В просторі й часі, де існують мої #сни, все майже таке, як насправді, але й трохи не таке. Скажімо, моя кімната в гуртожитку є, але в ній значно менше речей. Є ледь не всі мої персні, але значно менше одягу в шафі. Є укулеле, але нема гітари. Книжок майже нема, але чомусь є гаманець (і я знаю, чому так: вві сні в моїй кімнаті є переважно лише ті речі, з якими я сюди приїхав уперше).
Тут є мій плед, і стіни такі самі голо-білі, але сходів удвічі більше, так само як і більше вікна. І ці вікна виходять не просто у двір, а у внутрішній двір, бо весь світ снів – це світ сходових кліток і переходів, спаяних будинків, підземних кварталів і печер, закручений сам у себе.
Уві сні у внутрішній двір, згорнутий всередині будинку літерою "О", падає сніг. Я водночас учитель і учень, і в мої двері завше стукає хтось, і я чекаю, доки всі підуть із кухні, з якою я на одному поверсі, і йду робити чай у простому емальованому чайнику (в світі реальнім чайник електричний, а коридор значно коротший, і вікна в ньому крихітні, заледве більші за людську голову).
Я повертаюся з чаєм, і все скрізь темне, ніби засліплене чорним павутинням; сходи, сходи на зовнішній стороні будинку ведуть до складних вулиць, де басейни і площадки, і весь Альберґе готується до зимових уже свят. Десь далеко внизу шумить підзимкове море, тріпотять на вітру ліхтарики на чиїхось воротях (у реальності мій гуртожиток справді стоїть на пагорбі, а внизу не море – річкова затока, і ліхтарики тріпотять десь на березі біля громадського пляжу).
Я сідаю з чаєм у кімнаті; навіть уві сні я знаю, що захворів, що треба пити гаряче.
Я беру в руки укулеле і граю тужливо-колискову мелодію, і вона в'їдається в розум так, щоби потім винести її назовні, в буденний світ.

Мене трохи унесло зараз. Стався напад натхнення на стару тему, про яку мені колись розказав друг. Наснилося йому, що ми з ним разом граємо в групі під назвою "Є могила". Я тоді поржав.
А зараз не поржав, бо мені стався #шаманізм (то все повня, чесно). Ловіть крч #вірші_стиха.

Є могила одна,
Край дороги вона,
Ген за цвинтарем, поза стіною.
Взявши в руки ножа,
Молодик походжа,
Круг могили все ходить спиною.

Глянеш зліва — на лик
Гожий той молодик,
Хоч на вулиці, на вечорниці!
А праворуч візьми —
Весь він світить кістьми,
А на них — хробаки білолиці.

Що ти ходиш,
хороводиш?
Що шукаєш,
чи ти знаєш?
Чи то брата,
чи то ката
нині вирядивсь шукати?
- Се ходжу я круг могили,
Де мене на смерть забили,
Ждуть ворога серед ночі
Очі клятії варлочі.

Є на світі палац,
Що на сотню палат,
А в сто першій живе молодиця.
Ой, на силу вона
Під вінець віддана
До ґазди, їй по-людськи не спиться:

То кричить уночі,
А то спить ідучи,
То зачне, як причинна, співати.
А в палаці ґазда
Все врагів вигляда
Із кімнат, що зі срібла і злата.

Що ти ходиш,
хороводиш?
Що шукаєш,
чи ти знаєш?
Чи то брата,
чи то ката
нині вирядивсь шукати?
- Се ходжу я круг могили,
Де мене на смерть забили,
Ждуть ворога серед ночі
Очі клятії варлочі.

Час на світі той є,
Коли мертвий встає,
Заклада чорту душу і мститься.
Входить в двір молодик,
І страшний його крик,
І заходить він просто в світлицю.

От дождали біди:
Пахолки хто куди,
А ґазда впав від смертного жала.
Зранку панова рать
Стала пані шукать —
Та холодна при шляху лежала.

Що ти ходиш,
хороводиш?
Що шукаєш,
чи ти знаєш?
Чи то брата,
чи то ката
нині вирядивсь шукати?
- Се ходжу я круг могили,
Де мене на смерть забили,
Ждуть ворога серед ночі
Очі клятії варлочі.

Коротко про життєве: це був дуже важливий обмін.

#сни сьогодні були більш ніж насичені. Але з цікавого: снилося, що в якомусь місті замість пацюків смітниками нишпорять нулі.

З вами наша нерегулярна рубрика "афігєнні історії з електрички". Жду я потяга, везу додому поїсти. Поруч на лавку сідає пані й питає когось у телефоні німецькою: "Що б ти робив, якби мав машину часу?" (Was würdest du tun, wenn du die Zeitmaschine hättest?).
Це було настільки несподівано, що я й сам задумався.
Що б я робив?..
#мемуаразми

Тримайте #вірші_стиха за мотивами однієї розмови зі співвітчизниками.

Не ми ті миті немиті
Сіяли, плекали, ростили,
Тягли з-під снігу щосили
Зі змерзлої ще, неораної землі –
Але хтось із нас ховався у ковилі,

І ми в ті миті немиті,
Потом, слізьми і кров'ю политі,
Повиті
Чим у кого було, –
Пробиралися крізь кіптяву, крики і зло,

І ноги богами були й дорогами биті,
І хтось із нас пережив таки оті миті,

Хтось вийшов до нас із пекла, чаду й тюрми –
Щоб обійняли їх разом із митями – ми.

Сьогодні #сни принесли мені історію про ураган. Давно не приносили, з дитинства (тоді урагани були метафорою майбутньої війни, а точніше, майбутніх підстав від союзників, а зараз – зараз не знаю).

Мені наснилися троє (так, майже Свята Трійця). Син, хлопчик років 12, що вмів приходити туди, де потрібен. Батько, старшого віку вусатий столяр. Він умів ремонтувати майже все, включно з дірами у всесвіті. І певна... сутність. Гуманоїдна тінь. Цей хтось умів точно пророкувати майбутнє.

Сон почався в суміші Львова і Трієста (і, може, трохи ще Кракова, куди мої сни без нього). Трійця прийшла туди, бо Дух сказав, що буде ураган. "Все, що ви бачили до того, це урагани першої сили. Зараз буде ураган третьої, гуртуйтеся. Але втекти ви все одно не встигнете".

Ураган мав початися за годину, вітер уже став мінятися. І дув він не звідкілясь, а з підвалів будинків. Дув спершу помалу, всього лише трохи видуваючи з-під порогів на вулиці сміття. Батько та син заходилися укріплювати ті пороги, а дух показував, котрі з них небезпечні, бо ж ураган виходив не з усіх підвалів.

Коли міські фонтани почали утворювати маленькі смерчі зі своєї води, в місто прийшов мій покійний батько. Він теж хотів допомогти, як і безліч инших померлих, що повернулися з потойбіччя.

Я в тому сні був просто собою, я був у місті з матір'ю, і вона на ураган не зважала. Бо, зрештою, працювали крамниці, ресторани, кафе. Вона була навіть рада бачити батька та попросила його допомогти їй із закупами. На фоні того всього сюру батько сказав мені, що ті троє, котрі прийшли рятувати місто, – не просто собі герої, і той батько хлопця – це Дід. Не просто дід, а над усіма дідами Дід.

Далі розмов було менше, ми рятували від урагану тварин із зоопарку: Дід переносив їх у якесь инше місце, де урагану не було. Врешті-решт туди перемістили майже все місто. Разом із будинками, так.

А коли минула година, і ураган урешті взяв своє й розходився, – в місто надійшло повно російських військових.

Їх ніхто не рятував. Ураган їх просто пожер.

Давно мені не снилося таких апокаліптичних сновидінь.