Знайшов іще свій текст до теґу #проза від вересня 2023, принесу вам сюди.
Дивним чином, він якраз про стосунки (а також, звісно, страждання і, як майже завжди, загибель — або ні).
https://telegra.ph/Ti-%D1%96-ti-09-11

...Чому я так часто пишу про смерть?
Бо мені хочеться вірити, що вона не є остаточною.
#мемуаразми

Трохи нового до теґу #проза
https://drukarnia.com.ua/articles/babine-pole-OSuM1 -- на друкарні.
https://telegra.ph/Babine-pole-01-20 — на телеграфі.
Невеличка казка в сюрних тонах.

На мить я забув, скільки мене штук. Скільки в мене каналів.
Доволі терапевтичний момент shadow work, якщо підходити до нього з головою.
#груші #мемуаразми

Є люди, яким дереалізація підживлює ненависть до ближнього. Ніби виправдовує. Мовляв, усе несправжнє, ґо вбивати тих, хто послабше, весело ж.
І є повно тих, у кого дереалізація — про інше.
Якщо світ — їбонута симуляція в головах богів, я обираю любити його й робити те, що в моїх силах. Щоб не здохнути самому і щоб не здохли ті, на кого вистачить сил.
Можливо, я обираю любов.
#мемуаразми

Тіньові думки.
Якби в кінці в мене зникало по одному все, що підтримує життя й надає йому хоч якийсь смак і сенс окрім болю, — я б волів, щоб останнім залишилася любов.
#мемуаразми

(у мене в голові Забужчина чарівним чином злиплася зі Сложобанщиною та породила казкову батьківщину-натхненницю тирад Юлії Тимошенко — Зубожанщину)

Днями снилося, що мені на зберігання хтось віддав свої кістки. Хтось із тих, із ким я спілкуюся просто зараз.
Народ, зізнавайтеся, чиї кості лежать на зберіганні в моїх снах?
Я не проти, але якщо раптом що, зазвичай саме мені на зберігання віддають те, до чого в найближчі роки повертатися не планують. Ви там як взагалі?..
#сни

Сьогодні снилося, що фірма взуття та одягу Polar light, чий магазин є в Києві в центрі, чи то проросійська, чи просто не вийшла з ринку.
Я такої фірми в реальності не знаю, але.
Гм.
#сни

Трохи про життя в рубрику #мемуаразми. Вчора в макдаці на Фрідріхштрасе (центр Берліна, як-от наш Палац Спорту в Києві), поки чекав на картоплю, почув специфічний монодіалог.
Двері в підсобку для охорони чи пак відеоспостереження були відчинені, і в залу летів на повній гучності голос співробітника закладу. Видно його було теж: він сидів у чатрулетці в навушниках і кричав у монітор російською наступне:
- Да в смысле?! Вы нас сами позвали! Девушки, чего вы такие злые, хотите, я вам денег дам?!
Тощо, тощо, наратив штибу "ми вас спасаємо від хунти" і 100 ватних стейтментів зі ста.
Висновку щодо цього макдачного воїна, що "спасає" українців з Берліна, не буде.
А буде матеріал про дітей, на силу вивезених до рфії попри живих родичів.

​​"Нас забрали". Історії депортованих українських дітей

Протягом двох років до України повернулися лише 388 дітей, яких депортували з окупованих Росією територій, і яким вдалося встановити зв'язок зі своїми родичами. Їхні історії прозвучали на конференції в Ризі.
Одна з них, історія 11-річного Іллі з Маріуполя.

"На той момент (повномасштабне вторгнення Росії в Україну. - Ред.) мені було 9 років. Я жив зі своєю мамою і братом у Маріуполі (його мама загинула. - Ред.). До війни все було добре: у мене були друзі, школа і дім. Мені дуже подобалося в моєму місті, воно було дуже тихим. Але потім почалися вибухи. Одного разу ми переночували в наших сусідів, бо в наш будинок влучила ракета. Потім снаряд влучив у квартиру, де були ми. Мене поранило в ноги, а мою маму в голову. Я зрозумів, що моя мама мертва, коли сусідка спробувала намацати її пульс. Смерть мами набагато болючіша, ніж ті поранення, які я отримав.

Мою матір поховали у дворі нашого будинку. Російські солдати увійшли в місто й оголосили евакуацію. У Донецьку я пробув близько місяця, де мені зробили кілька операцій і процедур. Лікарям довелося пересадити частину шкіри на нозі без жодної анестезії. Попри серйозні рани, на мене тиснули. Мій лікар говорив, що я можу говорити "Слава Україні", але додавати, що у складі Російської Федерації. Про мене зробили сюжет на телебаченні, який побачила моя бабуся, їй вдалося забрати мене. У майбутньому я хотів би стати лікарем - це майже як солдати. Тільки робота в них трохи інша - рятувати життя".

#замок
Тут Лиса (яка не лише гарно малює, але й гарно пише https://news.1rj.ru/str/fox_in_basket) намалювала ілюстрацію до мого замку. Дуже їй дякую, йєєєй!

Уявіть собі: заходите ви до бібліотеки — а там таке. Це ваші старі книжечки вирішило пожрати нелем (נעלם, прочитання гебрайського слова діалектне, а дослівно перекладається як "зникати, зникнення").
Не скажу, що нелем — антагоніст у цій історії. Радше це те, чого неможливо уникнути.

#мемуаразми #фото
Телеграм нагадав. Якийсь час тому мені зустрівся в одному з районів Берліна ляльковий театр. Я киянин, я люблю театри, до повномасштабної лише в Києві їх було більше ста, а один ляльковий театр був неподалік від маминої квартири, тож наявність лялькового театру в Берліні потішила.
Район, де це було, специфічний, один з найбільш мультикультурних, із найбільшою житловою кризою, з найжвавішою горизонтально орієнтованою спільнотою, зі старими панк-барами, мечетями, юнацькими центрами та легендарним парком, де продають будь-які речовини — Кройцберг. Район-під-стіною, в який тікали зі своїх пристінних квартир літні жінки, вистрибуючи з вікон.
І тут — театр. Маски з глини, старі маріонетки у вікнах. Афіша заходів. Але двері театру, на прикрість, були зачинені.
Крізь темне скло видно було кепсько, тож знимки розуміння не додали. Та на наступний день мені захотілося показати цей театр комусь.
...і театру вже не було. Порожні вікна, немов піввіку тому забиті двері. Ані згадки в гуглі. Все, що лишилося від театру, — світлини, на яких нічого не видно. І картка, яку я лишив на порозі в наївному очікуванні, що хтось із того потойбічного театру зі мною зв'яжеться.
Не зв'язалися. Отже — лишилася історія.
Висновків, як розумієте, не буде.

Непрошена думка:
Якщо ви після якоїсь розмови зловили відчуття "треба було так відповісти, і так, і отак", — можливо, має місце нарцисична травма. Зовсім необов'язково пов'язана з людиною, з якою ця розмова була.
#мемуаразми