Я досі хворію, #груші продовжуються, я читаю для вас казку "Про хлопця, який прочитав чарівну книжку".

Колись молилися в храмах так: Боже, казали, дякую,
Що не створив ні жінкою, ні рабом, ні бідним, ні хворим, ні кволим;
Боже, я вдячний за всю ту красу довкола,
За позитив — маєш, Боже, медаль із відзнакою.

Дякую, що ґвалтую я — не мене,
Що відбираю життя я, а не в мене.
Складали на чаші золото: Мéне, Мéне...
Писали на перснях: братішка, лихо мине.

Казали іще: дякую, що громадянство
В мене у штанях, і поруч — царська печатка.
Дякую, що сотворив Ти мене спочатку,
Дозволивши первородство та інше чванство,

Право підняти палицю, що важкіш,
Бити і бити, поки не стане юшка —
Глеки, і скло, і людей, і — терпи, подружка.
Зруйнуєм містечко. З прахом зрівняєм кіш.

Сильних — на страту чи працю, що гірша страти.
Плóхих і кротких — у школи, де вчать вині.
Дякую, Боже, за те, що смішно мені,
Дякую, Боже, за те, що вони сумні,
Забули вже, як стояти й навіть вставати.

Дякую, Боже, за владу, казали, за меч,
З чистого золота ложку для душ для чистих.
Дякую, Боже, бо повно я маю їсти —
Кожного з'їм, хто покаже снагу до втеч.

Колись так молились у храмах презирства й зневаги
Ті, хто, йдучи за смертнії береги,
Ставили з золота й платини саркофаги,
Щоб бог пихи, кладучи серця на ваги,

Краще в посмерті місце відслинив тóму,
В кого найважче серце, хто сам як бог,
Хто на землі примножив у людях втому,
Смерть чи хворобу, чи просто вину, або...

Нині так моляться досі. Не знаю бога,
Що після смерті нам вічності ріже край.
Може, то зле божество — ну, нехай, нехай
Змій має в роті, і змії обвили роги.

Ми, що не молимось: дякую, що зробив
Сильним і дужим, брехливим, і злим, і підлим, —
Маємо лиш себе, а ще часу відлік
І маячіння про цінності боротьби.

Маємо лише бачення всих основ,
Маємо пам'ять, що кріпша за м'яз і крицю.
Хай кажуть сильні, що жити нам не годиться.
В них — їхній бог.
А у нас є наша любов.

#вірші_стиха #щоденник_болю

Коротка думка, після якої від мене, можливо, відпишуться — і люди точно мають на це право.

Якщо людина пише, що їй важко, — їй важко.
#мемуаразми

Трохи #груші, але доволі серйозні. Знайшов цю казку в своїй улюбленій збірці "З живого джерела", в розділі закарпатських казок.
Казка називається "Льодяне царство", і знайшлася вона саме сьогодні. Я про неї й не пам'ятав. Ніби раніше її просто не було, хоча свого часу я ту збірку зачитав до дірок.
Вона знайшлася в день, коли ми згадуємо тих, хто міг би бути, але був заморений голодом.
Коли згадалося бабусине: "То мій спогад був перший. Мама готувала з лісових зернят таку тюрю, затєруху, на молоці — було на 14 дітей одна корова, та й ту дозволили лишити, бо мама була в партії. Більш не лишили нічого". Родина бабусі була дуже привілейована в цьому сенсі. В ній вижило 8 дітей. Бабиної хати давно нема, а з тих усіх дітей досі живі двоє її молодших братів. Я насправді часто згадую бабусю, її історії та її родину. І я, певно, не буду розжовувати щось іще.
Просто тримайте народну історію про щось дуже схоже та знайоме.

А ще знаєте, що знайшов? "Про щирого пса", з записів Петра Лінтура.
Ви могли бачити мультик "Жив-був пес".
Це вона ж, тільки значно, значно старша версія.

Ходить і ходить постать пуста край іржавого струму води,
Тихо шепоче: Боже Аврама та Якова,
Боже Міке та Ґудрун, боже Воронячого Пера,
Боже Одарки і Теклі, — та вже ж хоч який, однаково!
Якщо ти десь є — то зглянься та глянь сюди.

Дивись, боже, не одвертайся, це порожні долоні.
В них немає нічого, однак вони пам’ятають все.
Дивись, боже, ні злата в них, ні серебра,
Гляди, боже, в них лише тінь та мара.
Ті, що ці руки створили, були у полоні,
Їли стерня, долівки мели. Долівки в’язниць, не осель.

А до того, ти чуєш, боже? До того ті, що створили ці руки,
Як ти свого часу — із бруду, із болю, із крику, —
Ти знаєш, що було із ними? То я розповім.
І постать квилить і плаче від темної, наче сон, розлуки.
І постать до неба здіймає лице порожнє без лику.

Говорить, говорить на всіх язиках, що було вирізано й забуто,
Кинуто рибам і псам, що від них не зосталось слідів.
Чи чуєш, боже? Таке робили з кожним народом твоїм.
А як чуєш — чого ти не скажеш спинитися їм?

Та бог не почує. Нема кому лемент той чути.
Бог з вирізаним язиком гниє в придорожній глині,
Гниє від початку часів — без знаку і без домовини,
І постаті поспіх і крик у мовчання безбожне закутий,

Лиш зойки луни попри снасти несе по воді.
#вірші_стиха #щоденник_болю

Раніше "довго" — це було десь місяць-два.
Зараз "довго" — це півтора тижні.
Більшість людей каже, що час за їхнім відчуттям прискорився.
А в мене навпаки.
Це дуже дивно.
#мемуаразми

#сни #мемуаразми
Ви не помічали останнім часом? Якщо помічали — скажіть.
От був у вас, скажімо, такий повторюваний та впізнаваний патерн сну, який ви добре пам'ятали. Які той патерн емоції викликав, зараз другорядне питання.
І тепер на місці того патерну — явно щось инше. Чітко, впізнавання инше.
Скажімо, раніше мені снився пароплав, на який я спізнююся, або таки встигаю, але в дуже простому одязі, — а на пароплаві бал гуляє.
Тепер цього сну в мене нема (як нема і тривоги, що ним вві сні викликалася).
Але в мене тепер новий повторюваний сюжет, що, вочевидь, зайняв місце описаного: маленьке курортне містечко в приморській гірській ущелині. Літо, зелень. Можливо, десь дуже поруч — екватор. Через підвищення рівня світового океану містечко напевне йде під воду, в нього буквально кілька років у кращому випадку; де були пляжі, вже давно стоїть зпрісніла морська вода.
Але місцевим це... ок? Місцеві живуть, жартують, роблять свої справи та потроху переносять містечко на човни. Місцеві мають план, і не один, і, скоріш за все, виживуть і вбережуть свою культуру.
В містечку спокійно, сюди приїздять ностальгійні туристи похилого віку, і хоч життя дуже змінило ці місця, — життя тут вирує і вируватиме. Навіть риба водиться тут: така, що може жити і в прісній, і в солоній воді.
А вода чиста та блакитна; хочеш — стрибай просто з вулиці та купайся досхочу!
В морі, що оточувало пароплав, купатися не хотілося, воно було дуже холодне і темне. В нього можна було випадково впасти та вигребти, не потонувши, чи захоплюватися його величчю на відстані, то і все.
Я не люблю тлумачити власні сни, але це безумовно цікава зміна.

...і так, якщо в вас теж щось змінилося у снах, скажіть.

#фото
Згадав, що завжди маю з собою шмат київського паркану.
Він висить над дверима моєї кімнати.

#мемуаразми #сни #вірші_стиха
В одному чаті була розмова про ключі.
І так, історія про геноцид вірмен не моя, тому я не буду закладатися, що вірно її пам'ятаю та принагідно покажу тій, хто мені її розказала.

я за них не віддамся — я просто збираю ключі.
якось я купив ключ у Флоренції уночі
(продавець збирав свою ятку, ліхтарі на горіли,
я не знаю, що я віддав за нього — але я хотів його що є сили):
дуже гарний, від шафи або від скрині.
ключ (на мене) всьому голова, ключ всьому серцевина.

в мене є день ключа (святкується першого вересня, в день з'їзду з батьківської хати, а отже — свободи),
в мене є ключ зі скла, і мандали із ключами, і ключеподібні приблуди різних народів,
у мене є пара ключів від поштового ящику, якого вже не існує,
вони схожі на пташенят без гнізда, їм потрібно гніздо, без гнізда-бо пташа сумує.

а ще є історія, я розкажу її прозою, вона про геноцид вірмен.

отже, османська імперія, початок століття, пращурам моєї подруги сказали взяти всі речі (люди тоді носили їх скринями) та йти. речей було багато. людей було багато. люди несли свої скрині та окрему скриню з ключами від інших скринь.
їх завели в якесь урвище абощо, почалася штурханина, османські військові кати відволіклися на неї, зачався бунт, люди стали боротися з поневолювачами, і родина моєї подруги взялася тікати, схопивши лише одну скриню. врятувалися, якщо я вірно пам'ятаю, не всі.
ну, ви розумієте, так?
то була скриня ключів.
ключів від інших скринь, за якими ніхто так і не повернувся.

а ще є сон, він про зруйновану фортецю держави Феодоро (ця держава знаходилася колись на території Криму — дуже, дуже давно, в середні віки)
уві сні я приходжу туди, і примарні воїни різних епох вартують там, чекаючи на мене
я проходжу дивними складними місцевостями, нарешті знаходжу фортецю, і вартові підносять мені ключа
і фортеця оживає
оживає

#вірші_стиха
#проза #мемуаразми

Також у мене є:
- ключ, подарований моїм батьком (від дверей, яких уже нема; батька вже теж нема давно);
- ключ від офісу, що дав начальник (там, здається, змінили замок);
- ключ від іще одної роботи, яка могла статися, але не сталася (без коментарів);
- старі ключі від підвалу та комор там;
- ключі, зібрані від моїх подруг, друзів, колег.
Останнє — то ціла історія. Якось мені захотілося зробити щось цікаве на 8 березня, день солідарності з жінками та боротьби за рівність прав.
Я зробив маленьку дивну річ: у кошику лежали папірці з назвами свобод, які нібито мають бути в усіх, та насправді багатьом людям їх досі відібрано. До кожного папірця було прив'язано ключик, люди тягли за ключик і діставали з коша свободу.
Таке було.
Давно.
#мемуаразми

Легендарний one and only флорентійський ключ.

Отже, картина олією (це ж Флоренція!):
Глупа ніч. Ліхтарів на всю вузьку італійську вулицю, пропахлу сувенірами і рибою, півтори штуки. ЯТКА З КЛЮЧАМИ ПОСЕРЕД ПЛОЩІ. Людей ніфіга нема, продавець сам не знає, чого він тут так довго.
Я, вибігаю нізвідки: "ДАЙТЕ ОЦЬОГО КЛЮЧА".
Продавець дивиться на мене як на примару, але ключа продає, не дивлячись. Я, не дивлячись, плачУ.

Як гадаєте, які двері він відчиняє?
#мемуаразми #фото

В цьому місяці багато хто пише НаНоРайМо — міжнародний місячний марафон написання романів (мета марафону — 50 тисяч слів). І зазвичай я радо долучаюся до цього й досягаю мети, але цього року сил було ще менше, ніж зазвичай, — тому я не рахував слів, а просто вкрай радів, коли вдавалося видрати в здоров'я та часу трохи сил на ще одну маленьку історію, ще одну пісню, ще один роздум. Чи просто на опис сну.
#сни займали, займають, і, можливо, до скону займатимуть величезне місце в моєму розумі. Останні майже два роки я живу за власними снами, і якщо раніше вони справджувалися випадково, раз на кілька місяців, трохи допомагали в житті, то зараз реальність і сон майже злилися. Я нікому не хочу нічого доводити, власне, я сам теж вважаю все це просто такою особливістю власного розуму: він щось аналізує, поки тіло намагається спочити, і на ранок видає свідомості картинки, що можуть чи не можуть бути розмитим прогнозом на найближче сьогодення.
Снів-прогнозів у мене багато. Приблизно як речей у хаті одинокого свіжого покійника. Щоб розібрати їх усі, мені довелося б зробити сни своєю професією, а не хобі (можливо, десь, колись, якось, але не сьогодні).
Однак є інша категорія снів. Ті, що не містять чи містять не лише творчо оброблений аналіз імовірних подій. Ті, що містять вірші, пісні, оповідання, сюжети п'єс. Я люблю їх надміру, вони роблять моє життя означеним для мене щодо мене (бо є ще означеність щодо суспільства, щодо інших людей; я зараз не про неї).
До чого я веду?
Нижче буде текст, навіть трохи художній. Він оповідає про важливий для мене патерн, навіть не про один. Цей сновидний візерунок має чи не кожна п'ята людина, а отже, цей шляхопис може відгукнутися й комусь із вас.
Поданий текст на дві сторінки писався дуже довго, тижнів зо два. Писався так само складно, як відчуваються подібні сни. Ну, і власне: #проза
https://drukarnia.com.ua/articles/tvii-dim-ta-perepisuvannya-sniv-UEQHY

тримайте #вірші_стиха

Є люди, що можуть, — попри сніг, заметіль, і вогонь, і вибухи йти через смерть, попри смерть і зі смертю — за зерням життя.
Є люди, що дихають, моляться, пісні співають, кричать, — горлом, легенями, всіма собою.
Є люди, що верзуть отруйні дурниці, а потім цими, напівотруєними, напівобпеченими руками — раптом рятують долі, часи, імена.

Є люди, що хочуть — увесь, увесь світ, докорінно, — перетворити на пустку, без снігу, без вітру, без вогню, без життя.
Є люди, що прагнуть — змусити всіх шепотіти, цідити крізь зуби оманливих посмішок, нещирі, нещирим святим молитви.
Є люди, що кажуть: я добрий, я чистий, я друг твій, — а потім ти прокидаєшся на руїнах; чи не прокидаєшся; чи прокидаєшся вже не ти.

Є ми. Розкидані по полям, і лісам, і морям, що за тими лісами. Дихаємо, як уже можемо. Робимо, що вже є.
Є ми. Ми розказуємо про перших людей — і нехай у наших піснях вони трошечки вищі на зріст, і руки в них трохи чистіші, і очі трохи ясніші, і трохи святіші слова, —
Є ми. Ми розказуємо про перших, щоб це всі почули. Щоб більше ніколи, нікуди другі вже не прийшли.

#вірші_стиха

- ...А замість ласки полюби біль, —
каже голос із потойбіччя,
не високий і не низький. —
Біль даватиме певні знаки,
що живий ти, хоч і не вічний,
вполювати дозволить ціль

і завжди служитиме компасом... —
Десь на тлі грає схиблена музика
і регоче скажений музика. —
Полюби замість шепоту крики,
стань рабом невблаганного відліку,
дичиною холодного пралісу.

Полюби порожнечу самотню,
млявий холод голих підлог,
забування слів нескладних:
не прив'язуйся надто до них.
Бо інакше ні чари, ні бог
не спасуть від жаху безодні.

А тобі її треба пройти —
всіх чекає її несвобода,
тож ятрись і до пекла звикай.
З вас нікого не пустять у рай,
а Тартар лиш затяті проходять.
Я питаю:
- Затяті як ти?

Голос нишкне, не має він ради, —
голос Змія, що десь у Раю
спокусив дику жінку на горе.
Бо ж ніхто, хай там що він говорить,
не здолав ще дорогу свою:
ні святі, ні мерзенні, ні гади.

Якби якісь мої давні друзі чи хороші приятелі, з якими ми от понад десять років спілкуємося й маємо майже власну локальну мову та купу приколів, що помруть разом із нами, якось спитали:
- Чуєш, а ти ж локіанець, а ти можеш провести обряд вінчання? Ну, теоретично, і що для цього треба?
...то я б завис. Бо мене це ніколи чи дуже давно не питали. І в часи, в які ми живемо, це навряд чи було б просто так. Це сколихнуло б у мені спогади про купу моїх рішень та про ритуали, на яких я таки був присутній у житті, різних за значенням та направленістю.
Після цього я сказав би тоном "я давно не чув цього імені":
- Ем, ну, та я більш як гуманітарій, притому більше з точки зору мови, а не ритуалу. І нащо вам узагалі, щоби при вашому шлюбі бу_ли пристун_і саме Локі?..
Але згодом додав би:
- Та що потрібно. Ножиці, вогонь і якийсь предмет на удачу.

#мемуаразми з розмови в чаті, що змусила замислитись.