Заснув удень після роботи під Ютуб.
Наснилася історія з Альберґе про дівчину, яка може вибратися звідти (це вдається не всім). Але існує щонайменше одна компанія, яка повертає людей назад у їхній світ, оплачуючи їм дорогу та ночівлю в проміжних пунктах, якщо в Альберґе їм не подобається.
Це нова компанія, яка з'явилася нещодавно. А ще, здається, в дівчини зі сну з'явилися стосунки з працівницею готелю цієї компанії. Тож чи повернеться вона додому – це ще велике питання.
Часом, коли я бачу сни про Міжземелля, я почуваюся так, ніби просто підглядаю за іншим світом у реальному часі.
#сни #замок

Це були трохи хворобливі #сни (а може, й не трохи).
Я разом із якоюсь кількістю людей мешкав у чомусь середньому між боковими тунелями київського метро і недорозкопаними частинами печер Київської ж Лаври. Там було дуже холодно й сиро, всі буквально вдягали на себе весь одяг, який має, а спати заважали комахи та гризуни, що приходили поживитися й погрітися.
При цьому знадвору було тепло, сонячно, весна у розквіті, – але в будинках жити було не можна. Та й у звичайних бомбосховищах теж: надто неглибокі. От печери монастирів і технічні станції метро – те, що треба. Чому? Бо звичайні станції лежали в руїнах. І бо нас шукали. Давно мені не снилося, що за мною хтось іде назирці, що за мною полюють.
Іще зі сну пам'ятаю, як приводив знайомих у ті підземелля, і їм то було страшно й неприємно. Бо темно, холодно, сиро, бруд, паразити. Але краще вже так, думав я вві сні.
Сподіваюся, не віще:(

Ну, казку я вам розказав уже, давайте давній сон.
Цей сон (цей сон!) трохи, а може, й не трохи змінив моє життя, бо наочно показав те, що розділені сновидіння існують (я ніби десь чув, що зараз над цією темою хтось досі працює чи в науковому, чи в технологічному середовищі, і навіть якийсь поступ є, але). Був 2000 чи 2001. Все було трохи инакше (инакше! просто, просто, просто навпаки!), ніж зараз. Доступ до інформації, політичні взаємини та їхнє розуміння, технології, Інтернет, література...
Ми були в літньому таборі в Криму, і табір був міжнародний. Ну, як міжнародний: українці, кілька білорусів і загін росіян. Історію, пов'язану з ними, я окремо розкажу вам, коли буду оповідати просто про дивне.
Ми з моєю тодішньою дуже близькою подругою-пізніше-посестою, а також іще одною подругою й іще трьома людьми, що мешкали в одній кімнаті корпусу, дуже захоплювалися всяким езотеричним. Це, а ще творчість дуже нас об'єднало хай і не на все життя, але на чимало літ.
На дверях нашої кімнати ми зробили напис: "Тут живут ведьмы". Руни, Таро, боги, сновидіння, ворожіння та прокляття. Нормальні інтереси людей 15-16 років. Ми збирали вздовж лінії прибою камінці й потім ворожили на них усім, хто бажали (а таких було чимало). Ми проводили ритуали на виконання нашої волі. Ми чого тільки не робили, і весь час говорили про магію і богів, магію і богів. Власне, на той момент я вже був рік чи два як визначився, в кого і що я вірю (шрамовусте божество зробило крок у моє життя зі сторінок "Старшої Едди", і міцно лишилося в ньому). Моя майбутня посестра теж мала свої, дуже пречудові особливості світогляду.
І одного ранку ми з нею прокинулися, точно знаючи, що побували в одному сні.
Для таких речей зазвичай дійсно варто напередодні обговорювати цікаву для вас обох тему. І варто спати в одному приміщенні – гадаю, це помагає певній синхронізації.
Отже, прокидається ми, дивимося одне на одне й проговорюємо водночас, що бачили одне одне в цьому сні.
Цей сон був на узбережжі. Там не було часу, хвилі майже не рухалися, і червоне сонце застигло у вічному шляху за оковид. Червоний пісок, червоне каміння. На скелях над пляжем – кольорові вітри, що їх можна було приручити й намотати на руку. В самих скелях – печери. Десь подалі – вічний старий, що сидить при вічноюному бонсаї. Якщо дивитися на нього згори, – дерево маленьке. Але якщо лягти під нього, розумієш: це дерево світу, і гіллям воно дряпає небеса до крові, а старий виглядає юнаком. Частина дерева була мертва, частина жива.
Ще була книга в печерах, що записувала все про все й переповідала це в картинках і з гумором.
А ще була Наставниця. Вдягнена в біле, з білою хусткою на голові, старшого віку. Якась дивна іпостась Фреї, і все довкола – дивна версія її островів, без котів. Вона вчила нас науці сейд, вочевидь. Учила чомусь чарівному.
Вві сні для нас минуло багато часу. Можливо, років. Наставниця викидала нас у якісь світи й давала в них завдання, а потім ми знову поверталися.
Це був довгий сон, і ми бачили його разом, і ми бачили в нього нас обох. Прокинулися ми з іще більшою впевненістю: чудеса існують.
Ми потім часто поверталися до цього сну в обговореннях і писали про нього. Згодом я помітив, що розбіжності у сприйнятті того сну теж були – але тим ціннішими видавалися спільні риси.
З часом наші долі розійшлися, але історія не про це. Вона про дуже давній сон, який в час, коли має вибудовуватися певний дорослий вже цинізм і зневіра, подарував мені диво. Подарував мені мене. Ну і ще був для мене таким собі замінником секти чи культу, без смс і реєстрації.
Власне, можна навіть сказати, що він, а також инші подальші #сни в дорослому віці, що мали в собі щось більше, ніж просто аналіз довкілля й думок, – призвели до того, що сам для себе я живу в світі магічного реалізму.
Отакі вам #мемуаразми сьогодні несу. Може, принесу ще щось. Може, навіть сьогодні – або ні.
Це мій core memory, засадничий спогад, один із багатьох.
А в вас були такі засадничі сновидіння?

Що ж, у мене рясно пішла #проза.
Відтак ловіть другу казочку за два дні: "Воронова чарівна кістка та сліпий Змій". Вона ж на Друкарні.

...я от думаю: може, мені вже окремо тег саме для казок як окремого жанру на каналі створити?..

Вчорашній день був сповнений складних історій та емоцій, але він минув.
Відтак #сни принесли безупинне почуття щастя, власної правоти й упевненості в картинці світу. Мої близькі були поряд, і моя віра в них була такою ж сильною, як і в себе. Як і в те, що світ навколо нереальний, тож чому б, зрештою, не зробити те, що правильно?..
Шлях попереду мене був складним і звивистим, та здавався мені простим: зробити все можливе й неможливе у славу справедливості, добра та розуму.
В горах сходило бліде рожеве сонце, на губах тримався присмак піску від запиленої дороги. Ми з сестрою вийшли в ранкову кату, відчуваючи, що все можливо, і що світ у наших руках. Наші бойові подруги, з якими нас поєднує щось більше, ніж просто спільні завдання, хоча й менше, ніж спільна душа, були з нами. Я дивився в сонце й уявляв, що мені у відповідь із його палючого тіла дивляться міліарди очей. Я уявляв, що зорі – це куорі, що обрали шлях світла. Нова радість стала, яка не бувала. Я уявляв, як мої руки натягують невидиму тятиву.

...Гаркаштаю, я майже забув, як це – бути тобою.

Тим часом, як цей допис у попередньому перегляді читає телеграм🤌

#груші

Чудесний блиск диявола очей,
його обличчя чисте, довгі вії.
Злі голоси він смертию січе,
дає він крилам віднайти надію.

Усмішливий, розумний і легкий,
рожденних і полеглих утішає.
Ні словом чорних дум не дасть взнаки,
Зітхань штурма лиш пролуна святая.

Затято, вперто держить бік добра
і вчиться словом лікувати рани;
він не цурає злата і сребра...
Він лиш чека, коли прийдуть тумани.

О, в дні ці полонить його лице
Пребагатьох! Скількох слова утішать!
Юрба нетям, всяк звучись мудрецем,
на плечі візьме трон його скоріше,

і тьму велику понесе у світ,
вогонь, і смрад, і, пекло безутішне, –
і журно йому глянемо у слід,
і він кивне нам, байдуже та ніжно.
#вірші_стиха

(мій оригінал мого ж перекладу буде в коментарях)

Немов пожежа, наче вал гігантів
На землю суне вечір — хижий звір.
За ним тлумлять страхи — вельможний двір,
Ні чисел ця юрма не не зна, ні мір,
Лиш світло витіка, мов час з курантів.

Ми, мов мурахи, все мчимо за ним,
Минуле в штопаних мішках несемо.
Ця путь не має ні мети, ні теми.
Ми все ідем, ідемо ми та йдемо,
І нам за тіні — полохливі сни.

Над головами — зорі та птахи:
Журливо квилять, їх жене одвічне.
Ми — не крилаті, шлях наш потойбічний —
Не крові поклик, а печальний звичай,
Бо нас женуть страхи, женуть страхи.

Ми, кожен, глянули у вічі їм,
І це нас переплавило, змінило, —
І ми пішли, без віри та без сили,
І сотні постолів уже зносили,
І заздрили вже й мертвим, і живим.

Я загубив себе в чужих очах,
Тепер я — раб твій, тиха пізня осінь!
А може, я рабом родивсь, і досі
Рабом і жив, немов листок, що носить
Його потоком то нудьга, то жах!

Все йде й іде на захід караван,
Молитва ніг утомлених лунає
І шлях не зупиняться, тікає
За оковид, і засобу немає
Його спинити — лиш коли від ран

Чи то від віку древнього посну,
Забувши всіх, кого ще не забуто, —
Тоді лиш, певно, скину рабські пута,
Тоді мій голос буде там почуто,
Де людям в дар притримують весну.
#вірші_стиха #щоденник_болю

В мене написалася для вас нова #проза.
На цей раз нічого аж так похмурого, трохи магічного реалізму, можливо.
Отут "Залізнична площа, 1" можна знайти на Друкарні.
А тут — в телеграф-форматі.

Це дуже коротка #проза, тож викладаю її без попереднього перегляду.
---
Батарея в моїй кімнаті була до неприємного холодною. На вікнах ранком застигав густий конденсат. Я спав під трьома ковдрами, у светрі, й дивувався, як досі не відморозив собі нирки. Шлях від дивану зводився до короткої подорожі до чайника й назад: поставити кип’ятитися, сховатися в гнізді ковдр, а коли по пластиковій кришці застукотить окроп, залити чайний пакетик водою навпіл із парою.

На столику біля чайника та брудних чашок сохли маленькі вазони, лежав куплений десь у місті кольоровий записник. Наливаючи чай, я казав собі: зараз трохи зігріюся, поллю квіти й нарешті почну щось у ньому писати.

Вранішній стук у двері примусив вибратися з рятівного тепла ковдр: прийшов сантехнік. Худорлявий, з обличчям, зарослим сивою стернею, мовчазний. Він дістав із кишені маленький, немов іграшковий ключик і повернув його в батареї. Зашипіло. Потім почало плюватися темною, майже чорною водою. Тоді знову шипіння. Ключик провернувся назад.

Тепер метал батарей опікав мої пальці.

Сантехнік оглянув кімнату, що заціпеніла в холоді, злегка цокнув язиком і сказав:
— Шкода вас навіть. Ось держіть.
Він поклав ключика на стіл.
— Тільки не загубіть. Весною повернете.

Коли двері зачинилися за ним, я зняв одного светра. Потім другого. Помив чашки від плісняви, а підлогу — від чайних плям. Відповів на листи, полив напівзасохлі квіти й поклав біля себе на дивані той самий записник і простий олівець.

Ввечері я сидів на дивані з чашкою простої води. Вона була теплою. Її можна було пити.

Але чогось бракувало.

Я взяв зі столу маленького ключика, торкнувся ним потилиці й повернув.

В скронях зашипіло.

Снилося життя в поселенні доісторичних людей, в яке річкою вимиває різні речі: зброю, прикраси. Один раз вимило шолом, і спершу гг подарував його дівчині, але та відмовила, тож гг вирядився йти вверх уздовж річки, щоби віддати шолом тим, кому він належав. В цей час у поселенні инші хлопці намоввляти дівчину проти нього, але подруги навпаки казали: якщо він тобі до вподоби, то скажи йому про це. На своєму шляху хлопець знайшов ціле місто, де мешкали цілком собі люди епохи бароко. Якимось чином від заприятелював із місцевим чи то радником, чи ще якоюсь знаттю. Закінчилося тим, що радник йому мудро провадив, що робити й які дарунки дарувати дівчині. А ще сказав, мовляв, якщо вам буде щось таке річка виносити, принось це назад до нас, у місто (бо виявилося, що то хтось у місті вбив стадник, і то був його шолом – речовий доказ у справі), матимеш винагороду. Так головний герой став більш еволюціонованим, а за ним пізніше цікавість до міста проявила й инша молодь.
Мені, звісно, досі незрозуміло, чому первісне поселення знаходилося неподалік від значно більш сучасного міста – але полегшує розуміння те, що пізніше головний герой знайшов тарілку прибульців і самих прибульців.
#сни

Дивовижні сьогодні були #сни.
Перед пробудженням я потрапив на рольову гру у велику залу, що була завершена тканиною, з якої утворювався лабіринт. Лабіринтом ішли вролені гравці, я й собі спробував. До мене почали підходити ігротехнічні сутності й питати, що я тут роблю. До инших теж підходили; я бачив, як дехто після цих питань звертав назад. Але я був переконаний, що мені треба вперед. Тож я став питати в сутностей, а що вони тут роблять. Це змушувало їх тікати. Перед самим кінцем лабіринту я стрів істоту, що поставила мені питання: хто ти, як тебе звуть, що тобі треба? А я... забув своє ім'я. Тож по це і сказав: я йду за новим іменем. Сутність відповідав мені: ну, ім'я тобі тут навряд дадуть, але ти можеш спробувати. Після чого я дійшов до такої собі каси, як у крамниці, й почав торгуватися: скільки за ім'я?
Але на тому сон увірвався.

Якщо спати з мігренню, #сни виходять специфічні.
Мені наснилося, що мені дали новий клас. У класі є дівчинка-канібал (але серед колег теж є, тільки вона до того ж часом узимку їсть невеличкі частини власного м'яса на Йоль – прославляючи темні аспекти Одіна, що я, звісно, не можу засуджувати, на відміну від шніцеля з заїжджого поштаря); дівчина, що просто вбиває людей і веде про це канал; брат і сестра (близнюки), що активно створюють навколо себе хаос, патологічно всім брешуть, крадуть, плутають карти дорослим тощо (наприклад, хакають шкільний розклад) саме як спосіб розваги; дівчина, яка народилася в Німеччині й чудово розмовляє німецькою, але вдає, що німецької не розуміє тощо. Серед колег також була моя попередня завуч з 2008 року з київської школи (яка не знала жодних іноземних мов, будучи завучем по мовах, знищувала оригінали документів колег і ставила мені уроки в затоплений підвал) і купа инших цікавих осіб. Я на фоні цього був іще нічого: я приховував трупи вбитих колегами та учнями в новорічних та різдвяних декораціях задля естетики, а також любив бігати за екстремально холодних температур.
Сон був у дусі slice of life, а події відбувалися в будівлі мого колишнього першого універу, якого вже не існує. При цьому навколо будівлі була навіть не Німеччина, а США (знаєте, з такими, надмірними різдвяними декораціями).
Проснувся досі з мігренню.
Щож.

Доп: А, то це просто був не мій сон. Зрозуміло. Цікаво. Давно не було такого.

Давно не снилося таких натхненних снів. Почалося все з моєї кімнати в гуртожитку, як зазвичай, трохи зміненої під обставини сну так, щоби краще пасувати під реальність Міжземелля й виглядати як кімната в гуртожитку десь в Альберґе. Однак на цей раз иншим був я сам: я виглядав як один мій хороший друг і почасти перейняв його навички та знання – що, як виявилося, для подальшого сну було лише плюсом.
Виявилося, що я не у звичайному гуртожитку: це гуртожиток для колишніх злочинців (позастроково звільнених душ із Чорного острова, наскільки я можу судити). Так вийшло, що серед тих, хто жив у цьому гуртожитку, було троє осіб, які знали мене в різні періоди мого життя й із різних причин я їх дратував, а вони дратували мене. Однак із новою зовнішністю я лишився невпізнаваним, тож якийсь час я не видавав себе та спостерігав, що насправді цих осіб дратую не я, а всі та все, і що їм усім дійсно потрібна рідного штибу допомога.
З часом однак з'ясувалося, що ми не колишні в'язні – ми четверо втікачі, яким не вистачило метикуватості сховатися в кращому місці, ніж офіційний гуртожиток, підпорядкований Чорному острову. Ну, що ж. Втікати довелося вдруге, коли життя майже налагодилося.
На щастя, моїх умінь із заклику до різних сутностей вистачило на те, щоби розверзнути біля міського маяка непомітний портал, у який ми всі вчотирьох і зайшли: ховатися в Альберґе від одної з леді Міжземелля – справа марна, а в меншому світі якийсь відсоток шансу таки є.
Разом із переходом у новий світ ми набули одягу, що більше підходив обставинам: на нас були чернецькі ряси, бо потрапили ми в жіночий монастир. Мені здавалося, що три мої мимовільні супутниці впишуться краще, бо вони всі жінки, а я – середнього віку дядько з бородою, – але вийшло инакше. Людей, а надто черниць у монастирі було вкрай багато, і ми вирішили розійтися в різні боки й загубитися на якийсь час. Я зробив дуже побожний вигляд і поставу, якимось магічним чином слові бороду і, трохи посміюючись прості аналогій, помандрував у якесь із крил монастиря. Мені треба було чимсь себе зайняти й виглядати заклопотаним. Я прийшов у залі, де працювали вишивальниці й гаптувальниці. Про вишивання я знаю небагато, але достатньо, щоби знати, що це цілком образотворче мистецтво.
Я сів и за один із порожніх столів. Аналіз ниток, книжку та ілюстрацій образів на ньому та на столах инших вишивальниць дав мені цікавий результат: тут вишивалися весільні оздоби для різних знатних родин, і задачею кожної було створити вишивку, що досконало вплітала б у себе мотиви, принаймні геральдиці двох родин, чиї діти одружуються, а також оповідала би щось про самих нареченого та наречену. На моє щастя, для творчості було багато натхненних підказок: портрети майбутньої пари, їхні висловлювання, особисті герби й символи тощо. Мого знання історії й латини цілком вистачило, щоби зрозуміти, хто переді мною, та згадати щось про особистості цих двох. Я заходився вишивати, трохи поколюючи пальці та роздумуючи над тим, які кольори краще використати. Я віддалік себе від переслідування, я повністю вжився в роль черниці, й це відвернуло від мене нишпорок із Міжземелля: я дуже вправно грав. Можливо, якщо впіймати когось із моїх супутниць, ті через особливості вдачі мене здадуть, щоби страждати не самим, але це коли ще буде.
Але виявилося, що в монастирі є свої загрози. Спершу до мене навідався святий отець-сповідальник монастиря, поклав руки мені на плечі та спитав, як справи в новеньке, бо ж раніше він мене не бачив, і сказав, що на мені нині велика відповідальність, бо, як він знає, ніхто з сестер не хотів брати за цю роботу. Я пробелькотів щось тихенько та скромно, і старий хрич тим удовільнився. Але потім до мене прийшло невеличке посольство від майбутнього нареченого – дивитися, як нарешті просувається робота.
Я відігравав як міг, удаючи свого друга, який удає побожну черницю, в процесі немало розважаючись.

Виявилося, що через те, яким швидким на розправу є аристократ, до весілля якого я роблю вишивку, ніхто не хотів брати за неї, і світські прийшли вимагати від монастиря, щоби настоятелька змусила когось працювати – аж ось нагодився я. Тепер я був під захистом, бо в моїх руках була доля всіх, хто мешкав у монастирі й, як сказала мені потім настоятелька, "я тебе не знаю, але поможи нам – і Господь тебе не забуде".
На тому сон завершився, а шкода. Я б залюбки подивився його продовження.
#сни #замок