрібен. І що я не один.

Один, нуль - а далі?
А далі - імла, за якою завтра обривки цієї ночі гризе
І горнеться в замалу й затісну, холодну як кортизол, камізель.
#вірші_стиха

(всіх курців люльок та їдців лембасу - з днем народження Діми; ні, я нічого не буду пояснювати)))
#груші