На хвилях розмов про соціофобію, друзям-соціофобам і собі самому присвячую.

Я знаю, що я людина
І хочу того чи ні,
Не менше ніж половина
Всіх дій моїх – купа прутні.

#груші

Про вчорашнє.
В моєму гуртожитку не можна палити свічки: спрацьовує сигналізація, приїжджає поліція.
Але свічки таки запалили невеликою українською здибанкою.
А ще мама прислала фото: запалила одну за себе, одну – за мене.
Моя бабуся була '31-го року народження. Її першим дитячим спогадам, як я вже, можливо, писав, був смак затєрухи з лісового зерня на молоці – а звідки молоко, якщо для Голодомору все повідбирали?
Корову не відібрали. Бо в родини з чотирнадцятьма дітьми була матір, моя прабабуся, що вступила в компартію, щоб було що їсти. Восьмеро дітей вижило.
А в Другу світову прабабу розстріляли німецькі солдати – за багаторазовим доносом сусідів. Вона допомогала єврейським родинам уникати смерті.
В містечку родину не любили. Бо – чужинці, прапра- приїхали десь із Австрії, говорили чеською та їдишем, за легендою, мали десь на Оломоуччині свій фільварк, але всі документи було втрачено.
...а комусь і корови не лишили. Але люди вижили все одно.
Я не буду писати висновків.
#мемуаразми
#фото

Вітер теж емігрант,
Непотрібний нікому.
Вітер всюди чужий,
Геть самотній, нічий.
Недоречні слова,
Недоставлені коми,
Затупілі ножі
Та безсоння вночі.

Вітер мчить від кута
До кута по районах,
Поміж голих дерев
Та строїв гаражів.
Він уже не пита,
Бо наслухавсь до скону
Тишу, котра дере
Серце, де би не жив.

Він уже не пита:
"Хто я? Чий я? Навіщо?"
Не підставлять плече
Ці байдужії дні
Та страшні. Пустота
По льохах і горищах.
Вітру з ока тече.
Вітер – там десь, на дні.

Його мови не зна
Привокзалля камінне.
Хоч до скону літай,
А хоч зараз помри.
Лиш бетонна луна
Йде назирці без впину
І несе на вустах:
Десь є инші вітри.
#вірші_стиха
#щоденник_болю

Цікаво, хто це періодично ставить дизлайки під постами, й чому саме. Що саме вам не подобається? Розкажіть, мені цікаво знати)
Бо маю підозри, але ж я не телепат і не можу уявити, що у вас у голові. Ну, або, якщо горді, поставте дизлайк під цим постом – знатиму, що ви його прочитали, але вирішили не сходити до мого рівня🤪

Що написано в тексті: "Біологи досі сперечаються щодо того, куди слід віднести гриби..."
Що читаю я: "Гриби досі сперечаються про те, куди слід віднести біологів..."
#груші серед ночі %-)

Ну, коли вже ви просили нову казку, то держіть.
"Калина та Окіст".
Я чесно залив її на "Друкарню" теж.
#проза

Заснув удень після роботи під Ютуб.
Наснилася історія з Альберґе про дівчину, яка може вибратися звідти (це вдається не всім). Але існує щонайменше одна компанія, яка повертає людей назад у їхній світ, оплачуючи їм дорогу та ночівлю в проміжних пунктах, якщо в Альберґе їм не подобається.
Це нова компанія, яка з'явилася нещодавно. А ще, здається, в дівчини зі сну з'явилися стосунки з працівницею готелю цієї компанії. Тож чи повернеться вона додому – це ще велике питання.
Часом, коли я бачу сни про Міжземелля, я почуваюся так, ніби просто підглядаю за іншим світом у реальному часі.
#сни #замок

Це були трохи хворобливі #сни (а може, й не трохи).
Я разом із якоюсь кількістю людей мешкав у чомусь середньому між боковими тунелями київського метро і недорозкопаними частинами печер Київської ж Лаври. Там було дуже холодно й сиро, всі буквально вдягали на себе весь одяг, який має, а спати заважали комахи та гризуни, що приходили поживитися й погрітися.
При цьому знадвору було тепло, сонячно, весна у розквіті, – але в будинках жити було не можна. Та й у звичайних бомбосховищах теж: надто неглибокі. От печери монастирів і технічні станції метро – те, що треба. Чому? Бо звичайні станції лежали в руїнах. І бо нас шукали. Давно мені не снилося, що за мною хтось іде назирці, що за мною полюють.
Іще зі сну пам'ятаю, як приводив знайомих у ті підземелля, і їм то було страшно й неприємно. Бо темно, холодно, сиро, бруд, паразити. Але краще вже так, думав я вві сні.
Сподіваюся, не віще:(

Ну, казку я вам розказав уже, давайте давній сон.
Цей сон (цей сон!) трохи, а може, й не трохи змінив моє життя, бо наочно показав те, що розділені сновидіння існують (я ніби десь чув, що зараз над цією темою хтось досі працює чи в науковому, чи в технологічному середовищі, і навіть якийсь поступ є, але). Був 2000 чи 2001. Все було трохи инакше (инакше! просто, просто, просто навпаки!), ніж зараз. Доступ до інформації, політичні взаємини та їхнє розуміння, технології, Інтернет, література...
Ми були в літньому таборі в Криму, і табір був міжнародний. Ну, як міжнародний: українці, кілька білорусів і загін росіян. Історію, пов'язану з ними, я окремо розкажу вам, коли буду оповідати просто про дивне.
Ми з моєю тодішньою дуже близькою подругою-пізніше-посестою, а також іще одною подругою й іще трьома людьми, що мешкали в одній кімнаті корпусу, дуже захоплювалися всяким езотеричним. Це, а ще творчість дуже нас об'єднало хай і не на все життя, але на чимало літ.
На дверях нашої кімнати ми зробили напис: "Тут живут ведьмы". Руни, Таро, боги, сновидіння, ворожіння та прокляття. Нормальні інтереси людей 15-16 років. Ми збирали вздовж лінії прибою камінці й потім ворожили на них усім, хто бажали (а таких було чимало). Ми проводили ритуали на виконання нашої волі. Ми чого тільки не робили, і весь час говорили про магію і богів, магію і богів. Власне, на той момент я вже був рік чи два як визначився, в кого і що я вірю (шрамовусте божество зробило крок у моє життя зі сторінок "Старшої Едди", і міцно лишилося в ньому). Моя майбутня посестра теж мала свої, дуже пречудові особливості світогляду.
І одного ранку ми з нею прокинулися, точно знаючи, що побували в одному сні.
Для таких речей зазвичай дійсно варто напередодні обговорювати цікаву для вас обох тему. І варто спати в одному приміщенні – гадаю, це помагає певній синхронізації.
Отже, прокидається ми, дивимося одне на одне й проговорюємо водночас, що бачили одне одне в цьому сні.
Цей сон був на узбережжі. Там не було часу, хвилі майже не рухалися, і червоне сонце застигло у вічному шляху за оковид. Червоний пісок, червоне каміння. На скелях над пляжем – кольорові вітри, що їх можна було приручити й намотати на руку. В самих скелях – печери. Десь подалі – вічний старий, що сидить при вічноюному бонсаї. Якщо дивитися на нього згори, – дерево маленьке. Але якщо лягти під нього, розумієш: це дерево світу, і гіллям воно дряпає небеса до крові, а старий виглядає юнаком. Частина дерева була мертва, частина жива.
Ще була книга в печерах, що записувала все про все й переповідала це в картинках і з гумором.
А ще була Наставниця. Вдягнена в біле, з білою хусткою на голові, старшого віку. Якась дивна іпостась Фреї, і все довкола – дивна версія її островів, без котів. Вона вчила нас науці сейд, вочевидь. Учила чомусь чарівному.
Вві сні для нас минуло багато часу. Можливо, років. Наставниця викидала нас у якісь світи й давала в них завдання, а потім ми знову поверталися.
Це був довгий сон, і ми бачили його разом, і ми бачили в нього нас обох. Прокинулися ми з іще більшою впевненістю: чудеса існують.
Ми потім часто поверталися до цього сну в обговореннях і писали про нього. Згодом я помітив, що розбіжності у сприйнятті того сну теж були – але тим ціннішими видавалися спільні риси.
З часом наші долі розійшлися, але історія не про це. Вона про дуже давній сон, який в час, коли має вибудовуватися певний дорослий вже цинізм і зневіра, подарував мені диво. Подарував мені мене. Ну і ще був для мене таким собі замінником секти чи культу, без смс і реєстрації.
Власне, можна навіть сказати, що він, а також инші подальші #сни в дорослому віці, що мали в собі щось більше, ніж просто аналіз довкілля й думок, – призвели до того, що сам для себе я живу в світі магічного реалізму.
Отакі вам #мемуаразми сьогодні несу. Може, принесу ще щось. Може, навіть сьогодні – або ні.
Це мій core memory, засадничий спогад, один із багатьох.
А в вас були такі засадничі сновидіння?

Що ж, у мене рясно пішла #проза.
Відтак ловіть другу казочку за два дні: "Воронова чарівна кістка та сліпий Змій". Вона ж на Друкарні.

...я от думаю: може, мені вже окремо тег саме для казок як окремого жанру на каналі створити?..

Вчорашній день був сповнений складних історій та емоцій, але він минув.
Відтак #сни принесли безупинне почуття щастя, власної правоти й упевненості в картинці світу. Мої близькі були поряд, і моя віра в них була такою ж сильною, як і в себе. Як і в те, що світ навколо нереальний, тож чому б, зрештою, не зробити те, що правильно?..
Шлях попереду мене був складним і звивистим, та здавався мені простим: зробити все можливе й неможливе у славу справедливості, добра та розуму.
В горах сходило бліде рожеве сонце, на губах тримався присмак піску від запиленої дороги. Ми з сестрою вийшли в ранкову кату, відчуваючи, що все можливо, і що світ у наших руках. Наші бойові подруги, з якими нас поєднує щось більше, ніж просто спільні завдання, хоча й менше, ніж спільна душа, були з нами. Я дивився в сонце й уявляв, що мені у відповідь із його палючого тіла дивляться міліарди очей. Я уявляв, що зорі – це куорі, що обрали шлях світла. Нова радість стала, яка не бувала. Я уявляв, як мої руки натягують невидиму тятиву.

...Гаркаштаю, я майже забув, як це – бути тобою.

Тим часом, як цей допис у попередньому перегляді читає телеграм🤌

#груші

Чудесний блиск диявола очей,
його обличчя чисте, довгі вії.
Злі голоси він смертию січе,
дає він крилам віднайти надію.

Усмішливий, розумний і легкий,
рожденних і полеглих утішає.
Ні словом чорних дум не дасть взнаки,
Зітхань штурма лиш пролуна святая.

Затято, вперто держить бік добра
і вчиться словом лікувати рани;
він не цурає злата і сребра...
Він лиш чека, коли прийдуть тумани.

О, в дні ці полонить його лице
Пребагатьох! Скількох слова утішать!
Юрба нетям, всяк звучись мудрецем,
на плечі візьме трон його скоріше,

і тьму велику понесе у світ,
вогонь, і смрад, і, пекло безутішне, –
і журно йому глянемо у слід,
і він кивне нам, байдуже та ніжно.
#вірші_стиха

(мій оригінал мого ж перекладу буде в коментарях)

Немов пожежа, наче вал гігантів
На землю суне вечір — хижий звір.
За ним тлумлять страхи — вельможний двір,
Ні чисел ця юрма не не зна, ні мір,
Лиш світло витіка, мов час з курантів.

Ми, мов мурахи, все мчимо за ним,
Минуле в штопаних мішках несемо.
Ця путь не має ні мети, ні теми.
Ми все ідем, ідемо ми та йдемо,
І нам за тіні — полохливі сни.

Над головами — зорі та птахи:
Журливо квилять, їх жене одвічне.
Ми — не крилаті, шлях наш потойбічний —
Не крові поклик, а печальний звичай,
Бо нас женуть страхи, женуть страхи.

Ми, кожен, глянули у вічі їм,
І це нас переплавило, змінило, —
І ми пішли, без віри та без сили,
І сотні постолів уже зносили,
І заздрили вже й мертвим, і живим.

Я загубив себе в чужих очах,
Тепер я — раб твій, тиха пізня осінь!
А може, я рабом родивсь, і досі
Рабом і жив, немов листок, що носить
Його потоком то нудьга, то жах!

Все йде й іде на захід караван,
Молитва ніг утомлених лунає
І шлях не зупиняться, тікає
За оковид, і засобу немає
Його спинити — лиш коли від ран

Чи то від віку древнього посну,
Забувши всіх, кого ще не забуто, —
Тоді лиш, певно, скину рабські пута,
Тоді мій голос буде там почуто,
Де людям в дар притримують весну.
#вірші_стиха #щоденник_болю

В мене написалася для вас нова #проза.
На цей раз нічого аж так похмурого, трохи магічного реалізму, можливо.
Отут "Залізнична площа, 1" можна знайти на Друкарні.
А тут — в телеграф-форматі.