Привіт.
Тобі теж сняться особливі сни, про які ти забуваєш після пробудження та згадуєш, коли вони збуваються?
Чи супроводжує тебе в цих снах собака, багатоокий і багатопикий, плоть від плоті сну?..
Якщо так — не бійся. Це Ґас, він тебе не образить. Він просто буває поруч у снах людей, які переживають темні часи, та іноді тихенько виє на зорі. Він не рятує життя й не творить чудес. Але одного дня, коли ти захочеш згадати якусь історію чи слово, яке зовсім-зовсім стерлося тобі з пам'яті — не засмучуйся. Просто почекай ночі, і вві сні потойбічний пес принесе тобі й твоє слово, і твою історію. Така його служба.
І ще.
Кажуть, цієї новорічної ночі може не бути снігу. Кажуть, усе біле в цю ніч дістанеться зіркам, ліхтарям і квадратам освітлених вікон. Але ще — в місцях, чиєї назви мені не можна поки розкривати, — кажуть, що якщо новорічної, воротної ночі, коли сняться віщі сни та закладаються камені самосправджуваних пророцтв... Якщо такої ночі ти раптом побачиш силует хижого пса, що мчить собі кудись у своїх справах, знай: то Ґас несе в зубах слова й історії, а на хвості в нього — темні часи. Він несе їх далеко-далеко, геть в інші місця. І рік справді закінчується. І далі буде зовсім, зовсім інша історія.

Редакція «Андерхаунд» зичить тобі щасливого нового року. Хай ворог захлинеться власною війною, і хай твої боги й демони тебе бережуть.

А отепер відчув.
Від землі пахне квітами.
#мемуаразми

Чи є в мене для вас свіжі тексти?
Є. Навіть не один.
Але поки я збираю #мемуаразми та пинаю #груші у формі, по вінця заповненій небом. Тобто ходжу у справах.
Дивна річ, святковий настрій є. Місто живе. Його люди живуть. Мені хочеться плакати та співати, коли бачу кожне знайоме обличчя. Від людей іде таке неймовірне тепло, яке не зрівняти ні з чим.
Також я зайшов в улюблену крамничку чаю. І тут, можливо, через учорашній день народження (мій, а не героя відомої пісні)) мене безкоштовно напоїли чаєм.

Русский военный корабль, иди нахуй.

Сьогодні я вдруге чи втретє в житті почув, як хропить кіт.
І вибачте, але це таки миліше та мімішніше, ніж виття скорпіоноїдного ховраха-перевертня на місяць.
#мемуаразми #груші

Коли серед ночі фігачить судинами кортизол -
ти прокидаєшся в такому знайомому, чомусь незручному ліжку,
своєму дитячому (за одну ніч воно стало малим) ліжку -
воно тісне, і ковдра тісна і збита,
немов не на тебе шита.

В кімнаті так холодно (коли не було опалення, було тепліше).
Це луплять шахеди? Це скриплять під паркетом миші?
...Ні. Ніч темна, тиха, сповнена тільки твоїх жахіть.
Ніч відділяє від інших ночей мільярд століть.

Чим ця ніч краща чи гірша за інші ночі?
Бо ця ніч тривожна й сліпа, а інші ночі - пророчі,
В них ти знаєш, хто ти і де, що було і що буде.
В цій ночі - відсутність часу демоном-паралічем сідає на груди.
Ця ніч - на дні забутої небом утроби.
В неї нема пам'яті.
В неї болять суглоби.

В Києві чотири, в Берліні три, у Парижі, напевно, - два?
Зворотній відлік. На моїх іменах проростає зимова трава.
Невідомий біль замінює спогади, невідоме свистіння з усіх шпарин -
Віру в те, що я для чогось потрібен. І що я не один.

Один, нуль - а далі?
А далі - імла, за якою завтра обривки цієї ночі гризе
І горнеться в замалу й затісну, холодну як кортизол, камізель.
#вірші_стиха

(всіх курців люльок та їдців лембасу - з днем народження Діми; ні, я нічого не буду пояснювати)))
#груші

...речі, які мені пробачають мої друзі:
- одруки й автокорекцію;
- відсутність крапок у приватному спілкуванні;
- запізнення;
- феноменальну забудькуватість;
- емоційність без причин;
- здоров'я, яке просто хоп! і вимикається;
- зарозумілі монологи в одне рило на сто годин;
- нерозуміння натяків;
- коливання настрою від фаталізму до ідеалізму та назад;
- розмови про смерть.

Мені дуже пощастило з близькими. А де з ким — навіть дуже-дуже.
Вважайте це за підсумки минулого року.
#мемуаразми

#вірші_стиха #шаманізм
Тут пісня, що написав в один присіст днями, і вона дуже похмура й сумна. Якщо вам і без того погано, не ходіть під спойлер. Дякую.

The wind is warm and dry on the first New year's day.
Most of us will die — at least so they say.
Our enemy is rotten — but we rot as well.
It doesn't feel like spring — it feels like hell.

Can't help all those around me, though I know I must.
I grab a handful of ground with an odor of rust.
Is it the epidemic, that destroyed my smell?
It doesn't feel like spring – it feels like hell.

Some came home for Christmas to a new mass grave.
Well, was he born to slay us and not to save?
Never safe and sound, no matter where I dwell —
It feels like huh —
Feels like huh —
It feels like hmmm

It only lasts until there are those who smile.
They make this world go on for some little while.
A ray of light while falling into an endless well —
Mhmmm

Давно тут щось прози не було. Виправляємо.
https://telegra.ph/Tak-vona-skazala-01-10
Попередження: кріпота, сімейне насилля
#проза

Я не хочу помирати, каже один із моїх школярів

Привезіть мене хоч у валізі в Київ, я хочу додому, каже одна з моїх школярок

Часом я не можу їсти, не можу довго ходити, читати, нормально дихати, а надто — говорити про своє здоров'я, коли розмова переходить в стан "ану хутко пішов лікуватись!"

Мені завжди соромно перед тими, хто справді знає про цей мій майже перманентний стан

Уві сні сняться друзі й тато; кров, як на початку повномасштабної, вже не сниться, тільки вода

Дванадцять підлітків, серед яких нема миру, виглядають як дванадцять самотніх свічок, які здатен задути найменший подих вітру

Я почуваюся навіть не цукровим і не порцеляновим, як у дитинстві колись

Почуваюся калюжею брудної заброділої води, яку колись були принесли з чистого джерела

Колись дуже, дуже давно

Багато століть тому

"Ви хороша людина, ви знаєте про це?"

Ні, сонце, я не хороша людина

Просто надто багато речей навколо здатні й ладні завдати болю

Просто не хочу бути ще одною такою річчю

Бо тоді брудна вода перетвориться на гостру скам'янілу глину

#мемуаразми
#щоденник_болю

https://telegra.ph/Povchalna-r%D1%96zdvyana-%D1%96stor%D1%96ya-01-22
#проза #Примхи
Це фанфік. І ви одразу знатимете, на яку історію.
І так, ласкаво прошу до історії Примх (російською — Страстей).
Влаштовуйтеся зручненько.

Також кредити за створення Жадоби належать Енді, тож я сподіваюся, що ця зубата пащека капіталізму вийшла в мене добре)

Знаєте... Буває так, що одна ложка дьогтю може зіпсувати ціле життя. А буває, що пара слів може врятувати день.
Сьогодні у повсякденній рутині адвокації співвітчизництва серед іноземців раптом почув: "У вас дуже хороші учні й учениці. Дуже чемні, приємні молоді люди, в них багато поваги та інтересу до знань". Так, про наших підлітків це помічають. Не всі, звісно (зранку взагалі мені тут розказували, що яка різниця, як там українським дітям — от ерефські вчителі страждають!... Я був дуже, дуже злий і засмучений).
І от одна колежанка просто похвалила мій клас. І це так легко запалило притухлий вже вогник надії, що робота таки дає плоди.
Тепер він горить, і я дуже сподіваюся, що люди, які вийдуть із нашого класу, відчуватимуть, що в цей рік їх було кому підтримати, їм було до кого звернутися, їх бачили та чули. Вони справді непогані люди, і вчать іноземну попри те, що всі (і матері теж) мріють про одне: додому.
Якось так.
Такі от новини.
#мемуаразми

Я ніколи не відчував себе причетним до болю, знаєте? Не в сенсі болю фізичного, але — всього іншого.
Ще з юних років тодішні друзі чітко давали мені зрозуміти: страждання — це не про тебе. Не солідаризуйся з чужими стражданнями, тебе там не треба. Родичі казали: в тебе все добре, в тебе нема причин переживати. Старші люди питали: навіщо пишеш так похмуро, ніби в тебе щось сталося?
І зараз я теж не відчуваю в собі права вголос солідаризуватися зі своїми земляками. Ні, іншим можна. А от мені — чомусь ні. Так, ніби я самозваний українець і взагалі самозваний хто завгодно. Ніби я не є людиною в принципі. І, звісно, ніби в мене нема права говорити не лише про свої досвіди, а й про співчуття до інших.

...я знаю, що я в цьому стані не один.
Хтось через це переступає і проявляє себе. Хтось самостверджується за рахунок інших. Хтось закривається від усіх.
Але це відчуття насправді — теж частина адаптивного механізму. До чого була адаптація? До токсичного, тоталітарного оточення. Воно довго існувало в наших життях, виплекане сотнями років імперського "розділяй і володарюй". Воно досі тут. Коли закінчиться війна, воно ще буде тут, і з ним треба буде боротися.

Я це до чого?
Неможливо виміряти досвід. Це не товар. І ви не товар. І якщо ви відчуваєте свою причетність до, власне, всенародної трагедії та всесуспільного гніву, — ви маєте на це право. Це право не купляють кількістю загиблих родичів.
І взагалі, купляти собі право вважати себе не зовсім лайном кількістю трупів своїх на вагу — це імперська штука. Це там десь, у країні імперських амбіцій і запоребриків.
Не можна виміряти й купити горе, страх, надію, гордість, любов, ненависть, утому, захват, скорботу.
Якщо вони в вас є, вони є.
Ви маєте на них право.

...і я, можливо, трошечки теж.
#мемуаразми

Я все хочу написати якось текст про неживу ненависть, якої нас навчили. Але поки будуть дуже сирі роздуми.

Тої ненависті ми самі навчилися, бо це здавалося єдиним шляхом, це оточувало нас, це було в родинах наших знайомих, сусідів, у наших однокласників і колег. Вона незвичайна. Не така, якою має бути. Не жива.

Це мертва ненависть. Саме вона сидить найглибше, викривлює рухи, ранить ізсередини щодня, щогодини. Ми виросли у світі, де мертва ненависть буцім дає якийсь короткостроковий чи то захист, чи то привілей. І навіть не так ненависть — презирство. Не гнів, не лють, не горе. Ні.

Нас навчили стояти на цій хисткій погорілий драбині посеред уявного згарища мрій (а в цей час на реальне згарище перетворювали й перетравлювали покоління за поколінням цілий край, і далебі не один). Зверхньо дивиться на тих, хто внизу. Зверхньо дивиться на себе, на свої чорні від вугілля на драбині руки. На тих, хто поруч. На тих, хто вгорі.

На всіх. Зневажати всіх. Чужих — бо чужі. Своїх — бо недосконалі. Тих, хто поїхав, бо поїхали. Тих, хто лишився, бо лишились. Чужу землю, бо чужа. І себе. Себе. Себе.

Єдине, як не дивно, не навчили. Чи це ми виявилися не першими учнями?.. Здається, не всіх навчили ненавидіти ту землю, на котрій народився. І через це, через співчуття до неї та до інших, народжених тут, можливо, вдасться скинути багатосотлітній бруд, вугілля й попіл привченої ненависті. Бо воно не наше. Не моє. Не твоє. Воно загалом нічиє, це брудні міазми безодні, з якої носять жменями науку нащадки імперій, бенефіціанти пригноблення. І що швидше ми розучилися ненавидіти своїх просто за те, що вони свої, та чужих за те, що чужі, а надто — себе, себе, себе, — то швидше, можливо, навчимося себе віднаходити.

І так само, крім любові, віднаходити й справжню, не мертву, живу ненависть. Ту, яка йде через гнів, через жагу до життя. Різне, не тільки веселе. Не тільки щасливе, — просто живе.

Мені чомусь здається, що десь тут криється таємниця того, як навчитися відрізняти просто чужинця від ворога. Чужинець просто живе своїм життям. Ворог хоче вілібрати в тебе твоє життя й у кращому випадку натомість напхати тобі повне серце напівмертвої презирливої вати.

Щоразу, коли зневажаю себе, думаю тепер про те, що цю хрінь мені в голову, а також багатьом поколінням людей до мене, в багатьох колишніх чи нинішніх колоніях по всьому світу, — вклала потороч, якій я не зичу нічого, крім лишитися самій у власному викривленому царстві.

Я відчуваю це так, ніби з наших ротів іще довго тектиме чорна жовч, але одного дня вона закінчиться.

А в окупантів навіть після перемоги ще довго не закінчиться. Бо щоб перестати бути драконом, треба усвідомити себе драконом.

Що далі казати, я не знаю. Єдине хіба: зло й руйнування завжди закінчується злом і руйнуванням. Бо воно для того створене і врешті поглинає себе саме.

От би всім нам дожити до того падіння поторочі назад у трясовину, і пережити його. І з часом зцілитися.

Власне, більше нічого не хочу.

Здається, це дуже мутний пост.
#мемуаразми

Комплімент, гідний ХХІ століття: "А в епоху Відродження вас би за розум спалили".
Чи, бува, не впровадити новий теґ #матірчудовиськ імені роботи в школі?..
Чудовисько — це, на мій позір, щось хороше. А матерями чудовиськ завжди були дуже цікаві особистості.
#мемуаразми

У вас теж є відчуття, що ви нічого не робите, при цьому весь час думаєте про відпочинок, а коли трохи ніби нарешті відпочиваєте (наприклад, спите), всесвіт карає вас за неробство додаванням нових нагальних справ, які насправді не нагальні, а просто ви їх відклали, забули про них, чи в вас просто не було сил зробити їх раніше?..
(АААА)

(але які справи? вам же — дивись пункт перший — здається, що ви нічого не робите)

Буціммовознавчі роздуми:
Хочете краще говорити польською — говоріть тихіше.
Німецькою — весело.
Англійською — (пост)іронічно.
#груші

Одна з речей, які дозволяють почасти примиритися з тривалою поетичною німотою, — це те, що, в принципі, завжди, в кожен момент буття десь щось уже не буде, як раніше. Десь — із позитивних причин, подекуди — зі змішаних та складних, а ще десь...
Мене дуже, дуже дивують автор_ки минулого: якщо не замислюватися аж надто, взагалі незрозуміло, де вони брали стільки серця, стільки незворушної основи, стільки впертости, щоби продовжувати писати поезію регулярно після того, як на їхні землі приходила війна.
Раніше мені значно простіше було мислити, говорити та висловлюватися віршами. Зі смішного: неодноразово геть різні люди казали, що можна взяти будь-який мій текст, хай навіть коментар у мережі, та зробити з нього пісню.
Зараз — час прози, принаймні, в мене. Час, коли Адорно не згадали тільки ліниві. Час, коли який ритм не візьми, — він чужий. Працює лише суцільний амок прози, болісний, сповнений сумнівів, вини, постійного відчуття нерівномірної, шипатої відповідальности.
Поезія видається порожньою та... штучною? Ні, не те. Штучне — це коли щось створене людьми, а тут я зразу наштовхуюся на зловісну долину. На словесні backrooms, що ти в них — випадковий гість, у якого небагато шансів вибратися.
Тому тут давно не було пісень і віршів. Коли мозок у відносній безпеці відходить від тривалого шоку чужої нелюдяности й лишається сам-на-сам із собою ж, він починає розриватися між деперсоналізацією й дереалізацією: це я несправжній чи світ навколо?.. В це нереальне вариво не завжди варто додати ще й поезію, таку зараз на смак і дотик механічну, липку, ґумову (принаймні, для мене; чужі рими в мені досі можуть викликати захват).
Тому наразі моя дорога — проза.
А втішає, як уже сказано, те, що так було не лише зі мною й ніби такий досвід у людства є.

Втішає, але й лякає теж.
Бо це "все завжди та скрізь ніколи не буде так, як було" означає ще одне — скрізь, завжди існує можливість, що завтра може статися страшне й непоправне.

І коли навколо цього крутяться й крутяться, блукають і блукають думки, — вже не до віршів і по віршах.
#мемуаразми