Сиджу в місті в якійсь абсолютній прострації.
Хочеться розмов. Про що б ви хотіли поговорити?

#проза #замок
Невеликий текст, майже вправа.

В напівпорожнє місто увійшла Фея Див. Люди давно чекали на свято, тому відчинили для неї замкнені двері й виставили на столи їдло і питво. Вона сміялася, красно дякувала й майже ні до чого не торкалася. Настане, казала вона, час платити, та буде він не сьогодні. А поки ж нехай кожен бенкетує, а найубогіший святкує понад усе.
В інші міста прийшло Велике Полювання. В це місто прийшла лише вона. Люди думали: якщо її задобрити, вона віддячить у сто разів, бо Фея Див — щедра фея. І було так.
У місто прийшли дива. Неймовірні тварини, надзвичайна музика, невичерпне джерело натхнення. Мешканці міста згадали свої давні мрії та заходилися виконувати їх. А Фея ростила сади рідкісних дерев просто на очах та збирала казкові врожаї того ж дня, роздаючи всім, хто забажає. Люди дякували сердечно й не знали, чим іще відповісти. Час летів.
Див ставало усе більше. Вони заповнювали вулиці й міняли їх, як заманеться, часом без жодної логіки, хоч мешканцям і не шкодили. Частина чарівних тварин розбіглася по лісах, а звідти в місто їхніми слідами прийшли інші люди, ласі до безкоштовного дива. Ті люди раніше чатували в лісі на подорожніх, а тепер і собі вирішили глянути на дивину.
Вони брали все й не дякували. Хоч усього було над міру, брали в інших те, що їм не було потрібно. Задля забави палили й рубали чарівні дерева.
Певний час Фея Див спостерігала за ними з цікавістю, пригощала у відкритих для неї залах за столами та дружньо посміхалася. Мешканці міста були нажахані: невже Фея Див нічого не зробить?
Але вона зробила.
Місто було небагатим, торгові шляхи його раніше оминали. Тому, коли люди питали, чим Феї віддячити за доброту, вона нічого не відповідала: у багатьох і не було нічого, що не дала б вона. Нічого, крім щирої дяки.
А от розбійники лісові мали й зброю, й дужі м’язи, мали за містом хутори з палацами замість простих будинків, мали гарні брички, залізних звірів і повні гамазеї всякого харчу та напоїв.
Тож якось увечері зібрала Фея Див усих розбійників разом у найрозкішнішій бенкетній залі на святкове частування, якого ще світ не бачив. І пили там таке, і таке їли, що серце ледь із грудей від захвату не вистрибувало, ну чисто рай. А розваги були такі — один політ на колісницях, запряжених білими павами та бусолами чого вартий!..
Якби хтось інших, хто не є Феєю Див, провернув щось подібне, життя цієї людини тривало б недовго. Але Фея Див на те й фея.
Легенд про те, що сталося з розбійниками (так само як і з тими, хто підглядав у вікна на бенкет), дуже багато. Мені подобається легенда про есенцію: Фея перетворила всіх їх на рідину, якою чи то змащують струни, чи то колеса, чи городи поливають. Рідини вийшло небагато, бо для того неодмінною складовою є совість, а совісти в них дуже, дуже мало було...
Хоча ще кажуть, що Фея зробила з них новий наркотик, який можна скуштувати в деяких районах Альберґе. З ним треба бути вкрай обережним та не вживати, якщо ви не знаєте на сто відсотків, де будете цього ж дня через наступні п’ять років. А навіть якщо і знаєте — все одно не варто.
Після цієї історії Фея залишила те маленьке містечко, і чудеса з часом розчинилися в його повітрі, повтікали в його ліси, всоталися в його бруківку. А от поганці, які ще були позалишалися в місті та околицях, і не прийшли до Феї на бал, нині процвітають: вони продають хто ліки, хто масло, хто добриво. І в усіх справа розвивається, йде вгору.
Фея Див більше ніколи не відвідувала це містечко ні на свята, ні в жоден інший день. Але якби прийшла — цікаво, що б вона зробила.

#сни
Перший сон року: снилося, що небом летять величезні, коштовно оздоблені повітряні кулі з повітроплавцями. Але ніч, полум'я куль пала не щомиті, а ліхтарі не ввімкнено. Тож їх майже не видно, і щоб побачити ту красу, треба напружити очі — і запастисч вірою в те, що там щось є.

Всім багатьох гарних приводів до саяткування в новому році. Хай тривога перейде з Харкова й Дніпра до Таганрога, з Одеси й Києва до Москви, щоб тривожились вони, а не ви.

Пишеш близьким: ну шо ви, ну як ви, цілі?
(А вовча тривога щоразу луна і луна)
Пишуть: та цілі, звісно. Усі ми цілі —
Всі ми мішені, доки триває війна.

#вірші_стиха #щоденник_болю

Трохи відволічу вас, може. Часом потрапляють на очі взірці рфської пропаганди — і йой, яке ж дурне.
Якби в рота радянській Попелюшці з мультика вклали щось із недавнього, це виглядало б десь отак:

Хоть не верьте, хоть проверьте — только точно знаю я,
Что от армий всех на свете не осталось ничего.
Мы единственным кинжалом уничтожили опять
Сто мульйонов пэтриотов и Залужных тридцать пять!
Ля-ля-ля-ля...

#груші
(І все це було б дуже смішно, якби не спроби втілити ці відбиті фантазії в реальність)

Ну ви в курсі, хто мене знає давно.
З днем народження Діми!
(Для тих, хто знає нещодавно, — з днем народження Толкіна 😉)
#груші

Довго сидів, думав, чи хочу щось писати про повернення українських військовополонених (бо ви ж, певно, помітили, мені важко й ніяково висловлюватися на такі серйозні теми тут на каналі).
І так, хочу сказати одне.
Дуже сподіваюся, що в них вийде повернути собі себе в повній мірі після всього пережитого.
#мемуаразми

#проза пишеться, світ колишеться.
Шибеник, якого ми зустрічаємо в другому оповіданні з циклу про простори, "Моєму особистому пеклі", має свою історію (власне, з нього все це й почалося). Перший текст про нього був написаний давненько та російською, але персонаж, сетинг та історія мені подобаються досі, тож маєте про нього. І ха, я досі не знаю, хто в цій історії головний герой!..
Колись я перший текст перекладу чи переспіваю, а поки маєте текст третій (першу його частину).
Чи є Шибеник алюзією на Дюмв-Старшого? Можливо. А може, і ні.
Нема дня, щоб мені не схотілося вставити в текст малозрозумілі історичні аналогії. Одного дня я напишу текст про цей текст, і він теж буде насичений відсилками.
https://telegra.ph/SHibenik-%D1%96-rubedo-01-13
Невдовзі буде варіант для Друкарні теж.

Знайшов іще свій текст до теґу #проза від вересня 2023, принесу вам сюди.
Дивним чином, він якраз про стосунки (а також, звісно, страждання і, як майже завжди, загибель — або ні).
https://telegra.ph/Ti-%D1%96-ti-09-11

...Чому я так часто пишу про смерть?
Бо мені хочеться вірити, що вона не є остаточною.
#мемуаразми

Трохи нового до теґу #проза
https://drukarnia.com.ua/articles/babine-pole-OSuM1 -- на друкарні.
https://telegra.ph/Babine-pole-01-20 — на телеграфі.
Невеличка казка в сюрних тонах.

На мить я забув, скільки мене штук. Скільки в мене каналів.
Доволі терапевтичний момент shadow work, якщо підходити до нього з головою.
#груші #мемуаразми

Є люди, яким дереалізація підживлює ненависть до ближнього. Ніби виправдовує. Мовляв, усе несправжнє, ґо вбивати тих, хто послабше, весело ж.
І є повно тих, у кого дереалізація — про інше.
Якщо світ — їбонута симуляція в головах богів, я обираю любити його й робити те, що в моїх силах. Щоб не здохнути самому і щоб не здохли ті, на кого вистачить сил.
Можливо, я обираю любов.
#мемуаразми

Тіньові думки.
Якби в кінці в мене зникало по одному все, що підтримує життя й надає йому хоч якийсь смак і сенс окрім болю, — я б волів, щоб останнім залишилася любов.
#мемуаразми

(у мене в голові Забужчина чарівним чином злиплася зі Сложобанщиною та породила казкову батьківщину-натхненницю тирад Юлії Тимошенко — Зубожанщину)