Сьогодні вві сні я спершу був у Києві, де нескінченно тривала ніч, перериваючись короткими світанками. Тиша, м'яка помірна напруга та звичайне цивільне життя.
В якийсь момент я втік звідти трасою для великих фур, сів на літак і, коли ми були вгорі, вистрибнув звідти з парашутом у небо.
Навколо був день. Світ крізь хмари повільно підвантажувався. Острови й гори спершу виглядали як нагромадження кубиків, але з часом стали реальніші.
Ми впали на незалюднений піщаний острів із високим пагорбі у центрі, схоже за все, вулканічний за природою. Острів був з'єднаний із иншими островами тонкою смужкою землі і безумовно мав своїх хижаків. Ми спробували видобути вогонь та назбирали якоїсь поживи. Стало зрозуміло остаточно, що треба йти далі, щоби вижити, і ми пішли.
Ми – це я і ще одна людина, чий образ увесь час плив і мінявся; спершу це була старша темношкіра жінка. Тоді ще хтось. Урешті це став огрядний чолов'яга за п'ятдесят, з вусиками, еспаньолкою й у позолочених обладунках.
Коли ми перейшли тонку смужку землі, знаючи, що позаду на нас уже чатували саблезубі тигри, я став тим чолов'ягою, – і я мав охороняти ціною власного єства життя дівчини, до якої був приставлений. Це була незвичайна дівчина, вона повинна була вижити. Я ж був големом, створеним із металевих труб, шкіри та магії, і я мав свою програму й молитви. Так, це був голем із концепцією віри, католицької до того ж, – та при цьому його віра була його потребою для повноцінного існування. Відтак він просто вірив, що инші віросповідання є частиною програм инших істот і потрібні для існування їм, і хто він такий, щоби переписувати чужу програму. Однак йому було для продовження функціонування треба молитися щонайменше раз на день.
Острів, на який ми перейшли, мав гори, і ліси, і долини; ріки і гейзери; а ще – низку маленьких міст, утворених різними культурами.
Місто в гірській долині біля ріки, в яке ми прийшли, було створене на кшталт старих південно-далекосхідних міст. Тут був невеликий центр із кам'яним храмом і палацом і багато зображень різних божеств. Ріка вважалася священною, і купання в ній – актом молитви. Моїй підопічній було треба помитися, тож ми попливли рікою до місцевого пляжу.
Там нас зустрів инший голем, значно старший за мене. Він був створений із глини та шкіри, його алгоритми, що він носив усередині, були написані клинописом на глиняних табличках усередині його тіла. Він оберігав двох дівчат-сестер. На цьому архіпелазі взагалі були ще инші такі от голками з різних часів та частин земної кулі. Він розказав про це; а так само про те, що знає, як улаштований наш брат, і якщо мені буде треба, – він покаже місце, де я можу звернутися до свого бога. Це було трохи своєрідним, але ґречним жестом.
Коли ми всі вп'ятьох рушили в центр міста, однак, – небо розверзлося та стало чимось у кольорах лави.
Експансія, сказав инший голем. Пресвята Богородиця, сказав я латиною.
Вони прийшли в цей світ. Вони шукали нас, а через нас – наших підопічних.
Ми вирішили тікати в инше місто, сучасне, створене иншою культурою. Те місто було схоже на Львів, там навіть була своя "Дзиґа".
А над світом тим часом падали й приземлялися ракети, з яких виходив десант із роботів-тиранозаврів, оснащений зброєю з газом, що робив кожного голема їхнім прибічником.
Ми дісталися тамтешнього "Львова". Тут були ще блаватні небеса, ніхто й не знав іще про експансію. Працювали кафе, люди ходили в кіно, дітей водили в садочки. Ми зупинилися в "Дзизі", щоби поїсти та посидіти в хорошому місці. Потримали стільці своїм підопічним, чесно замовили для них їжу.
І тут люди почали тікати. Мій колега, вавилонський голем, вирішив подивитися, що там діється на вулиці. Хтось із його дівчат вирішив сходити з ним. Вона прибігла в сльозах: роботи пустили газ, голем одразу до них приєднався. Треба було тікати далі.
І ми стали тікати. Пресвята Богородице, Діво Маріє, Мати Христова, молися за нас.

Далі були ще пригоди, але я вже прокидався, тому пам'ятаю їх уже геть погано.
На тому поки все. Отакі от промовисті #сни сьогодні.

Снилося, що ми ходили в ліс і знайшли там різні артефакти й райдужних дракончиків, яких посадили в миску з-під вареників. Я був файтер із мечем, і мене весь час параноїло, що за нами полетить драконеса, їхня мама (загалом ми були звичайними людьми, а якісь краси до нас були приписані вже в лісі). Ми сіли в машину та стали тікати від можливого переслідування, і помітили, що перемістилися в інший світ. Наш водій не знав місцевих правил дорожнього руху, тож їхали на удачу дорогою з багатьма смугами та рівнями. Заледве кудись доїхали й сіли на корабель; капітан (звісно, пірат) доставив нас у маленьке містечко, що було столицею крихітної морської держави. Тут усі жили на кораблях і возах, усі торгували й на всьому, на чому можна, були пташині гнізда (бо це місто було на шляху багатьох пташиних міграцій).
Далі пригода мала саме набирати обертів, але мене розбудили: я незле так проспав.
А дракончиків ми, до речі, випустили.
#сни

Сьогодні я побачив, як людина пише з легким італо-українським суржиком, називаючи ліваків сіністроїдами (від sinistra – лівий), а праваків дестроїдами (від destra – правий). Я візьму це на озброєння.
#груші

PS. Вчора багато писали про тисячний день. Правильно робили, загалом. Ніхто крім українців не нагадає світу про українців. Тому так тримати.
Мені, як і раніше, відчувається вкрай соромним і неправильним писати щось про війну самому. Лише про своє бачення чужого досвіду. Краплями, небагато.
#мемуаразми

Сьогоднішні #сни принесли фразу: "Бідні люди приречені говорити про двері, поки вони відчиняються для багатих ".
Також виявив, що моє дихання уві сні дуже схоже на дихання, моря. Хвиля набігає й віддаляється з шерехами.

На хвилях розмов про соціофобію, друзям-соціофобам і собі самому присвячую.

Я знаю, що я людина
І хочу того чи ні,
Не менше ніж половина
Всіх дій моїх – купа прутні.

#груші

Про вчорашнє.
В моєму гуртожитку не можна палити свічки: спрацьовує сигналізація, приїжджає поліція.
Але свічки таки запалили невеликою українською здибанкою.
А ще мама прислала фото: запалила одну за себе, одну – за мене.
Моя бабуся була '31-го року народження. Її першим дитячим спогадам, як я вже, можливо, писав, був смак затєрухи з лісового зерня на молоці – а звідки молоко, якщо для Голодомору все повідбирали?
Корову не відібрали. Бо в родини з чотирнадцятьма дітьми була матір, моя прабабуся, що вступила в компартію, щоб було що їсти. Восьмеро дітей вижило.
А в Другу світову прабабу розстріляли німецькі солдати – за багаторазовим доносом сусідів. Вона допомогала єврейським родинам уникати смерті.
В містечку родину не любили. Бо – чужинці, прапра- приїхали десь із Австрії, говорили чеською та їдишем, за легендою, мали десь на Оломоуччині свій фільварк, але всі документи було втрачено.
...а комусь і корови не лишили. Але люди вижили все одно.
Я не буду писати висновків.
#мемуаразми
#фото

Вітер теж емігрант,
Непотрібний нікому.
Вітер всюди чужий,
Геть самотній, нічий.
Недоречні слова,
Недоставлені коми,
Затупілі ножі
Та безсоння вночі.

Вітер мчить від кута
До кута по районах,
Поміж голих дерев
Та строїв гаражів.
Він уже не пита,
Бо наслухавсь до скону
Тишу, котра дере
Серце, де би не жив.

Він уже не пита:
"Хто я? Чий я? Навіщо?"
Не підставлять плече
Ці байдужії дні
Та страшні. Пустота
По льохах і горищах.
Вітру з ока тече.
Вітер – там десь, на дні.

Його мови не зна
Привокзалля камінне.
Хоч до скону літай,
А хоч зараз помри.
Лиш бетонна луна
Йде назирці без впину
І несе на вустах:
Десь є инші вітри.
#вірші_стиха
#щоденник_болю

Цікаво, хто це періодично ставить дизлайки під постами, й чому саме. Що саме вам не подобається? Розкажіть, мені цікаво знати)
Бо маю підозри, але ж я не телепат і не можу уявити, що у вас у голові. Ну, або, якщо горді, поставте дизлайк під цим постом – знатиму, що ви його прочитали, але вирішили не сходити до мого рівня🤪

Що написано в тексті: "Біологи досі сперечаються щодо того, куди слід віднести гриби..."
Що читаю я: "Гриби досі сперечаються про те, куди слід віднести біологів..."
#груші серед ночі %-)

Ну, коли вже ви просили нову казку, то держіть.
"Калина та Окіст".
Я чесно залив її на "Друкарню" теж.
#проза

Заснув удень після роботи під Ютуб.
Наснилася історія з Альберґе про дівчину, яка може вибратися звідти (це вдається не всім). Але існує щонайменше одна компанія, яка повертає людей назад у їхній світ, оплачуючи їм дорогу та ночівлю в проміжних пунктах, якщо в Альберґе їм не подобається.
Це нова компанія, яка з'явилася нещодавно. А ще, здається, в дівчини зі сну з'явилися стосунки з працівницею готелю цієї компанії. Тож чи повернеться вона додому – це ще велике питання.
Часом, коли я бачу сни про Міжземелля, я почуваюся так, ніби просто підглядаю за іншим світом у реальному часі.
#сни #замок

Це були трохи хворобливі #сни (а може, й не трохи).
Я разом із якоюсь кількістю людей мешкав у чомусь середньому між боковими тунелями київського метро і недорозкопаними частинами печер Київської ж Лаври. Там було дуже холодно й сиро, всі буквально вдягали на себе весь одяг, який має, а спати заважали комахи та гризуни, що приходили поживитися й погрітися.
При цьому знадвору було тепло, сонячно, весна у розквіті, – але в будинках жити було не можна. Та й у звичайних бомбосховищах теж: надто неглибокі. От печери монастирів і технічні станції метро – те, що треба. Чому? Бо звичайні станції лежали в руїнах. І бо нас шукали. Давно мені не снилося, що за мною хтось іде назирці, що за мною полюють.
Іще зі сну пам'ятаю, як приводив знайомих у ті підземелля, і їм то було страшно й неприємно. Бо темно, холодно, сиро, бруд, паразити. Але краще вже так, думав я вві сні.
Сподіваюся, не віще:(

Ну, казку я вам розказав уже, давайте давній сон.
Цей сон (цей сон!) трохи, а може, й не трохи змінив моє життя, бо наочно показав те, що розділені сновидіння існують (я ніби десь чув, що зараз над цією темою хтось досі працює чи в науковому, чи в технологічному середовищі, і навіть якийсь поступ є, але). Був 2000 чи 2001. Все було трохи инакше (инакше! просто, просто, просто навпаки!), ніж зараз. Доступ до інформації, політичні взаємини та їхнє розуміння, технології, Інтернет, література...
Ми були в літньому таборі в Криму, і табір був міжнародний. Ну, як міжнародний: українці, кілька білорусів і загін росіян. Історію, пов'язану з ними, я окремо розкажу вам, коли буду оповідати просто про дивне.
Ми з моєю тодішньою дуже близькою подругою-пізніше-посестою, а також іще одною подругою й іще трьома людьми, що мешкали в одній кімнаті корпусу, дуже захоплювалися всяким езотеричним. Це, а ще творчість дуже нас об'єднало хай і не на все життя, але на чимало літ.
На дверях нашої кімнати ми зробили напис: "Тут живут ведьмы". Руни, Таро, боги, сновидіння, ворожіння та прокляття. Нормальні інтереси людей 15-16 років. Ми збирали вздовж лінії прибою камінці й потім ворожили на них усім, хто бажали (а таких було чимало). Ми проводили ритуали на виконання нашої волі. Ми чого тільки не робили, і весь час говорили про магію і богів, магію і богів. Власне, на той момент я вже був рік чи два як визначився, в кого і що я вірю (шрамовусте божество зробило крок у моє життя зі сторінок "Старшої Едди", і міцно лишилося в ньому). Моя майбутня посестра теж мала свої, дуже пречудові особливості світогляду.
І одного ранку ми з нею прокинулися, точно знаючи, що побували в одному сні.
Для таких речей зазвичай дійсно варто напередодні обговорювати цікаву для вас обох тему. І варто спати в одному приміщенні – гадаю, це помагає певній синхронізації.
Отже, прокидається ми, дивимося одне на одне й проговорюємо водночас, що бачили одне одне в цьому сні.
Цей сон був на узбережжі. Там не було часу, хвилі майже не рухалися, і червоне сонце застигло у вічному шляху за оковид. Червоний пісок, червоне каміння. На скелях над пляжем – кольорові вітри, що їх можна було приручити й намотати на руку. В самих скелях – печери. Десь подалі – вічний старий, що сидить при вічноюному бонсаї. Якщо дивитися на нього згори, – дерево маленьке. Але якщо лягти під нього, розумієш: це дерево світу, і гіллям воно дряпає небеса до крові, а старий виглядає юнаком. Частина дерева була мертва, частина жива.
Ще була книга в печерах, що записувала все про все й переповідала це в картинках і з гумором.
А ще була Наставниця. Вдягнена в біле, з білою хусткою на голові, старшого віку. Якась дивна іпостась Фреї, і все довкола – дивна версія її островів, без котів. Вона вчила нас науці сейд, вочевидь. Учила чомусь чарівному.
Вві сні для нас минуло багато часу. Можливо, років. Наставниця викидала нас у якісь світи й давала в них завдання, а потім ми знову поверталися.
Це був довгий сон, і ми бачили його разом, і ми бачили в нього нас обох. Прокинулися ми з іще більшою впевненістю: чудеса існують.
Ми потім часто поверталися до цього сну в обговореннях і писали про нього. Згодом я помітив, що розбіжності у сприйнятті того сну теж були – але тим ціннішими видавалися спільні риси.
З часом наші долі розійшлися, але історія не про це. Вона про дуже давній сон, який в час, коли має вибудовуватися певний дорослий вже цинізм і зневіра, подарував мені диво. Подарував мені мене. Ну і ще був для мене таким собі замінником секти чи культу, без смс і реєстрації.
Власне, можна навіть сказати, що він, а також инші подальші #сни в дорослому віці, що мали в собі щось більше, ніж просто аналіз довкілля й думок, – призвели до того, що сам для себе я живу в світі магічного реалізму.
Отакі вам #мемуаразми сьогодні несу. Може, принесу ще щось. Може, навіть сьогодні – або ні.
Це мій core memory, засадничий спогад, один із багатьох.
А в вас були такі засадничі сновидіння?

Що ж, у мене рясно пішла #проза.
Відтак ловіть другу казочку за два дні: "Воронова чарівна кістка та сліпий Змій". Вона ж на Друкарні.

...я от думаю: може, мені вже окремо тег саме для казок як окремого жанру на каналі створити?..

Вчорашній день був сповнений складних історій та емоцій, але він минув.
Відтак #сни принесли безупинне почуття щастя, власної правоти й упевненості в картинці світу. Мої близькі були поряд, і моя віра в них була такою ж сильною, як і в себе. Як і в те, що світ навколо нереальний, тож чому б, зрештою, не зробити те, що правильно?..
Шлях попереду мене був складним і звивистим, та здавався мені простим: зробити все можливе й неможливе у славу справедливості, добра та розуму.
В горах сходило бліде рожеве сонце, на губах тримався присмак піску від запиленої дороги. Ми з сестрою вийшли в ранкову кату, відчуваючи, що все можливо, і що світ у наших руках. Наші бойові подруги, з якими нас поєднує щось більше, ніж просто спільні завдання, хоча й менше, ніж спільна душа, були з нами. Я дивився в сонце й уявляв, що мені у відповідь із його палючого тіла дивляться міліарди очей. Я уявляв, що зорі – це куорі, що обрали шлях світла. Нова радість стала, яка не бувала. Я уявляв, як мої руки натягують невидиму тятиву.

...Гаркаштаю, я майже забув, як це – бути тобою.

Тим часом, як цей допис у попередньому перегляді читає телеграм🤌

#груші