Вітаю на безконечному квартирнику!
Знімайте взуття, мийте руки (ноги й обличчя теж можна), беріть чашки, беріть ковдри.
Тут у мене дещо неприбрано та прохолодно, натомість на вікнах замість завіси висять поштівки та світлини, а стіни вкриті написами, картами та ojos de Dios.
Я вам щось зіграю, обіцяю. І тим, хто тут давно, теж.

Коротко про те, що тут:
#вірші_стиха то вірші.
#проза то проза:), часом вона про мій улюблений авторський сетинг #замок, а часом це просто якісь оповідання.
#шаманізм це коли гітара кличе мене, я сідаю й починаю співати, не знаючи ще, про що буде та пісня.
#мемуаразми це слово, вигадане моїм викладачем поетики. Воно для думок і спогадів.
#груші то для дурного, #фото — для візуального.
Ну а новоприбулим я радо пропоную #чаю.
Та найбільше місця тут, здається, займають #сни.
Якщо ви їх бачите чи колись бачили, нам точно є що сказати одне одному.
Ласкаво прошу!

Є тексти, що їх раніше тут не було.
Відтак ловіть: #проза раз:
https://telegra.ph/Vishneve-polumya-04-07
Це про того Славка, про якого хіба не всі вже забули, але я пам'ятаю.
Чи він іще живий? Хороше питання. Він не мертвий. Але щоб дістатися туди, де він є зараз, треба дуже довго йти через туман (і воно вам насправді не треба).

#проза два: https://telegra.ph/Oprisk-04-04
Щось дуже умовно фантастичне, а радже антиутопічне про репресованих, що повертаються додому.

І врешті #проза три: https://telegra.ph/Sogodn%D1%96-skr%D1%96z-rozkv%D1%96tli-b%D1%96l%D1%96-maki-11-21
З цим текстом усе дуже дивно. По-перше, це постапокаліпсис (що? так!), по-друге, це дрімкор і вірд фікшн. І ще вона про пам'ять і сни (а скільки в мене текстів НЕ про пам'ять і сни? Отож).
По-третє, я писав цю історію влітку за мотивами того, що тоді показували мої #сни й зовсім про неї забув (кхе-кхе, дивись вище).
Загалом, читати її непросто навіть мені, тому... Не знаю, що тому. Насолоджуйтесь, словом.

Трохи вечірнього інтерактиву: читаю "Кривеньку уточку".
Це розділ #груші, бо поки це все просто забавки.
Але якщо захочете послухати, як я щось конкретне читаю (казки, не казки, щось чуже, щось своє) — напишіть у коментарях.
Присилайте малюнки, ага ;)

Я досі хворію, #груші продовжуються, я читаю для вас казку "Про хлопця, який прочитав чарівну книжку".

Колись молилися в храмах так: Боже, казали, дякую,
Що не створив ні жінкою, ні рабом, ні бідним, ні хворим, ні кволим;
Боже, я вдячний за всю ту красу довкола,
За позитив — маєш, Боже, медаль із відзнакою.

Дякую, що ґвалтую я — не мене,
Що відбираю життя я, а не в мене.
Складали на чаші золото: Мéне, Мéне...
Писали на перснях: братішка, лихо мине.

Казали іще: дякую, що громадянство
В мене у штанях, і поруч — царська печатка.
Дякую, що сотворив Ти мене спочатку,
Дозволивши первородство та інше чванство,

Право підняти палицю, що важкіш,
Бити і бити, поки не стане юшка —
Глеки, і скло, і людей, і — терпи, подружка.
Зруйнуєм містечко. З прахом зрівняєм кіш.

Сильних — на страту чи працю, що гірша страти.
Плóхих і кротких — у школи, де вчать вині.
Дякую, Боже, за те, що смішно мені,
Дякую, Боже, за те, що вони сумні,
Забули вже, як стояти й навіть вставати.

Дякую, Боже, за владу, казали, за меч,
З чистого золота ложку для душ для чистих.
Дякую, Боже, бо повно я маю їсти —
Кожного з'їм, хто покаже снагу до втеч.

Колись так молились у храмах презирства й зневаги
Ті, хто, йдучи за смертнії береги,
Ставили з золота й платини саркофаги,
Щоб бог пихи, кладучи серця на ваги,

Краще в посмерті місце відслинив тóму,
В кого найважче серце, хто сам як бог,
Хто на землі примножив у людях втому,
Смерть чи хворобу, чи просто вину, або...

Нині так моляться досі. Не знаю бога,
Що після смерті нам вічності ріже край.
Може, то зле божество — ну, нехай, нехай
Змій має в роті, і змії обвили роги.

Ми, що не молимось: дякую, що зробив
Сильним і дужим, брехливим, і злим, і підлим, —
Маємо лиш себе, а ще часу відлік
І маячіння про цінності боротьби.

Маємо лише бачення всих основ,
Маємо пам'ять, що кріпша за м'яз і крицю.
Хай кажуть сильні, що жити нам не годиться.
В них — їхній бог.
А у нас є наша любов.

#вірші_стиха #щоденник_болю

Коротка думка, після якої від мене, можливо, відпишуться — і люди точно мають на це право.

Якщо людина пише, що їй важко, — їй важко.
#мемуаразми

Трохи #груші, але доволі серйозні. Знайшов цю казку в своїй улюбленій збірці "З живого джерела", в розділі закарпатських казок.
Казка називається "Льодяне царство", і знайшлася вона саме сьогодні. Я про неї й не пам'ятав. Ніби раніше її просто не було, хоча свого часу я ту збірку зачитав до дірок.
Вона знайшлася в день, коли ми згадуємо тих, хто міг би бути, але був заморений голодом.
Коли згадалося бабусине: "То мій спогад був перший. Мама готувала з лісових зернят таку тюрю, затєруху, на молоці — було на 14 дітей одна корова, та й ту дозволили лишити, бо мама була в партії. Більш не лишили нічого". Родина бабусі була дуже привілейована в цьому сенсі. В ній вижило 8 дітей. Бабиної хати давно нема, а з тих усіх дітей досі живі двоє її молодших братів. Я насправді часто згадую бабусю, її історії та її родину. І я, певно, не буду розжовувати щось іще.
Просто тримайте народну історію про щось дуже схоже та знайоме.

А ще знаєте, що знайшов? "Про щирого пса", з записів Петра Лінтура.
Ви могли бачити мультик "Жив-був пес".
Це вона ж, тільки значно, значно старша версія.

Ходить і ходить постать пуста край іржавого струму води,
Тихо шепоче: Боже Аврама та Якова,
Боже Міке та Ґудрун, боже Воронячого Пера,
Боже Одарки і Теклі, — та вже ж хоч який, однаково!
Якщо ти десь є — то зглянься та глянь сюди.

Дивись, боже, не одвертайся, це порожні долоні.
В них немає нічого, однак вони пам’ятають все.
Дивись, боже, ні злата в них, ні серебра,
Гляди, боже, в них лише тінь та мара.
Ті, що ці руки створили, були у полоні,
Їли стерня, долівки мели. Долівки в’язниць, не осель.

А до того, ти чуєш, боже? До того ті, що створили ці руки,
Як ти свого часу — із бруду, із болю, із крику, —
Ти знаєш, що було із ними? То я розповім.
І постать квилить і плаче від темної, наче сон, розлуки.
І постать до неба здіймає лице порожнє без лику.

Говорить, говорить на всіх язиках, що було вирізано й забуто,
Кинуто рибам і псам, що від них не зосталось слідів.
Чи чуєш, боже? Таке робили з кожним народом твоїм.
А як чуєш — чого ти не скажеш спинитися їм?

Та бог не почує. Нема кому лемент той чути.
Бог з вирізаним язиком гниє в придорожній глині,
Гниє від початку часів — без знаку і без домовини,
І постаті поспіх і крик у мовчання безбожне закутий,

Лиш зойки луни попри снасти несе по воді.
#вірші_стиха #щоденник_болю

Раніше "довго" — це було десь місяць-два.
Зараз "довго" — це півтора тижні.
Більшість людей каже, що час за їхнім відчуттям прискорився.
А в мене навпаки.
Це дуже дивно.
#мемуаразми

#сни #мемуаразми
Ви не помічали останнім часом? Якщо помічали — скажіть.
От був у вас, скажімо, такий повторюваний та впізнаваний патерн сну, який ви добре пам'ятали. Які той патерн емоції викликав, зараз другорядне питання.
І тепер на місці того патерну — явно щось инше. Чітко, впізнавання инше.
Скажімо, раніше мені снився пароплав, на який я спізнююся, або таки встигаю, але в дуже простому одязі, — а на пароплаві бал гуляє.
Тепер цього сну в мене нема (як нема і тривоги, що ним вві сні викликалася).
Але в мене тепер новий повторюваний сюжет, що, вочевидь, зайняв місце описаного: маленьке курортне містечко в приморській гірській ущелині. Літо, зелень. Можливо, десь дуже поруч — екватор. Через підвищення рівня світового океану містечко напевне йде під воду, в нього буквально кілька років у кращому випадку; де були пляжі, вже давно стоїть зпрісніла морська вода.
Але місцевим це... ок? Місцеві живуть, жартують, роблять свої справи та потроху переносять містечко на човни. Місцеві мають план, і не один, і, скоріш за все, виживуть і вбережуть свою культуру.
В містечку спокійно, сюди приїздять ностальгійні туристи похилого віку, і хоч життя дуже змінило ці місця, — життя тут вирує і вируватиме. Навіть риба водиться тут: така, що може жити і в прісній, і в солоній воді.
А вода чиста та блакитна; хочеш — стрибай просто з вулиці та купайся досхочу!
В морі, що оточувало пароплав, купатися не хотілося, воно було дуже холодне і темне. В нього можна було випадково впасти та вигребти, не потонувши, чи захоплюватися його величчю на відстані, то і все.
Я не люблю тлумачити власні сни, але це безумовно цікава зміна.

...і так, якщо в вас теж щось змінилося у снах, скажіть.

#фото
Згадав, що завжди маю з собою шмат київського паркану.
Він висить над дверима моєї кімнати.

#мемуаразми #сни #вірші_стиха
В одному чаті була розмова про ключі.
І так, історія про геноцид вірмен не моя, тому я не буду закладатися, що вірно її пам'ятаю та принагідно покажу тій, хто мені її розказала.

я за них не віддамся — я просто збираю ключі.
якось я купив ключ у Флоренції уночі
(продавець збирав свою ятку, ліхтарі на горіли,
я не знаю, що я віддав за нього — але я хотів його що є сили):
дуже гарний, від шафи або від скрині.
ключ (на мене) всьому голова, ключ всьому серцевина.

в мене є день ключа (святкується першого вересня, в день з'їзду з батьківської хати, а отже — свободи),
в мене є ключ зі скла, і мандали із ключами, і ключеподібні приблуди різних народів,
у мене є пара ключів від поштового ящику, якого вже не існує,
вони схожі на пташенят без гнізда, їм потрібно гніздо, без гнізда-бо пташа сумує.

а ще є історія, я розкажу її прозою, вона про геноцид вірмен.

отже, османська імперія, початок століття, пращурам моєї подруги сказали взяти всі речі (люди тоді носили їх скринями) та йти. речей було багато. людей було багато. люди несли свої скрині та окрему скриню з ключами від інших скринь.
їх завели в якесь урвище абощо, почалася штурханина, османські військові кати відволіклися на неї, зачався бунт, люди стали боротися з поневолювачами, і родина моєї подруги взялася тікати, схопивши лише одну скриню. врятувалися, якщо я вірно пам'ятаю, не всі.
ну, ви розумієте, так?
то була скриня ключів.
ключів від інших скринь, за якими ніхто так і не повернувся.

а ще є сон, він про зруйновану фортецю держави Феодоро (ця держава знаходилася колись на території Криму — дуже, дуже давно, в середні віки)
уві сні я приходжу туди, і примарні воїни різних епох вартують там, чекаючи на мене
я проходжу дивними складними місцевостями, нарешті знаходжу фортецю, і вартові підносять мені ключа
і фортеця оживає
оживає

#вірші_стиха
#проза #мемуаразми