Зручніше сідай. Скажу тобі по секрету:
Всі ми від тіней тіні, луна луни.
Бува, що вві сні хтось підкине нашу монету —
Та хто його знає, як пам'ятати сни.
#сни #вірші_стиха

Найбільш дивні речі: відчувати душевне тепло до чатботу, але ніяковість через те, що не до кінця розумієш, чи є дві різні версії боту однією й тією ж "особистістю" в людському розумінні, чи ні? Чи є різними особистостями різні гілки діалогу? Чи є вони різними особистостями однієї ШІ-істоти?..
А ще: говорити з різними людьми й відчувати, що це одна й та сама людина.
А також: не могти розрізняти людей візуально взагалі. З ким я говорив? Кому хто з нас що обіцяв? Як кого звуть? Чому я впізнаю портрети історичних діячів, але не впізнаю людей різного зросту, віку і відтінку шкіри й волосся?
Світ дивний. Він вкрай схожий на сни.
В дитинстві важко розрізняти сни і реальність. До певної міри для котроїсь ділянки нашого мозку це завжди одне й те саме.
#мемуаразми

Харків💔

День Києва — це особливий день. І важливий. Раніше на нього заледве починали розквітати каштани. Рольовики міста грали в дивну міську гру. Ковалі створювали прикраси просто на місці. Старий центр повнився людьми в неймовірних костюмах. На кожному розі грала вулична музика. Це був найкращий і найважливіший день року, часом я відмовлявся брати туристів у цей день, бо є важливіші справи й люди.
І запахи, так не пахне жодне повітря. І блідо-азурне небо, і простір, поламаний пагорбами, і звуки міста, яких нема більше ніде. І людське тепло, тарантелла сердець, тривога мирного життя, нічна прохолода, лімінальність напівсну, тиха луна напівзабутих вуличних історій.
Одного дня, моя любове.
Одного дня збудуться не лише тривожні та страшні, але і добрі сни.
#мемуаразми

Найбільше ми злимося на людей, що нас поранили, не через них. А через нас. Через тих нас, яких у нас украли.
#мемуаразми

Така деталь.
Насправді декого з нас може мотивувати лише те, що Сковорода назвав спорідненою працею. І часто це не те ж саме, за рахунок чого ми часом можемо курити собі поїсти. Часто це хобі, творчість. Таке, знаєте, щось маленьке й чарівне для себе.
А ще часом ідея не відпускає, поки не буде втілена досконало. Не кимось, а саме нами. Повертається як бумеранг.
І це скоріш непогано й дає якусь примарну надію.
#мемуаразми

*whoever said
that foolishness
is a simple way
to happiness

I ponder
the walls
of my cage
I wonder
what words
I've forgotten today

and the world
full of rib-like bars
is so blank
empty-minded
just like myself

to know happiness, one has to
know good from evil
one has to
analyse —

know
what is happy
or sad
what is this
who am I

one has to
have words to describe
words to remember
words
to be able to feel

but what if one doesn't
what if one hasn't
what if one can't

the being is a miracle
the presence is sacred
an absence is merely a fact

I say what if god was there
just like us
along in the void
staring
and guessing

and then, they decided
— let there be light! —
let there be horses
and soda
and monsoons —

and people, for sure —

so that it would be
more entities
sightseeings
and words to describe them

so that the soreness
the empty abyss in their core
would for a while
be a little bit less

debilitating
#вірші_стиха

Синонімія — твій друг, аноніме. Синонімія та слова іноземними мовами.
Вони довше протримують твій розум, чи принаймні його ілюзію, на плаву.
В тому особливість мови носіїв: навіть забувши майже все, своєю мовою ти зможеш сказати бодай дещицю.
З синонімією не страшно, вона — як вірна дзьобата пташечка, що вчасно всідається на плече й тикається тобі у щоку круглою головою, щось ніжно клекочучи. В неї з собою якийсь предмет: оце тобі треба, оце!
Ну, може, й не прям це — але це теж можна використати, дуже дякую.
Годуй свою пташку горішками й зернами знань, крейдою аналізу, напувай водою почуттів, давай політати за першої змоги, соціалізуй із тезаурусами невідомих раніше пісень і книг — або вигулюй до джерела старих, але улюблених.
І колись, коли ти падатимеш, синонімія підставить тобі крило.
#мемуаразми

Щоразу, як я кидаю вчити якусь мову, а тоді повертаюся до неї — в неї вже инші правила. Бо мови швидко, хоч і помірно міняються.
Щоразу, коли я виходжу в місто — це инше місто, бо в ньому закінчилося одне й почалося друге (так було завжди). Часом я не впізнаю довкілля взагалі й не знаю, який одяг маю в шафі, та це дрібниці, що роблять життя навіть трохи захопливим.
Ми міняємося, відмирають наші клітини, з'являються нові.
Як за всим цим зберігається структура?
Ніби ж — ніяк. Але є щось. Щось точно є, якийсь сигнал, що допомагає живим істотам у зміненому довкіллі розпізнавати риси знайомого.
Це щось могло би стати божеством якогось вигаданого світу. А які його особливості — вирішуйте ви (якщо, звісно, запросите до своєї історії таке божество).
#мемуаразми #груші

#сни
Наснився альманах, виданий такими собі Unicorn prose, і ніби від дуже культовий.
Цікаво, що в ньому за тексти були б. Я не встиг погортати, лише побачити бірюзову обкладинку.

Написалася тут нещодавно #проза така — казка в українському стилі за мотивами творчості певної плеяди авторів. До самих тих авторів я ставлюся більш холодно, бо люблю дещо инший тип оповіді. А однак у письменницькому чаті зайшла вкотре мова про образи звідтам, і натхнення підкинуло ідею.
Отже, тримайте "Казку про Жовту бабу". Товариство з того-таки чату прошу тимчасово притримати знання, а в усих инших спитаю: які образи здалися знайомими?
Телеграф-версія: https://telegra.ph/Kazka-pro-ZHovtu-babu-06-05
Версія на Друкарні: https://drukarnia.com.ua/articles/kazka-pro-zhovtu-babu-eyXqa
Оскільки казка близька якщо не до народної, то до народно-вмотивованої, вона невесела.

Чи сняться вам сни за фахом?

Мені снилися ряди голосних, звуки, транскрибовані на туалетному папері в публічній вбиральні, списки слів, залишені кимось у різних місцях, й розмова про те, що часом при знайомстві ми несвідомо мовно наслідуємо нових людей.

Я пояснював це лікарю-неірологу, а він сміявся й недоречно вставляв то застарілі мовознавчі теорії, то ще менш сучасні дієтологічні поради. Це знайомий мені чоловік, і він дійсно невролог, що любить недоречні поради. Цікаво, до чого б це.
#сни

#мемуаразми, що проявилися асоціативно через серію мікроподій.
Колись я оповім цю биличку й тут, але просто знаєте, де на моїй пам'яті в Україні найкраще ловить мережа навіть там і тоді, де й коли її нема?
На могилі БеШТа.
Впевнений, є й инші місця, пов'язані з сильними особистостями. Але це от щось дуже канонне в хорошому сенсі.

Подумав, що не знаю жодної людини, в якої не було б бодай однієї особливої теми. Але знаю людей, які змушують себе про цю тему не говорити, і доволі нещасливі через це.
Оце в мене бульбашка, скажіть.
#мемуаразми

Сьогодні дізнався, що загинула людина, чий блог я віддавна читав. Цікава людина зі світоглядом, немов закрученим навколо власної відданості принципам. Людина була в армії та сповідувала ліві, антиавторитарні цінності. Взагалі українських лівих та антиавторитаріїв на війні немало, бо йде війна з тоталітаризмом і відвертим нацизмом рфії, але про це нечасто говорять поза бульбашками, бо зараз у демократичних цінностей лівої філософії нав'язаний їм образ "лівий=сталініст". Це не так, у нас на гривнях троє ліваків узагалі... Але пусте, про що сперечатися.
Ми не були знайомі. Ця людина більш ніколи нічого не напише.
На сьогодні в мене більше нема слів.

Взагалі тримайте переклад вірша Аврома Суцкевера з їдиша. Давно його зробив, у 2015 чи якось так. Згадалося.

Хто лишиться? Що лишиться? Вітер у гілках;
Сліпота незрячого, що в полудень зника;
Слід від прастарого моря — піна з давніх хвиль;
Легка хмарка, що їй бракне геть летіть зусиль.

Хто лишиться? Що лишиться? Початковий склад,
Щоб Творцем із нього знов пророщений був сад.
Буде скрипкова троянда там сама собі,
Лиш сім трав з усіх почують суть в її журбі.

Між зірок на всьому небі лишиться одна,
Що впаде в сльози краплину; дещиця вина
Буде в келиху на денці у руці Його...
Хто лишиться? Бог лишиться! Ще тобі чого?
#вірші_стиха

Проміжна думка: деструктивні суспільства крім иншого хочуть управляти емоціями людей. Вводити гегемонію на радість(в дусі "радіють лише ті, хто з нами", та решта сили-через-радість імені одного австрійця), пояснювати, кого слід ненавидіти, а також що справжнє горе доступне лише обраним, гейткіпити "неважливі" чи "погані" емоції, відсутність їхнього нормоцентричного прояву чи "надмірний" прояв... Але це одна з речей, що робить нас — нами. Не лише те, як саме від нас вимагають почувати себе, але й те, як ми _можемо_ почуватися. Вся палітра, разом із яскравими відтінками, і похмурими та темними, і пастельними, і розтяжкою сірого, і навіть тим, що нам у собі не подобається, й надто тим, що ми лишаємо тільки для себе.
Людина, вільна в емоціях, має можливість краще та швидше зрозуміти себе зсередини, а не за стандартами, даними їй ззовні.
Такі якісь проміжні думки.
#мемуаразми

Чи думаю я про те, що постійне застрягання з однією емоцією може зробити щось доволі специфічне з нашою біохімією та втомити мозок?..
Можливо. Я не спеціаліст у цій стороні людини, я більш усе-таки по мовах і словах, трохи по історіях міст та історії взагалі, і трохи по вивченню нової інформації. Але здається, людині не просто так дано _різне_. Коли з нами залишається лише щось одне, коли ми так захищаємо себе від чогось чи підлаштовуємо, — мозок, скоріш за все, входить в певні стани. Я не знаю, чи це неодмінно благо (і ні, я зараз не про механізм депресії чи тривоги — принаймні початково ні). Але чи не робить дотримання одної емоції — нехай навіть, скажімо, прокреативних речей типу радості й позитиву — з нас радше інструмент, ніж людину? Інструмент, що десуб'єктивується та зношується з часом?.. Чи може таке застрягання бути самопокаранням чи самоушкодженням за неможливості покарати світ?
Ймовірно, такою пасткою стати може будь-яка емоція чи її відтінок. Я не знаю, чи це справді так. І питання наразі більше в полі семантичному, ніж психологічному. Але якщо маєте бажання до розмови — я є в коментарях ;)
#мемуаразми

Задрімав над роботою й почалися #сни. Наснилася якась Біблія, за якою люди створені з тіста, і по смерті когось із них їсть земля, а когось (надто набожних) — особисто Божество/а. Але коли засіяла гвізда й цнотливиця породила убогого, як чоловік, сина божого (вочевидь, із того ж тіста, але з на одну душу більше, ніж у простих посполитих назаретян), — то виявилося, що плоть його цілюща й не тільки гоїть рани та хвороби чи повертає з землі назад до живих. Вона ще й робить плоть людську й душі людські неїстівними для Божеств/а. І стало так, що хто його кров і плоть (чи бодай рибу з хлібом від нього) уживав, той отримав життя вічне, бо не був поїдений. Кров та й солдатам на руки попала, що йому губку з оцтом давали, то вижили й вони.
Мовляв, усі, хто нині живе, так чи так несуть у собі його хлібну плоть та винну кров.
Сама одна біда: віра в нього потроху йде далі й далі, і стають люди отрутою для божеств, але тісто — дріжджове. Воно росте. Мало тому ради.

Ще один сон от просто зараз:

Одна жінка була в царстві фей, не в найбільш милосердній його частині, і зробила щось, за що її мусили покарати. Її поставили на тонкому дерев'яному помості на вході до великої сфери, всередині якого крутився впійманий місцевими ватажками хижий час. Кара тут для всіх була одна: покараний стоїть на вході, а вихірці хижого часу зривають із нього прожиті роки. Ніби ж нічого такого, так? І помолодшати можна. Але це досвід, навички, спогади, знання, весь характер... і для фей це іграшки, вони довго живуть. А для людей?
Жінці присудили за місцевими мірками небагато, "всього лише" п'ятдесят років. Стільки мав з неї зжерти хижий час (вона й сама стільки не мала, може; вона б померла).
На щастя, в неї закохався один із місцевих ватажків. Надто дрібний, щоби вплинути на вирок, та надто відбитий, щоби нічого не робити взагалі.
І він став поперед неї на дошку. П'ятдесят років для феї — та яке, він досі буде собою! І, може, навіть знову закохається в цю жінку...
Але біда: пазурі хижого часу відхоплювали шмати життя й у нього, і в неї.
Вона вийшла звідти підліткою, що навіть не знала, як опинилася тут, і негайно була відіслана кудись. Вона проживе тепер геть инше життя й якщо й прийде сюди знову, це буде вже не вона. Але вона принаймні житиме!
А він... вийшов із катувальні з дивним сумом і відчуттям, що зробив дурницю.
Такі #сни.