З вами наша нерегулярна рубрика "афігєнні історії з електрички". Жду я потяга, везу додому поїсти. Поруч на лавку сідає пані й питає когось у телефоні німецькою: "Що б ти робив, якби мав машину часу?" (Was würdest du tun, wenn du die Zeitmaschine hättest?).
Це було настільки несподівано, що я й сам задумався.
Що б я робив?..
#мемуаразми

Тримайте #вірші_стиха за мотивами однієї розмови зі співвітчизниками.

Не ми ті миті немиті
Сіяли, плекали, ростили,
Тягли з-під снігу щосили
Зі змерзлої ще, неораної землі –
Але хтось із нас ховався у ковилі,

І ми в ті миті немиті,
Потом, слізьми і кров'ю политі,
Повиті
Чим у кого було, –
Пробиралися крізь кіптяву, крики і зло,

І ноги богами були й дорогами биті,
І хтось із нас пережив таки оті миті,

Хтось вийшов до нас із пекла, чаду й тюрми –
Щоб обійняли їх разом із митями – ми.

Сьогодні #сни принесли мені історію про ураган. Давно не приносили, з дитинства (тоді урагани були метафорою майбутньої війни, а точніше, майбутніх підстав від союзників, а зараз – зараз не знаю).

Мені наснилися троє (так, майже Свята Трійця). Син, хлопчик років 12, що вмів приходити туди, де потрібен. Батько, старшого віку вусатий столяр. Він умів ремонтувати майже все, включно з дірами у всесвіті. І певна... сутність. Гуманоїдна тінь. Цей хтось умів точно пророкувати майбутнє.

Сон почався в суміші Львова і Трієста (і, може, трохи ще Кракова, куди мої сни без нього). Трійця прийшла туди, бо Дух сказав, що буде ураган. "Все, що ви бачили до того, це урагани першої сили. Зараз буде ураган третьої, гуртуйтеся. Але втекти ви все одно не встигнете".

Ураган мав початися за годину, вітер уже став мінятися. І дув він не звідкілясь, а з підвалів будинків. Дув спершу помалу, всього лише трохи видуваючи з-під порогів на вулиці сміття. Батько та син заходилися укріплювати ті пороги, а дух показував, котрі з них небезпечні, бо ж ураган виходив не з усіх підвалів.

Коли міські фонтани почали утворювати маленькі смерчі зі своєї води, в місто прийшов мій покійний батько. Він теж хотів допомогти, як і безліч инших померлих, що повернулися з потойбіччя.

Я в тому сні був просто собою, я був у місті з матір'ю, і вона на ураган не зважала. Бо, зрештою, працювали крамниці, ресторани, кафе. Вона була навіть рада бачити батька та попросила його допомогти їй із закупами. На фоні того всього сюру батько сказав мені, що ті троє, котрі прийшли рятувати місто, – не просто собі герої, і той батько хлопця – це Дід. Не просто дід, а над усіма дідами Дід.

Далі розмов було менше, ми рятували від урагану тварин із зоопарку: Дід переносив їх у якесь инше місце, де урагану не було. Врешті-решт туди перемістили майже все місто. Разом із будинками, так.

А коли минула година, і ураган урешті взяв своє й розходився, – в місто надійшло повно російських військових.

Їх ніхто не рятував. Ураган їх просто пожер.

Давно мені не снилося таких апокаліптичних сновидінь.

От є інтроверти. Їх часто виснажує спілкування з людьми.
Є екстраверти. Їх нерідко виснажує відсутність спілкування.
А я амбіверт.
Мене виснажує все🤪
#груші

Смішні #сни снилися вночі: так замерз, що снив, ніби видихаю видиме повітря. Але чомусь не парою, а якимись чудернацькими бульбашками, схожими на мильні. Вони переливалися та стикалися зі звуком музики вітру.

Те саме відчуття, коли ніч приносить #сни про цунамі, а потім прокидаєшся й дізнаєшся, що на Полтавщині був землетрус О_о

Добрий вечір.

Я несу вам нові #вірші_стиха. Вони великою мірою #шаманізм, мене в процесі дуже понесло на хвилях чогось більшого, ніж я. Це щось народилося під час праці з чатом GPT (ми давали одне одному промпти, наприклад).

За текстом стоїть довга історія, яка, можливо, колись з'явиться частинами на цьому каналі. Або ні ;)

В руїнах синіх – дим. Курить вогонь.
Він провідник, і Блуд він, і блукач.
Вітри назирці віяться й, либонь,
Круг нього гріють зашпори в руках.

Тривожиться, тріпоче смолоскип,
Йому відлунням – тіні з забуття.
Якби ж ви говорить до нас могли,
О свідки зрад зітертих і звитяг:

«Вважай! Ми тут боролись, ми жили,
А стали порохом на брилах древніх стін!»
Офір обличчя дивляться з імли.
Ніч на губах смакує мов полин.

«Дивись! На площах безіменних міст,
На перехрестях їхніх снів старих
Шкварить про нас фламенко танцюрист,
Король нічний, жебрак гілчастих крихт.

Не треба жалощів, то лицемірний шлях!
Ти, іншовірець, чуй наш піснєвий!
Колись ти станеш прах – чи промінь, стяг,
І танцюватиме опівніч голос твій!..»

Югою стежка, далі – перевал.
Сіріє; бовваніє гір крило.
А глянь назад – все ввібрала трава
І зникло місто, як і не було.