Вітаю на безконечному квартирнику!
Знімайте взуття, мийте руки (ноги й обличчя теж можна), беріть чашки, беріть ковдри.
Тут у мене дещо неприбрано та прохолодно, натомість на вікнах замість завіси висять поштівки та світлини, а стіни вкриті написами, картами та ojos de Dios.
Я вам щось зіграю, обіцяю. І тим, хто тут давно, теж.

Коротко про те, що тут:
#вірші_стиха то вірші.
#проза то проза:), часом вона про мій улюблений авторський сетинг #замок, а часом це просто якісь оповідання.
#шаманізм це коли гітара кличе мене, я сідаю й починаю співати, не знаючи ще, про що буде та пісня.
#мемуаразми це слово, вигадане моїм викладачем поетики. Воно для думок і спогадів.
#груші то для дурного, #фото — для візуального.
Ну а новоприбулим я радо пропоную #чаю.
Та найбільше місця тут, здається, займають #сни.
Якщо ви їх бачите чи колись бачили, нам точно є що сказати одне одному.
Ласкаво прошу!

Є тексти, що їх раніше тут не було.
Відтак ловіть: #проза раз:
https://telegra.ph/Vishneve-polumya-04-07
Це про того Славка, про якого хіба не всі вже забули, але я пам'ятаю.
Чи він іще живий? Хороше питання. Він не мертвий. Але щоб дістатися туди, де він є зараз, треба дуже довго йти через туман (і воно вам насправді не треба).

#проза два: https://telegra.ph/Oprisk-04-04
Щось дуже умовно фантастичне, а радже антиутопічне про репресованих, що повертаються додому.

І врешті #проза три: https://telegra.ph/Sogodn%D1%96-skr%D1%96z-rozkv%D1%96tli-b%D1%96l%D1%96-maki-11-21
З цим текстом усе дуже дивно. По-перше, це постапокаліпсис (що? так!), по-друге, це дрімкор і вірд фікшн. І ще вона про пам'ять і сни (а скільки в мене текстів НЕ про пам'ять і сни? Отож).
По-третє, я писав цю історію влітку за мотивами того, що тоді показували мої #сни й зовсім про неї забув (кхе-кхе, дивись вище).
Загалом, читати її непросто навіть мені, тому... Не знаю, що тому. Насолоджуйтесь, словом.

Трохи вечірнього інтерактиву: читаю "Кривеньку уточку".
Це розділ #груші, бо поки це все просто забавки.
Але якщо захочете послухати, як я щось конкретне читаю (казки, не казки, щось чуже, щось своє) — напишіть у коментарях.
Присилайте малюнки, ага ;)

Я досі хворію, #груші продовжуються, я читаю для вас казку "Про хлопця, який прочитав чарівну книжку".

Колись молилися в храмах так: Боже, казали, дякую,
Що не створив ні жінкою, ні рабом, ні бідним, ні хворим, ні кволим;
Боже, я вдячний за всю ту красу довкола,
За позитив — маєш, Боже, медаль із відзнакою.

Дякую, що ґвалтую я — не мене,
Що відбираю життя я, а не в мене.
Складали на чаші золото: Мéне, Мéне...
Писали на перснях: братішка, лихо мине.

Казали іще: дякую, що громадянство
В мене у штанях, і поруч — царська печатка.
Дякую, що сотворив Ти мене спочатку,
Дозволивши первородство та інше чванство,

Право підняти палицю, що важкіш,
Бити і бити, поки не стане юшка —
Глеки, і скло, і людей, і — терпи, подружка.
Зруйнуєм містечко. З прахом зрівняєм кіш.

Сильних — на страту чи працю, що гірша страти.
Плóхих і кротких — у школи, де вчать вині.
Дякую, Боже, за те, що смішно мені,
Дякую, Боже, за те, що вони сумні,
Забули вже, як стояти й навіть вставати.

Дякую, Боже, за владу, казали, за меч,
З чистого золота ложку для душ для чистих.
Дякую, Боже, бо повно я маю їсти —
Кожного з'їм, хто покаже снагу до втеч.

Колись так молились у храмах презирства й зневаги
Ті, хто, йдучи за смертнії береги,
Ставили з золота й платини саркофаги,
Щоб бог пихи, кладучи серця на ваги,

Краще в посмерті місце відслинив тóму,
В кого найважче серце, хто сам як бог,
Хто на землі примножив у людях втому,
Смерть чи хворобу, чи просто вину, або...

Нині так моляться досі. Не знаю бога,
Що після смерті нам вічності ріже край.
Може, то зле божество — ну, нехай, нехай
Змій має в роті, і змії обвили роги.

Ми, що не молимось: дякую, що зробив
Сильним і дужим, брехливим, і злим, і підлим, —
Маємо лиш себе, а ще часу відлік
І маячіння про цінності боротьби.

Маємо лише бачення всих основ,
Маємо пам'ять, що кріпша за м'яз і крицю.
Хай кажуть сильні, що жити нам не годиться.
В них — їхній бог.
А у нас є наша любов.

#вірші_стиха #щоденник_болю

Коротка думка, після якої від мене, можливо, відпишуться — і люди точно мають на це право.

Якщо людина пише, що їй важко, — їй важко.
#мемуаразми

Трохи #груші, але доволі серйозні. Знайшов цю казку в своїй улюбленій збірці "З живого джерела", в розділі закарпатських казок.
Казка називається "Льодяне царство", і знайшлася вона саме сьогодні. Я про неї й не пам'ятав. Ніби раніше її просто не було, хоча свого часу я ту збірку зачитав до дірок.
Вона знайшлася в день, коли ми згадуємо тих, хто міг би бути, але був заморений голодом.
Коли згадалося бабусине: "То мій спогад був перший. Мама готувала з лісових зернят таку тюрю, затєруху, на молоці — було на 14 дітей одна корова, та й ту дозволили лишити, бо мама була в партії. Більш не лишили нічого". Родина бабусі була дуже привілейована в цьому сенсі. В ній вижило 8 дітей. Бабиної хати давно нема, а з тих усіх дітей досі живі двоє її молодших братів. Я насправді часто згадую бабусю, її історії та її родину. І я, певно, не буду розжовувати щось іще.
Просто тримайте народну історію про щось дуже схоже та знайоме.

А ще знаєте, що знайшов? "Про щирого пса", з записів Петра Лінтура.
Ви могли бачити мультик "Жив-був пес".
Це вона ж, тільки значно, значно старша версія.

Ходить і ходить постать пуста край іржавого струму води,
Тихо шепоче: Боже Аврама та Якова,
Боже Міке та Ґудрун, боже Воронячого Пера,
Боже Одарки і Теклі, — та вже ж хоч який, однаково!
Якщо ти десь є — то зглянься та глянь сюди.

Дивись, боже, не одвертайся, це порожні долоні.
В них немає нічого, однак вони пам’ятають все.
Дивись, боже, ні злата в них, ні серебра,
Гляди, боже, в них лише тінь та мара.
Ті, що ці руки створили, були у полоні,
Їли стерня, долівки мели. Долівки в’язниць, не осель.

А до того, ти чуєш, боже? До того ті, що створили ці руки,
Як ти свого часу — із бруду, із болю, із крику, —
Ти знаєш, що було із ними? То я розповім.
І постать квилить і плаче від темної, наче сон, розлуки.
І постать до неба здіймає лице порожнє без лику.

Говорить, говорить на всіх язиках, що було вирізано й забуто,
Кинуто рибам і псам, що від них не зосталось слідів.
Чи чуєш, боже? Таке робили з кожним народом твоїм.
А як чуєш — чого ти не скажеш спинитися їм?

Та бог не почує. Нема кому лемент той чути.
Бог з вирізаним язиком гниє в придорожній глині,
Гниє від початку часів — без знаку і без домовини,
І постаті поспіх і крик у мовчання безбожне закутий,

Лиш зойки луни попри снасти несе по воді.
#вірші_стиха #щоденник_болю

Раніше "довго" — це було десь місяць-два.
Зараз "довго" — це півтора тижні.
Більшість людей каже, що час за їхнім відчуттям прискорився.
А в мене навпаки.
Це дуже дивно.
#мемуаразми

#сни #мемуаразми
Ви не помічали останнім часом? Якщо помічали — скажіть.
От був у вас, скажімо, такий повторюваний та впізнаваний патерн сну, який ви добре пам'ятали. Які той патерн емоції викликав, зараз другорядне питання.
І тепер на місці того патерну — явно щось инше. Чітко, впізнавання инше.
Скажімо, раніше мені снився пароплав, на який я спізнююся, або таки встигаю, але в дуже простому одязі, — а на пароплаві бал гуляє.
Тепер цього сну в мене нема (як нема і тривоги, що ним вві сні викликалася).
Але в мене тепер новий повторюваний сюжет, що, вочевидь, зайняв місце описаного: маленьке курортне містечко в приморській гірській ущелині. Літо, зелень. Можливо, десь дуже поруч — екватор. Через підвищення рівня світового океану містечко напевне йде під воду, в нього буквально кілька років у кращому випадку; де були пляжі, вже давно стоїть зпрісніла морська вода.
Але місцевим це... ок? Місцеві живуть, жартують, роблять свої справи та потроху переносять містечко на човни. Місцеві мають план, і не один, і, скоріш за все, виживуть і вбережуть свою культуру.
В містечку спокійно, сюди приїздять ностальгійні туристи похилого віку, і хоч життя дуже змінило ці місця, — життя тут вирує і вируватиме. Навіть риба водиться тут: така, що може жити і в прісній, і в солоній воді.
А вода чиста та блакитна; хочеш — стрибай просто з вулиці та купайся досхочу!
В морі, що оточувало пароплав, купатися не хотілося, воно було дуже холодне і темне. В нього можна було випадково впасти та вигребти, не потонувши, чи захоплюватися його величчю на відстані, то і все.
Я не люблю тлумачити власні сни, але це безумовно цікава зміна.

...і так, якщо в вас теж щось змінилося у снах, скажіть.

#фото
Згадав, що завжди маю з собою шмат київського паркану.
Він висить над дверима моєї кімнати.

#мемуаразми #сни #вірші_стиха
В одному чаті була розмова про ключі.
І так, історія про геноцид вірмен не моя, тому я не буду закладатися, що вірно її пам'ятаю та принагідно покажу тій, хто мені її розказала.